печерський районний суд міста києва
Справа № 757/26424/25-ц
пр. 2-7137/25
27 серпня 2025 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Романенко Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних витрат, -
У червні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної казначейської служби України, згідно вимог якого позивач просить суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 (три) відсотка річних від несплаченої суми в розмірі 8 115,52 грн., інфляційне збільшення суми у розмірі 37 451,67 грн., а всього: 45 567,19 грн., за період з 01 грудня 2024 року по 30 квітня 2025 року включно.
Мотивуючи позовні вимоги позивач вказує, що позивач 12 серпня 2024 року направив до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області заяву про прийняття до виконання виконавчого листа, який виданий Київським окружним адміністративним судом 29 травня 2024 року по справі №320/47969/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди.
Проте, з серпня 2024 року рішення Київського окружного адміністративного суду від 29.05.2024 року по справі № 320/47969/23 на даний час не виконано, а відтак позивач вважає, що відповідно до положень ст. 11 ЦК України та ст. 625 ЦК України, має право на нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних та стягнення їх з Державного бюджету України.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13.06.2025 відкрито провадження у справі.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано право не пізніше п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та додатків до неї, до початку розгляду справи по суті, відповідач має право надіслати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову до суду з підтвердженням направлення позивачу копії відзиву та доданих до нього документів.
21.07.2025 до суду надійшла заява представника позивача про проведення судового розгляду його відсутність, вимоги підтримав та просив задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, заяв, клопотань до суду не надійшло.
У відповідності до ч.1 ст. 223 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних в ній даних та у відсутність нез'явившихся осіб.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судовим розглядом встановлено, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29.05.2024 року по справі № 320/47969/23 стягнуто з Держави Україна на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 01 січня 2015 року по 30 червня 2021 року включно у розмірі 654 266,14 грн. (шістсот п'ятдесят чотири тисячі двісті шістдесят шість гривень 14 коп.), заподіяну прийняттям неконституційного правового акту, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2024 року по справі №320/47969/23 апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року по справі №320/47969/23 - залишено без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду - залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.01.2025 року касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2024 року у справі № 320/47969/23 - повернуто скаржнику.
Позивач 12 серпня 2024 року направив до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області, заяву про прийняття до виконання виконавчого листа, який виданий Київським окружним адміністративним судом 29 травня 2024 року по справі №320/47969/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди.
Крім того, представником позивача були здійснені адвокатські запити до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області та Головного управління Державної казначейської служби України щодо надання інформації про те, на якій стадії розгляду/виконання знаходиться заява про прийняття виконавчого листа до виконання від 12.08.2024 року.
Листом ГУ ДКСУ у Київській області від 19 вересня 2024 року повідомлено, що заяву позивача та виконавчий лист направлено на адресу Державної казначейської служби України за вих.№4-08-06/7135 від 20.08.2024 для подальшого виконання.
Листом ГУ ДКСУ від 10.12.2024 року повідомлено, що законодавством не визначено джерело та порядок відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний неконституційним, що унеможливлює виконання виконавчого листа Київського окружного адміністративного суду по справі № 320/47969/23.
Листом ГУ ДКСУ від 21.01.2025 року повідомлено, що Законами України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та «Про Державний бюджет України на 2025 рік» бюджетні призначення на відшкодування шкоди, заподіяної законом, що визнаний неконституційним, не передбачені. Після встановлення у законі про Державний бюджет України бюджетних призначень для відшкодування шкоди, заподіяної законом, що визнаний неконституційним, Казначейством будуть здійснені заходи щодо виконання відповідних судових рішень, в т.ч., і виконавчого листа Київського окружного адміністративного суду по справі № 320/47969/23 про стягнення на користь ОСОБА_1 шкоди заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.
Так, відповідно до ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI), держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).
У відповідності до ч. 1 ст. 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 прийшла до висновку, що «63. З огляду на цей припис прострочення держави боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Отже, припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення».
Враховуючи наведене, позивач має право нарахувати 3% річних та інфляційні втрати, починаючи з дати, наступної після спливу 3 місяців з моменту подання заяви про виконання рішення суду.
Пунктом 39 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, що затверджений постановою від 03.08.2011 № 845 - підзаконного нормативно-правового акту - не може обмежувати право ОСОБА_1 на отримання 3% річних та інфляційних втрат, передбачених ЦК України, тобто законом. Відсутність у держави коштів не є підставою для припинення цивільно-правового зобов'язання. Подібних обмежень не передбачено і в ч. 1-2 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
ЄСПЛ у справі «Бакалов проти України» та у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» зазначив, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання викладено в постанові Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 925/246/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 12-46гс18.
Відповідно до чіткої й усталеної практики ЄСПЛ право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.
Так, у п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року).
Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
За правилом ч. 1 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно до п.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
У Постанові Верховного Суду у складі Великої Палати від 11.04.2018 р. по справі № 75 8/1303/15-ц надано висновки про правильне застосування норм права, де вказано, що:
Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України, грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.»
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Згідно з нормами ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Розмір суми заборгованості наданий позивачем відповідачем в розумінні ст.ст. 77, 78 ЦПК України не спростований.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про задоволення позовних, враховуючи, що стороною відповідача доводи спростовані не були.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Керуючись ст. 56, 129-1 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 524, 533-535 і 625 ЦК України, ст. ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 267, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних витрат - задовольнити.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 (три) відсотка річних від несплаченої суми в розмірі 8 115,52 грн., інфляційне збільшення суми у розмірі 37 451,67 грн., а всього: 45 567,19 грн., за період з 01 грудня 2024 року по 30 квітня 2025 року включно.
Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Державна казначейська служба України, код ЄДРПОУ 37567646, 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 27.08.2025
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА