Україна
Донецький окружний адміністративний суд
22 вересня 2025 року Справа№640/23300/19
Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Кирлової М.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач -1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач - 2), у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 про відхилення скарги на рішення УДМС України у Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного суду від 27 січня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Скасовуючи рішення судів, Верховний Суд вказав, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обгрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на ДМС обов'язку в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2022 року прийнято справу до провадження.
На виконання вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX та Порядку №399 на підставі Акту приймання-передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва від 15.01.2025, згідно супровідного листа КОАС від 15.01.2025 №01-19/474/25 до Донецького окружного адміністративного суду передано 4132 судові справи, у тому числі адміністративну справу № 640/23300/19.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 640/23300/19 передано на розгляд судді Донецького окружного адміністративного суду Криловій М.М.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/23725/21, розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідачем, Державною міграційною службою, надано до суду письмові пояснення у яких зазначено, що ОСОБА_1 востаннє звертався 03.12.2021 з метою продовження довідки про звернення за захистом в Україні № 012271, строк дії якої було продовжено до 03.03.2022 згідно відмітки в журналі реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні вказаний громадянин до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не звертався. На даний час місце його перебування невідоме. Позивач не повідомив ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про намір залишити територію України. Таким чином, ДМС тривалий час не володіє інформацією про місце перебування позивача, а відсутність реалізації його права на продовження строку дії довідки про звернення за захистом свідчить про відсутність наміру набути міжнародний захист саме на території України.
Інші заяви по суті спору на стадії нового розгляду справи до суду не надходили.
Згідно з нормами статті 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився в м. Базарак, провінції Пандшер, сповідує іслам.
В Україну прибув в січні 2015 року автомобільним/корабельним сполученням, нелегально.
Вперше позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві 13 січня 2015 року. ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке не було предметом судового контролю та є чинним.
Вдруге позивач звернувся до ГУДМС в м. Києві 14 вересня 2017 року із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Після вивчення та аналізу заяви встановлено, що причини, які викладені у заяві від 13 січня 2015 року та у заяві від 14 вересня 2017 року не змінилися. Наказом ГУДМС у м. Києві від 14 вересня 2017 року № 420 позивачу повторно відмовлено в прийнятті заяви.
Позивач, не погодившись з вказаним рішенням подав скаргу до ДМС України. ДМС України прийнято рішення від 10 січня 2018 року № 06-18 про відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржив зазначене рішення до Окружного адміністративного суду міста Києва. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2019 року у справі № 640/18778/18 позовну заяву позивача повернуто, в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції не оскаржено.
10 липня 2019 року позивач утретє звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Основною причиною звернення за захистом зазначив погіршення ситуації в країні походження, а саме вказав, що Афганістан це країна, в якій йде війна та в якій неможливо жити через постійні конфлікти.
Наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року позивачу відмовлено у прийнятті заяви про визнання позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
10 липня 2019 року Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 192, в якому зазначено, що позивачу відмовлено в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою цього рішення став наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року.
Рішенням Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року №190-19 відхиллено скаргу позивача на наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області № 399 від 10 липня 2019 року.
15 листопада 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 324 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що вказане рішення прийнято на підставі наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області від 10 липня 2019 року № 399.
Вважаючи наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 липня 2019 року № 399 та рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 протиправними, позивач звернувся із цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд застосовує такі норми права та враховує висновки і мотиви, з яких скасовані рішення судів Верховним Судом, які є обов'язковими для суду при новому розгляді справи.
Відповідно до ч. 2ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч. 1 ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно із ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», встановлено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, в подальшому Правила № 649), уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; д) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Пунктом 2.4 Правил № 649 встановлено, що у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем мають враховуватися усі вищевказані чотири підстави.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Згідно із ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004 р.), у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно із Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва встановлює, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Згідно із Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Тобто, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Позивач звертаючись із заявою про визнання біженців або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що Афганістан це країна де йде війна, там неможливо жити через постійний конфлікт та відсутність безпеки, ситуація в Афганістані стає все гірше та гірше, кожен день помирають більше ніж 200 людей через конфлікт та відсутність безпеки, немає жодного безпечного місця для життя, в Афганістані вже 40 років йде війна, яка призводить до того, що люди не мають можливості звернутися до лкіарні, навчатися, працювати у безпеці. У разі мого повернення в Афганістан, мене можуть вбити під час військових дій.
Згідно із публікацій Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), Керівництво з оцінки потреб у міжнародному захисті шукачів притулку з Афганістану, 30.11.2018 р., доповіді Генерального секретаря про Положення в Афганістані та його наслідки для міжнародного миру та безпеки від 07.12.2018 р. та від 10.09.2018 р., публікації Генеральної Асамблеї про положення в Афганістані та його наслідки для міжнародного миру і безпеки, 28.02.2019 р.
Тобто, ситуація в Афганістані порівняно, з 2017 роком, значно погіршилася, зокрема, за 2018 рік зареєстровано 10933 жертви цивільного населення, що є найбільшою кількістю загиблих цивільних за один рік з моменту фіксації міжнародними організаціями кількості жертв з 2009 року, що також на 5 відсотків більше, ніж в 2017 році.
УВКБ ООН вважає, що цивільні, яких таліби вважають порушниками принципів, норм та цінностей ісламу в тому вигляді, в якому саме вони його інтерпретують, можуть стати жертвами переслідувань та потребують міжнародного захисту.
Згідно із аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176000 осіб; 46319 мирних жителів, 69095 військових та поліцейських та щонайменше 52893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відтак, враховуючи, що відповідачем не була проведена оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини, суд приходить до висновку про протиправність спірного рішення.
Так, Верховний суд, направляючи справу на новий розгляд, вказав, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Крім того Верховний Суд зазначив, що ДМС мала можливість прийняти заяву-анкету позивача, провести інтерв'ю та з'ясувати, чи містить заява позивача характер зловживання, у зв'язку із тим, що позивач уже не вперше звертається із заявою та йому було відмовлено у визнанні біженцем. За відсутності такого інтерв'ю та за відсутності ґрунтовного аналізу зміненої інформації по країні походження, рішення ДМС України є необґрунтованим і таким, що прийняте з порушенням норм закону.
Суд приймає вказане рішення з огляду на ситуацію в країні походження заявника саме на момент прийняття спірних рішень, водночас, обираючи спосіб захисту порушеного права позивача суд не може не врахувати поточну ситуацію як і в Афганістані, так і в Україні.
Із врахуванням вищевикладених обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ та рішення відповідача підлягають скасуванню, а належним способом захисту прав позивача є зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду у цій справі.
При цьому, скасовуючи рішення відповідачів, прийнятих у 2019 році, суд зазначає, що оцінка таким рішенням судом на відповідність приписам ст.2 КАС України надається на момент їх прийняття, водночас, при вирішенні питання про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у 2023 році відповідач може враховувати поточну ситуацію в Україні.
Додатково суд зазначає, що до суду не надано доказів того, що позивач втратив інтерес до розгляду справи, будь-яких заяв чи клопотань про залишення позову без розгляду чи відмови від позову до суду не надходило.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог.
Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 10 липня 2019 року № 399 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 листопада 2019 року № 190-19 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду у цій справі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя М.М. Крилова