Дата документу 09.09.2025 Справа № 333/8527/23
Єдиний унікальний №333/8527/23 Головуючий у 1-й інстанції: Михайлова А.В.
Провадження № 22-ц/807/1409/25 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.
09 вересня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Полякова О.З., Волчанової І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Лелікова Сергія Олеговича на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Ірина Іванівна, приватний виконавець Запорізького обласного виконавчого округу Шавлукова Заіра Арсенівна, про визнання недійним договору позики, визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, -
У вересні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Ірина Іванівна, приватний виконавець Запорізького обласного виконавчого округу Шавлукова Заіра Арсенівна, про визнання недійним договору позики від 15 листопада 2019 року та визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис.
В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009 було стягнуто з відповідачки ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 452 820 гривень.
На підставі виконавчого листа, виданого для виконання зазначеного рішення неодноразово державною виконавчою службою відкривалося виконавче провадження, проте виконавчий лист повертався стягувачу ОСОБА_2 у зв'язку із неможливістю виконання.
22 жовтня 2019 року приватним виконавцем Хохловим К.К. було відкрито виконавче провадження №60386571 з метою примусового виконання вищезазначеного рішення суду.
Проте, боржник ОСОБА_3 шляхом подання до суду безпідставних заяв та скарг намагалася затягнути це виконавче провадження.
13 листопада 2019 року боржник ОСОБА_3 у приватного виконавця Хохлова К.К. отримала постанову про відкриття виконавчого провадження № 60386571, про що написавши власноруч письмову заяву.
15 листопада 2019 року приватним нотаріусом Вовк І.І. було нотаріально посвідчено договір позики, за яким ОСОБА_1 начебто позичає ОСОБА_3 1 160 000, 00 гривень і повернути цю позику потрібно через три дні, до 20 години 18 листопада 2019 року. Вже після укладення зазначеного договору позики, боржник ОСОБА_3 подала приватному виконавцю Хохлову К.К. письмові пояснення у виконавче провадження № 60386571 з приводу її майнового стану у яких зазначає, що вона не отримувала коштів від третіх осіб та сама перебуває на утриманні свого цивільного чоловіка.
У зв'язку з неповерненням позики у зазначений триденний строк, 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Вовк І.І. на договорі позики від 15 листопада 2019 року був вчинений виконавчий напис нотаріуса про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000 гривень, з яким ОСОБА_1 звернулася до приватного виконавця Шавлукової З.А., яка відкрила виконавче провадження, в якому ОСОБА_3 створювала переваги одного кредитора - ОСОБА_1 перед іншим - ОСОБА_2
18 листопада 2019 року приватний виконавець Хохлов К.К. виніс постанову про розшук майна боржника - автомобіля TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 , який належить боржнику ОСОБА_3 .
15 січня 2020 року ОСОБА_3 у письмових поясненнях написаних власноруч повідомила приватного виконавця Хохлова К.К., що їй не відомо де знаходиться вищезазначений автомобіль, і в цей же день ОСОБА_3 доставила цей автомобіль на ДП «СЕТАМ» на вул. Виборозьку, 8, де зустрілася з іншим приватним виконавцем Шавлуковою З.А., представником стягувача за виконавчим написом ОСОБА_1 та в цей же день приватний виконавець Шавлукова З.А. склала постанову про опис та арешт майна зазначеного автомобіля TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 і передала цей автомобіль на зберігання керівнику ДП « СЕТАМ», а ОСОБА_3 особисто розписалася на цій постанові. Електронні торги з реалізації зазначеного автомобіля не відбулися.
Внаслідок таких дій, приватний виконавець Шавлукова З.А. передала ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики автомобіль TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 та 1/5, 1/5 частини трикімнатної квартири загальною площею 68,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , що зробило неможливим виконання вищезазначеного рішення про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 ..
Таким чином, під час здійснення виконавчого провадження приватним виконавцем Хохловим К.К. стосовно боржника ОСОБА_3 , боржник вчинила договір позики, на якому було вчинено виконавчий напис, з метою уникнення звернення стягнення на її майно ( зокрема на автомобіль TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 ) в рахунок погашення заборгованості за рішенням суду, та досягла своєї мети.
Позивач вважає, що договір позики від 15 листопада 2019 року на якому вчинено виконавчий напис, має всі ознаки фраудаторного правочину та підлягає визнанню недійсним.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір позики від 15 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І., зареєстрований в реєстрі за реєстровим №9986, щодо стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000.00 грн, визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис виданий 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. щодо стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000 гривень за договором позики від 15 листопада 2019 року.
Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2024 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір позики від 15 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Вовк І.І., зареєстровано в реєстрі за № 9842 сторонами в якому є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис виданий 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк Іриною Іванівною, зареєстровано в реєстрі за № 9986 щодо стягнення с ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000 гривень за договором позики від 15 листопада 2019 року.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 147, 20 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Леліков Сергій Олегович подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2024 рокускасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 не була належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, оскільки судові повістки направлені судом містили адресу, яка не відповідає місцю реєстрації відповідача. Суд не врахував, що вимоги позивача щодо встановлення фраудаторності договору позики є безпідставними, оскільки ще 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 , як кредитором та ОСОБА_3 , як позичальником, укладено договір позики, згідно якого кредитор передав, а позичальник отримав грошову позику в розмірі 800 000 грн зі строком повернення до 25 жовтня 2019 року, що оформлено розпискою відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України. Плата за користування позикою встановлювалась на рівні 10 000 грн за кожний місяць до моменту повернення позики. 25 жовтня 2019 року позика ОСОБА_1 повернута не була, а загальна сума боргу з урахуванням нарахованої плати за користування позикою складала 1 160 000 грн. 15 листопада 2019 року за домовленістю сторін був укладений Договір позики, за яким ОСОБА_1 як кредитор передала, а ОСОБА_3 як позичальник отримала грошову позику у розмірі 1 160 000 грн зі строком повернення до 18 листопада 2019 року. Таким чином, зобов'язання із повернення позики та нарахованих відсотків за договором позики від 15 жовтня 2016 року припинилось, натомість виникло нове зобов'язання з повернення позики від 15 листопада 2019 року. Не повернувши грошові кошти за договором позики ОСОБА_3 допустила прострочення виконання зобов'язання, у зв'язку з чим у ОСОБА_1 виникло право на захист її порушених прав. Відтак, найефективнішим і найзручнішим способом поновлення порушених прав кредитора за її вибором було вчинення виконавчого напису через тиждень після порушення зобов'язання - 26 листопада 2019 року. Чинним законодавством поза межами справи про банкрутство не врегульована жодна конкуренція кредиторів, про яку повідомляє позивач. З огляду на те, що у кожного з кредиторів виникло право на погашення його вимог боржником, то з урахуванням відсутності справи про банкрутство боржника, кожний із кредиторів діє у такому разі самостійно та у власних інтересах. У такому випадку кредитор може розраховувати на те, що реалізував виконавець в порядку виконання виконавчого документу. Так, приватним виконавцем Шавлуковою З.А. було описано та реалізовано квартиру через ДП «СЕТАМ» належний боржнику транспортний засіб та 2/5 частини квартири. Натомість, у межах виконавчого провадження за виконавчим листом позивача приватний виконавець Хохлов К.К. описав та реалізував належну боржнику земельну ділянку. Ні рішення суду, ні позовна заява не містять спеціальних норм права, яка б обґрунтувала визнання договору позики недійним. Визнаючи Договір позики недійсним суд не вирішив питання про повернення сторін у первісний стан (реституція), а саме повернення ОСОБА_1 суми грошової позики у розмірі 1 160 000 грн.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу, представник ОСОБА_2 - адвокат Балика П.О. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
ОСОБА_3 , треті особи приватний нотаріус Вовк І.І., ОСОБА_4 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, а саме шляхом надсилання судової повістки-повідомлення в електронний кабінет підсистеми «Електронний суд», що підтверджується довідкою працівника апеляційного суду ( а.с. а.с. 215, 216, 218) до апеляційного суду не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, будь яких клопотань про відкладення розгляду справи не надали.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на вказане, колегія у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України ухвалила здійснювати апеляційний розгляд у відсутності ОСОБА_3 , третіх осіб приватного нотаріуса Вовк І.І., Шавлукової З.А..
