П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
11 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/7536/24
Головуючий І інстанції: Величко А.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи «Центр пробації» на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту судового рішення - 30.09.2024р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
09.08.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до ДУ «Центр пробації», в якому просив суд:
- визнати протиправними дії ДУ «Центр пробації» щодо обчислення та виплати грошового забезпечення з січня 2020р. по 20.02.2023р. без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р. та без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р.;
- зобов'язання ДУ «Центр пробації» здійснити перерахунок грошового забезпечення за період з січня 2020р. по 20.02.2023р., виходячи із розмірів посадового окладу, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. та провести їх виплату, з урахуванням раніше виплачених сум.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в період проходження позивачем військової служби нарахування грошового забезпечення протиправно та безпідставно здійснювалося відповідачем у заниженому розмірі, а саме без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 01 січня календарного року.
Відповідач, у свою чергу, надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії відповідача щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з січня 2020р. по 20.02.2023р. без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р. та без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. Зобов'язано відповідача здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з січня 2020 по 20.02.2023р., виходячи із розмірів посадового окладу, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. і провести їх виплату, з урахуванням раніше виплачених сум.
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду першої інстанції, відповідач 04.11.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.09.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ДУ «Центр пробації» та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
18.11.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Позивач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 проходив службу в державній кримінально-виконавчій службі України - ДУ «Центр пробації» на посаді начальника Миколаївського районного сектору №1 філії ДУ «Центр пробації» в Миколаївській, Донецькій, Луганській та Херсонських областях.
20.01.2023р. наказом директора ДУ «Центр пробації» №66/к, ОСОБА_1 , звільнено у зв'язку із скороченням штатів (або проведення організаційних заходів) з 20.02.2023р.
05.08.2024р. позивач звернувся до ДУ «Центр пробації» із письмовою заявою про перерахунок його грошового забезпечення за 2020-2023р.р.
Однак, на вказане звернення позивача про перерахунок та доплату належного грошового забезпечення обчисленого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, відповідач надіслав лист від 07.08.2024р. про відмову у здійсненні такого перерахунку, який мотивований тим, що розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням є розмір прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018р.
Не погоджуючись із такими діями відповідача, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, наявності підстав для їх задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального і правового захисту, гарантії в економічній, соціальній та політичній сферах щодо сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни врегульовано Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII.
У відповідності до ст.1 цього Закону, «соціальним захистом військовослужбовців» вважається діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно з ст.9 Закону №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія) та одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається в залежності від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня, а також вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Так, постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017р. №704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової служби), осіб рядового і начальницького складу.
За змістом п.2 Постанови №704, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до вказаної Постанови №704 було визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського та старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови №704 (в первинній редакції) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Окрім цього, додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови №704 містять примітки, відповідно до яких, з-поміж іншого, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
24.02.2018р. набула чинності постанова Кабінету Міністрів України від 21.02.2018р. №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», якою п.4 Постанови №704 викладено в такій редакції:
«Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Отже, з 24.02.2018р. змінено розрахункову величину, з якої обчислюються розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, а саме замість «розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року)» передбачено використання «розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р.».
Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 Постанови №704 не був приведений у відповідність з нормою п.4 цієї ж Постанови.
На підставі п.4 Постановою №704 в редакції Постанови №103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018р., а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
29.01.2020р. постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п.6 Постанови №103, яким, зокрема, були внесені зміни до п.4 Постанови №704.
Отже, з 29.01.2020р. не підлягають застосуванню зміни до п.4 Постанови №704, внесені п.6 Постанови №103.
Таким чином, відповідно до п.4 Постанови №704 в редакції, яка діяла до внесення змін п.6 Постанови №103, та вимог п.1 Приміток до додатку 1 та Примітки до додатку 14 до Постанови №704 розміри посадового окладу та окладу за військовими (спеціальними) званнями з 29.01.2020р. мають визначатися саме шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
У свою чергу, правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, врегульовує Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000р. №2017-III.
Статтею 6 Закону №2017-III передбачено те, що базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
У відповідності до ч.3 ст.4 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999р. № 966-XIV, прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
При цьому, відповідно до п.п.1 та 3 ч.2 ст.92 Конституції України виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України, порядок встановлення державних стандартів (п.3).
Тобто, Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів (окладів за військове (спеціальне) звання) із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили закону.
У свою чергу, Закони України «Про Державний бюджет на 2021 рік», «Про Державний бюджет на 2022 рік», «Про Державний бюджет на 2023 рік» не містять застережень щодо застосування в 2021р., 2022р., 2023р., як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018р.
Таким чином, до 01.01.2020р. норми п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., не входили в суперечність з Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
У відповідності до ст.7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Отже, враховуючи, що п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п.4 Постанови №704 в частині, що не суперечить Законам України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Тобто, розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, окладів за військовим (спеціальним) званням, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Натомість, як встановлено колегією суддів, виплата позивачу посадового окладу та окладу за військовим званням у спірний період здійснювалась із розрахунку шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 Постанови №704.
Разом із тим, колегія суддів звертає увагу на те, що у постановах від 02.08.2022р. у справі №440/6017/21, від 12.09.2022р. у справі №500/1813/21, від 22.09.2022р. у справі №500/3840/21, від 16.11.2022р. у справі №120/648/22-а, від 22.03.2023р. у справі №340/10333/21, від 29.03.2023р. у справі №640/8668/21, від 09.05.2023р. у справі №380/5158/22, від 05.03.2024р. у справі №200/8232/21 Верховний Суд зробив такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах:
« 1) з 01.01.2020р. п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
2) через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом №1082-IX, у осіб з числа військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена додатком 2 до Порядку №45, із урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування п.4 Постанови №704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
3) встановлене положеннями п.3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням».
Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від даного послідовного та актуального правового висновку.
Застосовуючи вказані висновки до обставин цієї справи, колегія суддів дійшла висновку, що розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Водночас, колегія суддів не залишає поза увагою і те, що 12.05.2023р. постановою Кабінету Міністрів України за №481 було скасовано дію пп.1 п.3 змін, що вносяться до Постанови №103, а також внесено зміни до п.4 Постанови №704, відповідно до яких абз.1 зазначеного пункту викладено у наступній редакції:
«Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 грн. і визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Зазначені зміни набули чинності 20.05.2023р.
Отже, положення п.4 Постанови №704 в первісній редакції, який визначав застосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року як розрахункової величини для визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, був застосовним до 19.05.2023р.
У свою чергу, з 20.05.2023р. застосуванню підлягає інша розрахункова величина - 1762 грн., що встановлена п.4 Постанови №704.
При цьому, ч.4 ст.9 Закону №2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи вищенаведене, суд 1-ї інстанції дійшов цілком вірного та обґрунтованого висновку про неправомірність дій відповідача щодо обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення по 19.05.2023р.
Також, на стадії апеляційного провадження спірним є питання дотримання чи недотримання позивачем встановленого законом строку звернення до суду з даними позовними вимогами.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За приписами ч.3 ст.122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися й інші строки для звернення до суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або ж повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У ч.5 ст.122 КАС України закріплено, що для звернення до адміністративного суду у справах відносно прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині застосування до спірних правовідносин строку звернення до суду з позовом, судова колегія звертає увагу на те, що КАС України дійсно передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч.2 ст.122 цього Кодексу. Однак, у КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах щодо стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Разом із тим, правовідносини щодо строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів щодо стягнення заробітної плати регулюються положеннями ст.233 КЗпП України.
Колегія суддів враховує, що Верховним Судом вже неодноразово висловлювалася позиція, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення ст.233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних із недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч.5 ст.122 КАС України (зокрема, у постановах від 29.02.2024р. у справі №240/3609/23, від 04.05.2023р. у справі №560/3294/22, від 19.01.2023р. у справі №460/17052/21).
Так, у постанові від 11.07.2024р. у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що ст.233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Наведений вище підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07.05.2002р. №8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами стосовно проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Як встановлено у ст.233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч.2 цієї статті.
Із заявою стосовно вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116).
Отже, враховуючи вищевикладене строки звернення до суду у спірних правовідносинах щодо оплати праці осіб, які перебувають (перебували) на посадах публічної служби необхідно обраховувати відповідно до норм, передбачених ст.233 КЗпП України.
У той же час, слід звернути увагу на те, що строкове обмеження права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати було введено 19.07.2022р. - з дати набрання чинності Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ (яким ч.ч.1 та 2 ст.233 КЗпП України було викладено у наведеній вище редакції). Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постанові Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №460/17052/21, від 06.04.2023р. у справі №260/3564/22, від 25.04.2023р. у справі №380/15245/22, а також від 10.10.2024 у справі №200/5937/23, який підлягає врахуванню при вирішенні спірних правовідносин.
Судова колегія враховує, що 06.04.2023р. Верховним Судом ухвалено рішення за результатами розгляду зразкової справи №260/3564/22 (залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2023р.), предметом спору якої також було недотримання законодавства про оплату праці. У вказаному рішенні вказано на те, що до 19.07.2022р. КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або ж повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України стосовно незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов також висновку про поширення дії ч.1 ст.233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Тобто, у рішенні від 06.04.2023р. у зразковій справі №260/3564/22 Верховний Суд чітко виклав правову позицію щодо поширення дії ч.1 ст.233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Відповідно, строк звернення до суду з позовними вимогами стосовно перерахунку грошового забезпечення за період з 19.07.2022р. (тобто дати набрання чинності Законом №2352-ІХ) обмежений трьома місяцями з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
У той же час, згідно з вимогами п.1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, під час дії карантину, який встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені у ст.233 цього Кодексу, були продовжені на строк дії такого карантину.
Таким чином, запровадження на території України карантину було безумовною підставою для продовження строків, визначених ст.233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Колегія суддів зазначає, що карантин в Україні, встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діяв з 12.03.2020р. (за постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211) та закінчився 30.06.2023р. (за постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023р. №651).
Тож, встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду продовжений п.1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 17.08.2023р. у справі №380/14039/22.
На тлі цього колегія суддів констатує, що строк звернення до суду в частині вимог позивача про перерахунок грошового забезпечення (за спірний період), з урахуванням п.1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, у позивача розпочався саме з 01.07.2023р. та мав сплинути 30.09.2023р.
Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визначений ст.233 КЗпП України строк позивачем дотримано, а доводи апелянта про його пропуск свого підтвердження не знайшли.
Вказані вище висновки суду в цій частині є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльність покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Державної установи «Центр пробації» - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 11.09.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко