18 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 400/905/23
адміністративне провадження № К/990/28653/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Гімона М.М., Васильєвої І.А.,
розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу №400/905/23
за позовом Головного управління ДПС у Миколаївській області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростронг Компані," Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" про визнання недійсними договорів, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Миколаївській області на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2024 (головуючий суддя Яковлєв О.В., судді: Єщенко О.В., Крусян А.В.),
У лютому 2023 року Головне управління ДПС у Миколаївській області (далі також - позивач, контролюючий орган) звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агростронг Компані» (далі також - відповідач 1, ТОВ «Агростронг Компані») та Акціонерного товариства «Державна продовольча-зернова корпорація України» (далі також - відповідач 2, АТ «ДПЗКУ») про визнання недійсними договорів поставки від 31.07.2019 № ПОЛ0015-С, від 19.08.2019 №ПОЛ0023-С, від 20.08.2019 №ПОЛ0024-С, від 10.09.2019 №СУМ0020-С, укладених між АТ «ДПЗКУ» та ТОВ «Агростронг Компані» на загальну суму 19 849 992 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, виходячи з аналізу діяльності та податкової звітності контрагентів відповідача 1 ТОВ «Проксітехноторг», ТОВ «Монпарас», ТОВ «Спецрента», контролюючий орган прийшов до висновку, що ці контрагенти не могли (не мали такої змоги та не закупали у своїх контрагентів) здійснити поставку зерна ТОВ «Агростронг Компані», яке в подальшому за оскаржуваними договорами було поставлено відповідачу 2, а відтак договори поставки є недійсними, не несуть реального характеру та суперечать інтересам держави.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 липня 2023 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 липня 2023 року скасовано, а провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).
В ході розгляду справи судами встановлено, що 31.07.2019 між відповідачем 1 (продавець) та відповідачем 2 (покупець) був укладений договір поставки № ПОЛ0015-С, за умовами якого постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупця, а покупець прийняти і оплатити зерно українського походження врожаю 2019 року (далі - товар). Культура та клас товару зазначається в додаткових угодах до Договору, які є його невід'ємними частинами (Форми додаткових угод - Додаток №1 та Додаток №1.1 до Договору).
Згідно з пунктом 4.1 договору поставка товару здійснюється на умовах CPT (Перевезення оплачено до…) згідно офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року) за виключенням умов, які обумовлені договором.
Відповідно до п. 1 Додатку № 1 до договору поставки № ПОЛ0015-С від 31.07.2019 (далі - Додаток №1) постачальник передає у власність покупця пшеницю 4-го класу кількістю 1 000 тонн (+/- 10%) вартістю 4 375,00 грн./тонну.
Згідно з пунктом 2 Додатку № 1 загальна вартість товару за додатковою угодою складає 5 250 000,00 грн., в т.ч. ПДВ.
За умовами пункту 4 Додатку № 1 місце призначення - Одеський зерновий термінал філія «ДПЗКУ» ПАТ, адреса: м. Одеса, вул. Хлібна гавань, буд. 4.
19.08.2019 між відповідачем 1 (продавець) та відповідачем 2 (покупець) був укладений договір поставки № ПОЛ0023-С, за умовами якого постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупця, а покупець прийняти і оплатити зерно українського походження врожаю 2019 року (далі - товар). Культура та клас товару зазначається в додаткових угодах до Договору, які є його невід'ємними частинами (Форми додаткових угод - Додаток №1 та Додаток №1.1 до Договору).
Згідно з пунктом 4.1 договору поставка товару здійснюється на умовах EXW (Франко завод…) згідно офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року) за виключенням умов, які обумовлені договором.
Відповідно до п. 1 Додатку № 1 до договору поставки № ПОЛ0023-С від 19.08.2019 (Додаткова угода №001Я3) (далі - Додаток №1) постачальник передає у власність покупця ячмінь 3-го класу кількістю 1 000 тонн (+/- 10%) вартістю 4 083,00 грн./тонну.
Згідно з пунктом 2 Додатку № 1 загальна вартість товару за додатковою угодою складає 4 899 996,00 грн., в т.ч. ПДВ.
Також сторонами договору поставки № ПОЛ0023-С від 19.08.2019 було укладено Додаткову угоду №002ПФ (Додаток № 1 до договору поставки № ПОЛ0023-С від 19.08.2019), за умовами якого постачальник передає у власність покупця пшеницю 4-го класу кількістю 500 тонн (+/- 10%) вартістю 4 083,00 грн./тонну.
Згідно з пунктом 2 Додатку № 1 загальна вартість товару за додатковою угодою складає 2 449 998,00 грн., в т.ч. ПДВ.
20.08.2019 між відповідачем 1 (продавець) та відповідачем 2 (покупець) був укладений договір поставки № ПОЛ0024-С, за умовами якого постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупця, а покупець прийняти і оплатити зерно українського походження врожаю 2019 року (далі - товар). Культура та клас товару зазначається в додаткових угодах до Договору, які є його невід'ємними частинами (Форми додаткових угод - Додаток №1 та Додаток №1.1 до Договору).
Згідно з пунктом 4.1 договору поставка товару здійснюється на умовах EXW (Франко завод…) згідно офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року) за виключенням умов, які обумовлені договором.
Відповідно до п. 1 Додатку № 1 до договору поставки № ПОЛ0024-С від 20.08.2019 (Додаткова угода №001Я3) (далі - Додаток №1) постачальник передає у власність покупця ячмінь 3-го класу кількістю 1 000 тонн (+/- 10%) вартістю 4 083,33 грн./тонну.
Згідно з пунктом 2 Додатку № 1 загальна вартість товару за додатковою угодою складає 4 899 996,00 грн., в т.ч. ПДВ.
10.09.2019 між відповідачем 1 (продавець) та відповідачем 2 (покупець) був укладений договір поставки № СУМ0020-С, за умовами якого постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупця, а покупець прийняти і оплатити зерно українського походження врожаю 2019 року (далі - товар). Культура та клас товару зазначається в додаткових угодах до Договору, які є його невід'ємними частинами (Форми додаткових угод - Додаток №1 та Додаток №1.1 до Договору).
Згідно з пунктом 4.1 договору поставка товару здійснюється на умовах EXW (Франко завод…) згідно офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року) за виключенням умов, які обумовлені договором.
Відповідно до п. 1 Додатку № 1 до договору поставки № СУМ0020-С від 10.09.2019 (Додаткова угода №00И12) (далі - Додаток №1) постачальник передає у власність покупця пшеницю 2-го класу кількістю 500 тонн (+/- 10%) вартістю 3916,67 грн./тонну.
Згідно з пунктом 2 Додатку № 1 загальна вартість товару за додатковою угодою складає 2 350 002,00 грн., в т.ч. ПДВ.
Вважаючи безпідставним документальне оформлення господарських операцій по взаємовідносинах за спірними договорами за обставин відсутності реальних правових наслідків здійснених господарських операцій та те, що вказані договори поставки суперечать інтересам держави і суспільства, контролюючий орган звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що контролюючим органом не надано належних, достатніх, допустимих доказів на підтвердження протиправності спірних правочинів.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що спір у цій справі не належить до публічно-правових з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваних договорів, у яких позивач (контролюючий орган) безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам. З урахування суб'єктного складу сторін у даній справі, суд апеляційної інстанції вважав, що цей спір підвідомчий судам господарської юрисдикції.
З таким рішенням суду апеляційної інстанції не погодився контролюючий орган та подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати.
Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, позивач наполягає, що в контексті питання юрисдикційної належності позовних вимог контролюючого органу, а саме визнання недійсним правочину, який не відповідає інтересам держави і суспільства, та застосування наслідків його недійсності, між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний із здійсненням ГУ ДПС в Миколаївській області (суб'єктом владних повноважень) владних управлінських функцій, оскільки управління звернулось з позовом на виконання покладених на нього повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування. Звернення до суду є тим установленим законом способом, в який ГУ ДПС в Миколаївській області, встановивши під час здійснення податкового контролю обставини, що можуть свідчити про вчинення підконтрольними особами (платниками податків) правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, повинно реалізувати своє повноваження щодо застосування до підконтрольних осіб встановлені законом заходи відповідальності за вчинення такого правочину.
Звернення позивача до суду із цим позовом покликане було захистити від протиправних посягань на інтерес держави у сфері оподаткування (публічний інтерес) і не переслідує захисту приватного права (приватного інтересу). Вказане, на переконання контролюючого органу, виключає можливість розгляду справи в порядку господарського судочинства, натомість обумовлює підстави для вирішення спору адміністративним судом, що, у свою чергу, свідчить про необґрунтованість висновку суду апеляційної інстанції про те, що спір про визнання недійсними договорів поставки не є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Верховний Суд ухвалою від 15 серпня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі з метою перевірки зазначених доводів скаржника.
Відповідачі у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Спірним питанням у цій справі є визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів, укладених усупереч інтересам держави та суспільства і без мети реального настання правових наслідків, з посиланням, зокрема, на наявність ухвали суду про закриття кримінального провадження у зв'язку із визнанням вини директора одного з товариств - контрагентів відповідача 1.
Позов про визнання правочинів недійсними у цій справі подав територіальний орган Державної податкової служби України на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України та статті 228 ЦК України.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.
Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб'єктом владних повноважень у значенні КАС України.
Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.
Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Відтак, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб'єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов'язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.
При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.
Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 травня 2025 року (справа №420/12471/22).
У вказаній постанові Великою Палатою вказано також, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин, а суб'єкт владних повноважень у цих правовідносинах реалізує свої владо-управлінські функції.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За правилами статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Тобто до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб'єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб'єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб'єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Видане [винесене, ухвалене, постановлене] суб'єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов'язків) цієї особи. Так само звернення суб'єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах.
У понятті «владні управлінські функції» ознака «владні» полягає в наявності в суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо скарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Тобто норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.
Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.
Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов'язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об'єктів оподаткування.
Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов'язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов'язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об'єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов'язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб'єкта - платника податків.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які, за твердженнями контролюючого органу, не здійснювали господарської діяльності, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов'язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.
Відповідно до частини першої-третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За обставин, що склались у цій справі, з огляду на завдання та принципи адміністративного судочинства, визначені Кодексом адміністративного судочинства України, а також враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 08 травня 2025 року (справа №420/12471/22), колегія суддів вважає, що постанова П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2024 року підлягає скасуванню із передачею справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України).
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційну скаргу Головного управління ДПС в Миколаївській області задовольнити.
Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2024 року скасувати.
Справу №400/905/23 направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіВ.П. Юрченко М.М. Гімон І.А. Васильєва