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення договору позики від 15 листопада 2019 року на якому вчинено виконавчий напис та відповідно до якого на реалізацію було передано майно боржника ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_1 , якій було достеменно відомо про існування невиконаного нею зобов'язання за рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року, відкритого за цим рішенням виконавчого провадження, тому є достатні підстави вважати, що сторони договору вчинили оспорюваний правочин з метою виведення з власності ОСОБА_3 майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення заборгованості на виконання рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року, на виконання якого було відкрито виконавче провадження 22 жовтня 2019 року № 60386571. У зв'язку з викладеним цей договір містить всі ознаки фраудаторного правочину та підлягає визнанню недійсним, а вчинений на ньому виконавчий напис підлягаю визнанню, таким, що не підлягає виконанню.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися виходячи з наступного.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу ( частина перша статт 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне ( цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні ( цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнанні або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних ( цивільних) прав ( інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспорюваного відповідачем приватного (цивільного) права ( інтересу) позивача є самостійному підставою для відмови в позові (постанова Верховного суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 ( провадження № 61-20968 сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 ( провадження № 61-2417 сво19).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним.
Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 ( провадження № 12-30 гс21).
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30.11.2009 року по справі № 2-3514/2009 було стягнуто з відповідачки ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 452 820 гривень. Рішення набуло законної сили 11 грудня 2009 року (а.с.36-37).
На підставі виконавчого листа, виданого для виконання зазначеного рішення органами державної виконавчої служби неодноразово відкривалося виконавче провадження, проте виконавчий лист повертався стягувачу ОСОБА_2 у зв'язку із неможливістю виконання.
22 жовтня 2019 року приватним виконавцем Хохловим К.К. було відкрито виконавче провадження № 60386571 з метою примусового виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження від 22 жовтня 2019 року (а.с.16,26).
13 листопада 2019 року боржник ОСОБА_3 на особистому прийомі у приватного виконавця Хохлова К.К. отримала постанову про відкриття виконавчого провадження № 60386571, на підтвердження чого написала власноруч письмову заяву, копія якої наявна в матеріалах справи (а.с.17).
15 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. було нотаріально посвідчено договір позики, у якому зазначено, що ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_1 1 160 000 гривень і повернути цю позику потрібно через три дні, до 20 годин 18 листопада 2019 року, копія договору позики наявна в матеріалах справи (а.с.9-10).
18 листопада 2019 року у виконавчому провадженні № 60386571 приватний виконавець Хохлов К.К. виніс постанову про розшук майна боржника ОСОБА_3 - автомобіля TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 , копія постанови наявна в матеріалах справи (а.с.19).
26 листопада 2019 року у зв'язку з неповерненням позики у зазначений триденний строк, приватним нотаріусом Вовк І.І. на договорі позики від 15.11.2019 року був вчинений виконавчий напис нотаріуса про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000, 00 гривень (а.с.11).
02 грудня 2019 року іншим приватним виконавцем Шавлуковою З.А. відкрито виконавче провадження № 60762646 з метою примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 26 листопада 2019 року, вчиненого на договорі позики від 15 листопада 2019 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000 гривень (а.с.12).
15 січня 2020 року боржник ОСОБА_3 подала приватному виконавцю Хохлову К.К. письмові пояснення у виконавче провадження № 60386571 з приводу її майнового стану. У письмових поясненнях написаних власноруч повідомляє приватного виконавця: «Стосовно запитуваного Вами автомобіля TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 , хочу пояснити, що мені не відомо його місцезнаходження» (а.с.18).
15 січня 2020 року, ОСОБА_3 доставила зазначений автомобіль TOYOTA RAV4 до Державного підприємства «СЕТАМ» на вул. Виборзьку, 8, де зустрілася з приватним виконавцем Шавлуковою З.А., представником стягувача за виконавчим написом нотаріуса Іванюк А.С. та о 15 годині 01 хвилин приватний виконавець Шавлукова З.А. у виконавчому провадженні № 60762646 склала постанову про опис і арешт майна - зазначеного автомобіля TOYOTA RAV4 і передала цей автомобіль на зберігання керівнику Державного підприємства «СЕТАМ», а ОСОБА_3 особисто розписалася на цій постанові від 15 січня 2020 року. Приватним виконавцем Шавлуковою З.А. автомобіль TOYOTA RAV4, власником якого на той момент була ОСОБА_3 , був переданий на реалізацію шляхом проведення електронних торгів Державним підприємством "СЕТАМ" (а.с.20-22).
За заявою стягувача ОСОБА_2 приватним виконавцем Шавлуковою З.А. 23.03.2020 року було відкрито виконавче провадження № 61628683, яке було об'єднано у зведене виконавче провадження № 61628835 із виконавчим провадженням№ 60762646, стягувачем у якому за виконавчим написом є ОСОБА_1 (а.с.25).
Треті електронні торги з реалізації автомобіля TOYOTA RAV4 не відбулися у зв'язку з ненадходженням цінової пропозиції від жодного учасника (а.с.24).
Постановою від 31 березня 2020 року приватного виконавця ОСОБА_4 легковий автомобіль TOYOTA RAV4, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, сірого кольору, кузов НОМЕР_2 , що належить боржнику ОСОБА_3 , був переданий стягувачу ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим написом № 9986 від 26 листопада 2019 року, що видав приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. (а.с.23).
У подальшому в рамках зведеного виконавчого провадження № 61628835 приватним виконавцем Шавлуковою З.А. було арештоване, описане і передане на реалізацію майно боржника ОСОБА_3 : 1/5 та 1/5 частини трикімнатної квартири загальною площею 68,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , копія Постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника наявна в матеріалах справи (а.с.14-15).
Перші електронні торги 01 серпня 2023 року з реалізації зазначеної частки квартири не відбулися (а.с.24). 22 серпня 2023 року не відбулися другі електронні торги з реалізації зазначеної частки квартири (а.с.31).
Згідно протоколу проведення електронних торгів № 595130 від 12 вересня 2023 року, проведених Державним підприємством «СЕТАМ», за лотом № 534475, не відбулись треті торги з реалізації об'єкту нерухомого майна: 1/5 та 1/5 частини трикімнатної квартири загальною площею 68,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , що належить боржнику ОСОБА_3 (а.с.27).
15 вересня 2023 року до приватного виконавця Шавлукової З.А. надійшла заява стягувача ОСОБА_1 вх. № 3218, у якій стягувач ОСОБА_1 виявила бажання залишити за собою нереалізоване на третіх торгах майно - 1/5 та 1/5 частини трикімнатної квартири, за адресою: АДРЕСА_1 , у рахунок погашення боргу ОСОБА_3 за договором позики (а.с.38).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі N 747/306/19 (провадження N 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі N 759/24061/19 (провадження N 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі N 359/12165/14-ц (провадження N 61-13417св21)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) зроблено висновок, що:"позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі N 523/17429/20 (провадження N 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі N 755/17944/18 (провадження N 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі N 644/5819/20 (провадження N 61-1787св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі N 712/7975/17 (провадження N 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі N 723/405/17 (провадження N 61-46674св18)).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі N 761/40240/21 (провадження N 61-13013св23)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі N 523/17429/20 (провадження N 61-2612св23)).
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі N 161/12564/21 (провадження N 61-10546св22).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));
Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));
Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб'єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов'язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24)).
Верховний Суд підтверджуючи недійсність оспорюваних правочинів при формулюванні правових позицій враховує, що відчуження майна відбувалося після ухвалення судом рішення щодо майнових вимог позивача, яке передбачало ймовірність задоволення вимог за рахунок належного відповідачу нерухомого майна; про таке рішення за результатом відповідного спору відповідачу (боржнику) було достеменно відомо; вольові дії учасників фраудаторного правочину були направлені саме з метою виведення майна з-під імовірного звернення стягнення за рішенням;
Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників; відповідно до положень частини третьої 3 статті 9 цього ж закону державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов'язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа. Банки у разі відкриття рахунку на ім'я фізичної особи, внесеної до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, або закриття рахунку такого особою зобов'язані у день відкриття або закриття рахунку повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов'язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та (або) на кошти на рахунках боржника в банках у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 виникло на підставі рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009. Виконавче провадження щодо виконання судового рішення відкривалось неодноразово, проте виконавчий документ повертався стягувачу у зв'язку з неможливістю виконання.
22 жовтня 2019 року приватним виконавцем Хохловим К.К. було відкрито виконавче провадження № 60386571 щодо виконання цього рішення суду.
13 листопада 2019 року ОСОБА_3 на особистому прийому у приватного виконавця Хохлова К.К. отримала постанову про відкриття виконавчого провадження № 60386571, на підтвердження чого написала власноруч письмову заяву, яка міститься в матеріалах справи. Тобто остання була обізнана про наявність виконавчого провадження щодо стягнення з неї заборгованості на користь ОСОБА_2 на підставі вищезазначеного судового рішення.
Водночас через дві доби, після отримання постанови приватного виконавця Хохлова К.К. про відкриття виконавчого провадження № 60386571, 15 листопада 2019 року ОСОБА_3 уклала договір позики, за яким ОСОБА_1 начебто позичила ОСОБА_3 1 160 000 гривень і повернути цю позику потрібно через три дні до 18 листопада 2019 року. Вже після цього ОСОБА_3 подає письмові пояснення з приводу майнового стану, у яких зазначає, що вона не отримує коштів від третіх осіб. Через три дні ОСОБА_3 не повертає ОСОБА_1 позику, а ОСОБА_1 отримує виконавчий напис нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І від 26 листопада 2019 року про стягнення з ОСОБА_3 1160000 грн. Після цього ОСОБА_1 звертається до іншого приватного виконавця для стягнення боргу з ОСОБА_3 і 02 грудня 2019 року приватним виконавцем Шавлуковою З.А. за виконавчим написом відкривається інше виконавче провадження № 6076254. 18 листопада 2019 року приватний виконавець Хохлов К.К. виніс постанову про розшук майна боржника - автомобіля TOYOTA RAV4, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, що належить боржнику ОСОБА_3 .. 15 січня 2020 року ОСОБА_3 у письмових поясненнях написаних власноруч повідомила приватного виконавця Хохлова К.К., що їй невідомо місцезнаходження вищезазначеного автомобіля. У цей же день, 15 січня 2020 року, ОСОБА_3 доставила цей автомобіль на ДП « СЕТАМ» на вул. Виборзьку, 8, де зустрілася з іншим приватним виконавцем Шавлуковою З.А., представником стягувача за виконавчим написом ОСОБА_1 та о 15 годині 01 хвилин, приватний виконавець Шавлукова З.А. склала постанову про опис і арешт майна - автомобіля TOYOTA RAV4, державний номер НОМЕР_1 і передала цей автомобіль на зберігання керівнику ДП «СЕТАМ», а ОСОБА_3 особисто розписалася на цій постанові. Оскільки електронні торги з реалізації автомобіля TOYOTA RAV4, державний номер НОМЕР_1 не відбулися, тому 31 березня 2020 року приватний виконавець Шавлукова З.А. передала зазначений автомобіль ОСОБА_1 .
Отже, виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30.11.2009 року було розпочато приватним виконавцем Хохловим К.К. в рамках виконавчого провадження № 60386571 від 22 жовтня 2019 року, проте, знаючи про існування виконавчого провадження, 15.11.2019 року ОСОБА_3 було вчинено оспорюваний правочин, що в подальшому призвів до зменшення обсягу майна боржника.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що ОСОБА_3 за допомогою ОСОБА_1 використала з метою уникнення сплати боргу ОСОБА_2 складний приватноправовий інструментарій нотаріально посвідчення договору позики, вчинення виконавчого напису, відкриття виконавчого провадження у іншого приватного виконавця, передача майна ОСОБА_3 ( за її сприянням) стягувачу ОСОБА_1 , який був використаний для уникнення виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009 про стягнення боргу на користь ОСОБА_2 , а не для позичення коштів.
Тобто, вольові дії учасників фраудаторного правочину були направлені саме з метою виведення майна з-під імовірного звернення стягнення за рішенням;
Доводи апеляційної скарги про те, що начебто 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений у простій письмовій формі договір позики на суму 800000 грн. Плата за користування позикою становила 10000, 00 грн за кожний місяць до дня повернення позики -25 жовтня 2019 року, проте сума позики повернута не була, тому сума основного боргу з платою помісячно становила 1160000 грн, що за твердженням представника ОСОБА_1 , укладаючи нотаріально посвідчений договір позики від 15 листопада 2019 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 зробили новацію старого боргу, не заслуговують на увагу.
Так, у нотаріально посвідченому договорі позики від 15 листопада 2019 року немає згадки ані про старий борг, ані про новацію. Натомість у нотаріально посвідченому договорі від 15 листопада 2019 року зазначено, що позикодавець передала у власність позичальника, а позичальник отримала від позикодавця грошові кошти в сумі 1160000, 00 гривень. Факт отримання грошей підтверджується підписанням цього договору.
Отже, посилання в апеляційній скарзі на новацію боргу відповідно до ч.2 ст. 604 ЦК України спростовується змістом договору від 15 листопада 2019 року.
Крім того, матеріали справи не містять доказів укладення такого договору в простій письмовій формі від 25 жовтня 2016 року.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами в частині визнання недійсним договору позики від 15 листопада 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк І.І., суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України прийшов до вірного висновку, що оспорюваний договір слід кваліфікувати як фраудаторний, як вчиненого всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника.
Позивач, крім вимоги про визнання недійсним договору позики, заявив також вимогу про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, який видано 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького нотаріального округу Вовк І.І. зареєстровано в реєстрі за № 9986 та вчинений на договорі позики від 15 листопада 2019 року. Позивач просить суд застосувати зазначений спосіб захисту у майбутньому рішенні по цій справі. Визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса відпадуть будь-які підстави для передачі ОСОБА_1 майна боржника ОСОБА_3 у виконавчому провадженні, а право стягувача за судовим рішенням ОСОБА_2 на отримання нереалізованого майна боржника в рахунок погашення заборгованості, отримання коштів від реалізованого майна, тощо буде поновлено.
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок).
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правове регулювання процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів міститься у главі 14 Закону України «Про нотаріат» та главі 16 розділу ІІ Порядку.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Визнаючи виконавчий напис, таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції не врахував, що в рамках виконавчого провадження внаслідок виконання виконавчого напису нотаріуса, автомобіль TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 було передано на реалізацію шляхом проведення електронних торгів Державним підприємством «СЕТАМ». Оскільки торги не відбулися, тому автомобіль TOYOTA RAV4 державний номер НОМЕР_1 було передано у власність ОСОБА_1 .
Водночас метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі N 161/12564/21 (провадження N 61-10546св22).
Отже, належним способом захисту в даній справі є повернення у власність ОСОБА_3 реалізованого внаслідок виконання виконавчого напису нотаріуса автомобіля, який на час подання позову та вирішення справи знаходиться у власності відповідача ОСОБА_1 .
Водночас у цій справі позивачем не заявлено вимоги про повернення майна боржнику з чужого незаконного володіння від відповідача ОСОБА_1 , отже, позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним із вищезазначених підстав.
Суд першої інстанції указаного до уваги не взяв, неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, не звернув уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права в частині позовних вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню є неефективним, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові в цій частині
Крім того, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 8 ЦПК України).
Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України).
Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: 1) юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; 2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (частини шоста, сьома статті 128 ЦПК України).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що у судовому засіданні, призначеному на 11 листопада 2024 року, ухвалено заочне рішення, в якому зазначено, що відповідачі у судове засідання повторно не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися у встановленому законом порядку. Заяв про відкладення судового засідання, чи розгляд справи за їх відсутності не надходило. Відзивів на позовну заяву не подано.
Згідно з частинами першою, другою статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів.
Водночас, матеріали справи не містять відомостей про належне повідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи 11 листопада 2024 року, відповідно до вимог статті 128 ЦПК України. Так, судом апеляційної інстанції, встановлено, що судові повістки направлялись рекомендованим поштовим відправленням на адресу АДРЕСА_2 (а.с. 67, 81, 88, 99) (адресат відсутній за вказаною адресою), АДРЕСА_3 (неправильно зазначена адреса), що в обох випадках не містить повної адреси відповідача.
Натомість, з матеріалів справи вбачається, що місцем проживання відповідача ОСОБА_1 є адреса: АДРЕСА_4 , проте на зазначену адресу судова повістка-повідомлення судом не направлялася. Зазначену адресу свого місця проживання ОСОБА_1 зазначає в апеляційній скарзі
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки-повідомлення, є порушенням вимог статей 128, 130 Цивільного процесуального кодексу України.
Таким чином, суд першої інстанції порушив право відповідача ОСОБА_1 знати про час і місце судового засідання, що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до п. 3) ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обгрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Аргументи апеляційної скарги в цій частині є обгрунтовними, оскільки відповідач ОСОБА_1 не була належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання на 11 листопада 2024 року, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, оскільки скаржник обгрунтовує апеляційну скаргу такою підставою.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору позики від 15 листопада 2019 року.
З урахуванням наведених мотивів апеляційний суд вважає за необхідне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, а саме визнати недійним договір позики від 15 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Іриною Іванівною, зареєстрованого в реєстрі за № 9842, сторонами в якому є ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . У задоволенню позову в частині визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис виданий 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Іриною Іванівною, зареєстровано в реєстрі за № 9986, щодо стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1160000, 00 гривень за договором позики від 15 листопада 2019 року відмовити із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно із частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Із матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з позовною заявою ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 2147,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією (а.с.8).
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог з відповідачів на користь позивача підлягають стягненню судові витрати у вигляді сплати судового збору в суді першої інстанції з кожного по 536, 80 грн ( 1073,60/2=536,80).
Заявник апеляційної скарги ОСОБА_1 оскаржує рішення суду першої інстанції у повному обсязі та сплатила судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3220,80 грн, що підтверджується квитанцією № 0213-6575-8063-5074 від 07.07.2025 року ( а.с. 194).
Оскільки апеляційним судом задоволена одна вимога позивача ОСОБА_2 , з останнього на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1610,40 грн.
Враховуючи, що апелянт оскаржував рішення суду першої інстанції у повному обсязі та сплатив 3220,80 грн за подання апеляційної скарги, а позов містить дві вимоги немайнового характеру з яких апеляційним судом задоволена одна вимога, позивачем ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає відшкодування судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1610,40 грн.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою - шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
З матеріалів справи вбачається, що інтереси ОСОБА_2 в суді першої та апеляційної інстанції представляв представник - адвокат Балика П.О. на підставі договору про надання правничої допомоги від 14 вересня 2023 року, ордеру від 18 вересня 2023 року.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Балик П.О. визначив розмір витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 8000 гривень з яких: 5000 гривень - плата за складання відзиву, 3000 гривень - плата за участь в одному судовому засіданні.
Оцінюючи характер правової допомоги у цій справі щодо змісту виконаних адвокатом обсягу робіт, витраченим часом, обсягом наданих послуг та значенню справи, беручи до уваги їх співмірність зі складністю справи,з урахуванням того, що доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження, часткове задоволення позову апеляційним судом, приймаючи до уваги факт заперечення відповідача щодо стягнення таких витрат, колегія суддів дійшла висновку, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу підлягають зменшенню до 3000 грн (з яких 2000 грн - за складання відзиву, та 1000 грн за участь представника у судовому засіданні).
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Лелікова Сергія Олеговича - задовольнити частково.
Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2024 року скасувати, прийняти нове судове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Ірина Іванівна, приватний виконавець Запорізького обласного виконавчого округу Шавлукова Заіра Арсенівна, про визнання недійним договору позики від 15 листопада 2019 року, визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір позики від 15 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк Іриною Іванівною, зареєстровано в реєстрі за № 9842, сторонами в якому є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
В задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис виданий 26 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк Іриною Іванівною, зареєстрованого в реєстрі за № 9986 щодо стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 160 000 ( одного мільйону сто шістдесят тисяч) гривень за договором позики від 15 листопада 2019 року - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позовної заяви з кожного по 536,80 гривень.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1610,40 гривень.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 3000, 00 гривень.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 17 вересня 2025 року.
Головуючий, суддя СуддяСуддя
Подліянова Г.С.Кухар С.В. Поляков О.З.