11 вересня 2025 р. Справа № 643/6955/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Чалого І.С.
суддів: Ральченка І.М. , Катунова В.В.
за участю секретаря судового засідання Колодкіної Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Салтівського районного суду міста Харкова (головуючий суддя І інстанції Тимош О.М.) від 23.06.2025 року по справі № 643/6955/25
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1
про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення та закриття провадження у справі,
ОСОБА_1 звернувся до Салтівського районного суду м. Харкова з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить суд:
скасувати постанову т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 01/3176 від 25.04.2025, якою ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 25500 грн за ч. 3 ст. 210-1 та закрити справу про адміністративне правопорушення.
Рішенням Салтівського районного суду міста Харкова від 23.06.2025 відмовлено в позові ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення та закриття провадження у справі.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд неповно з'ясував обставини справи, а саме не витребував від відповідача пояснень, підтверджених відповідними доказами, на якій підставі ОСОБА_1 перебував в приміщенні ТЦК з моменту його доставлення працівниками поліції 18.04.2025 і до 09.00 21.04.2025, коли нібито вперше йому було запропоновано пройти ВЛК. Зазначає, що якщо стосовно ОСОБА_1 було одразу складено протокол про адміністративне правопорушення за неявку по повістці, то чому тоді на нього одразу не складено протокол про адміністративне правопорушення за відмову від проходження ВЛК. Вказує, що порядок призову вимагає негайного направлення військовозобов'язаних на проходження ВЛК з метою визначення стану здоров'я. Крім того вважає, що суд не звернув увагу, що відповідно до повістки № 12254 від 21.04.2025 року ОСОБА_1 повинен був з'явитися цього ж дня на 10.00 для проходження медичного огляду до КНП «Міська поліклініка № 20», а в розписці щодо отримання цієї повістки зазначено, що вона отримана в той же час - о 10.00. Натомість в протоколі № 01/2300 від 21.04.2025 зазначено час 9.00, а в акті відмови взагалі не зазначено часу. Тобто, судом не достовірно встановлено обставини складання працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 матеріалів адміністративної справа, а саме те, що ОСОБА_1 було запропоновано пройти медичний огляд в той же момент, на коли цей огляд і призначили за іншою адресою, що унеможливлювало фізично його прибуття туди вчасно і з наданням всіх необхідних документів щодо стану здоров'я, пред'явлення яких є обов'язковим відповідно до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України», затвердженого наказом Міністерства оборони України № 402 від 14.08.2008. Зазначає, що це свідчить про формальний підхід співробітників РТЦК та СП до направлення ОСОБА_1 для проходження медичного огляду та складення матеріалів справи. Вказує, що постанова ІНФОРМАЦІЯ_3 не обґрунтована і в частині призначення покарання. Крім того, позивач звертався до ХОВА 09.06.2024 року із заявою на призначення альтернативної (невійськової) служби і отримав відповідь на неї. Копія листа ДСЗН ХОДА від 17.06.2024 року № ч-2643/01-32 додається. Проте, відповідно до відповіді ДСЗН ХОДА не розглядало заяву по суті, а лише обмежилося відпискою про неможливість проходження альтернативної служби під час воєнного стану, в особливий період, при цьому посилаючись на розпорядження КМУ від 24.02.2024 № 181-р.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
За приписами ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах, визначених статтями 273 - 277, 280 - 283, 285 - 289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур'єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв'язку (ч. 1 ст. 268 КАС України).
Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду (ч. 2 ст. 268 КАС України).
Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій (ч. 3ст. 268 КАС України).
Сторони (їх представники) про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, з урахуванням особливостей, визначених ст. 268 КАС України.
В судовому засіданні представник позивача підримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що вдповідно до протоколу № 01/2960 від 18.04.2025 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 18.04.2025 доставлений працівниками поліції до ІНФОРМАЦІЯ_5 для складання протоколу про адміністративне порушення по неявці за повісткою № 1374552 на 05.12.2024 о 09 годині 00 хвилин. ОСОБА_1 роз'яснено, що розгляд справи про адміністративне правопорушення відбудеться о 10 годині 00 хвилин 22.04.2025 в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_5 , кабінет № 15. В графі «Пояснення і зауваження щодо змісту протоколу особою, яка притягається до адміністративної відповідальності» зазначено: «Я, ОСОБА_1 , не прибув по повістці у зв'язку з релігійними переконаннями. Прошу перенести на 25.04.2025». В протоколі міститься відмітка про перенесення розгляду справи на 15 годину 00 хвилин 25.04.2025. Протокол містить підпис ОСОБА_1 про отримання другого примірника протоколу (а.с.8). Цей протокол стосується саме неявки позивача за повісткою на 05.12.2024, який не є предметом розгляду адміністративної справи, в межах якої прийнято постанову, яка оскаржується. Проте з даного протоколу вбачається, що вже 18.04.2025 ОСОБА_1 був ознайомлений з положеннями ст. 63 Конституції України, правами та обов'язками, передбаченими ст. 268 КУпАП, серед яких також право заявляти клопотання. Більш того, позивач правом заявляти клопотання скористався та просив перенести розгляд справи на 25.04.2025.
Відповідно до протоколу № 01/2300 від 21.04.2025 встановлено, що ОСОБА_1 21.04.2025 о 09 годині 00 хвилин відмовився від проходження ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_5 , про що складено акт відмови від 21.04.2025 № 01/2999, повістка № 12254 на 21.04.2025, направлення на ВЛК від 21.04.2025 № 01/737. ОСОБА_1 роз'яснено, що розгляд справи про адміністративне правопорушення відбудеться о 15 годині 00 хвилин 25.04.2025 в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_5 , кабінет № 15. В графі «Пояснення і зауваження щодо змісту протоколу особою, яка притягається до адміністративної відповідальності» зазначено: «за релігійними переконаннями відмовляюся від проходження ВЛК, ОСОБА_2 ». Протокол містить підпис ОСОБА_1 про ознайомлення з датою розгляду справи та отримання другого примірника протоколу (а.с. 9, 30). З правами та обов'язками, передбаченими ст. 268 КУпАП та положеннями ст. 63 Конституції України позивач ознайомлений, що підтвердив власноручним підписом у протоколі. Серед іншого позивачу були роз'яснені права заявляти клопотання та користуватися юридичною допомогою адвоката (а.с. 9 зворот, а.с. 30 зворот).
Як убачається з Акту відмови від проходження військово-лікарської комісії від 21.04.2025, складеним у присутності свідків, підтверджено, що під час здійснення оповіщення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , відмовився проходити військово-лікарську комісію ІНФОРМАЦІЯ_5 , повістка № НОМЕР_1 на 21.04.2025, направлення від 21.04.2025 № 01/737, у зв'язку з релігійними переконаннями ОСОБА_2 . ОСОБА_1 отримав копію Акту, що підтверджується його підписом (а.с.10, 31).
Згідно з повісткою № 12254 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , необхідно з'явитися до КНП «Міська поліклініка № 20» ХМР за адресою: АДРЕСА_1 21.04.2025 о 10 годині 00 хвилин для проходження медичного огляду (а.с. 33), але ОСОБА_1 зазначив на повістці: «відмова за релігією ОСОБА_2 ». Тобто ОСОБА_1 в повістці на проходження медичного огляду в КНП «Міська поліклініка № 20» висловив свою відмову, пославшись на релігійні переконання.
Постановою № 01/3176 від 25.04.2025 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 25500,00 грн (а.с.11, 29). В постанові зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_5 відмовився проходити військово-лікарську комісію. Таким чином, ОСОБА_1 порушив вимоги абз. 3 ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», п. 1 та п. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», п. 20 та п. 21 «Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації на особливий період» (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560). Постанова вручена ОСОБА_1 25.04.2025, про що свідчить його підпис в постанові.
Вважаючи постанову протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вчинення позивачем адміністративного правопорушення підтверджено належними доказами, у зв'язку з чим оскаржувана постанова є правомірною та не підлягає скасуванню.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з п. 1 ст. 247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Так, спірні правовідносини у даній справі склались з приводу правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Статтею 210-1 КУпАП передбачено, що порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на громадян від п'ятисот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі п'ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з абз. 11 ст. 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Так, 17.03.2014 оприлюднено Указ Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який в подальшому продовжувався та триває на теперішній час.
Відповідно до ст. 1, 3 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України. Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
Правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з п. 1 ст. 247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Так, спірні правовідносини у даній справі склались з приводу правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Статтею 210-1 КУпАП передбачено, що порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на громадян від п'ятисот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі п'ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з абз. 11 ст. 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Так, 17.03.2014 оприлюднено Указ Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який в подальшому продовжувався та триває на теперішній час.
Відповідно до ст. 1, 3 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України. Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
Правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду (п.1); проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону (п.3).
Відповідно до положень ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» поважними причинами неприбуття громадянина у строк, визначений у повістці, які підтверджені документами відповідних уповноважених державних органів, установ та організацій (державної та комунальної форм власності), визнаються:
перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина, воєнні дії на відповідній території та їх наслідки або інші обставини, які позбавили його можливості особисто прибути у визначені пункт і строк;
смерть його близького родича (батьків, дружини (чоловіка), дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини (чоловіка).
У разі неприбуття громадянин зобов'язаний у найкоротший строк, але не пізніше трьох діб від визначених у повістці дати і часу прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, повідомити про причини неявки шляхом безпосереднього звернення до зазначеного у повістці територіального центру комплектування та соціальної підтримки або в будь-який інший спосіб з подальшим його прибуттям у строк, що не перевищує сім календарних днів.
Як встановлено судовим розглядом та підтверджується матеріалами справи, 21.04.2025 року ОСОБА_1 отримав повістку № 12254, відповідно до якої останньому необхідно з'явитися до КНП "Міська поліклініка № 20" ХМР, в якій власноруч написав "відмова за релігією ОСОБА_2 ". /а.с.33/
21.04.2025 ІНФОРМАЦІЯ_6 складено акт відмови від проходження військово-лікарської комісії від 21.04.2025 № 01/2999, відповідно до якого ОСОБА_1 відмовився проходити військово-лікарську комісію ІНФОРМАЦІЯ_5 в АДРЕСА_1 (повістка № НОМЕР_1 , направлення від 21.04.2025 № 01/737), у зв'язку з релігійними переконаннями ОСОБА_3 /а.с.31/
21.04.2025 року Офіцером мобільного відділення ІНФОРМАЦІЯ_5 складено протокол № 01/2300 відповідно до якого, ОСОБА_4 21.04.2025 о 09.00 відмовився від проходження ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_5 про що складено акт відмови від 21.04.2025 № 01/2999 повістка № 12254 на 21.04.225, направлення ВЛК від 21.04.2025 № 01/737.
Протокол містить пояснення ОСОБА_1 "за релігійними переконаннями відмовляюся від проходження ВЛК ОСОБА_2 ". Протокол містить підпис ОСОБА_1 .
Крім того, ОСОБА_1 власноручно підписом підтвердив роз'яснення йому прав передбачених ст. 63 Конституції України та ст. 268 КУпАП, а також те, що він обізнаний про розгляд справи про адміністративне правопорушення о 15.00 год. 25.04.2025 року. /а.с.30/
Разом з цим, апелянт не заперечує те, що він відмовився від проходження ВЛК, водночас представник позивача посилається на розбіжності в часі вказаному у повістці та в часі який вказаний у протоколі.
Однак, в даному випадку технічна помилка в часі проходження військово-лікарської комісії не впливає на суть вчиненого правопорушення, з огляду на те, що позивач як під час отримання повістки, так і під час складення акту про відмову від проходження ВЛК, так і під час складення протоколу про адміністративне правопорушення особисто зазначив про відмову від проходження ВЛК та засвідчив це власним підписом.
Щодо доводів апелянта про те, що позивач має право на проходження альтернативної (невійськової) служби, у зв'язку із релігійними переконаннями, колегія суддів дослідивши позицію позивача, вважає з цього приводу зазначити наступне.
Так, згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Водночас, статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 № 1975-ХІІ (далі - Закон № 1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону № 1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону № 1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 ст. 4 Закону № 1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону № 1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 5 Закону № 1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за № 2066 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення № 2066).
Згідно п.п. 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Разом з тим, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
В даному випадку, колегією суддів враховується, що п. 4 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Поряд з цим, з матеріалів справи встановлено, що 09.06.2024 позивач звертався до Харківської обласної військової адміністрації з заявою про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою у зв'язку з релігійними переконаннями. /а.с. 12/
Водночас, доказів, які б могли підтвердити розгляд такої заяви чи прийняття по ній рішення позивач суду не надав.
Колегія суддів також зазначає, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Наведені вище висновки сформовано Верховним Судом у постанові № 601/2491/22 від 13.06.2024.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 23.06.2025 року по справі № 643/6955/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко В.В. Катунов
Повний текст постанови складений 11.09.2025 року.