10 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 569/24295/23
провадження № 61-7035св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Калараша А. А., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Рівненська обласна прокуратура, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Рівненської обласної прокуратури на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 жовтня 2024 року у складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року у складі колегії суддів Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рівненської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про стягнення заробітку, втраченого внаслідок незаконних дій органу розслідування та прокуратури, стягнення коштів за надання правової допомоги в кримінальній справі та стягнення моральної шкоди.
Позовну заяву мотивовано тим, що 01 травня 2016 року старший слідчий слідчого відділу прокуратури Рівненської області Ярощук А. Ю. в межах кримінального провадження № 420151800000000195 повідомив ОСОБА_1 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 22 вересня 2016 року ОСОБА_1 повідомлено про нову підозру в межах вказаного кримінального провадження.
Рівненський міський суд Рівненської області вироком від 18 червня 2019 року ОСОБА_1 визнав винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, призначивши покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням адміністративно-розпорядчих функцій, на строк 1 (один) рік. У пред'явленому обвинуваченні за частиною першою статті 366 КК України визнав ОСОБА_1 невинним та виправдав за відсутністю в його діях складу злочину.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2020 року вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 18 червня 2019 року щодо ОСОБА_1 за частиною другою статті 191 КК України та визнання невинним у пред'явленому обвинуваченні за частиною першою статті 366 КК України і його виправдання за відсутністю в діях складу злочину змінив. Звільнив ОСОБА_1 від призначеного покарання за частиною другою статті 191 КК України згідно з частиною п'ятою статті 74 КК України на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності. У решті вирок суду залишив без змін.
Верховний Суд постановою від 12 травня 2021 року ухвалу Рівненського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року скасував і передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 16 січня 2023 року вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 18 червня 2019 року в частині визнання ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, скасував. Кримінальне провадження № 42015180000000195 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, закрив на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку із встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. У решті вирок суду залишив без змін. Зазначена ухвала апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржувалась.
ОСОБА_1 зазначав, що у результаті незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури він у період з 31 травня 2016 року до 16 січня 2023 року незаконно перебував під судом і слідством, що становить понад 79 місяців (6 років 7 місяців та 17 днів).
На час постановлення ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 25 жовтня 2018 року про відсторонення від посади ОСОБА_1 обіймав посаду начальника Рівненської митниці Державної фіскальної служби України (далі - Рівненська митниця ДФС України).
ОСОБА_1 фактично було відсторонено від посади в період з 25 жовтня 2018 року до 20 січня 2021 року.
20 січня 2021 року наказом ДФС України від 18 січня 2021 року № 17-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Рівненської митниці ДФС України у зв'язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців.
Отже, час фактичного відсторонення ОСОБА_1 від посади становить 554 дні, а розмір заробітку, втраченого позивачем внаслідок незаконних дій, становить 478 306,98 грн.
Також позивач зазначав, що у вказаному кримінальному провадженні поніс витрати на правову допомогу. Так, відповідно до частини другої статті 191 КК України укладено договір про надання правової допомоги від 16 вересня 2016 року № 359 між ОСОБА_1 та Адвокатським об'єднанням «Мицик і Партнери» (далі - АО «Мицик і Партнери»). За надання правової допомоги ОСОБА_1 сплатив грошові кошти у сумі 122 000,00 грн.
Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що безпідставне обвинувачення у вчиненні злочину спричинило йому душевні хвилювання та викликало занепокоєння щодо погіршення його позитивної репутації як справедливої, добропорядної людини, яка склалася впродовж багатьох років. Вказані події порушили звичний ритм життя, спілкування з рідними, друзями, колегами.
Позивач вважав наявними підстави для стягнення на його користь моральної шкоди у розмірі 1 065 746,66 грн.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути на його користь з Державного бюджету України:
заробіток, втрачений внаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, у розмірі 478 306,98 грн;
кошти, сплачені за надання правової допомоги у кримінальній справі, у розмірі 122 000,00 грн;
моральну шкоду у розмірі 1 065 746,66 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 30 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 розмір заробітку, втраченого внаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, в розмірі 450 418,62 грн.
Стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 кошти, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі, у розмірі 122 000,00 грн.
Стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 636 266,67 грн.
