19 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 542/375/24
провадження № 61-9700св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пишногуб Наталія Олександрівна, на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 21 січня 2025 року у складі судді Шарової-Айдаєвої О. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 червня 2025 року у складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про позбавлення батьківських прав,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив позбавити відповідача батьківських прав стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що з 15 липня 2006 року він перебував із відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду міста Полтави від 12 квітня 2011 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_3 .
Із 2014 року син сторін проживає разом із позивачем та перебуває на його повному матеріальному утриманні.
Новосанжарський районний суд Полтавської області рішенням від 25 жовтня 2022 року у справі № 553/1288/22 присудив стягувати із ОСОБА_2 на користь позивача аліменти на неповнолітнього сина ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 30 травня 2022 року до досягнення дитиною повноліття.
Оскільки ОСОБА_2 самоусунулася від виконання своїх батьківських обов'язків, тривалий час жодної участі у житті сина не бере, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, зловживає алкогольними напоямита не сплачує аліменти за рішенням суду, позивач вважає за доцільне позбавити відповідача батьківських прав.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Новосанжарський районний суд Полтавської області рішенням від 21 січня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що самі лише доводи позивача про те, що ОСОБА_2 не піклується про свою дитину, ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не можуть бути достатніми підставами для позбавлення її батьківських прав, оскільки відповідач не втратила інтересу до участі у вихованні сина та заперечує проти задоволення позову.
Посилання позивача на те, що відповідач страждає на алкогольну залежність не підтверджені належними медичними документами.
Допитаний у судовому засіданні неповнолітній ОСОБА_3 пояснив, що приблизно один раз у три місяці мати у добровільному порядку переводить йому грошові кошти на банківську картку. Зазвичай вони спілкуються на повсякденні теми засобами телефонного зв'язку.
У матеріалах справи відсутні беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов'язками відповідачем, які б свідчили про її ухилення від виховання дитини, тому з урахуванням встановлених обставин, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
При цьомусуд першої інстанції не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо неповнолітнього чина та вважав його таким, що прийнятий без урахування якнайкращих інтересів дитини.
Полтавський апеляційний суд постановою від 24 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 21 січня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідач є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на сина, а також того, що вона притягувалася до кримінальної чи адміністративної відповідальності у зв'язку із неналежним поводженням з дитиною.
Сам факт притягнення відповідача до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не створює преюдицію у цій справі. Натомість належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач зареєстрована в медичних закладах як особа, що страждає на алкогольну залежність, позивач не надав, як і не довів її неспроможність за станом здоров'я виконувати батьківські обов'язки стосовно сина, який наразі є повнолітнім.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2025 року ОСОБА_1 через представника Пишногуб Н. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 21 січня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 червня 2025 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 11 грудня 2024 року у справі № 199/5456/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що саме лише заперечення одного з батьків проти позбавлення батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання спілкуватися з дитиною і не є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.
Під час розгляду справи відповідач не вживала жодних дій щодо спілкування із сином.
Позбавлення відповідача батьківських прав у цьому випадку є доцільним, оскільки ОСОБА_2 ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не бере належної участі у вихованні та утриманні дитини. Матеріальна участь відповідача в утриманні сина є епізодичною та явно недостатньою.
Позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.
Суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували надані самою дитиною ОСОБА_3 пояснення, у яких останній висловив думку про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо нього.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 27 серпня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Новосанжарського районного суду Полтавської області.
17 вересня 2025 року матеріали справи № 542/375/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 15 липня 2006 року він перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду міста Полтави від 12 квітня 2011 року у справі № 2-1113/11. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_3 (том 1, а. с. 5, 9).
Новосанжарський районний суд Полтавської області рішенням від 25 жовтня 2022 року у справі № 553/1288/22 присудив стягувати із ОСОБА_2 на користь позивача аліменти на неповнолітнього сина ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 30 травня 2022 року до досягнення дитиною повноліття (том 1, а. с. 6-8).
Згідно з довідкою-розрахунком, складеною 18 грудня 2023 року державним виконавцем Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві, станом на 18 грудня 2023 року заборгованість відповідача зі сплати аліментів становить 101 742,55 грн (том 1, а. с. 11, 12).
Довідкою Полтавського фахового кооперативного коледжу від 13 лютого 2024 року № 122 підтверджується, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , навчається у коледжі на ІІІ курсі денного відділення з 01 вересня 2021 року до 30 червня 2024 року за спеціальністю 081 «Право, освітньо-професійна програма Право», навчальний рік - 10 місяців. Стипендію не отримує у зв'язку з тим, що навчається за кошти фізичних або юридичних осіб (том 1, а. с. 14).
Висновком Органу опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтаві ради від 24 вересня 2024 року визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо її неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 1, а. с. 204, 205).
У матеріалах справи також містяться: характеристика студента Полтавського фахового кооперативного коледжу ОСОБА_6 ; характеристика учня 9 класу Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 імені Бориса Серги» Полтавської міської ради Полтавської області ОСОБА_3 ; виписка із медичної карти ОСОБА_3 за період з 12 серпня 2012 року до 21 серпня 2012 року; акт обстеження умов проживання; письмові пояснення свідка ОСОБА_7 ; заява ОСОБА_1 від 22 серпня 2012 року, адресована начальнику Служби у справах дітей Новосанжарської районної державної адміністрації, у якій позивач просив відібрати сина від матері, перевірити психічний стан колишньої дружини, примусово направити її на лікування від алкогольної залежності; заява ОСОБА_8 (баби ОСОБА_3 ) від 22 серпня 2012 року, адресована прокурору Новосанжарського району, про негайне втручання у розслідування кримінальної справи за фактом дорожньо-транспортної пригоди за участю її онука (том 1, а. с. 15-22, 80-82).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Верховний Суд у постановах від 27 березня 2020 року у справі № 523/16635/17 (провадження № 61-5437св19), від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20) зробив висновок, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначив, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20) зазначено, що під часвирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками.
Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 07 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 01 серпня 2024 року у справі № 366/52/21).
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Тому, врахувавши те, що мати не втрачала інтересу до своєї дитини, у тому числі до участі у її вихованні, а також те, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків та її винної поведінки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення його батьківських прав.
При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки такий висновок має рекомендаційний характер та не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов'язками.
Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та її свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення її батьківських прав.
Таким чином, оскільки поведінка відповідача загалом свідчить про її спроможність та волевиявлення виконувати свої природні батьківські обов'язки, а також з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, бажання матері брати участь у вихованні та спілкуванні з сином та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав Верховний Суд у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди не встановили, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно дитини.
Верховний Суд вже звертав увагу на те, що думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї (постанови Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18, від 29 березня 2023 року у справі № 754/7526/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13, від 02 серпня 2023 року у справі № 707/1704/21).
Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що за обставин справи, що переглядається у касаційному порядку, думка дитини не може слугувати єдиною достатньою підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.
Встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками щодо сина, врахувавши бажання матері спілкуватися з дитиною, а також те, що мати дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує й бажає брати участь у її вихованні, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_3 .
Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу за доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав суди не встановили.
Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13-ц (провадження № 61-1165св23), від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23 (провадження № 61-9650св24), від 12 березня 2025 року у справі № 930/1141/24 (провадження № 61-994св25).
Висновки судів попередніх інстанцій про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав з урахуванням встановлених у цій справі обставин слід визнати обґрунтованими та такими, що не суперечить правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 11 грудня 2024 року у справі № 199/5456/23, на які заявник посилався у касаційній скарзі.
Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, наразі позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не ґрунтуватиметься на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пишногуб Наталія Олександрівна, залишити без задоволення.
Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 21 січня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко