Житомирський апеляційний суд
Справа №295/5157/25 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.
Категорія 96 Доповідач Павицька Т. М.
15 вересня 2025 року Житомирський апеляційний суд в складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Борисюка Р.М., Галацевич О.М.,
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/5157/25 за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Управління державної міграційної служби України в Житомирській області, ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 18 червня 2025 року, постановлену під головуванням судді Полонця С.М. в м. Житомирі,
У квітні 2025 року ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою у якій просила суд встановити факт родинних відносин між ОСОБА_5 , яка згідно паспорту Ісламської Республіки Пакистан та ОСОБА_6 , яка народила ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Житомирі , як між дочкою та матір'ю. При цьому посилається на те, що встановлення даного факту їй необхідно для отримання паспорта громадянина України, оскільки розбіжності в паспорті громадянки Пакистану та свідоцтві про народження не дають змоги підтвердити походження та громадянство України саме від матері ОСОБА_2 .
Представник заінтересованої особи - Управління державної міграційної служби України в Житомирській області подав клопотання про залишення заяви без розгляду у зв'язку з наявністю спору про право.
Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 18 червня 2025 року клопотання задоволено. Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Управління державної міграційної служби України в Житомирській області, ОСОБА_2 , про встановлення факту родинних відносин, залишено без розгляду.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що винесена ухвала є необґрунтованою та незаконною, оскільки суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи та зробив невідповідні висновки дослуховуючись до думки і позиції лише УДМС України в Житомирській області й при чому, взагалі оминувши та не обґрунтовуючи неприйняття позиції, що була висловлена представниками заявниці, тому існують підстави для скасування ухвали суду від 18.06.2025, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. В постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 643/14985/18- ц вказано, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов'язаний з'ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, в необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них. Тобто критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб. З точки зору закону під спором про право у справах окремого провадження розуміється конфлікт інтересів заявника та хоча б однієї із заінтересованих осіб внаслідок заперечення такої особи проти задоволення заяви про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів або неоспорюваних прав, а також можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків у третіх осіб внаслідок задоволення відповідної заяви. Водночас, встановлення факту родинних відносин між заявницею та заінтересованою особою ОСОБА_8 аж ніяк не вплине на виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків будь-яких третіх осіб, в тому числі і УДМС України в Житомирській області, тому спору про право в даному випадку немає і не може бути. Суд, під час винесення оспорюваної ухвали від 16.06.2025 не врахував позицію Верховного Суду від 19.07.2024 в справі № 522/13124/21 в якій наголошено, що юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. В рамках розгляду згаданої справи, Верховний Суд наголосив, що спір про право - це формально визнана суперечність між суб'єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб'єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Наголосив, що виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права. В рамках розгляду справи, Верховний Суд підсумував, що звертаючись до суду з цією заявою, ОСОБА_1 стверджував, що він є повнорідним братом ОСОБА_2 , але цей факт не визнається органами ДМС України. Заявник зазначав, що він немає можливості підтвердити факт родинних зав'язків із братом - ОСОБА_2 іншим шляхом, а метою встановлення факту є подальше набуття громадянства України. У цій справі не вбачається спору про право - ствердив Верховний Суд. У відповідності до ст. 7 Закону України «Про громадянство», що особа вважається такою що набула громадянство України за народженням, якщо батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Більш того, особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Також, згідно Закону України «Про громадянство» вбачається, що особа має право подати зобов'язання припинити іноземне громадянство - це письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України. Тому, посилання представника УДМС в клопотанні та в поданому до справи відзиву, які були взяти до уваги судом при винесення оспорюваної ухвали від 18.06.2025, на те, що документування заявниці паспортом громадянина України передує набуття нею громадянства за встановленою процедурою та відмовою від іноземного громадянства з поданням відповідного документа, виданого уповноваженим органом іноземної держави, адже з огляду на наведене вище, ОСОБА_9 набула та являється громадянкою України з моменту її народження та не позбавлена під час отримання паспорту громадянина України подати письмове зобов'язання припинити іноземне громадянство. Представник УДМС неодноразово в судовому засіданні та в клопотанні про залишення позову без розгляду посилається на те, що в копії свідоцтва про народження, яке видано ОСОБА_10 в Ісламській республіці Пакистан у графі відомості про матір вказано ОСОБА_11 та її громадянство Ісламська Республіка Пакистан. Слід на зазначене вказати, що заявниця аж ніяк не може відповідати за помилки та неточності, які вказані відповідними органами Пакистану, більш того, належність її матері до громадянства Пакистану спростовується паспортом громадянина України, а також закордонним паспортом громадянина України. Більш того, в разі, якщо б усі наявні документи не містили розбіжності, неточності, недоліки тощо, то не було б необхідності звертатися за захистом до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин. Також, з огляду на зазначене варто у системному зв'язку проаналізувати норми Конституції України, акти міжнародного права та діючого Закону України «Про громадянство України». Так, стаття 4 Конституції України визначає, що в Україні існує єдине громадянство. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та правового зв'язку кожного громадянина з державою. Крім того, в частині першій статті 25 Конституції України визначено, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Чинна редакція Закону України «Про громадянство України» (стаття 2) деталізує припис статті 4 Конституції України, чітко характеризує правову ознаку конкретного суб'єкта правового зв'язку, а саме - держави, та визначає, що єдине громадянство - виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України та вказує на унітарний устрій держави. Про правові ознаки іншого суб'єкта правового зв'язку - особи, в статті 4 Конституції України не йдеться, що вказує на відсутність конституційних обмежень для особи встановлювати правовий зв'язок з кількома державами, тобто мати окрім громадянства України також громадянство інших держав. Більш того, відповідно до ст. 3 Закону України» «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини. Тобто, іноземці мають такий же процесуальний статус в цивільному процесі, як і громадяни України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
У статті 1 Основного Закону Україна проголошується правовою державою, і, як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини та громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Зобов'язання держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France)).
Ухвалюючи рішення 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08), яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), заява №48778/99).
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
У статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У частині першій у статті 13 зазначеного Кодекс також визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Згідно з частинами першою, другою, сьомою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Суд першої інстанції залишив заяву ОСОБА_12 без розгляду з підстав існування у правовідносинах спору про цивільне право.
З висновком суду першої інстанції не можна погодитися з огляду на таке. Змістом частини четвертої статті 315 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду.
Під спором про право розуміють перешкоди у здійсненні цивільного права, які згідно із законом можуть бути усунені за допомогою суду.
Спір про право пов'язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб'єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в реалізації права. При відсутності цих елементів відсутній спір про право. Вказаний правовий висновок викладено
у змісті постанови Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 139/122/14-ц (провадження № 61-3238св22).
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховний Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23).
Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у змісті постанови від 04 січня 2023 року в справі № 198/99/15-ц (провадження № 61-7049св22): «згідно з частиною шостою статті 294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Спір про право це формально визнана суперечність між суб'єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб'єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом.
Отже, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права».
Таким чином, у порядку окремого провадження підлягають розгляду справи про встановлення фактів, за наявності наступних умов:
згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Зі змісту заяви ОСОБА_12 вбачається, що метою її звернення до суду є встановлення в судовому порядку факту родинних відносин з матір'ю ОСОБА_13 ( ОСОБА_14 ), який їй необхідний для отримання паспорта громадянина України.
Із свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 03.08.2011 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Житомирського міського управління юстиції вбачається, що ОСОБА_7 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Житомирі, батьки: ОСОБА_15 - громадянин Пакистану, мати - ОСОБА_11 , громадянка України.
Висновок суду першої інстанції про те, що заперечення УДМС України в Житомирській області про наявність фактів, що мають для заявника юридичне значення, свідчать про виникнення між сторонами спору про право, а це виключає можливість вирішення заяви в порядку окремого провадження, є помилковим, оскільки самі собою такі заперечення не свідчать про існування спору про право.
За наведених обставин, висновки суду першої інстанції про наявність спору про право, який має розглядатися у порядку позовного провадження, є передчасним і нічим не підтверджений.
Відповідно до п.4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Виходячи з викладеного відповідно до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України ухвала судді підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.
Ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 18 червня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 вересня 2025 року.
Головуючий
Судд