10 вересня 2025 року м. Київ
Справа №752/11524/24
Апеляційне провадження №22-ц/824/6141/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Верланова С.М., Поліщук Н.В.
за участю секретарів: Цюрпіти Д.О., Федорчук Я.С.,
Липченко О.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва, постановлену під головуванням судді Машкевич К.В. 26 листопада 2024 року в м. Києві, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним утримування малолітньої дитини в Україні, повернення дитини до місця її постійного проживання,
Короткий зміст позовних вимог
Позивач у травні 2024 року звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив:
- визнати незаконним утримування відповідачкою малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Україні;
- повернути малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця його постійного проживання в АДРЕСА_3.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в Чикаго, США, був зареєстрований його шлюб з відповідачкою.
ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_5 , який в силу народження отримав громадянство США.
До 29 грудня 2018 року сім'я проживала в США за адресою: АДРЕСА_4 в квартирі, яка належить йому на праві власності.
Відповідачка періодично разом із сином, за його дозволом від 05 березня 2015 року, протягом березня-серпня 2015 року відвідувала Україну, де проживають її батьки, після чого поверталася до США.
05 червня 2018 року він оформив відповідачці дозвіл подорожувати з сином за межі США до 05 червня 2028 року.
29 червня 2018 року відповідачка разом із сином виїхала до України та за домовленістю мала повернутися через 3-4 місяці.
В зв'язку з тим, що відповідачка в обумовлений ними термін не повернулася до США, стала уникати контактів з ним, вимкнула американський номер телефону, не давала спілкуватися з сином, він зрозумів, що вона не має наміру повертатися, створюючи при цьому йому перешкоди в спілкуванні з сином.
В зв'язку з цим 19 лютого 2020 року він скасував заяву про свою згоду на виїзд дитини за межі США, який бу виданий 05 червня 2018 року.
Відповідачка в цей час почала ініціювати судові спори про дозвіл на реєстрацію дитини за її місцем проживання без його згоди, як батька, а також про визначення місця проживання дитини з нею.
Під час розгляду цих спорів, зрозумівши, що відповідачка не має наміру повертати дитину, він став ініціювати питання про повернення сина до США відповідно до вимог Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, в тому числі через Міністерство юстиції України, яке виявилося неспроможним захистити права позивача та його сина, що стало затримкою для його звернення до суду з цих підстав за власною ініціативою.
Крім того, в цей же час позивач став вживати заходи для спілкування з сином.
Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 21 листопада 2023 року був встановлений графік спілкування позивача з сином:
- щовівторка у приміщенні Голосіївського районного в м. Києві центру соціальних служб за участі психолога без присутності матері з 14.00 до 16.00;
- щочетверга в приміщенні закладу освіти, де навчається дитина, за участі шкільного психолога з 12.00 до 14.00.
Через неправомірні дії відповідачки дане розпорядження не виконується.
Зазначені обставини свідчать про те, що відповідачка фактично здійснила викрадення сина та протягом тривалого часу незаконно утримує його, а тому відповідно до вимог Гаазької Конвенції 1980 року дитина має бути повернута до свого постійного місця проживання в США.
Дитина до 4-х років разом з усією сім'єю мешкала в США, це було його постійним місцем проживання, дитина відвідувала школу, син знав англійську мову, мав друзів та повноцінну сім'ю.
Позивач з народження піклувався про дитину, займався його вихованням, забезпечував сім'ю.
Під час перебування дитини в Україні надсилав кошти та необхідні дитині речі, однак відповідачка всіляко ухилялася від їх отримання.
Незважаючи на перешкоди, викликані епідемією коронавірусу, віддаленість між країнами, він вживав заходи для повернення дитини та надання йому належного піклування.
В свою чергу, відповідачка вчинила дії, які відповідно до Конвенції 1980 року кваліфікуються як викрадення дитини.
Він не надавав згоди на виїзд дитини із США на постійне місце проживання, його дозвіл стосувався подорожей в Україну, а тому після його скасування відповідачка зобов'язана була повернути дитину.
Щодо наявності підстав для відмови в поверненні дитини відповідно до ст.13 Конвенції зазначив, що він є власником 5-ти кімнатної квартири, в якій створені всі умови для проживання та розвитку дитини. В квартирі облаштована дитяча кімната, в якій є все необхідне для дитини.
Він працює викладачем у місцевому коледжі, дитина має страховку здоров'я.
Крім того, незрозуміло, в яких умовах проживає відповідачка з сином в Україні, оскільки Службою в справах дітей встановити цього не вдалося.
Встановлений графік його побачень із сином не виконується з вини відповідачки, яка блокує будь-які його контакти з сином, син не відвідує шкоду, не спілкується з іншими дітьми.
Відповідачкою здійснюється його соціальна ізоляція, що є порушенням вимог Конвенції.
Вважає також, що повернення дитини до його місця проживання з дитинства відповідає його інтересам, а він не має наміру забороняти спілкування сина з матір'ю.
Зазначив також, що відповідно до вимог Європейських Конвенцій та судової практики як національних судів України, так і ЄСПЛ, він не зобов'язаний доводити, що дитина не прижилася в новому для нього середовищі. В той же час, долучені до позову докази свідчать саме про це.
З урахуванням цього, просить задовольнити позов.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 листопада 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним утримування малолітньої дитини в Україні, повернення дитини до місця її постійного проживання - задоволено.
Визнано незаконним утримання ОСОБА_1 на території України сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ОСОБА_1 повернути дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця його постійного проживання в АДРЕСА_5.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем доведено постійне місце проживання дитини в США, його піклування про дитину та близький зв'язок з ним, комфортні умови життя дитини, а тому суд вважав, що вчинені відповідачкою одноособові дії про зміну країни проживання дитини та умови життя дитини, створені нею, не відповідають інтересам дитини.
Одноособове рішення відповідачки про перевезення дитини на територію України не можна вважати таким, що реалізовано у законний спосіб, а тому, відповідно, в інтересах дитини буде її повернення на територію її постійного місця проживання, тобто США.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її доводів
Не погодилася із зазначеним судовим рішенням відповідач, її представником подано апеляційну скаргу, в якій вона вказує на те, що рішення суду першої інстанції не є законним та обґрунтованим.
Представник вказує на те, що відповідно до cт. 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (надалі - Гаазька конвенція 1996 року) з урахуванням ст. 7 у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання. Звичайне місце проживання дитини слід розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.
Таким чином, саме на позивача покладений обов'язок довести, що США як держава була постійним та звичайним місце проживання дитини до його незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. Постійне проживання (звичайне місця проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави. Однак, під час розгляду даної справи у Голосіївському районному суді м. Києва, цього надано та досліджено не було.
Таким чином, не вбачається достатніх і обґрунтованих підстав вважати, що США була постійним місцем проживання ОСОБА_3 та після переїзду до цієї держави він приживеться у середовищі, яке незнайоме та не звичне для нього, що призведе тільки до більш несприятливих психологічних травм.
Між тим, позивачем не було надано до суду першої інстанції доказів того, що дитина вважала своє місце проживання у США постійним та комфортним місцем проживання своєї родини.
У силу віку дитини очевидним є те, що вона вільно не володіє англійською мовою, тобто мовою держави, яку позивач нав'язує дитині як «постійним місцем проживання».
Між тим, повернення дитини до США у першу чергу протирічить інтересам дитини, адже, дитина досить тривалий час проживає разом із матір'ю, дитина прижилася в Україні, поруч живуть його друзі із якими він товаришує, майданчик де він гуляє та гуртки для позашкільного розвитку. Дитина зростає у спокої, гармонії та радості, завжди доглянута та охайна.
Відповідачка вважає, що їх спільному сину, так буде краще та безпечніше, оскільки, оточення відповідача є близьким дитині, він звик до цього оточення та помешкання, в якому проживає, зміна усталеного оточення без попереднього відновлення психологічного зв'язку батька з дитиною може негативно вплинути на дитину.
Відповідачка не заперечує та не чинить опір позивачу виконувати батьківські права стосовно дитини, однак, права батька не можуть превалювати над правами і законними інтересами самої дитини, оскільки примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітнього ОСОБА_3 , оскільки у випадку повернення його до країни, яка не є її постійним місцем проживання, існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині психологічної шкоди.
На підставі доказів звичайним постійним місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 , як за останні п'ять років, так і за фактом свого походження від матері була і є Україна.
У зв'язку із цим відсутні жодні правові підстави для повернення дитини до США за правилами Гаазької конвенції 1980 року, оскільки звичайним місцем проживання дитини була і є Україна, а перебуваючи у США, дитина не набула звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги залишити без задоволення.
Позиція учасників справи на стадії розгляду справи апеляційним судом
У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства юстиції України просить суд прийняти законне та обґрунтоване рішення на підставі на підставі наявних у матеріалах справи доказів з максимальним врахуванням інтересів дитини./т.3 а.с.116-121/
Голосіївська районна в м. Києві держаної адміністрації в поясненнях від 14 квітня 2025 року вказала на те, що Служба у справах дітей вже тривалий час займається спором, що виник між батьками ОСОБА_3 та нею детально з'ясовані всі обставини. Зокрема, вказано на те, що з 2021 року і по теперішній надходять численні звернення батька щодо створення матір'ю перешкод у спілкуванні з дитиною і вказані обставини знайшли своє підтвердження в ході перевірки, батько позбавлений можливості приймати участь у вихованні дитини. Вказано на те, що в 2023 році в ході розгляду справи про визначення місця проживання дитини орган опіки та піклування зробив висновок про доцільність визначення місця проживання дитини разом з батьком, проте судом було відмовлено в задоволенні вимог обох батьків з посиланням на необхідність вирішення питання щодо повернення дитини до країни походження з урахування встановлених обставин зміни матір'ю країни проживання дитини без погодження з батьком. Розпорядженням Голосіївської державної адміністрації батьку був встановлений графік спілкування з дитиною, але мати не вчиняла дії на його виконання, у зв'язку з чим були складені два протоколи про притягнення до адміністративної відповідальності, але судом провадження були закриті (справа № 752/8039/24 та справа № 752/11731/24).
В ході розгляду даної справи комісією були здійснені виїзди з метою обстеження житлово-побутових умов та соціальну ситуацію в сім'ї, де проживає дитина, проте ОСОБА_1 відмовилась надавати доступ.
Дитина навчається у Гімназії № 236 м. Києва, проте до Служби неодноразово надходила інформація з навчального закладу щодо неналежного виконання ОСОБА_1 батьківських обов'язків.
Вважають, що ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_2 , як батька, змінила країну проживання їх спільної дитини ОСОБА_3 , у такий спосіб спричинила зміну режиму спілкування дитини з батьком, усунула батька від участі у вихованні дитини, змінила звичне соціальне, культурне, мовне середовище дитини, що впливає на питання, пов'язані з її подальшим життям, розвитком та вихованням.
На підставі викладеного, підтримують позицію суду першої інстанції, викладену у рішенні від 26 листопада 2024 року, як таку, що відповідає якнайкращому забезпеченню прав та охоронюваних законом інтересів малолітнього ОСОБА_3 , 2014 року народження. /т.3 а.с.139-158/
В судовому засіданні 30 квітня 2025 року позивач ОСОБА_2 особисто надав пояснення та вказував, що в період проживання в США дитина була забезпечена всім необхідним, ним були створені умови для належного проживання, дитина відвідувала дошкільний заклад навчання, має страхування здоров'я, яке є продовженим і до цього часу. Останній раз він мав спілкування з дитиною в 2018 році, коли ще вони проживали всі разом. Після цього він періодично перебуває в Україні, 2-3 рази на рік з метою спілкування з дитиною, більше часу проводити в Україні не має можливості, так як він є громадянином США. У період часу з 2019 року по 2025 рік була лише одна зустріч в порядку примусового виконання рішення суду щодо визначення порядку спілкування з дитиною, за участю державного виконавця, працівників школи та органу опіки, проте вона не була тривалою, дитина повідомила, що вважала свого батька померлим і відмовилась від спілкування. Після цього мати перевела дитину на домашнє навчання, чим унеможливила виконання рішення суду.
Вважає, що на даний час дитина ізольована не тільки від нього, а і від суспільства, оскільки ні з ким крім матері та її батьків не спілкується. Дитина не відвідує ні навчальний заклад, ні позашкільні заняття (спортивні чи інші гуртки), тобто не отримує освіти, що для нього є незрозумілим, оскільки вважає набуття освіти вкрай важливим. Дитина також не отримує медичний догляд, стан її здоров'я наразі не відомий. Умови проживання дитини також не відомі, мати не допускає ні його, ні представників органу опіки та піклування. До того ж проживання дитини в країні, де введений військовий стан і періодично відбуваються ракетні атаки не можна назвати безпечним. Матір'ю не вживаються заходи щодо забезпечення безпеки дитини в таких умовах, оскільки в переважній більшості дитина проводить час за місцем роботи матері на автозаправочній станції, яке не є безпечним і не має укриття. Вказане у сукупності, на думку позивача, свідчить, що дитина не прижилась у новому середовищі і для забезпечення найкращих інтересів дитини буде саме її повернення до країни походження, де ним створені всі умови для забезпечення її розвитку.
Відповідач ОСОБА_1 надала свої пояснення у справі в судовому засіданні 11 червня 2025 року, зокрема, вказала про відсутність у неї та її дитини бажання спілкування з позивачем, а тому зустрічі батька з дитиною виключаються, як і можливість повернення дитини до США. Вказувала, що дитина перебуває на домашньому навчанні, вона здатна забезпечити набуття дитиною базової освіти, зокрема, нею забезпечується вивчення дитиною англійської мови. Позашкільні заклади дитина не відвідує, бо не має бажання. Вільний час дитина проводить з нею, з бабусею та дідусем по її лінії споріднення, а також з дітьми сусідів у дворі будинку, де вони проживають. Фізичний розвиток дитини та стан її здоров'я нормальний, тому потреби у зверненні до лікарів не було, а вакцинація дитини була проведена у США, яка є достатньою. Умови проживання дитини нею забезпечені нормальні, представники органу опіки не допущені до здійснення огляду, так як вона їм не довіряє. Також у зв'язку з відсутністю у неї довіри до представників органу опіки та піклування, в тому числі і до запропонованих ними психологів, а також наявності у неї глибокого переконання про нормальний психологічний стан її дитини, вона не вбачала за необхідне здійснення дослідження психологічного стану дитини, з'ясування її ставлення до кожного з батьків та щодо визначення звичного для неї місця проживання.
Представник відповідача - адвокат Резнік К.О. приймала участь в судовому засіданні 30 квітня 2025 року та 11 червня 2025 року, підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній.
Представник позивача - адвокат Зінкевич Д.В. приймав участь в судовому засіданні 30 квітня 2025 року, 11 червня 2025 року та 03 вересня 2025 року, заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Представник Міністерства юстиції України Павлушко В.Б. приймала участь в судовому засіданні 30 квітня 2025 року, 11 червня 2025 року, 03 вересня 2025 року підтримала апеляційну скаргу відповідача, так як вважають відсутніми підстави для повернення дитини в іншу країну з огляду на тривалість часу її проживання в Україні, проте задля забезпечення найкращих інтересів дитини вирішення питання залишили на розсуд суду.
Представник Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації Годун Л.М. приймала участь в судовому засіданні 30 квітня 2025 року, а 11 червня 2025 року приймала участь представник Дмитраченко М.В., які заперечували проти доводів апеляційної скарги відповідача, вважають рішення суду першої інстанції, таким, що відповідає найкращим інтересам дитини.
Апеляційним судом в судовому засідання 11 червня 2025 року було роз'яснено відповідачу право дитини висловити свою думку щодо місця свого проживання, яка може бути врахована судом, запропоновано забезпечити участь психолога або викладача, якому довіряє відповідач, а також дитини для з'ясування її думки судом.
Після оголошення перерви в судовому засідання, у зв'язку з вказаною пропозицією, відповідач та її представник в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені під розписку в приміщені суду (в порядку визначеному ч.6 ст. 128 ЦПК України), причини неявки суду не повідомили, із заявами до суду не звертались.
Також в судове засідання 03 вересня 2025 року не з'явився представник Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про час та місце розгляду справи були повідомлені під розписку в приміщені суду (в порядку визначеному ч.6 ст. 128 ЦПК України), причини неявки суду не повідомили, із заявами до суду не звертались.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи наведене колегія суддів вважала, що неявка сторони відповідача та представника третьої особи в судове засідання 03 вересня 2025 року не перешкоджає завершенню розгляду справи апеляційним судом. Тому сторона відповідача та третя особа не приймали участі в судових дебатах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 є громадянином Сполучених Штатів Америки, що підтверджується його паспортом, проживає у Сполучених Штатах Америки, місто Чикаго. /т. 1 а.с.11,12,178/
Відповідач ОСОБА_1 є громадянкою України, має право на постійне проживання в Сполучених Штатах Америки з 2015 року, що підтверджується відповідною посвідкою, з 2018 року проживає в Україні в м. Києві, з 15 листопада 2022 року працює на посаді прибиральника АЗС ТОВ «ОККО-Драйв», за місце роботи характеризується позитивно. /т.1 а.с.13,180,183, т.2 а.с.4-6/
24 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, який зареєстрований в окрузі Кук штату Іллінойс, Чикаго, США, про що свідчить свідоцтво про шлюб № НОМЕР_2 . /т.1 а.с.14-15,177/
ІНФОРМАЦІЯ_3 в окрузі Кук штат Іллінойс, Чикаго, народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується копіє свідоцтва про народження від 02 листопада 2014 року. /т.1 а.с.17,91-94,226-227/
Сторонами визнано, що вони разом з дитиною до грудня 2018 року проживали на території США в належному позивачу будинку за адресою: АДРЕСА_6. Матеріали справи місять світлини умов їх проживання та участі батька у вихованні дитини. /т.1 а.с.21-22/ Також 22 серпня 2022 року комісією у складі нотаріуса Н. Слоква та завучем школи українознавста ім. В.Стуса в Чикаго ОСОБА_15 , був складений Акт обстеження умов проживання ОСОБА_2 , в якому зазначено, що для малолітнього ОСОБА_7 створені всі належні умови для проживання, виховання та розвитку. /т.1 а.с.69/
Відповідно до даних Генерального консульства України в Чикаго наведених у листах від 23 січня 2015 року та від 07 вересня 2020 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований громадянином України за ініціативою його матері ОСОБА_1 /т.1 а.с.28,35/
05 березня 2015 року ОСОБА_2 надав дозвіл своєму сину ОСОБА_3 , громадянину США, що народжений ІНФОРМАЦІЯ_3 , подорожувати в Україну по трасі Чикаго-Київ-Чикаго в березні-серпні 2015 року в супроводі матері ОСОБА_8 , що народжена ІНФОРМАЦІЯ_4 . /т.1 а.с.19/
В 2017-2018 роках ОСОБА_3 відвідував навчальний заклад «ST.NICHOLAS CATHEDRAL SCHOOL». /т.1 а.с.24/ Вказана обставина також визнана сторонами у справі в судовому засіданні апеляційного суду.
05 червня 2018 року позивач ОСОБА_2 здійснив заяву, яка посвідчена нотаріально у м. Чикаго (США), якою надав згоду на виїзд за межі території України та/або США його неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянства США у супроводі дружини та матері дитини ОСОБА_1 . Для виконання вищевказаного, уповноважив супроводжувати дитину під час подорожування за межі території України, подати від його імені заяви, отримувати необхідні довідки та документи, розпоряджатись та підписуватись за нього, представляти його в усіх органах, включаючи Посольства та Консульства різних держав, міграційних службах, та виконувати всі юридично значимі дії з питання виїзду дитини за межі території США та/або України. Даний дозвіл виданий терміном від 05 червня 2018 року по 05 червня 2028 року. /т.1 а.с.20,95/
29 грудня 2018 року ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_3 виїхала із США в Україну і в Сполучені Штати Америки більше не повернулася, що визнано сторонами в ході розгляду справи.
19 лютого 2020 року ОСОБА_2 здійснив заяву, яка посвідчена нотаріально у м. Чикаго (США), якою скасував свою згоду на виїзд за межі території України та/або США, його неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : громадянина США, котрий був виданий 05 червня 2018 року від його імені на ім'я його дружини та матері дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . /т.1 а.с.31,99/
01 жовтня 2020 року на ім'я ОСОБА_9 в США оформлено медичне страхування «Blue Cross Blue Shield». /т.1 а.с.26-27/
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року було відкрито провадження у справі № 752/16691/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, відділ з питань реєстрації місця проживання/ перебування фізичних осіб Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про надання дозволу на реєстрацію місця проживання дитини без згоди батька. /т.1 а.с.218/
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 08 липня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про надання дозволу на реєстрацію місця проживання дитини без згоди батька, залишено без розгляду.
З постанови Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у справі №752/2454/20 вбачається, що в лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 про надання дозволу на реєстрацію місця проживання дитини без згоди батька.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29 квітня 2020 року позов було задоволено та надано дозвіл на реєстрацію місця проживання дитини - ОСОБА_3 , разом із його матір'ю ОСОБА_1 без згоди батька ОСОБА_2 .
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволені заявлених позовних вимог, встановивши, що 19 лютого 2020 року відповідачем встановленим порядком було скасовано наданий ним дозвіл на виїзд свого сина - громадянина США і було повідомлено про це і дружину (позивача у справі), а відтак, починаючи від дня скасування цього дозволу у позивачки ОСОБА_1 були відсутні законні підстави для перебування в Україні без згоди (нотаріально посвідченого дозволу) батька - відповідача ОСОБА_2 , а суд не мав підстав задовольняти позов, оскільки це підпадає під дію Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідних Конвенцій ООН та Гаазької Конвенції. /т.1а.с.191-198/
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, вказане рішення суду не переглядалось в касаційному порядку та набрало законної сили.
З листа Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 20 жовтня 2020 року вбачається, що у них на розгляді перебувало звернення ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , 2014 р.н., разом з матір'ю, у зв'язку з чим запропоновано ОСОБА_2 надати свої пояснення. /т.1 а.с.202/
У поясненнях ОСОБА_2 вказав, що аналогічне звернення ним було отримано 21 червня 2019 року та 29 червня 2019 року ним надані заперечення, також вказано, що на цей час його позиція не змінилась він заперечує проти визначення місця проживання дитини з матір'ю та наполягає на поверненні дитини до США. /т.1 а.с.201/ Матеріали справи містять копії листа від 21 червня 2019 року та пояснень ОСОБА_2 від 29 червня 2019 року. /т.1 а.с.217б-217в/
28 січня 2021 року ОСОБА_2 було здійснено звернення до компетентного органу США щодо повернення відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей дитини ОСОБА_3 до США. /т.1 а.с.38-40/
21 лютого 2021 року ОСОБА_2 було здійснено звернення до Міністерства юстиції України про сприяння повернення відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей дитини ОСОБА_3 до США. /т.1 а.с.41-44,208-217/
З матеріалів справи вбачається, що Міністерством юстиції України була проведена робота щодо розгляду звернення ОСОБА_2 , зокрема, відібрані пояснення ОСОБА_1 , в яких вона заперечувала щодо повернення до США, запропонована процедура медіації. В подальшому Міністерством юстиції України у листах адресованих ОСОБА_2 вказано, що Міністерство здійснює лише сприяння та роз'яснено право на самостійне звернення до судових органів на основі положень Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, яка застосовується у відносинах між Україною та США. /т.1 а.с.45-47,161-171,206,207,236237/
З Висновку Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 19 вересня 2023 року, складеного при розгляді справи № 752/28834/21 про визначення місця проживання дитини вбачається, що Служба прийшла до висновку про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з батьком. У цьому висновку вказано, що з червня 2022 року до квітня 2023 року відповідачка всіляко перешкоджала працівникам Служби, Центру соціальних служб та правоохоронним органам у проведенні роботи, передбаченої Порядком проведення діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №866 від 24 вересня 2008 року. Разом з цим вказано, що 02 червня 2023 року посадовою особою Служби проведено обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_16 та встановлено, що за місцем проживання дитини матір'ю створені належні умови для його проживання, виховання та розвитку.
За інформацією приватного закладу «Гнатівський ліцей «Міцва-613» ОСОБА_3 навчався у другому класі, шкільну програму засвоював складно, програму першого класу опановував двічі, програмовий матеріал засвоїв на початковому рівні. Відношення до навчання у другому класі змінилось в кращу сторону. З 01 вересня 2023 року дитина зарахована до 3 класу загальноосвітньої школи № 236 м. Києва.
Також у висновку вказано про те, що дитина задекларована у лікаря амбулаторії № 8 ЗПМС Голосіївського району м. Києва, клінічно здоровий, але за станом здоров'я перебуває на диспансерному обліку у лікаря-офтальмолога та лікаря-отоларинголога.
За інформацією психолога Центру малолітній ОСОБА_3 має емоційний зв'язок з матір'ю та батьком, з яким бажає спілкуватися, незважаючи на його відсутність поряд.
У Висновку вказано, що мати дитини різко розірвала зв'язок дитини з батьком, тривалий час переховує дитину від батька, своєю поведінкою порушує права дитини на спілкування з батьком, що не може не відображатися на психічному стані здоров'я дитини. /т.1 а.с.61-64/
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 752/28834/21 03 листопада 2023 року Голосіївським районним судом м. Києва було ухвалено рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини та зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини з матір'ю,
Суд вказав на те, що до вирішення питання про повернення малолітнього ОСОБА_3 до держави його постійного проживання - США, суд позбавлений можливості вирішити заявлений ОСОБА_2 спір про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком, а з урахуванням встановлених судом обставин, що ОСОБА_1 , без згоди батька дитини змінила державу проживання дитини, категорично заперечує щодо надання батьку доступу до дитини, яка прагне до спілкування з батьком, то у суду також відсутні підстави для висновку про задоволення позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з матір'ю до вирішення питання про повернення дитини до держави його постійного проживання, звідки він був вивезений 29 грудня 2018 року.
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень вказане рішення суду в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалось.
Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 21 листопада 2023 року був встановлений графік спілкування позивача ОСОБА_2 з сином ОСОБА_3 :
- щовівторка у приміщенні Голосіївського районного в м. Києві центру соціальних служб за участі психолога без присутності матері з 14.00 до 16.00;
-щочетверга в приміщенні закладу освіти, де навчається дитина, за участі шкільного психолога з 12.00 до 14.00. /т.1 а.с.65,102, т. 2 а.с.77/
З листів Голосіївської районної державної адміністрації, наданих на звернення ОСОБА_2 вбачається, що вказане розпорядження не виконується, ОСОБА_1 разом з малолітнім ОСОБА_3 жодного разу не з'явились. Також йому рекомендовано звернення до суду на основі положень Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року /т.1 а.с.52,54,59,60,66,103/
З талону-повідомлення єдиного обліку № 10279 від 03 квітня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 14 березня 2024 року звертався на лінію 102 з повідомленням про те, що 14 березня 2024 року о 12.13 годин за адресою: АДРЕСА_2 , школа 236 заявник звертався до дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визначені часи зустрічі (кожний четвер з 12 до 14 годи), але дитина у школі відсутня. Наряд поліції не потрібен, просив зафіксувати інформацію. /т.1 а.с.101/
Гімназія № 236 м. Києва у листі від 18 березня 2024 року № 44 вказала, що не заперечує проти зустрічей батька з сином на території закладу. Однак проінформувала про те, що виконати Розпорядження в повній мірі не має можливості, та як мати дитини подала заяв, в яких забороняє спілкування та будь-яку взаємодію з практичним психологом освітнього закладу, з сторонніми особами та з будь-якими представниками органів державної влади. /т.1 а.с.100/
Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації у листі від 08 травня 2024 року повідомила ОСОБА_2 про те, що за інформацією гімназії № 236 м. Києва у період з жовтня 2023 року по лютий 2024 року з ОСОБА_3 , 2014 р.н., проводилась робота з практичним психологом освітнього закладу. З березня 2024 року роботу з практичним психологом гімназії припинено відповідно до заяв матері ОСОБА_1 /т.1 а.с.104/
До цього листа долучено копія листа Гімназії від 29 квітня 2024 року та висновку про роботу практичного психолога з учнем 3-Б класу ОСОБА_3 , 2014 р.н..