Місцевий суд, ухвалюючи рішення про стягнення на користь позивача заробітку, втраченого внаслідок незаконних дій, керувався нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Положенням про застосування цього Закону, затвердженим наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року.
Місцевий суд вважав, що час фактичного відсторонення ОСОБА_1 від посади становить 554 дні, середньоденна заробітна плата до відсторонення за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, становить 813,03 грн (554 дні х 813,03 грн).
Вирішуючи вимоги позову щодо відшкодування витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні, суд першої інстанції взяв до уваги наявні у матеріалах справи докази, що підтверджують надання такої допомоги адвокатом, дійшов висновку, що вартість послуг адвоката співмірна з виконаною роботою та є документально підтвердженою.
Оцінюючи наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, врахувавши термін перебування позивача під слідством і судом, характер і глибину заподіяних страждань, а також негативні наслідки, які мали місце внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури, можливість відновлення немайнових втрат, відсутність доказів про погіршення в цей період стану здоров'я позивача, дійшов висновку про доцільність відшкодування заподіяної позивачу моральної шкоди в розмірі 636 266,67 грн.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Рівненська обласна прокуратура оскаржила його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі Рівненська обласна прокуратура зазначала, що загальний строк перебування позивача під слідством і судом суд першої інстанції визначив неправильно, оскільки з моменту набрання ухвалою Рівненського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року законної сили до дати ухвалення касаційним судом постанови від 12 травня 2021 року ОСОБА_1 був частково виправданий, а частково звільнений від покарання у зв'язку із закінченням строків давності.
Також вважала, що місцевий суд не з'ясував, чим підтверджується факт завдання позивачу моральних чи фізичних страждань, якими діями вони завдані, в якій грошовій сумі чи іншій матеріальній формі потерпілий оцінює моральну шкоду. Позивач не надав доказів спричинення йому моральних втрат, тиску з боку правоохоронних органів, погіршення стосунків з оточуючими.
На думку прокуратури, суд помилково взяв для розрахунку загальний розмір мінімальної заробітної плати 8 000,00 грн. Посилалась на те, що розмір заявленої до стягнення суми на оплату послуг адвоката є неспівмірною з виконаними роботами.
Рівненський апеляційний суд постановою від 25 лютого 2025 року апеляційну скаргу Рівненської обласної прокуратури залишив без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 жовтня
2024 року змінив.
Абзаци другий, третій та четвертий резолютивної частини рішення виклав у такій редакції:
«Стягнути з Держави Україна за рахунок Державного бюджету України через ДКСУ шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 розмір заробітку, втраченого внаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, в розмірі 450 418,62 грн.
Стягнути з Держави Україна за рахунок Державного бюджету України через ДКСУ шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 кошти, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі, у розмірі 122 000,00 грн.
Стягнути з Держави Україна за рахунок Державного бюджету України через ДКСУ шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 636 266,67 грн».
У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із вимогами цивільного законодавства.
Змінюючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до вимог статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування шкоди провадиться за рахунок коштів державного бюджету, тому у резолютивній частині рішення має бути зазначено про стягнення коштів з Державного бюджету України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2025 року Рівненська обласна прокуратура звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від посади та стягнення витрат на професійну правничу допомогу й ухвалити в цій частині нове рішення, про відмову у задоволенні цих позовних вимог, а в частині вирішення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - змінити, зменшивши його розмір до гарантованого державою мінімуму, обрахованого у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо субсидіарного застосування положень частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», отже, існує необхідність формування Верховним Судом такого висновку.
Заявник зазначає, що положення згаданих законів України чітко регламентують, що під час ухвалення рішення про відшкодування моральної шкоди має застосовуватися спеціальний розрахунковий розмір мінімальної заробітної плати, передбачений саме для виплат за рішенням суду.
Вважає, що розмір заявленої до стягнення суми на оплату правової допомоги у кримінальному провадженні не відповідає критеріям розумності та співмірності таких витрат.
Доводи інших учасників справи
У липні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глушко Л. І., надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає про необґрунтованість доводів прокуратури, просить рішення судів залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 червня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував цивільну справу з Рівненського міського суду Рівненської області.
У липні 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 28 серпня 2025 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у межах кримінального провадження № 420151800000000195 ОСОБА_1 31 травня 2016 року старший слідчий слідчого відділу прокуратури Рівненської області повідомив про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, а 22 вересня 2016 року в межах цього кримінального провадження ОСОБА_1 повідомив про підозру за частиною першою статті 366 КК України.
26 жовтня 2016 року заступник начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих регіональної прокуратури Рівненської області Гончаров О. О. затвердив обвинувальний акт стосовно ОСОБА_1 за фактом вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 191, частиною першою статті 366 КК України.
Рівненський міський суд Рівненської області вироком від 18 червня 2019 року ОСОБА_1 визнав винуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, призначивши покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням адміністративно-розпорядчих функцій, на строк 1 (один) рік. У пред'явленому обвинуваченні за частиною першою статті 366 КК України визнав ОСОБА_1 невинним та виправдав за відсутністю в його діях складу злочину.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2020 року обвинувальний вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 18 червня 2019 року щодо ОСОБА_1 за частиною другою статті 191 КК України та визнання невинним у пред'явленому обвинуваченні за частиною першою статті 366 КК України і його виправдання за відсутністю в діях складу злочину змінив. Звільнив ОСОБА_1 від призначеного покарання за частиною другою статті 191 КК України за вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 18 червня 2019 року згідно з частиною п'ятою статті 74 КК України на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності. У решті вирок суду залишив без змін.
Верховний Суд постановою від 12 травня 2021 року ухвалу Рівненського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року скасував і передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 16 січня 2023 року вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 18 червня 2019 року в частині визнання ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 КК України скасував. Кримінальне провадження № 42015180000000195 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, закрив на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України у зв'язку із встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. У решті вирок суду залишив без змін. Зазначена ухвала апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржувалась.
ОСОБА_1 з 30 вересня 2014 року працював на посаді начальника Рівненської митниці ДФС України.
Під час кримінального провадження Рівненський міський суд Рівненської області ухвалами від 25 жовтня 2018 року, 13 грудня 2018 року, 21 березня 2019 року, 16 травня 2019 року, 18 червня 2019 року відсторонив ОСОБА_1 від посади начальника Рівненської митниці ДФС України.
Відсторонення ОСОБА_1 від посади начальника Рівненської митниці ДФС України здійснювалось в такі періоди:
з 25 жовтня 2018 року до 23 грудня 2018 року (відповідно до наказу ДФС України від 29 жовтня 2018 року № 2051-о);
з 23 грудня 2018 року до 20 лютого 2019 року (відповідно до наказу ДФС України від 29 грудня 2018 року № 2604-о);
з 26 лютого 2019 року до 21 березня 2019 року (відповідно до наказу ДФС України від 26 лютого 2019 року № 389-о);
з 21 березня 2019 року до 19 травня 2019 року (відповідно до наказу ДФС України від 26 березня 2019 року № 615-о);
з 16 травня 2019 року до 14 червня 2019 року (відповідно до наказу ДФС України від 16 травня 2019 року № 878-о);
з 15 липня 2019 року до 20 січня 2021 року (відповідно до наказу ДФС України від 15 липня 2019 року № 1204-о).
20 січня 2021 року наказом ДФС України від 18 січня 2021 року № 17-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Рівненської митниці ДФС України у зв'язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців.
Відповідно до довідки про доходи від 17 травня 2023 року, виданої Рівненською митницею ДФС України, заробітна плата ОСОБА_1 становила: за вересень 2018 року - 17 572,00 грн; за жовтень 2018 року - 20 416,44 грн. У графі «в т. ч. за вимушений прогул» за жовтень 2018 року вказано 3 841,00 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанцій у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам закону відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).
У пункті 1 статті 6 Конвенції визначено право кожного на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
У статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Щодо відшкодування моральної шкоди
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
У частинах першій, другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон, у редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону у наведених у статті 1 Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону).
Згідно з положеннями статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.
Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тлумачення змісту наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент розгляду справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення стосунків або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд під час вирішення цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, правильно керувалися тим, що у результаті незаконного кримінального переслідування, проведення оперативно-розшукових заходів, звільнення з роботи позивачу було заподіяно моральну шкоду, право на відшкодування якої він набув на підставі постановлення виправдувального вироку суду. Факт заподіяння ОСОБА_1 моральної шкоди у цьому випадку презюмується.
Під час визначеня розміру відшкодування моральної шкоди суди врахували обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача протягом тривалого часу під слідством і судом, а саме в період з 31 травня 2016 року (дата повідомлення про підозру) до 16 січня 2023 року (закриття кримінального провадження), тобто 79 місяців та 16 днів, та стягнули моральну шкоду у розмірі 636 266,67 грн, яка є мінімальним гарантованим законодавцем розміром компенсації моральної шкоди.
Вказана сума є обґрунтованою компенсацією (справедливою сатисфакцією) ОСОБА_1 за душевні страждання, яких він зазнав у зв'язку з незаконним кримінальним переслідуванням, проведенням оперативно-розшукових заходів, звільненням з роботи, внаслідок яких було порушено його нормальні життєві зв'язки, що вимагало від позивача додаткових зусиль для організації свого життя та відновлення ділової репутації.
Щодо відшкодування втраченого заробітку
У пункті 1 статті 3 Закону передбачено, що у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.
Відповідно до пункту 8 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.
Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100) та від 05 травня 1995 року № 348 «Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 29 липня 2024 року у справі № справа № 598/1592/20, від 12 березня 2025 року у справі № 707/564/24.
У справі, яка переглядається, суди, враховуючи положення пункту 8 Порядку № 100, встановивши кількість днів, коли ОСОБА_1 було фактично відсторонено від посади (554 дні), дійшли висновку, що розмір заробітку ОСОБА_1 , втраченого внаслідок незаконних дій, становить 450 418,62 грн.
Касаційна скарга не містить доводів щодо неоднакового застосування Верховним Судом у справах за подібних правовідносин та судами у справі, що переглядається, норм матеріального права під час вирішення позовної вимоги про відшкодування втраченого заробітку, розмір заробітку, втраченого ОСОБА_1 внаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, у розмірі 450 418,62 грн, який стягнули суди, заявник не спростував, власного обґрунтованого розрахунку втраченого заробітку не надав, тому оскаржувані судові рішення в цій частині підлягають залишенню без змін.
Щодо стягнення витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні
Згідно із пунктом 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках відшкодовуються (повертаються) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) та у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 335/4358/21 (провадження № 61-7653св22) вказано, що позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги під час досудового розслідування, і право на таке відшкодування виникає на підставі прямої вказівки закону.
Верховний Суд зауважує, що, встановивши факт понесення витрат у зв'язку з наданням юридичної допомоги, суд стягує витрати саме за час перебування під слідством і судом.
У КПК України визначено, що юридична допомога у кримінальному провадженні (кримінальній справі) включає дії адвоката як на стадії досудового розслідування, так і судового провадження.
Визначені Законом та сплачені громадянином витрати у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи не є тотожними витратам на правничу допомогу, передбаченим статтею 137 ЦПК, тому у зазначеному випадку застосуванню підлягає спеціальна норма закону (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2024 року у справі № 740/463/22 (провадження № 61-4543св23).
Передбачені статтею 137 ЦПК України підстави зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу не можуть бути застосовані у разі вирішення питання про відшкодування (повернення) на підставі пункту 4 статті 3 Закону суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 750/958/20 (провадження № 61-12600св21).
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України.
Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Відповідні правові висновки викладені у постанові від 26 липня 2023 року у справі № 727/7635/21 (провадження № 61-8814св22).
При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу суду надається договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що підтверджують оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Верховний Суд у постанові від 07 лютого 2022 року у справі № 336/3604/20 (провадження № 61-13843св21) вказав, що підставою для відмови в задоволенні вимог про їх відшкодування може бути лише відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат.
У справі, що переглядається, суди встановили, що для надання правової допомоги у кримінальній справі між ОСОБА_1 та АО «Мицик і Партнери» було укладено договір про надання правової допомоги від 16 вересня 2016 року № 359.
Відповідно до пункту 3.1 примірників 1, 2 цього договору правова допомога, передбачена предметом цього договору, оплачується у розмірі, зазначеному у примірнику 3.
У пункті 3.1 примірника 3 договору вказано, що правова допомога, передбачена предметом цього договору, оплачується клієнтом виконавцю відповідно до актів виконаних робіт. Вартість 1 години роботи виконавця становить 800,00 грн. Клієнт також оплачує участь адвоката у кожному судовому засіданні у розмірі 2 500,00 грн незалежно від змісту вчинених дій під час проведення судового засідання та часу його тривалості.
Згідно з пунктом 3.5 договору надання виконавцем послуг та прийняття їх замовником підтверджується актами виконаних робіт.
За надання правової допомоги ОСОБА_1 сплатив грошові кошти в розмірі 122 000,00 грн. В актах виконаних робіт деталізовано, які послуги надавались адвокатом, їх вартість та час, затрачений на їх виконання.
Зокрема, загальна кількість часу, відпрацьованого адвокатами АО «Мицик і Партнери», становить 54 години, складено 24 процесуальних документи, забезпечено участь у 32 судових засіданнях.
ОСОБА_1 за надані послуги адвоката 08 грудня 2023 року сплатив на рахунок АО «Мицик, Кравчук і Партнери» кошти у розмірі 122 000,00 грн.
Суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши надані позивачем докази на підтвердження понесених витрат за юридичну допомогу, надану адвокатом у кримінальному провадженні, дійшли правильного висновку, що позивач довів надання йому адвокатом під час розгляду кримінальної справи професійної правничої допомоги, обсяг якої документально підтверджений належними доказами.
Верховний Суд як суд касаційної інстанції обмежений у повноваженнях щодо переоцінки фактичних обставин справи з огляду на вимоги статті 400 ЦПК України.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, водночас до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень Рівненська обласна прокуратура посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовної практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, прокурор посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».
Обґрунтовує тим, що розмір відшкодування моральної шкоди необхідно розраховувати із встановленої спеціальної суми для такого розрахунку у розмірі 1 600,00 грн, яка вказана у статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».
На думку колегії суддів, зазначені доводи не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено можливості запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 неодноразово наголошував на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах. Зміни у вказаний Закон не вносились.
Отже, стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у частині визначення розміру мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1 600,00 грн, не підлягає застосуванню під час вирішення спору у цій справі.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року у справі № 490/7139/23, від 12 березня 2025 року у справі № 707/564/24.
Рівненська обласна прокуратура у касаційній скарзі не навела вмотивованих обґрунтувань необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду та застосованого судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.
Щодо формулювання резолютивної частини судових рішень про задоволення позову в таких спорах
Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету (стаття 4 вказаного Закону).
Відповідно до частини другої статті 25 Бюджетного кодексу України відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Згідно зі статтею 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) вказано, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
З урахуванням наведеного Державна казначейська служба України як орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, у цій справі є органом, через який держава бере участь у справі як сторона.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) вказано, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.
Отже, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року справі № 752/17832/14, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Проте апеляційний суд зазначив у резолютивній частині посилання на орган, з якого здійснюватиметься стягнення - Державна казначейська служба України, та вид рахунку, з якого має бути здійснено списання - єдиного казначейського рахунку.
Водночас, як убачається з матеріалів справи, у квітні 2025 року до суду першої інстанції від ДКСУ надійшла заява про зміну способу виконання судового рішення, обґрунтована тим, що Рівненський апеляційний суд постановою від 25 лютого 2025 року змінив резолютивну частину рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 жовтня 2024 року, зазначивши про стягнення коштів за рахунок Державного бюджету України через ДКСУ шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку, що не відповідає сталій практиці Верховного Суду та нормам матеріального права.
Рівненський міський суд Рівненської області ухвалою від 01 травня 2025 року заяву ДКСУ про зміну способу виконання рішення задовольнив.
Змінив спосіб виконання постанови Рівненського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року, а саме:
стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 розмір заробітку, втраченого внаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, в розмірі 450 418,62 грн;
стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 кошти, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі, у розмірі 122 000,00 грн;
стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 636 266,67 грн;
З огляду на викладене недолік оскаржуваної постанови апеляційної суду у вигляді зазначення у її резолютивній частині посилання на орган, з якого здійснюватиметься стягнення - Державну казначейську службу України, та вид рахунку, з якого має бути здійснено списання - єдиного казначейського рахунку, усунено шляхом зміни способу виконання судового рішення.
Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться виключно до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій належно дослідили всі зібрані у справі докази та надали їм правильну правову оцінку, отже, вирішили спір з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Рівненської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 жовтня 2024 року у незміненій частині та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді А. А. Калараш
С. О. Карпенко
В. В. Пророк
В. В. Сердюк