ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.09.2025Справа № 910/2507/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Фізичної особи-підприємця Гетьмана Геннадія Геннадійовича АДРЕСА_1
до Державної служби України з безпеки на транспорті вул. Антоновича, 51,м. Київ,03150
про стягнення 19 634,19 грн.
представники сторін: без виклику.
Фізична особа-підприємець Гетьман Геннадій Геннадійович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Державної служби України з безпеки на транспорті про стягнення 19 056,93 грн., а саме 17 000,00 грн. безпідставно збережених коштів, 503,26 грн. процентів річних та 2130,93 грн. інфляційних втрат.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на безпідставне утримання в бюджеті України грошових коштів в розмірі 17 000,00 грн., сплачених позивачем на виконання постанови Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративного штрафу № 005940 від 01.11.2023 року, за наслідками скасування постанови рішенням Дніпропетровського адміністративного окружного суду від 05.02.2024 року у справі № 160/29994/23, у зв'язку з чим вказаній кошти мають бути повернуті позивачеві на підставі ст. 1212 ЦК України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.03.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/2507/25 та з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за відсутності клопотань про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, суд дійшов висновку про розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно пункту 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Отже, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи №910/2507/25 та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 24.03.2025 року була направлена судом в його електронний кабінет, факт отримання якої 26.03.2025 року підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку електронного листа до електронного кабінету.
Суд зазначає, що через систему «Електронний суд» 01.04.2025 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву б/н від 01.04.2025 року, з доказами надилання на адресу представника позивача, в якому відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету платежів у спосіб, визначений приписами частини 2 статті 45 Бюджетного кодексу України та пунктами 3, 5 Порядку про повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 року № 787 (далі - Порядок № 787), покликане забезпечити збалансованість державного бюджету, оскільки за змістом пункту 13 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України таке повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету платежів не є видатком бюджету.
У той же час, стягнення на користь платника суми сплаченого ним до Державного бюджету України штрафу на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України суперечить приписам наведених норм бюджетного законодавства, адже в такому випадку сплачена сума адміністративно-господарського штрафу продовжуватиме обліковуватися як дохід бюджету за одним видом класифікації доходів бюджету, а стягнення коштів з Державного бюджету України на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України призведе до витрат бюджету за іншою бюджетною програмою. Окрім того, у спірному випадку Служба не є набувачем заявлених до стягнення коштів, а відповідно до бюджетного законодавства лише контролює надходження за кодом бюджетної класифікації 21081300 - адміністративні штрафи у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху (крім адміністративних штрафів за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі) (у частині стягнення плати). Водночас заявлені до стягнення кошти позивачем були перераховані на рахунок відділу державної виконавчої служби, відкритого у Державній казначейській службі України, яка відповідно до бюджетного законодавства контролює надходження за кодом бюджетної класифікації 21081300 - за виконавчими документами, які перебувають/перебували на виконанні та є уповноваженою особою скласти подання про повернення коштів з бюджету на підставі приписів частини 2 статті 45 Бюджетного кодексу України та пунктів 3, 5 Порядку № 787. Відзив на позовну заяву судом долучений до матеріалів справи.
Окрім цього, 04.08.2025 року через систему "Електронний суд" від позивача надійшла заява б/н від 02.08.2025 року про стягнення витрат на правничу допомогу та інших судових витрат, з доказами надсилання на адресу відповідача, за змістом якої позивач просить стягнути з Держави України в особі Державної служби України з безпеки на транспорті витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 4500,00 грн. та витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в сумі 2422,40 грн.
Також, 08.08.2025 року через систему "Електронний суд" від відповідача надійшли заперечення б/н від 08.08.2025 року на заяву позивача б/н від 02.08.2025 року про стягнення витрат на правничу допомогу та інших судових витрат, згідно якої відповідач зазначає про відсутність підстав для вказаної заяви позивача, посилаючись на те, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу є завищеною у контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг, з урахуванням складності справи, кількості витраченого на ці послуги часу, та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг і витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми на професійну правничу допомогу, у зв'язку з чим просить суд відмовити в задоволенні заяви про стягнення витрат на правову допомогу та судового збору. Документи судом долучені до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Наразі, від позивача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відповіді на відзив та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 166 ГПК України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
З огляду на вищевикладене, оскільки позивач не скористався наданими йому процесуальними правами, зокрема, останнім не надано на адресу суду відповіді на відзив, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 6 Закону України "Про автомобільний транспорт" центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм та стандартів на автомобільному транспорті, габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 442 від 10.09.2014 року "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Державну службу України з безпеки на транспорті.
Постановою Кабінету Міністрів України № 103 від 11.02.2015 затверджено Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) (далі - Положення № 103), згідно п. 1 якого Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра з відновлення України - Міністра розвитку громад, територій та інфраструктури (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.
Одним з основних завдань Укртрансбезпеки є реалізація державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування (далі - автомобільний транспорт), міському електричному, залізничному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (п. 4 Положення № 103).
Підпунктами 2, 54, 58, 62 пункту 5 Положення № 103 встановлено, що Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань: здійснює державний нагляд (контроль) з додержанням вимог законодавства на автомобільному, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті; проводить перевірки за додержанням суб'єктами господарювання, фізичними особами та юридичними особами вимог законодавства про транспорт; здійснює контроль наявності, видачу дозвільних документів на здійснення перевезень та контроль відповідності виду перевезення, що фактично здійснюється; здійснює інші повноваження, визначені законом.
Процедура здійснення державного контролю за додержанням суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом визначена Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1567 від 08.11.2006 року (далі - Порядок № 1567), згідно з п.п. 2-4 якого державному контролю підлягають усі транспортні засоби, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Органами державного контролю на автомобільному транспорті згідно з п. 3 Порядку № 1567, є Укртрансбезпека та її територіальні органи.
Державний контроль на автомобільному транспорті здійснюється посадовими особами органу державного контролю шляхом проведення планових, позапланових та рейдових перевірок (перевірок на дорозі) (п. 4 Порядку № 1567).
Відповідно до пункту 25 Порядку № 1567 справа про порушення розглядається в органі державного контролю за місцезнаходженням суб'єкта господарювання або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи суб'єкта господарювання) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення.
Пунктами 26, 27 Порядку № 1567 встановлено, що справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи суб'єкта господарювання. Про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа суб'єкта господарювання повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням. У разі неявки уповноваженої особи суб'єкта господарювання справа про порушення розглядається без її участі.
За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно із додатком 5.
Згідно з п. 21-23 Порядку № 1567 проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) копія постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу, постанови про закриття справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт не пізніше ніж протягом трьох робочих днів після її винесення вручається автомобільному перевізнику або уповноваженій ним особі під підпис або надсилається засобами поштового зв'язку (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) чи на адресу електронної пошти (за наявності). Постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу, постанова про закриття справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт набирає чинності з дня доведення її копії до автомобільного перевізника або уповноваженої ним особи. Адміністративно-господарський штраф повинен бути перерахований автомобільним перевізником на зазначений у постанові про застосування адміністративно-господарського штрафу рахунок не пізніше ніж протягом 15 календарних днів після набрання нею чинності.
Постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу є актом індивідуальної дії (правозастосовним актом), який стосується прав, обов'язків та інтересів визначеного у постанові суб'єкта (за обставинами справи - позивача), є обов'язковою для нього, а її дія вичерпується виконанням.
Як встановлено судом за матеріалами справи, при проведенні перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом 11.10.2023 року о 11 год. 41 хв., на підставі направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 06.10.2023 року № 000106, посадовою особою відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті проведено перевірку транспортного засобу марки Mercedes-Benz фургон, номерний знак НОМЕР_1 , що належить гр. Гетьману Г.Г., під час якої виявлено порушення статті 34 Закону України «Про автомобільний транспорт», перевізник не забезпечив виконання вимог цього Закону та інших законодавчих нормативно-правових актів України у сфері перевезення вантажів, а саме відсутній протокол перевірки та адаптації тахографа транспортного засобу, чим порушено вимоги п. 3.3 наказу №385 від 24.06.2010 року, у тому числі порушення, відповідальність за які передбачена статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» ч. 1 абз. 3 - перевезення вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів визначених ст. 48 Закону України цього Закону, а саме протокол перевірки та адаптації тахографа транспортного засобу Mercedes-Benz, АЕ2183TC.
За наслідками перевірки відповідачем складено Акт №005007 проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 11.10.2023 року та в подальшому 01.11.2023 року начальником Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті розглянуто справу про порушення законодавства про автомобільний транспорт ФОП Гетьман Г.Г. та прийнято постанову від 01 листопада 2023 року про застосування адміністративно-господарського штрафу № 005940, відповідно якої ФОП Гетьманом Г.Г. допущено порушення ст.ст. 34, 48 Закону України «Про автомобільний транспорт», п. 3.3 Інструкції з використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті, наказ Міністерства транспорту та зв'язку України № 385 від 24.06.2010 року, відповідальність за яке передбачена абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», що підтверджується актом № 000106 від 11.10.2023 року, що стало підставою для накладення на власника транспортного засобу ФОП Гетьмана Г.Г. адміністративно-господарського штрафу в розмірі 17000,00 грн. на підставі абзацу 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт».
Як зазначає позивач у позовній заяві, що також підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжної інструкції № 1132 від 28.11.2023 року, ФОП Гетьман Г.Г. у добровільному порядку сплатив адміністративно-господарський штраф за вказаною постановою про застосування адміністративно-господарського штрафу № 005940 на суму 17 000,00 грн.
Не погоджуючись з постановою про застосування адміністративно-господарського штрафу № 005940 від 01.11.2023 року ФОП Гетьман Г.Г. звернувся з відповідним позовом до Дніпропетровського окружного адміністративного суду про визнання протиправною та скасування постанови.
Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 року у справі № 160/29994/23, яке набрало законної сили 05.03.2024 року, позов Фізичної особи - підприємця Гетьмана Г.Г. до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу № 005940 від 01 листопада 2023 року, якою на ФОП Гетьмана Г.Г. накладено адміністративно-господарський штраф у сумі 17000,00 грн. Стягнуто з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Фізичної особи підприємця Гетьман Г.Г. судовий сбір у розмірі 2684,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн.
При цьому задовольняючи позовні вимоги ФОП Гетьмана Г.Г. адміністративний суд виходив з того, що матеріалами справи не підтверджено здійснення транспортним засобом позивача внутрішнього перевезення вантажу без оформлення необхідних документів, які передбачені законодавством, що є складом правопорушення, за яке абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» передбачена відповідальність у вигляді штрафу у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Окрім цього, оскільки відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена абзацом 16 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж, адміністравтиний суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова про застосування адміністративно - господарського штрафу № 005940 від 01.11.2023 року, винесена Державною службою України з безпеки на транспорті, є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 2 ст. 255 КАС України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Доказів оскарження вказаного рішення від 05.02.2024 року у справі № 160/29994/23 в апеляційному або касаційному порядку матеріали справи та Єдиний державний реєстр судових рішень не містять.
Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.
Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.
Таким чином, оскільки факти, встановлені рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 у справі №160/29994/23, яке набрало законної сили, згідно якого встановлена протиправність постанови Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно - господарського штрафу № 005940 від 01.11.2023 року, в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.
В свою чергу, у зв'язку зі скасуванням постанови про застосування адміністративно - господарського штрафу та з метою повернення грошових коштів, сплачених позивачем у якості штрафу, представником останнього 11.09.2024 року було направлено на адресу відповідача Вимогу б/н від 11.09.2024 року про повернення безпідставно утриманих Державною службою з безпеки на транспорті грошових коштів в сумі 17 000,00 грн., сплачених відповідно до постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу № 005940 від 01.11.2023 року.
Факт надсилання вказаної вимоги на адресу відповідача підтверджується наданими позивачем копіями опису вкладення в цінний лист від 11.09.2024 року, фіскального чеку від 11.09.2024 року та накладної № 4910100011167 від 11.09.2024 року.
За результатами розгляду вимоги позивача Державна служба України з безпеки на транспорті листом від 01.10.2024 року № 9601/19/15-24 відмовила ФОП Гетьману Г.Г. у повернені грошових коштів в сумі 17000,00 грн., сплачених ним у якості штрафу, посилаючись на не відповідність вимоги чинному порядку повернення помилкових або надміру зарахованих до бюджету коштів, зокрема, Порядку про повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 року № 787 (далі - Порядок № 787), а також з посиланням на те, що Укртрансбезпека не є набувачем спірних коштів, а відповідно до бюджетного законодавства лише контролює надходження за кодом бюджетної класифікації 21081300 - адміністративні штрафи у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, в той час як отримувачем коштів є Головне управління Казначейства у Дніпропетровській області. Копія вказаного листа наявна в матеріалах справи.
Таким чином, враховуючи, що сплачені на підставі постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу кошти повернуті позивачеві не були, оскільки такі кошти були перераховані позивачем внаслідок прийняття Укртрансбезпекою протиправної постанови, скасованої в судовому порядку, позивач зазначає про наявність підстав для стягнення у відповідності до приписів статті 1212 Цивільного кодексу України вказаних коштів у сумі 17 000,00 грн. як безпідставно набутих з Державного бюджету України, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом до Державної служби з безпеки на транспорті.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не було надано суду доказів повернення позивачу сплачених на виконання скасованої постанови грошових коштів у сумі 17000,00 грн. або доказів наявності підстав для їх неповернення позивачеві.
Суд зазначає, що загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, зокрема, відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України ).
За змістом частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Частина 3 статті 1212 Цивільного кодексу України поширює дію положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, на випадки виконання зобов'язання однією із сторін:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Таким чином, у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15, яка підтримана Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі № 910/13814/17.
Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
В свою чергу, звертаючись до суду з даним позовом позивач в позовній заяві просить суд стягнути з відповідача перераховані на виконання постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу грошові кошти у розмірі 17000,00 грн. на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно набуте майно, оскільки така постанова була визнана протиправною та скасована в судовому порядку.
Як зазначалось судом раніше, Державна служба України з безпеки на транспорті є центральним органом виконавчої влади та в межах наданих йому повноважень Законом України "Про автомобільний транспорт", Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті (Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі)) виносить постанови про застосування до суб'єктів господарювання адміністративно-господарських штрафів - постанови про накладення штрафу за правопорушення у сфері автомобільного транспорту.
Суд зазначає, що постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу є актом індивідуальної дії (правозастосовним актом), який стосується прав, обов'язків та інтересів визначеного у постанові суб'єкта (за обставинами справи - позивача), є обов'язковою для нього, а її дія вичерпується виконанням.
Разом з цим, після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу кошти, які платник сплатив на виконання цієї постанови, знаходяться у Державному бюджеті України без достатньої правової підстави, тому, за висновками суду, на ці правовідносини поширюються приписи статті 1212 ЦК України.
Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 05 лютого 2020 року у справі № 910/15295/18, а також від 08.08.2023 року у справі №910/5880/21.
Крім того, як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.08.2023 року у справі №910/5880/21, після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу платник згідно зі статтею 1212 ЦК України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанова від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (частина 2 статті 17 Цивільного кодексу України). Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (абзац 2 частини 3 статті 17 Цивільного кодексу України).
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України).
За змістом абзацу 1 частини 3 статті 17 ЦК України орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі.
Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 Цивільного кодексу України), яка діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 Цивільного кодексу України).
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 Цивільного кодексу України).
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 Цивільного кодексу України).
З огляду на наведені приписи, а також ураховуючи те, що поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах, у спорі щодо стягнення суми адміністративно-господарського штрафу, яка утримується на казначейському рахунку органу державної влади без достатньої правової підстави, держава бере участь у матеріальних і процесуальних правовідносинах в особі її органу, який контролює справляння надходжень бюджету за відповідним кодом класифікації доходів бюджету.
Наразі, як встановлено судом, у спірних правовідносинах таким органом є Укртрансбезпека (Державна служба України з безпеки на транспорті).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні, у тому числі господарські, правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах. Інакше кажучи, органи державної влади, насправді, не діють як юридичні особи, навіть якщо вони формально наділені таким статусом, а діють від імені держави, що відповідає за своїми зобов'язаннями державним майном, яким наділяє, зокрема, її органи (постанови від 20.11.2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 року у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 року у справі № 698/119/18, від 18.03.2020 року у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 року у справі № 911/2169/20, від 23.11.2022 року у справі № 359/3373/16-ц, від 15.02.2022 року в справі № 910/6175/19, від 20.07.2022 року у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 року у справі № 923/199/21, від 05.10.2022 року у справі № 922/1830/19, від 14.12.2022 року у справі № 2-3887/2009, від 12.07.2023 року у справі № 757/31372/18-ц).
У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 року у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 року у справі № 923/199/21, від 14.12.2022 року у справі № 2-3887/2009). Це випливає, зокрема, з частини 4 статті 56 Господарського процесуального кодексу України. Тобто під час провадження у справі стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року в справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 року в справі № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3), від 14.12.2022 року в справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).
Таким чином, в контексті вищевикладеного суд зазначає, що визначення позивачем в якості відповідача у спорі про стягнення з Державного бюджету України коштів, які утримуються без достатньої правової підстави, органу державної влади - Укртрансбезпеки, не означає, що у спірних правовідносинах відповідальним суб'єктом є не держава, а саме цей орган. Інакше кажучи, у спірних кондикційних правовідносинах орган держави є представником її інтересів, а не суб'єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції, які ним були реалізовані шляхом винесення постанови про застосування штрафу та забезпечення стягнення останнього до бюджету. Подальше намагання позивача повернути з Державного бюджету України відповідну суму, заявивши вимогу про її стягнення, не пов'язане з виконанням органами державної влади, зокрема Укртрансбезпекою, публічно-владних управлінських функцій щодо позивача.
Судом враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08.08.2023 року у справі № 910/5880/21, про те, що кошти слід стягнути на користь позивача саме з Державного бюджету України, а не з Укртрансбезпеки за рахунок її бюджетних асигнувань.
Щодо заперечень відповідача проти позову, викладених у відзиві на позовну заяву, суд зазначає, що згідно з частиною 2 статті 45 Бюджетного кодексу України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням (висновком) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Порядок повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 року № 787, застосовний до випадків помилково чи надміру зарахованих до бюджету коштів.
Так, відповідно до пункту 2 Порядку останній визначає процедури:
- повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою (місцевими бюджетами) або під державні (місцеві) гарантії (далі - платежі);
- перерахування платежів, помилково або надміру зарахованих до відповідних бюджетів (крім коштів, зарахованих через єдиний рахунок), у рахунок сплати інших платежів незалежно від виду бюджету на відповідні бюджетні рахунки для зарахування надходжень (далі - рахунки за надходженнями);
- перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру зарахованих до відповідних бюджетів через єдиний рахунок.
Дія цього Порядку не поширюється на операції з бюджетного відшкодування податку на додану вартість та безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Відповідно до абзацу 1 пункту 5 розділу І Порядку № 787 (у чинній редакції) повернення (перерахування) помилково або надміру зарахованих до бюджету або повернення на єдиний рахунок (у разі його використання) податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів, або перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру зарахованих до відповідних бюджетів через єдиний рахунок, здійснюється за поданням (висновком, повідомленням) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.
У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (частина 2 статті 17 Цивільного кодексу України). Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (абзац 2 частини 3 статті 17 Цивільного кодексу України).
Згідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 19.06.2018 року у справі № 910/23967/16, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає необхідності зазначення суб'єкта виконання судового рішення (органу, через який треба перераховувати кошти), номера чи виду рахунку, з якого їх слід стягнути (списати). Такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення порушеного права позивача та є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, які мають бути врегульовані у нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення
Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 10.07.2019 року в справі № 489/6624/15-ц, за змістом якого повернення коштів у тотожній правовій ситуації має відбуватися тільки згідно з Порядком № 787, тобто у позасудовому порядку.
Таким чином, судом не приймаються до уваги заперечення відповідача проти позову з посиланням на те, що стягнення на користь платника суми сплаченого ним до Державного бюджету України штрафу на підставі статті 1212 ЦК України суперечить приписам наведених норм бюджетного законодавства, адже в такому випадку сплачена сума адміністративно-господарського штрафу продовжуватиме обліковуватися як дохід бюджету за одним видом класифікації доходів бюджету, а стягнення коштів з Державного бюджету України на підставі статті 1212 ЦК України призведе до витрат бюджету за іншою бюджетною програмою, оскільки перелічені обставини не позбавляють права позивача вимагати у судовому порядку повернення з державного бюджету коштів, які належать позивачу на законних підставах, та водночас зберігаються на рахунку державного бюджету без належних правових підстав.
Суд наголошує, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. Отже, належним відповідачем у даній справі є держава як учасник цивільних відносин в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на сплату позивачем на виконання саме постанови Укртрансбезпеки суми адміністративного штрафу та приймаючи до уваги той факт, що підстава такого перерахування відпала, зокрема, у зв'язку із скасуванням адміністративним судом постанови про застосування такого штрафу, оскільки доказів повернення грошових коштів позивачеві, а також скасування чи змінення судового рішення адміністративного суду, яким встановлено протиправність постанови відповідача, матеріали справи не містять, суд доходить висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь ФОП Гетьмана Г.Г. згідно зі статтею 1212 ЦК України грошових коштів у сумі 17000,00 грн. як таких, що утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави.
Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/3831/22, де досліджуючи обставини щодо початку періоду прострочення з часу безпідставного набуття відповідачем грошових коштів, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або коли підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала.
У зв'язку з вищевикладеним та враховуючи неповернення відповідачем сплачених на підставі скасованої постанови грошових коштів позивачем на підставі ст. 625 ЦК України нараховано та пред'явлено до стягнення з відповідача 503,26 грн. процентів річних за період 06.03.2024 року - 27.12.2024 року та 2130,93 грн. інфляційних втрат за період 06.03.2024 року - 27.12.2024 року, які позивач просив стягнути з відповідача відповідно до наданих розрахунків.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині відсотків річних та інфляційних втрат суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку, позаяк відповідач заперечує проти позовних вимог в цілому.
У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
При цьому перебіг часу, за який нараховуються проценти річних та інфляційні втрати, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Отже, з урахуванням вищевикладених висновків та встановлених судом обставин безпідставного набуття відповідачем грошових коштів, а саме набрання законної сили 05.03.2024 року Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 у справі №160/29994/23, початком періоду прострочення, а також можливого нарахування процентів річних та інфляційних втрат, з урахуванням положень ст. 253 ЦК України, у зв'язку не поверненням безпідставно набутих грошових коштів, є 06.03.2024 року, та період прострочення обмежується 28.02.2025 року, враховуючи звернення до суду з позовною заявою через систему «Електронний суд» 01.03.2025 року.
За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства з урахуванням визначеного позивачем початку періоду прострочення та судом - його закінчення, становить 501,86 грн. процентів річних, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних підлягають частковому задоволенню у сумі визначеній судом - 501,86 грн.
В свою чергу, за результатами передвіки нарахування позивачем інфляційних втрат, судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та з урахуванням визначеного позивачем початку періоду прострочення та судом - його закінчення, становить 2283,98 грн., що є більшим, ніж заявлено позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині інфляційних втрат, тому позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню в сумі, визначеній позивачем, а саме 2130,93 грн.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачами не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню в частині.
Щодо понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, які позивач просить суд стягнути з відповідача в розмірі 4 500,00 грн. суд зазначає, що право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013).
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Стаття 16 ГПК України закріплює за учасниками справи право на користування правничою допомогою.
За приписами ст.ст. 123, 126 ГПК України витрати на професійну правничу допомогу відносяться до судових витрат.
Витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських об'єднань та бюро, з надання правничої допомоги щодо ведення справи в суді розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ст.ст. 129, 130 ГПК України.
Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).
Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Відповідно до частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Так, в поданій у відповідності до приписів ст. 162 ГПК України позивачем в позовній заяві останнім викладено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4500,00 грн., які позивач просив суд покласти на відповідача.
В свою чергу, з аналізу наведеної норми частини 8 ст. 129 ГПК вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.
Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку тим доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.
Таким чином, суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов'язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.
В свою чергу, відповідач надав суду заперечення щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначив, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу є завищеною в контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг із урахуванням складності справи, кількості витраченого на ці послуги часу, та, відповідно, неспімірність обсягу цих послуг і витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми на професійну правничу допомогу.
Як встановлено судом за результатами розгляду вимог в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, на підтвердження розміру понесених витрат позивачем надано суду копії: Договору № 28/02-1 про надання адвокатських послуг (правничої допомоги) від 28 лютого 2025 року; Акту приймання-передачі наданої правничої допомоги до Договору про надання правничої допомоги від 28 лютого 2025 року за № 28/02-1 від 03 червня 2025 року; свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю Серія ДП № 2943 від 29 червня 2015 року на ім'я Лабовкіна О.О.; ордеру на надання правничої допомоги ФОП Гетьман Г.Г. адвокатом Лабовкін О.О. від 29 лютого 2025 року Серія АЕ № 1358583; опису робіт виконаних на користь Гетьман Г.Г. в рамках виконання договору № 28/02-1 від 28 лютого 2025 року у справі №910/2507/25.
За твердженням позивача, загальна сума нарахованих останнім до стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних з розглядом справи №910/2507/25, склала 4500,00 грн.
Суд зазначає, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст.ст. 16, 126 ГПК України).
Згідно п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 1 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.
Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017 року, передбачено, що при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час на виконання доручення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За приписами п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 вказаного Закону).
В статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" наведені види адвокатської діяльності, а також роз'яснено, що адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
З матеріалів справи вбачається, що між ФОП Гетьман Г.Г. (позивач у справі, клієнт за договором) та Адвокатським об'єднанням «АЛЬФА» в особі голови Лабовкіна О.О. (адвокат за договором) 28 лютого 2025 року укладено Договір № 28/02-1 про надання адвокатських послуг (правничої допомоги) за умовами п. 1 якого на виконання даного договору адвокатське об'єднання зобов'язується надати клієнту послуги пов'язані з представництвом, захистом прав та законних інтересів Клієнта.
Згідно пункту 6.4. Договору № 28/02-1 даний договір набуває чинності з моменту його підписання та діє протягом одного року або до повного виконання сторонами своїх обов'язків.
При цьому, п. 3 Договору № 28/01-1 передбачено, що сума гонорару складає відповідно до Акту наданих адвокатських послуг.
Згідно п.5 Договору № 28/01-1 оплата за даних договором здійснюється протягом 5 (п'яти) днів з моменту підписання акту наданих адвокатських послуг але не пізніше 10 (десяти) днів з моменту отримання клієнтом рахунку.
Як встановлено судом за матеріалами справи, на підтвердження обсягу понесених у справі витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копію підписаного обома сторонами Договору № 28/02-1 про надання адвокатських послуг (правничої допомоги) від 28 лютого 2025 року, Акту приймання-передачі наданої правничої допомоги до Договору про надання правничої допомоги від 28 лютого 2025 року за № 28/02-1 від 03 червня 2025 року, згідно якого АО «АЛЬФА» надало, а клієнт прийняв юридичні послуги: надання усної консультації з питань стягнення безпідставно збережених коштів адміністративно-господарського штрафу, підготовка позовної заяви до Держави України в особі Державної служьи безпеки на транспорті про стягнення безпідставно збережених коштів на користь ФОП Гетьман Г.Г.
