ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
24 вересня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/5794/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
при секретарі судового засідання: Фещук В.М.,
за участю представників:
від прокуратури - Ейсмонт С.О.,
від Одеської міської ради - участі не брали,
від Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус" - Крайнюков М.М.,
розглянувши апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024, прийняте суддею Рогою Н.В., м. Одеса, повний текст складено 26.08.2024,
у справі №916/5794/23
за позовом: заступника керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави
до відповідачів:
-Одеської міської ради;
-Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус"
про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання незаконними і скасування рішень, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії
У грудні 2023 р. заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави звернувся з позовом до Одеської міської ради та Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус", в якому просив:
-усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008 "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради" в частині пункту 1 (порядковий номер 10) щодо внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році підвального приміщення площею 100,2 кв.м по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі;
-усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3767-V від 25.12.2008 "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" в частині пункту 9.2, яким змінено площу підвального приміщення по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі з "100,2 кв.м" на "87,6 кв.м";
-усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.06.2009, укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м;
-зобов'язати Приватну багатопрофільну фірму "Ювентус" усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси.
Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю набуття Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" права приватної власності на комунальне майно, а саме: захисну споруду цивільного захисту - приміщення сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35.
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 03.01.2024 відкрито провадження у справі №916/5794/23.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 (суддя Рога Н.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судове рішення мотивоване неналежністю обраних прокурором способів захисту, оскільки позовні вимоги про визнання незаконними і скасування рішень стосуються актів, які вичерпали свою дію, позовна вимога про визнання недійсним договору заявлена без вимоги про застосування двосторонньої реституції, у зв'язку з чим не призведе до реального поновлення прав територіальної громади на спірне майно, а позовна вимога про усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси у даному випадку може бути задоволена лише внаслідок застосування статті 216 Цивільного кодексу України та з урахуванням повернення Одеською міською радою грошових коштів, отриманих від продажу спірного приміщення, чого прокурором заявлено не було. Крім того, місцевий господарський суд зазначив про те, що у даній справі прокурор фактично подав позов в інтересах держави в особі Одеської міської ради, визначивши її при цьому відповідачем, що є неприпустимим.
Не погодившись з прийнятим рішенням, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що наявні у матеріалах справи докази, у тому числі облікова картка та паспорт сховища, підтверджують статус спірного майна як споруди цивільного захисту, яка відповідно до законодавства не могла бути відчужена з комунальної власності територіальної громади м. Одеси у приватну власність Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус". Водночас апелянт стверджує про належність способів захисту у вигляді всіх заявлених ним вимог негаторного характеру, адже заволодіння майном, на яке поширюється заборона на передання його у приватну власність, всупереч вимогам законодавства є неможливим, а його фактичне утримання у користуванні з порушенням норм законодавства треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності територіальної громади. Скаржник також зазначає про те, що у даному випадку Одеська міська рада як представницький орган територіальної громади, який повинен представляти інтереси останньої, вчинив протиправне відчуження майна, внаслідок чого, будучи особою, яка здійснила порушення прав громади, повинна виступати відповідачем, у той час як фактичним позивачем за даним позовом, поданим в інтересах держави, виступає саме держава, а не відповідний орган місцевого самоврядування.
У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 04.11.2024 (вх.№3510/24/Д3 від 12.11.2024) Приватна багатопрофільна фірма "Ювентус" просить у задоволенні апеляційної скарги прокурора відмовити у повному обсязі, а рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 - залишити без змін. Зокрема, даний відповідач посилається на недоведеність прокурором наявності у спірного майна статусу приміщення цивільного захисту на момент його переходу з державної власності у комунальну власність територіальної громади м. Одеси, відтак подальше відчуження Одеською міською радою відповідного майна, яке виступало саме нежитловим приміщенням, а не об'єктом цивільної оборони (сховищем), відбулося відповідно до вимог законодавства. Крім того, даний відповідач наголошує на відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави у даній справі.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Поліщук Л.В., Богатиря К.В. від 21.10.2024 у справі №916/5794/23 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 05.11.2024.
В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.11.2024 призначено справу №916/5794/23 до розгляду на 18.12.2024 о 10:30.
Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.12.2024 вирішено розглянути апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та оголошено у судовому засіданні перерву до 11:00 год 22.01.2025.
В подальшому протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2025 у судовому засіданні у справі №916/5794/23 було оголошено перерву до 11:45 год 26.02.2025.
Між тим, у зв'язку з перебуванням головуючого судді Таран С.В. у відпустці з 24.02.2024 по 26.02.2024 відповідно до наказу голови Південно-західного апеляційного господарського суду №57-в від 24.02.2024 судове засідання у справі №916/5794/23, призначене на 26.02.2025 об 11:45, не відбулося, про що складено відповідну довідку.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.02.2025 призначено розгляд справи №916/5794/23 на 02.04.2025 об 11:45.
Однак, з огляду на перебування судді Поліщук Л.В. у відпустці з 31.03.2025 по 04.04.2025 відповідно до наказу голови Південно-західного апеляційного господарського суду №87-в від 28.03.2025 судове засідання у справі №916/5794/23, призначене на 02.04.2025 об 11:45, не відбулося, що підтверджується відповідною довідкою.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 призначено розгляд справи №916/5794/23 на 16.04.2025 о 10:00.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 зупинено апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 до закінчення перегляду у касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі №918/938/23.
Здійснивши опрацювання відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, колегія суддів встановила, що постановою судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2025 частково задоволено касаційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури; змінено мотивувальну частину постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024 у справі №918/938/23 шляхом викладення її у редакції цієї постанови, а в решті - залишено без змін. Дану постанову суду касаційної інстанції було оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 27.08.2025.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025 поновлено апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 та призначено дану справу до розгляду на 24.09.2025 о 10:30.
У судовому засіданні 24.09.2025 прокурор апеляційну скаргу підтримав; представник Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус" висловив заперечення проти її задоволення; представник Одеської міської ради участі не брав, хоча був належним чином сповіщений про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.2 а.с.189).
Одеська міська рада своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалася, відзив на апеляційну скаргу не надала, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення прокурора та представника Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус", обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів №13 від 05.01.1954 відведено Одеському електротехнічному інституту зв'язку МЗ СРСР земельну ділянку площею до 0,08 га по вулиці Тираспольській, 35 під будівництво багатоповерхового житлового будинку.
Актом приймання будинку (споруди) державною комісією, затвердженим рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих №1095 від 18.12.1958, було введено в експлуатацію п'ятиповерховий житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, на 17 квартир.
На підставі приймально-здавального акту про передачу та безоплатне користування захисною спорудою цивільної оборони від 24.04.1968 Інститут зв'язку передав Тютюновій фабриці у безкоштовне користування сховище по вулиці 1905 року (на теперішній час - Тираспольська), 35 для використання у якості укриття робочої зміни.
Згідно з вищенаведеним актом загальна площа приміщення становить 92 кв.м, з яких корисна площа - 75 кв.м.
Перебування у користуванні Тютюнової фабрики Міністерства харчової промисловості УPCP зазначеного сховища, якому присвоєно №57162, підтверджується обліковою карткою сховища.
Відповідно до паспорта сховища (протирадіаційного укриття) №57162, складеного у 2007 році Управлінням з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Одеської міської ради, дане сховище загальною площею 88 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, належить Тютюновій фабриці, яка його експлуатує у мирний час.
Рішенням Одеської міської ради №1773-V від 05.10.2007 надано згоду на передачу з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житлового будинку та інженерних мереж, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що знаходяться на балансі Одеської національної академії зв'язку ім. Попова.
Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради №116 від 14.02.2008 затверджено акт приймання-передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси жилого будинку та інженерних мереж, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що знаходяться на балансі Одеської національної академії зв'язку ім. Попова.
Вищевказаний акт приймання-передачі б/н від 20.12.2007 виступає додатком до рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради №116 від 14.02.2008.
Рішенням Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008 внесено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році, зокрема, підвальне приміщення площею 100,2 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 із зазначенням способу та умов продажу - викуп орендарем за грошові кошти.
24.11.2008 Виконавчим комітетом Одеської міської ради видано свідоцтво про право власності серії САС №197952, відповідно до якого територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належать нежитлові приміщення підвалу №502 загальною площею 87,6 кв.м, відображені у технічному паспорті від 17.10.2008.
Рішенням Одеської міської ради №3767-V від 25.12.2008 внесено зміни до рішення Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008, зокрема, шляхом зміни площі підвального приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 з "100,2 кв.м" на "87,6 кв.м" у зв'язку з проведенням технічної інвентаризації.
02.06.2009 між територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, від імені якої діяло Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради ("Продавець"), та Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" ("Покупець") укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого Продавець продав, а Покупець купив індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлових приміщень підвалу №502, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська (колишня назва - вулиця 1905 року), буд. 35 та в цілому складаються з приміщень літ."А" загальною площею 87,6 кв.м, а саме: 1,8,9,10 - коридори, 2,4,5,6,7 - підсобні, 3 - санвузол, 11 - спуск до підвалу.
Даний договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К. та зареєстрований у реєстрі за №2429.
На підставі вищевказаного договору проведено державну реєстрацію права приватної власності Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус" на нежитлові приміщень підвалу №502 загальною площею 87,6 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №3518292250 від 25.10.2023.
Згідно з листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 07.08.2023, надісланим до прокуратури за результатами опрацювання звернення останньої, у розпорядженні даного департаменту відсутні документи, що підтверджують статус приміщень, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, як споруд цивільного захисту, а також відсутні документи про реєстрацію права комунальної власності за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради на об'єкт нерухомого майна нежитлового фонду за вказаною адресою.
У відповіді Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій в Одеській області №60-01.3-5663/60-09/1 від 08.08.2023, наданій на звернення прокурора, повідомлено, що відповідно до даних загальнодержавного електронного обліку захисних споруд цивільного захисту Одеської області, який ведеться з 2007 року, за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 обліковується захисна споруда цивільного захисту (сховище) №57162 (форма власності та балансоутримувач захисної споруди не визначені).
Листом Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради №01.1-16/658 від 10.08.2023, наданим у відповідь на запит прокуратури, надіслано копії паспорту та облікової картки захисної споруди цивільного захисту №57162. Поряд з цим, у даному листі вказано, що акт оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту №57162 до Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради не надавався, а інші документи, які б підтверджували перебування у будинку за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 захисної споруди цивільного захисту, відсутні.
За участю представників Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій в Одеській області, Департаменту оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами Одеської міської ради та Комунального підприємства "ЖКС "Фонтанський" неодноразово проводилися комплексні перевірки сховища №57162, за результатами яких було складено відповідні акти б/н від 25.03.2016, б/н від 23.03.2017 та б/н від 20.03.2018, згідно з якими вказане сховище №57162 оцінюється як "обмежено готове" до прийняття осіб, що укриваються. Крім того, у цих актах зазначено наступні відомості: місцезнаходження сховища - м. Одеса, вул. Тираспольська, 35; форма власності сховища - комунальна; підпорядкованість - Комунальному підприємству "ЖКС "Фонтанський"; власник (балансоутримувач) сховища - Одеська міська рада; розташування - вбудоване в 5-типоверхову житлову будівлю; площа - 145 кв.м; місткість - 150 осіб; дата будівництва - 1962 рік; стан - вологе, потребує ремонту, має 2 входи, 1 аварійний вихід.
Супровідним листом Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради №4038/03.01-09 від 31.10.2023 було надіслано на адресу прокуратури схематичний план та експлікацію приміщень, складені за результатами проведеного 26.09.2023 огляду нежитлового приміщення підвалу №502 за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, право приватної власності на який оформлено за Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус".
У матеріалах справи також міститься копія протоколу огляду сховища №57162 за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, складеного в межах проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42023163030000043 від 29.06.2023, разом з доданою до нього фототаблицею.
Предметом спору у даній справі є вимоги прокурора про усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162 за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання незаконними та скасування рішень Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008 та №3767-V від 25.12.2008, визнання недійсним укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу від 02.06.2009, а також звільнення вказаного приміщення та його повернення територіальній громаді м. Одеси.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд послався на неналежність обраних прокурором способів захисту, оскільки позовні вимоги про визнання незаконними і скасування рішень стосуються актів, які вичерпали свою дію, позовна вимога про визнання недійсним договору заявлена без вимоги про застосування двосторонньої реституції, у зв'язку з чим не призведе до реального поновлення прав територіальної громади на спірне майно, а позовна вимога про усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси у даному випадку може бути задоволена лише внаслідок застосування статті 216 Цивільного кодексу України та з урахуванням повернення Одеською міською радою грошових коштів, отриманих від продажу спірного приміщення, чого прокурором заявлено не було. Крім того, місцевий господарський суд зазначив про те, що у даній справі прокурор фактично подав позов в інтересах держави в особі Одеської міської ради, визначивши її при цьому відповідачем, що є неприпустимим.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.
Цивільний захист населення є важливим елементом національної безпеки України та необхідною складовою її обороноздатності, який поряд з вирішенням інших завдань покликаний забезпечувати виконання державою зобов'язань щодо захисту життя і здоров'я громадян.
Одне з провідних місць у системі заходів цивільного захисту населення належить створенню та функціонуванню колективних засобів захисту, призначених для убезпечення широкого кола людей від впливу шкідливих та небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій, терористичних актів тощо.
У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.
За таких обставин, твердження прокурора про наявність у нього можливості звертатися до суду самостійно в інтересах держави, а не органу місцевого самоврядування, який, на переконання прокурора, порушив права територіальної громади, інтереси якої виступають складовою частиною інтересів держави, відповідає вищенаведеній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для залишення без розгляду позову у даній справі.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки" Європейський суд з прав людини зауважив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов'язків.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, оскільки обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Враховуючи вищевикладене, господарський суд повинен встановити на що саме спрямований позов та вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту в обраний позивачем спосіб.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (постанова Верховного Суду від 14.05.2019 у справі №910/7631/18).
Дослідивши підстави позову у даній справі, мету та спрямованість останнього через призму доводів прокурора, колегія суддів дійшла висновку про те, що позовні вимоги фактично спрямовані на повернення територіальній громаді м. Одеси захисної споруди цивільного захисту - сховища №57162, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 та, за твердженням прокурора, протиправно було відчужене на користь Приватної багатопрофільної фірми "Ювентус".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про Цивільну оборону України", який був чинний на момент набуття Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" права приватної власності на спірне майно, цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.
Для забезпечення укриття населення в містах, селах, селищах створюється фонд захисних споруд, зокрема, шляхом будівництва окремих сховищ і протирадіаційних укриттів (стаття 9 Закону України "Про правові засади цивільного захисту", який був чинний на момент набуття Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" права приватної власності на спірне майно).
Частиною другою статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", який був чинний на момент набуття Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" права приватної власності на спірне майно, визначено, що приватизації не підлягають захисні споруди цивільної оборони.
Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин законодавство виключало можливість приватизації (відчуження) зазначених у статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" об'єктів, якими є захисні споруди цивільної оборони, у приватну власність.
Аналогічні положення містяться в частині дванадцятій статті 32 Кодексу цивільного захисту України (чинний на час розгляду справи), відповідно до якої захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню).
Колегія суддів зазначає, що наведена норма права є абсолютно визначеною та не передбачає розширеного тлумачення.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів захисту.
Виходячи з викладеного особа, за якою зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості, який при цьому є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об'єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об'єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об'єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об'єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації.
Поряд з цим, повернення майна в порядку реституції також має наслідком повернення нерухомого майна позивачу та державної реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно, оскільки, за наявності судового рішення про визнання недійсним документа, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав (наприклад, договору купівлі-продажу нерухомого майна, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав відповідача на нежитлові приміщення), це призведе до вчинення у Державному реєстрі прав дій, що забезпечать відновлення реєстраційного підтвердження володіння відповідним майном позивача.
Саме такий правовий висновок судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стосовно способів захисту у спорах про повернення об'єктів нерухомого майна, які є захисними спорудами цивільного захисту (зокрема, протирадіаційними укриттями як їх різновидами відповідно до частини першої статті 32 Кодексу цивільного захисту України) міститься в постанові від 29.05.2025 у справі №918/938/23.
Крім того, прокурором не враховано, що вимога про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, які виконані на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав. Зазначені рішення вичерпали свою дію виконанням, а можливість їх скасування не дозволить ефективно відновити володіння спірним майном.
Аналогічний правовий висновок суду касаційної інстанції відображений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 28.09.2022 у справі №483/448/20, а також в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №906/1052/22, в межах якої також вирішувався спір щодо права власності на споруду цивільного захисту.
Зазначеним спростовуються доводи апелянта про належність обраного ним способу захисту у вигляді заявлених в межах цієї справи вимог негаторного характеру.
Як зазначалося вище, спірне майно було набуте Приватною багатопрофільною фірмою "Ювентус" на підставі договору купівлі-продажу від 02.06.2009, який укладений з Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та про визнання недійсним якого прокурором заявлено позовну вимогу в межах цієї справи.
Частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Тлумачення змісту частини першої статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній одержаного ними на виконання цього правочину.
Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п'ятої статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (постанови Верховного Суду від 09.09.2021 у справі №925/1276/19 та від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України.
Аналогічний висновок сформульовано у пункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.
Уточнюючи висновок, викладений у пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі №908/976/19, Велика Палата Верховного Суду у пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц виснувала про те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).
Водночас об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у пункті 48 постанови від 26.05.2023 у справі №905/77/21 сформулювала висновок про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 також зазначила, що вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому статтею 216 Цивільного кодексу України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї із сторін правочину за допущене іншою стороною порушення.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Як вбачається з матеріалів справи, прокурором було заявлено вимогу про визнання договору купівлі-продажу від 02.06.2009 недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності (двосторонньої реституції), що безвідносно до інших обставин справи також свідчить про неефективність обраного способу захисту.
Між тим, як обґрунтовано зазначив в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, позовна вимога про повернення територіальній громаді м. Одеси спірного майна у даному випадку може бути задоволена внаслідок застосування приписів статті 216 Цивільного кодексу України та з урахуванням повернення Одеською міською радою грошових коштів, отриманих від продажу спірного приміщення, тобто саме в результаті застосування двосторонньої реституції, проте такої вимоги прокурор не заявив, а у суду відсутні правові підстави для застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи.
При цьому, беручи до уваги те, що заявлені прокурором у цій справі позовні вимоги не відповідають належним та ефективним способам захисту, останні, відповідно, не підлягають і розгляду по суті, адже обрання неналежного способу захисту вже є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 03.12.2020 у справі №5017/1221/2012 та від 18.05.2022 у справі №914/1191/20.
Відмовляючи у позові через неналежний спосіб захисту суд має утриматися від встановлення фактів та надання правових оцінок, які створять преюдицію для сторін конфлікту у разі звернення з іншим позовом (постанови Верховного Суду від 11.09.2025 у справі №916/4532/24, від 13.06.2024 у справі №924/620/23 та від 07.02.2024 у справі №925/1368/22).
Враховуючи вищевикладене, з огляду на те, що заявлені прокурором у цій справі позовні вимоги не є належними та ефективними способами захисту, Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.
Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні позову; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на Одеську обласну прокуратуру.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 15.08.2024 у справі №916/5794/23 - без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Одеську обласну прокуратуру.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 24.09.2025.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук