Справа № 761/3136/25
Провадження № 2/761/4875/2025
(заочне)
22 вересня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва під головуванням судді Матвєєвої Ю.О., при секретарі Каніковському Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, -
ОСОБА_1 звернувся у Шевченківський районний суд м. Києва з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат, житловою площею - 50,90 кв.м., загальною площею - 91,10 кв.м., особистою приватною власністю.
Як на підставу своїх вимог позивач покликається на те, що з 15 травня 2012 року по 16 листопада 2018 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2018 року у справі № 466/7529/18, відповідно до якого шлюб між сторонами було розірвано, було встановлено, зокрема, що впродовж трьох років, а саме з 2015 року сторони проживали окремо та фактично припинили шлюбні відносини.
За час фактичного припинення шлюбних відносин з відповідачкою, а саме 27.01.2016 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.
На даний час у позивача виникла необхідність відчужити квартиру АДРЕСА_1 , однак оскільки така була придбана за час зареєстрованого шлюбу, нотаріусом вимагається заява від колишньої дружини позивача - ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує щодо відчуження спірної квартири.
Оскільки понад десять років позивач не спілкується з відповідачкою, спільно не проживає, не має інформації ані щодо засобів зв'язку з нею, ані щодо її актуального місця проживання, відтак не має можливості в позасудовий спосіб вирішити дане питання, внаслідок чого він звернувся з даним позовом до суду про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.01.2025 року справу передано на розгляд судді Матвєєвій Ю.О.
Ухвалою судді від 27.01.2025 року відкрито загальне позовне провадження, справу призначено до розгляду у підготовче засідання.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19.05.2025 року закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
В судове засідання, яке було призначене на 22.09.2025 року 11.00, представник позивача - адвокат Брона М.В. не з'явилась, надіслала до суду заяву про розгляд справи без її участі, зазначивши у такій, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовольнити, а також що не заперечую щодо ухвалення судом заочного рішення у даній справі.
Відповідач - ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила незважаючи на те, що судом неодноразово вживались заходи щодо належного повідомлення відповідачки про час і місце розгляду даної справи, зокрема шляхом розміщення оголошення про її виклик в судові засідання на офіційному інтернет-сайті суду.
У зв'язку з викладеним судом відповідно до вимог ст. ст. 130, 280 ЦПК України ухвалено рішення про заочний розгляд на підставі наявних у справі доказів.
На підставі ч.3 ст. 211, ч. 2 ст. 247 ЦПК України справа слухається у відсутності сторін без фіксування судового процесу технічними засобами.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до наступного висновку.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є невід'ємною частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч.1 ст. 4, ч.1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи із наведених вище процесуальних норм, суд встановив наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
15 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві 15.05.2012 року на підставі актового запису № 174.
У зазначеному шлюбі в сторін дітей не було.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2018 року у справі № 466/7529/18 шлюб між сторонами було розірвано.
Зокрема, вищевказаним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова було встановлено, що впродовж трьох років, а саме з 2015 року сторони проживали окремо та фактично припинили шлюбні відносини.
Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини.
27.01.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. за реєстровим № 75.
Відтак, на даний час ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
В матеріалах справи наявна копія договору купівлі-продажу спірної квартири, з якої вбачається, що під час його укладення згода другого з подружжя - ОСОБА_2 нотаріусом не отримувалась, що вбачається безпосередньо з тексту договору.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Разом із цим, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
У постанові Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року у справі № 370/443/13-ц зазначено, що належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Вважається, що правила статті 60 СК України застосовані правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є об'єктом права особистої приватної власності того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам лише факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічні висновки викладено у постановах ВС від 17.04.2024 року по справі № 638/2341/20, від 14.09.2023 року по справі № 278/3095/21, від 15.04.2019 року по справі № 335/6544/14-ц тощо, що свідчить про сталість та єдність судової практики у даній категорії справ.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підтвердження обставин щодо наявності у позивача коштів, за які ним було придбано спірну квартиру, у матеріалах справи наявні докази того, що з 01.01.2015 року по 31.12.2016 року ОСОБА_1 працював директором фірми «Розанатс», розташованої в Роттердамі (Королівство Нідерланди), а розмір його місячної заробітної плати становив 3 280,00 євро, що підтверджується довідкою від 09.01.2025 року.
Також у позивача були наявні грошові заощадження, розміщені на банківському рахунку банку «ADIB» (м. Дубай, Об'єднані Арабські Емірати), про що свідчить копія виписки з банківського рахунку, долучена до матеріалів справи.
Докази того факту, що відповідачка у справі - ОСОБА_2 брала участь у придбанні спірної квартири чи то спільною працею, чи то коштами, або ж така квартира придбавалась позивачем в інтересах їх сім'ї і з метою їх спільного проживання у такій квартирі, в матеріалах справи відсутні.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 76-81, 83, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274-279, 280-281 ЦПК України, суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат, житловою площею - 50,90 кв.м., загальною площею - 91,10 кв.м., особистою приватною власністю - задовольнити.
Визнати квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат, житловою площею - 50,90 кв.м., загальною площею - 91,10 кв.м., особистою приватною власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Сторони у справі:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_3 .
Суддя Ю.О. Матвєєва
22 вересня 2025 року