Справа № 216/6693/24
провадження №2/216/759/25
(повний текст)
09 вересня 2025 року м. Кривий Ріг
Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:
головуючого, судді Чирського Г.М.,
за участю: секретаря судового засідання Смолдирева М.Є., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Вовк Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №6 в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вовк Лариса Миколаївна, до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Андрух Ірина Валеріївна, про визнання договору дарування недійсним,-
23.09.2025 р. до Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області надійшла вказана позовна заява. В обґрунтування поданого позову вказано, що ОСОБА_1 , зареєстрований та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 08.04.1965 року, що підтверджується відміткою у паспорті. Він оплачує всі витрати по утриманню будинку. Його донька ОСОБА_2 зареєстрована та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_2 . У 2016 році донька ОСОБА_3 , яка є відповідачем у справі, запропонувала позивачу оформити договір довічного утримання, зважаючи на те, що він є людиною похилого віку, живе самотньо, дуже погано чує, так як працював у шахті підривником. 07.06.2016 року відповідачка запросила до приватного нотаріуса Андрух І.В., де, як він вважав підписали договір довічного утримання.
Для нього особисто нічого не змінилося, він продовжував проживати у своєму будинку, сплачував зі своєї пенсії комунальні послуги, утримував будинок, ремонтував, прибирав на подвір?ї, вирощував та доглядав городину. Відповідач хоч і обіцяла допомагати, доглядати, але нічого не робила, жодної допомоги, ані фінансової, ані моральної, ані фізичної від неї не отримував. У травні 2024 року прийшов син ОСОБА_4 і повідомив, що зустрів свою сестру ОСОБА_5 , яка йому сказала, що збирається продати будинок і спитала, чи він не хоче забрати батька жити до себе. Після слів сина, він пішов до нотаріуса і спитав, чи може донька ОСОБА_2 продати будинок, де дізнався, що дійсно може, оскільки між ним і нею укладено у 2016 році договір дарування. Отримав у нотаріуса архівну копію Договору дарування житлового будинку від 07.06.2016 року, який хоче визнати недійсним, тому що тільки тепер, позивач, зрозумів, що, уклавши з донькою, як думав, договір довічного утримання, він може на старості років залишитися на вулиці, так як іншого житла у нього немає. Стверджує, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача не відповідало його волі та не було спрямоване на реальне дарування обумовлене договором, оскільки вважав, що підписує договір довічного утримання.
За таких обставин позивач просив: визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 07 червня 2016 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Андрух І.В. і зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - недійсним.
Ухвалою суду від 01.10.2024 у даній справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
31.10.2024 року на адресу суду від приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Андрух І.В. надійшли пояснення (заперечення на позовну заяву) та заява про застосування строків позовної давності. В обґрунтування заперечень зазначено, що позивач не надає жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він помилився щодо правової природи оспорюваного правочину, не доводить належними та допустимими доказами, що при укладенні договору його волевиявлення не було вільним та не відповідало його внутрішньому переконанню, чи, що на момент укладення договору дарування він був недієздатною особою. Зі змісту договору дарування від 07 червня 2016 року вбачається, що дарувальник, ОСОБА_1 діяв «вільно, цілеспрямовано, свідомо та добровільно,... бажаючи настання правових наслідків, усвідомлюючи значення своїх дій та не помиляючись щодо обставин». У тому, числі позивач підтвердив вищевикладене в п. 2.3. договору дарування, що він розуміє природу цього правочину, питань, які б залишилися незрозумілими, для нього немає.
Про усвідомлення позивачем змісту договору свідчить також його заява від 07 червня 2016 року, складена власноруч на ім?я нотаріуса, із зазначенням того, який саме договір позивач просить нотаріуса посвідчити. Крім того, приватний нотаріус вважає, що ураховуючи, що спірний договір дарування був укладений 07 червня 2016 року, тобто, більше ніж 8 років тому, звертаючись із зазначеним позовом до суду у вересні 2024 року, позивач пропустив строк звернення до суду за захистом порушеного права, що з урахуванням заяви приватного нотаріуса Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Андрух І.В. про застосування позовної давності, відповідно до частини четвертої статті 261 ЦК України є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Таким чином, приватний нотаріус просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю за недоведеністю, розглядати цивільну справу без її участі.
08.11.2024 року до суду представником відповідачки - адвокатом Висоцьким О.О. подано заяву про застосування строку позовної давності.
14.01.2025 року представником позивача, адвокатом Вовк Л.М. надано заперечення на заяви відповідача та третьої особи про застосування строків позовної давності, в обґрунтування яких зазначено, що строк оскарження договору дарування обраховується не з моменту і дати укладення договору. При оформленні 07.06.2016 року договору дарування будинку АДРЕСА_1 позивач не міг здогадуватися про реальний договір дарування, допоки відповідачка не вирішила продати будинок, про що позивачу стало відомо у травні 2024 року від його сина ОСОБА_4
12.03.2025 року представником відповідача долучені до матеріалів справи письмові пояснення відповідачки ОСОБА_2 , згідно яких остання пояснює, що є рідною донькою ОСОБА_1 . Ще є рідний брат - ОСОБА_4 . Все життя брат зловживав спиртними напоями, на підставі цього її батько з сином не спілкувалися.Брат мав житло для проживання, але мешкав де прийдеться. В 2016 році батько, ОСОБА_1 , запропонував їй переоформити будинок АДРЕСА_1 . Він не хотів залишати будинок брату відповідачки, тому що вважав що він його проп?є. Саме батько, вирішив оформити у нотаріуса договір дарування. Тому він знав, яку угоду він укладає. Договір дарування, який було укладено 07 червня 2016 року, та документи на будинок між ними знаходилися у батька, тому, що відповідачка збиралася виїхати за кордон на заробітки. І щоб документи не втратилися, вони зберігалися саме у нього. Продавати будинок відповідачка не збиралася і про це ніколи ні з ким не говорила.
Ухвалою суду від 12.03.2025 року закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті, а також за клопотанням представника позивача постановлено викликати в судове засідання в якості свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 .
У судовому засіданні 09.09.2025 року позивач та його представник поданий позов підтримали в повному обсязі, просили задовольнити з підстав, зазначених у ньому.
Інші учасники в судове засідання не з'явилися.
Заслухавши сторону позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Згідно ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Так, судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Кривий Ріг ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана), уклали договір дарування житлового будинку. Зі змісту договору слідує, що сторони, діючи вільно, цілеспрямовано, свідомо та добровільно, розумно без будь-якого примусу як фізичного так і психічного, …бажаючи реального настання правових наслідків обумовлених нижче, діючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, усвідомлюючи значення своїх дій та керуючи ними, не помиляючись щодо обставин обумовлених нижче, діючи без впливу, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства….(у тому числі, з вимогами щодо недійсності правочину) уклали договір про таке: дарувальник передає, а обдаровувана приймає безоплатно житловий будинок з господарчими спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони оцінюють дарунок у 94000 грн. 00 коп. (дев'яносто чотири тисячі) гривень 00 копійок.
Згідно п. 2.3 Договору, «сторони стверджують один одному та повідомляють усіх зацікавлених осіб в тому, що вони володіють українською мовою, що надало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та витлумачити цей договір; цей договір не є наслідком їхньої зловмисної домовленості, сторони не обмежені в правах укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті договору; розуміють природу цього правочину, права та обов'язки за цим договором, ними не приховані факти ,які б мали істотне значення для цього правочину, договір не укладається під впливом тяжкої для будь-якої сторони обставини і на вигідних для них умовах; цей договір не носить характеру уявного або удаваного, дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу як фізичного, так і морального….».
Зазначений договір посвідчено Андрух І.В., приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу, та зареєстрований в реєстрі за № 571.
В якості підстави визнання договору дарування недійсним сторона позивача посилається те, що помилялась щодо правової природи договору та, підписуючи зазначений договір, позивач вважав, що укладає договір довічного утримання, а не дарування.
На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами, мав на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
З роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» вбачається, що відповідно до ст.ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Виходячи зі змісту ст.ст. 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) зазначено, що: «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину.
Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
За статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України: від 28 вересня 2016 року в справі № 6-1531цс16, від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12 та підтриманий у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року в справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року в справі № 127/8183/19.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до п.2 ч.1 ст. 105 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 89 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Під час судового розгляду сторонами не заявлялись клопотання щодо призначення судом експертизи на визначення дієздатності на момент укладення спірного договору дарування.
Допитані під час розгляду справи свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_6 пояснили суду, що відповідачка, яка є донькою позивача, тривалий час не ходить до будинку, де мешкає ОСОБА_1 . Батько сам займається будинком.
Свідок ОСОБА_4 , який є сином позивача пояснив, що його батько йому говорив, що підписував договір довічного утримання, однак, донька ОСОБА_8 не доглядає за батьком.
У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 зазначено, що «Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилився стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. До укладення договорів нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваних договорів, підписаних позивачем. Сторони укладених договорі дарування ствердили, що ці договори не мають характеру фіктивних та удаваних угод».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У даній справі суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилився стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення. До укладення договору нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин, що підтверджується змістом оспорюваного договору від 07.06.2016 р., підписаного позивачем.
За таких обставин суд приходить до висновку, що наведені позивачем доводи не дозволяють кваліфікувати спірний правочин як такий, що вчинений під впливом помилки, а саме помилки у правовій природі правочину, правах та обов'язках сторін за ним.
Допитаними свідками також не доведено вимоги позивача, та при наданні ними свідчень встановлено, що вони не буди свідками укладення правочину та дійсними намірами сторін при цьому.
Щодо клопотання представника відповідача про застосування строку позовної давності, суд вказує наступне.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу. Зокрема, позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимог, право на яку має позивач. Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).
Також у постанові Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16(12-143гс18) сказано, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними, однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог.
Судом визнано позовні вимоги не обгрунтованими та не доведеними, що є підставою для відмови у задоволенні позову, тому строк позовної давності не застосовується.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову відмовити в повному обсязі за необгрунтованістю.
На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи за веб-адресою сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет.
Повне судове рішення складено 22 вересня 2025 року.
Суддя Г.М. Чирський