24 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 760/19023/18
провадження № 61-13957св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
третя особа - ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного Миколи Ярославовича на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року у складі судді Новака А .В. та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 рокуу складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.
1. Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що 25 червня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за умовами якого вона передала, а відповідачка отримала грошові кошти в сумі 60 000 доларів США терміном на 5 років зі сплатою 8 процентів річних за користування коштами, що складає 5 400 доларів США із щомісячною виплатою процентів в сумі 450 доларів США. При цьому сторони погодили, що кошти за договором отримує
ОСОБА_3 строк, визначений договором, ОСОБА_2 не повернула отримані у позику кошти, а сплатила лише частину процентів: у період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року - 18 900 доларів США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200 доларів США, а всього - 20 100 доларів США.
ОСОБА_2 не сплачувала процентів у період з 01 січня 2016 року до 31 травня 2017 року, тому сума заборгованості за цей період складає 7 650 доларів США, а також - за період з 01 вересня 2017 року до 16 липня 2018 року, тому сума заборгованості за цей період складає 4 950 доларів США.
За період з 01 вересня 2017 року до 16 липня 2018 року відповідачка також не сплачувала процентів за договором та позику в розмірі 60 000 доларів США не повернула.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 25 червня 2012 року у розмірі 1 904 131,20 грн, з яких: 1 570 417,50 грн - сума позики, що станом на 26 червня 2018 року еквівалентно 60 000 доларів США; 333 713,70 грн - 8 процентів річних, що еквівалентно 12 750 доларів США.
Разом із пред'явленням позову ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення позову, на обґрунтування якої зазначила, що у разі прийняття рішення суду про стягнення з відповідачки на її користь боргу за договором позики від 25 червня 2012 року, таке стягнення буде здійснене державною виконавчою службою за рахунок продажу належного відповідачці майна на публічних торгах. Однак існують реальні ризики того, що після отримання копії позовної заяви та початку розгляду справи відповідачка може будь-яким чином відчужити належне їй майно, що може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила накласти арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що докази, надані представником позивачки на підтвердження позовних вимог, інші докази у їх сукупності, свідчать про те, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову. З'ясувавши відповідність і співмірність способу забезпечення позову позовним вимогам, який просить застосувати позивачка в порядку забезпечення заявленого позову, суди, керуючись статтями 149, 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», виходили з наявності правових підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову, не вирішив питання зустрічного забезпечення позову, апеляційний суд визнав необґрунтованими.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики у розмірі 1 570 417,50 грн, 8 процентів річних у розмірі 333 713,70 грн, а всього 1 904 131,20 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка у встановленому процесуальним законодавством України порядку довела обґрунтованість своїх вимог та відповідність їх положенням статей 549-552, 625, 1046, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а відповідачкою вказані доводи належними та допустимими доказами не спростовані.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено.
Ухвалу мотивовано тим, що відповідачка повідомлялася судом про дату, час і місце судового розгляду за встановленою судом адресою місця реєстрації, а саме: АДРЕСА_2 . У заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 зазначила, що на момент пред'явлення позову та розгляду справи судом фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, відповідачка не з'явилася в судове засідання та не повідомила про причини неявки, а також не подала відзив на позовну заяву з поважних причин.
Суд вважав, що докази, на які посилається заявник у заяві про перегляд заочного рішення, не мають істотного значення для вирішення справи, оскільки вони не спростовують встановлені судом обставини у справі.
Судом апеляційної інстанції справа розглядалася неодноразово.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму боргу в розмірі 1 573 800 грн, проценти у розмірі 102 297 грн та три проценти річних за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 153 879,61 грн, а всього 1 829 976,61 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявним у матеріалах справи письмовим договором позики від 25 червня 2012 року підтверджується укладення сторонами договору позики, отримання відповідачкою коштів в розмірі 60 000 доларів США та, відповідно, виникнення у відповідачки зобов'язання щодо повернення вказаних коштів у строки, визначені договором.
Укладаючи договір позики від 25 червня 2012 року, сторони визначили право позикодавця на отримання від позичальника 8 процентів річних за користування коштами. Тобто, виходячи із розміру позики, розмір процентів повинен становити 4 800 доларів США на рік, або 400 доларів США на місяць. Викладаючи умови договору щодо сплати процентів за користування позикою, сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800 доларів США річних зазначили 5 400 доларів США, що становить не 8, а 9 процентів.
Тому позивачка мала право на отримання протягом строку дії договору процентів за 5 років користування позиченими коштами у розмірі 24 000 доларів США.
Позивачка визнала факт сплати відповідачкою протягом дії договору процентів у розмірі 20 100 доларів США, на підтвердження цього надала відповідні письмові докази, а тому позовні вимоги є частково обґрунтованими щодо стягнення заборгованості за процентами в розмірі 3 900 доларів США (24 000-20 100).
З врахуванням правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), позивачка має право на нарахування трьох процентів річних у валюті позики.
Оскільки станом на 25 червня 2015 року розмір невиконаного зобов'язання складав 63 900 доларів США, то позивачка мала право на отримання від ОСОБА_7 трьох процентів річних до дати подання позову до суду 16 липня 2018 року, що становить 5 866,55 доларів США.
Постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що матеріали справи не містять відомостей про належне повідомлення відповідачки про розгляд справи у суді першої інстанції, у зв'язку з чим вона не мала рівних з позивачкою можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, а також не могла нарівні з позивачкою довести у суді першої інстанції ті обставини, на які посилається як на підставу своїх заперечень, зокрема у апеляційній скарзі.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 вказувала про необхідність витребування у позивачки та дослідження доказів, зокрема, оригіналу договору позики, призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, про що надала апеляційному суду відповідні клопотання.
Зазначені клопотання апеляційний суд залишив без уваги.
Позовних вимог про стягнення трьох процентів річних за прострочення виконання зобов'язання у розмірі 153 879,61 грн ОСОБА_1 не заявляла, а тому суд апеляційної інстанції не вправі був вирішувати питання настання для ОСОБА_2 наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання у межах цієї справи.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року змінено, викладено резолютивну частину в новій редакції. Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково.
У межах ціни позову 1 904 131,20 грн вжито захід забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить відповідачці ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору є стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 1 904 131,20 грн, тому, з метою забезпечення співмірності заходів забезпечення позову заявленим позивачкою вимогам, доцільно вжити заходи забезпечення позову у межах визначеної позивачкою ціни позову.
На час вирішення судом першої інстанції клопотання позивачки про забезпечення позову у матеріалах справи були відсутні докази на підтвердження всіх обставин, за наявності яких суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення, зокрема відомості про відсутність у ОСОБА_1 майна на території України в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідачки, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.
При цьому, невжиття судом першої інстанції заходів зустрічного забезпечення не є абсолютною підставою для скасування вжитих заходів забезпечення позову, оскільки у такому разі відповідно до частини шостої статті 154 ЦПК України особа не позбавлена права звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про вжиття заходів зустрічного забезпечення та надати докази, які, на її думку, підтверджують наявність обставин для такого забезпечення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Підбірний М. Я. подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного М. Я. на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року подана на підставі абзацу 2 частини другої статті 389Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що судами неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права при вирішенні питання про забезпечення позову, не враховано висновки та не виконано вказівки, зазначені в постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у цій справі (провадження № 61-4204св20), а також застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 753/2380/18-ц, від 25 листопада 2021 року у справі № 22-з/824/784/2021.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 жовтня 2024 року справу передано для розгляду колегії суддів: Лідовець Р. А. (суддя-доповідач) судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2024 року задоволено заяву про самовідвід суддів Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д., касаційну скаргу передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 листопада 2024 року суддею-доповідачем у справі визначена Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Гулейков І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2024 року заяву про самовідвід судді Коломієць Г. В. задоволено, касаційну скаргу передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 листопада 2024 року суддею-доповідачем у справі визначений Осіян О. М. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Гулейков І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного М. Я. на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року, витребувано матеріали справи з Голосіївського районного суду міста Києва.
28 березня 2025 року справа № 760/19023/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного М. Я. на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року мотивована тим, що зізмісту позовної заяви вбачається, що позивачка ОСОБА_1 є громадянкою Держави Ізраїль, там зареєстрована і проживає, а також до заяви про забезпечення позову не долучено та в матеріалах справи відсутні відомості про її постійне місце проживання на території України, наявність у неї майна на території України в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача. Крім того, сторона позивача звернулася до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладання арешту на індивідуально визначене нерухоме майно відповідача, яке не є предметом спору.
За таких обставин, вживаючи у межах ціни позову 1 904 131,20 грн заходи забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно, яке належить відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності, апеляційний суд в силу приписів частини третьої статті 153 ЦПК України зобов'язаний був вжити заходи зустрічного забезпечення, оскільки достатньою гарантією відшкодування ймовірних для відповідача збитків є сума грошових коштів, у межах якої накладено арешт в порядку забезпечення позову.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Стаднік І. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що майно, на яке було накладено арешт, на праві приватної власності належить лише відповідачці та не обтяжене будь-якими зобов'язаннями відповідачки перед третіми особами, тому може бути відчужене нею у будь-який час без будь-яких правових перешкод.
Застосовані апеляційним судом заходи забезпечення позову не призведуть до порушення прав та законних інтересів інших осіб, оскільки сам по собі арешт нерухомого майна створює перешкоди власнику у його відчуженні, і не створює ніяких перешкод у користуванні належним власнику майном.
Таким чином, враховуючи ціну позову, заходи забезпечення позову згідно оскаржуваної ухвали є співмірними із заявленими позивачкою вимогами та не заборонені законом. Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до їх скасування судом або протягом строків, встановлених статтею 158 ЦПК України.
Посилаючись на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 369/13647/17 та від 18 березня 2020 року у справі № 760/28019/17-ц, представник ОСОБА_1 - адвокат Стаднік І. А. вважає, що доводи касаційної скарги щодо обов'язку суду перевірити наявність обов'язкових підстав для зустрічного забезпечення позову не ґрунтуються на нормах процесуального закону, а також суперечать засадам змагальності та диспозитивної цивільного судочинства.
Крім цього, невжиття судом заходів зустрічного забезпечення не є абсолютною підставою для скасування вжитих заходів забезпечення позову, оскільки особа не позбавлена права звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про застосування зустрічного забезпечення та надати до суду докази, які підтверджують наявність обставин, на які посилається особа.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
В обґрунтування поданої заяви про забезпечення позову ОСОБА_1 зазначила, що предметом її позову до ОСОБА_2 є стягнення боргу за договором позики від 25 червня 2012 року у розмірі 1 904 131,20 грн. Умовами цього договору також визначено, що заставою є 1/4 частина будинку із земельною ділянкою на АДРЕСА_1 .
З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно позивачці стало відомо про те, що відповідач ОСОБА_2 є власницею земельної ділянки загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташованої на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206, земельної ділянки загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташованої на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206, садового будинку АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Позивачка також вказала, що вартість будинку, який є заставою за вищевказаним договором позики, є недостатньою для повернення відповідачем боргу у розмірі 1 904 131,20 грн, а заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне відповідачу нерухоме майно є співмірними із заявленими позовними вимогами.
Оскільки існують реальні ризики того, що після отримання копії позовної заяви та початку розгляду справи відповідачка може будь-яким чином відчужити належне їй майно, що може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, тому ОСОБА_1 просила суд вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на вищевказане нерухоме майно, що належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 3 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного М. Я. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що ухвала суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти чи заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками даного судового процесу.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) вказано, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
За своєю суттю арешт майна - це тимчасовий захід, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Накладення арешту на майно не завдає шкоди та збитків відповідачу, не позбавляє його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2021 року у справі № 910/4777/21.
У справі, яка переглядається, необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цих заходів призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду.
Оскільки предметом позову в цій справі є стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 1 904 131,20 грн, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про необхідність вжиття заходів забезпечення позову у межах визначеної позивачем ціни позову, у зв'язку з чим змінив ухвалу місцевого суду, виклавши її резолютивну частину в новій редакції.
При цьому застосований апеляційним судом вид забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами та прямо передбачений пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України.
Обраний позивачем вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів щодо незастосування судами попередніх інстанцій зустрічного забезпечення, слід зазначити, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 154 ЦПК України суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
З огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків унаслідок накладення арешту на майно, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення на правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову не впливають.
Враховуючи викладене, підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанови апеляційного суду з наведених у касаційній скарзі доводів не вбачається.
Подібні правові висновки наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19).
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 753/2380/18-ц, від 25 листопада 2021 року у справі № 22-з/824/784/2021, є безпідставними, оскільки висновки суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного судуне суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції в незміненій після апеляційногоперегляду частині та постановуапеляційного суду -без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного Миколи Ярославовича залишити без задоволення.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара