23 вересня 2025 р. Справа № 440/2330/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Русанової В.Б.,
Суддів: Бегунца А.О. , Калиновського В.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.05.2025 (головуючий суддя І інстанції: В.І. Бевза) по справі № 440/2330/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до суду з позовом, в якому просила:
- визнати протиправними дії Військової частина НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу за період з 01.01.2020 по 19.05.2023 грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, щомісячної премії), виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30.08.2017;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу за період з 01.01.2020 по 19.05.2023 грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, щомісячну премію), виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначені з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14, до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та з урахуванням раніше проведених виплат.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 02.05.2025 задоволено позов.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати таке рішення суду та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального права, висновки суду такими, що не підтверджуються належними та допустимими доказами у справі.
Зазначає, що Військова частина НОМЕР_1 не може бути відповідачем у публічно-правових спорах взагалі, зокрема у даній справі.
Вказує, що фактично суд вирішив питання про права та обов'язки іншої особи - розпорядника бюджетних коштів другого рівня без його участі, що в порядку п.4 ч.3 ст.317 КАС України є обов'язковою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з ухваленням нового рішення суду.
Зазначає, що вчинення дій щодо фактичного фінансування грошового забезпечення не відноситься компетенції відповідача.
Крім того, вказує, що до спірних правовідносин не може бути застосована норма, за якою обчислення грошового забезпечення позивача здійснюється із використанням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Зазначає, що Верховний Суд у постанові від 27.05.2021 року у справі №520/5794/2020 сформулював правову позицію, відповідно до якої згідно постановою Кабінету Міністрів України №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів (військовим) званням, як складових грошового за спеціальним забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітну плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
Крім того, вказує, що Кабінетом Міністрів України внесено відповідні зміни в Постанову №704, а саме пункт 4 Постанови №704 викладений у редакції Постанови Кабінету Міністрів України №481 від 20.05.2023 - установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14.
Вважає, що відповідач діяв у відповідності до вимог чинного законодавства.
Окрім того, відповідач звертає увагу на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом, не надавши поважності
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечуючи проти доводів та тверджень скарги, просив відмовити у задоволенні скарги, а рішення суду залишити без змін.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач проходила військову службу у Збройних Силах України, зокрема, у період з 24.07.1995 по 02.06.2024 у складі Військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується витягом із послужного списку (а.с.24).
Відповідно до наказу від 02.06.2024 №154 позивача виключено зі списків особового складу військової частини з 02.06.2024, знято з усіх видів забезпечення.
08.01.2025 позивач звернулась до Військової частини НОМЕР_1 з заявою про донарахування та доплати позивачу грошового забезпечення за період з 01.01.2020 по 04.05.2024 з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи із розмірів посадового окладу і окладу за військовим званням визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 та 01.01.2024 відповідно.
31.01.2025 відповідач листом повідомив позивача, що за зазначені періоди, проводилось нарахування та виплата всіх видів грошового забезпечення, в тому числі індексація грошового забезпечення, згідно норм чинного законодавства України.
Позивач, вважаючи, що дії відповідача щодо нарахування та виплати їй за період з 01.01.2020 по 19.05.2023 грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, щомісячної премії), виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30.08.2017 є протиправними, звернувся з позовом.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що посадовий оклад позивача та його оклад за військовим званням з 01.01.2020 по 19.05.2023 мав визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (а не «на 1 січня 2018 року»), що своєю чергою призвело до неправильного обчислення усіх складових грошового забезпечення (зокрема, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, щомісячної премії), розмір яких залежав від розміру посадового окладу.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Частиною четвертою статті 9 Закону України від 20.12.1991 за №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону №2011-ХІІ).
Постановою №704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови №704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21.02.2018 Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову №103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: “4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Пункт 6 Постанови Кабінету Міністрів України №103 втратив чинність у зв'язку із набранням законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18.
Тобто, з 29 січня 2020 року відновлена дія пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України №704 у первісній редакції, яка визначала розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01 січня 2018.
Отже, з 29 січня 2020 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 виникли підстави для розрахунку грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", оскільки з цієї дати позивач мав право на отримання грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою №704 відповідно до вимог статті 9 Закону № 2011-ХІІ.
Таким чином, з 29.01.2020 - дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 пункт 6 постанови КМ України № 103 втратив чинність та була відновлена дія п.4 постанови КМ України № 704 у первісній редакції.
Тобто з 29.01.2020 відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімумом для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018.
Водночас установлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 380/18850/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 380/10075/21.
Колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі №440/6017/21 дійшов таких правових висновків:
Так, у рішенні суду зроблено наступні висновки:
- з 01.01.2020 положення пункту 4 постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
- встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
У подальшому такий висновок був підтриманий Верховним Судом у постановах від13 грудня 2022 року у справі № 240/12647/21, від 27 лютого 2023 року у справі №640/11131/21, від 07 червня 2023 року у справі № 340/2148/21, від 19 червня 2023 року у справі № 380/17402/21.
Верховний Суд у постанові від 04.04.2023 у справі № 120/5264/22 вказав, що Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року на 2020 рік не містить.
Верховний Суд у постанові від 13.12.2022 року у справі №240/12647/21 зазначив, що п.8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за №2629-VIII "Про Державний бюджет України на 2019 рік" встановлено у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Вказано, що в свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за №294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та Закон України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" №1082-IX таких застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" №1928-IX та Закон України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" №2710-IX застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2022 та 2023 роки не містять.
Так, Законами України "Про Державний бюджет України" №294-ІХ, № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ у 2020-2023 роках установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2020, 2021, 2022, 2023 - 2102,00 грн., 2 270,00 грн., 2481,00 грн. та 2684,00 грн., відповідно.
Статтею 7 КАС України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Отже, з огляду на правила ч.3 ст.7 КАС України, з 01.01.2020 не підлягають застосуванню положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, як такі, що не відповідають положенням Законів № 294-ІХ, 1082-IX, № 1928-ІХ, №2710-ІХ (правовим актам вищої юридичної сили), згідно з якими прожитковий мінімум, як базовий державний стандарт, був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 19.06.2023 у справі №160/14974/21.
Таким чином при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням з 01.01.2020 необхідно використовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Так, щороку протягом спірного періоду прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня відповідного календарного року, збільшувався.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.01.2019 № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Верховного Суду, яка в свою чергу відображена у постановах Верховного Суду від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 06.11.2023 у справі № 300/1947/22, від 22.11.2023 у справі № 160/8725/21, від 10.01.2024 у справі № 400/3128/23.
За останньою правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах розрахунковою величиною для визначення розміру посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року.
Отже, враховуючи викладене, грошове забезпечення позивача має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня календарного року.
Разом з тим, грошове забезпечення позивача у період з 01.01.2020 по 19.05.2023 обчислене без урахування зміни прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня відповідного календарного року, що призвело до виплати позивачу грошового забезпечення в меншому розмірі, ніж встановлений законодавством, чим порушені права позивача на належне грошове забезпечення.
Відтак, правильними є висновки про те, що посадовий оклад позивача та його оклад за військовим званням з 01.01.2020 по 19.05.2023 мав визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 1 січня 2018 року, що своєю чергою призвело до неправильного обчислення складових грошового забезпечення.
Належних доказів на спростування наведеного вище відповідачем не надано до суду.
Щодо посилання скаржника на постанову Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481, якою пункт 4 постанови №704, викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України №481 від 20.05.2023 - установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 грн. та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14, то колегія суддів зазначає наступне.
Так, 12.05.2023 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня2017 р. № 704» (надалі - Постанова №481), яка набрала чинності 20.05.2023 та якою по-іншому врегульовані спірні правовідносини.
Пунктом 2 указаної постанови внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», шляхом викладення абзацу першого в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 грн. та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Вказана постанова Уряду України набрала чинності 20.05.2023.
Водночас, колегія суддів зазначає, що оскільки вимоги позивача не охоплюють період, предметом регулювання якого є п.4 постанови №704 (у редакції постанови №481), відтак відсутні підстави для нарахування грошового забезпечення позивача, виходячи з розміру 1762 грн., а тому посилання скаржника на приписи вказаної постанови Кабінету Міністрів України є необґрунтованими та не впливають на вирішення даної справи.
Частиною 2 ст.77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено (доказано) правомірність власних дій.
З урахуванням наведеного вище, доводи апеляційної скарги про те, що відповідач діяв у відповідності до вимог чинного законодавства, є необґрунтованими.
Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що Військова частина НОМЕР_1 не може бути відповідачем у публічно - правових спорах, зокрема по даній справі, оскільки у розумінні п.7 ст.4 КАС України не є суб'єктом владних повноважень, а тому оскільки розгляд справи відбувся за участю неналежного відповідача, це, в розумінні приписів п.4 ч.3 ст.317 КАС України, є обов'язковою підставою для скасування рішення суду, то колегія суддів відхиляє такі доводи, з огляду на наступне.
Так, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Відповідно до п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст.2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Зазначеними нормами права прямо передбачено, що військова служба є публічною службою.
У спірних правовідносинах Військова частина НОМЕР_1 є суб'єктом владних повноважень, яка діє від імені Збройних Сил України, тому на неї покладаються публічно-владні управлінські функції.
Згідно ч.4 ст.46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Визначення суб'єкта владних повноважень міститься у п. 7 ч.1 ст. 4 КАС України та означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
З наведеної норми процесуального закону висновується, що відповідачем у справі може бути суб'єкт владних повноважень, зокрема, й без статусу юридичної особи.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом в постанові від 07.05.2025 року у справі №480/509/24.
З огляду на викладене, Військова частина НОМЕР_1 , з якою у відносинах публічної служби перебував позивач, є належним відповідачем по справі.
Відтак, наведені вище доводи скарги є необґрунтованими та такими, що не дають підстав, в розумінні приписів п.4 ч.3 ст.317 КАС України, для скасування рішення суду першої інстанції.
Щодо строку звернення до суду з цим позовом.
Частиною 1 ст.5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до ч.1 ст.122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. ч. 2, 3 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
З наведених положень статті 122 КАС України слідує, що вказана стаття не містить норми, яка б встановлювала строк звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Разом із тим, така норма містилася в статті 233 КЗпП України.
Так, ч.2 ст.233 КЗпП України (у відповідній редакції) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, ч. ч. 1, 2 ст.233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
При цьому, дія норми ч.1 ст.233 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022) може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі cудової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладеної в постанові від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23 період до 19 липня 2022 року регулюється положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Відтак, слід дійти висновку, що до вимог позивача за період з 01.01.2020 по 18.07.2022 строк звернення до суду не застосовується.
Наведені вище висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 24.04.2025 року у справі №420/25342/23.
Щодо вимог позивача з 19.07.2022 по 19.05.2023.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30.06.2023.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, з 01.07.2023 строк звернення до суду з позовом про виплату заробітної плати регламентується ст.233 КЗпП України та складає три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23.
Судом встановлено, що позивач звернулася до суду з позовом 21.02.2025 з вимогами за період з 01.01.2020 по 19.05.2023, подавши до суду першої інстанції клопотання про поновлення строку звернення до суду, в якому зазначила, що лише в січні 2025, після покращення свого здоров'я, довідалася про порушення своїх прав щодо належного грошового забезпечення за час проходження військової служби та звернулася до відповідача з відповідною заявою, проте отримала відмову військової частини, датовану 31.01.2025, у зв'язку з чим вимушена була звернутися в найкоротші строки звернутися до суду за захистом своїх прав. Посилається на те, що їй встановлена ІІ група інвалідності упродовж місяця після звільнення з військової служби 25.06.2024, а підставою для звільнення зі служби є необхідність здійснення постійного догляду за її хворою матір'ю, також судом встановлені обставини, що перед звільненням із військової служби (упродовж воєнного стану) позивач неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванню, надавши в підтвердження відповідні медичні документи.
Як вже зазначалося вище, вимоги позивача, які стосуються періоду до 19.07.2022 року не обмежуються будь - яким строком звернення до суду, а щодо періоду його вимог з 19.07.2022 суд приходить до висновку щодо поважності підстав пропуску строку звернення до суду, оскільки позивачем наведено належні обґрунтування такого пропуску та надано відповідні докази.
Окрім того, отримавши письмову відповідь від відповідача (31.01.2025), позивач без зайвих зволікань, в межах тримісячного строку, звернулася до суду з позовом (21.02.2025).
Відтак правильними та обґрунтованими є висновки суду першої інстанції, викладені в ухвалі від 06.03.2025, про визнання поважними причин пропуску позивачем строку звернення до суду та його поновлення.
Таким чином, враховуючи викладені вище обставини в своїх сукупності, слід дійти висновку щодо необґрунтованості доводів відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду з позовом.
Отже доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими, а застосування судом норм матеріального права - неправильним.
З огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України, врахуванню у даній справі підлягають висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається суд апеляційної інстанції вище та які є релевантними до спірних відносин.
Також, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 30.01.2019 року №755/10947/17 суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.
Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.05.2025 по справі № 440/2330/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.Б. Русанова
Судді А.О. Бегунц В.А. Калиновський