Так, згідно вказаного акту перелік наданих адвокатом послуг включає: усну консультацію (30 хвилин) - 500 грн., та підготовку позовної заяви (4 години) 4000 грн., всього гонорар становить 4500,00 грн.
При цьому, як зазначено у вказаному Акті, клієнт претензій до якості наданих адвокатом послуг не має.
Наразі, станом на час ухвалення рішення доказів оплати позивачем наданих адвокатом згідно Договору № 28/02-1 послуг правової допомоги матеріали справи не містять.
Матеріалами справи підтверджується, що в процесі розгляду справи №910/2507/25 в Господарському суді міста Києва інтереси позивача представляв адвокат Лабовкін О.О. на підставі ордеру Серія АЕ № 1358583 від 28 лютого 2025 року та який подавав, зокрема, позовну заяву та заяву щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
Таким чином, подані позивачем документи щодо вартості наданих послуг на професійну правничу допомогу адвоката в рамках розгляду спору у даній справі №910/2507/25 є належними і допустимими доказами на підтвердження обставин реальності понесених стороною витрат, визначених статтею 126 ГПК України.
Суд зазначає, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу й обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
При цьому, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата.
Відтак, діяльність адвоката є оплачуваною працею і така оплата у вигляді гонорару здійснюється на підставі укладеного між адвокатом та його клієнтом договору про надання правової допомоги.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, доводити реальність їх оплати. Натомість, саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов'язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.
Водночас, як зазначено в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу .
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
При цьому суд звертає увагу на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, згідно якої витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, виходячи з наданих позивачем доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду даної справи суд виходить із загальних критеріїв оцінки послуг з надання правової (правничої) допомоги з урахуванням обсягу та змісту підготованих адвокатом документів.
За результатами здійсненого судом аналізу наданих позивачем доказів суд наголошує, що згідно приписів чинного господарського процесуального законодавства вартість наданої учаснику справи професійної правничої допомоги оцінюється судом виходячи з критеріїв складності справи, виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, суд прийшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, позаяк предмет доказування у справі № 910/2407/25 охоплює незначну кількість обставин та фактів, які підлягають ретельному дослідженню, а також не потребує додаткового детального вивчення судової практики, оскільки категорія даного спору не відноситься до складної та спір є типовим.
Крім того, судом під час оцінки обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу враховано обсяг та зміст підготовлених адвокатом документів, а саме: позовної заяви на 11 аркушах.
Таким чином, господарський суд, розподіляючи витрати, понесені позивачем на професійну правничу допомогу адвоката, дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи докази та встановлені судом фактичні обставини справи є підставою для стягнення судом витрат на професійну правничу допомогу з позивача в розмірі 4500,00 грн., оскільки такий розмір доведений, документально обґрунтований, відповідає критерію розумної дійсності та необхідності таких витрат.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши надані позивачем докази, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характеру спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, враховуючи обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду представником позивача документів, судом враховано часткове задоволення позивних вимог, у зв'язку з чим суд доходить висновку, що визначення розміру витрат позивача пропорційно задоволеним вимогам від попередньо заявленої суми 4500,00 грн., відповідатиме критерію пропорційності і розумності. Аналогічну позицію виклав у своїх постановах Верховний Суд від 07.08.2018 року у справі № 916/1283/17 та від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.
За таких обставин, з урахуванням вищенаведених висновків суду витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають частковому стягненню з відповідача в сумі 4499,68 грн.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного бюджету України на користь Фізичної особи-підприємця Гетьмана Геннадія Геннадійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 17 000 (сімнадцять тисяч) грн. 00 коп. безпідставно утриманих коштів, 501 (п'ятсот одну) грн. 86 коп. процентів річних, 2130 (дві тисячі сто тридцять) грн. 93 коп. інфляційних втрат, 4499 (чотири тисячі чотириста дев'яносто дев'ять) грн. 68 коп. витрат на професійну правничу допомогу та 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві ) грн. 23 коп судового збору.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 23 вересня 2025 року.
Суддя А.М. Селівон