Так з Висновку про роботу практичного психолога з учнем 3-Б класу ОСОБА_3 , 2014 р.н. вбачається, що ОСОБА_3 навчався в гімназії № 236 м. Києва з вересня 2023 року. У перші дні навчання учень поводив себе достатньо стримано та не проявляв ініціативу у спілкуванні з однолітками. 07 вересня 2023 року від класного керівника надійшла інформація до практичного психолога щодо агресивних проявів ОСОБА_10 по відношенню до дітей та вчителя. За письмовим запитом мами практичний психолог почала проводити індивідуальні заняття з дитиною, спрямовані на розвиток емоційно-вольової сфери та саморегуляції поведінки. Для встановлення емоційного контакту з ОСОБА_10 знадобився певний час. В цей період учень був невпевнений, тривожний, замкнений, емоційно вразливий. Під час діагностики з'ясувалось, що на порушення особистих кордонів може дуже емоційно реагувати, проявляючи агресію. З обережністю встановлює дружні стосунки з однолітками, оскільки, зі слів дитини, неодноразово піддавався цькуванню з боку дітей в інших освітніх закладах. Заняття з практичним психологом тривали 6 місяців. За цей період ОСОБА_10 почав активно спілкуватися з однокласниками. Має двох друзів в класі, з якими постійно проводить вільний час. Проявляє позитивні емоції, часто посміхається при взаємодії з однолітками. Став більш веселий та активний. Має бажання відвідувати школу. З'явилась мотивація та бажання до навчання. Підвищився рівень навчальних досягнень. /а.с.105 на звороті/
07 березня 2024 року ОСОБА_1 було здійснено звернення до директора гімназії № 236, в яких вона висловила скарги на неналежне виконання психологом своїх обов'язків та здійснення нею втручання у їх сімейні відносини, наголосивши: «перетин кордонів сім'ї під суворою забороною». /т.1 а.с.106/
14 березня 2024 року ОСОБА_1 було здійснено звернення до директора гімназії № 236, в яких вона вказала, що забороняє стороннім людям наближатися та спілкуватися з її сином, будь-яких крім його класного керівника. Також цією заявою вона забороняє будь-яким представникам органів державної влади наближатися та спілкуватися з її сином. /т.1 а.с.107/
В межах розгляду даної справи, ухвалою суду першої інстанції від 31 травня 2024 року в порядку забезпечення позову зобов'язано ОСОБА_11 не чинити позивачу перешкод у спілкуванні з дитиною та встановлений графік спілкування позивача ОСОБА_2 з сином ОСОБА_3 :
- щовівторка у приміщенні Голосіївського районного в м. Києві центру соціальних служб за участі психолога без присутності матері з 14.00 до 16.00;
-щочетверга в приміщенні закладу освіти, де навчається дитина, за участі шкільного психолога з 12.00 до 14.00. /т.1 а.с.118-122/
З матеріалів справи вбачається, що 18 вересня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Голосіївського ВДВС у м. Києві із заявою про примусове виконання рішення. 20 вересня 2024 року було відкрите виконавче провадження. 24 вересня 2024 року державним виконавцем був складений акт про те, що дитина відсутня в Гімназії, а тому зустріч стягувача з дитиною не відбулась. Згідно з актом державного виконавця від 26 вересня 2024 року в Гімназії № 236 відбулась зустріч стягувача з дитиною, яка була проведена за участі шкільного психолога та класного керівника. Боржником перешкоди у спілкуванні не чинились. Згідно з актами державного виконавця від 27 вересня 2024 року, від 01 жовтня 2024 року у Центрі соціальних служб дитина відсутня, тому зустріч стягувача з дитиною не відбулась. Згідно з актами державного виконавця від 03 жовтня 2024 року, від 10 жовтня 2024 року у Центрі соціальних служб та в освітньому закладі дитина відсутня, тому зустріч стягувача з дитиною не відбулась. Згідно з актами державного виконавця від 04 жовтня 2024 року, від 08 жовтня 2024 року у Центрі соціальних служб та в освітньому закладі дитина відсутня, тому зустріч стягувача з дитиною не відбулась. Постановою державного виконавця від 10 жовтня 2024 року за невиконання рішення суду на боржника ОСОБА_1 накладений штраф. /т.2 а.с.26-47/
Згідно з талоном-повідомлення єдиного обліку № 48067 від 07 жовтня 2024 року ОСОБА_1 07 жовтня 2024 року звернулась з повідомленням про те, що у школі № 236 її дитині ОСОБА_12 , 2014 р.н. невідома особа погрожувала життю та здоров'ю. /т.2 а.с.99/
Згідно з талоном-повідомленням єдиного обліку № 49714 від 17 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернулась з повідомленням про те, що з літа 2024 року особи державних установ виконавчої та законодавчої влади, органів служб у справах дітей здійснюють цькування, погрожують у словесній формі. /т.2 а.с.100/
Згідно з довідкою гімназії № 236 м. Києва від 28 червня 2024 ОСОБА_3 , 2014 р.н., навчається в четвертому класі цієї гімназії. /т.2 а.с.7/. В судовому засіданні 11 червня 2025 року відповідач ОСОБА_1 вказала, що з 13 січня 2025 року у цій школі дитина не навчається, вона здійснює пошук школи для навчання свого сина.
До апеляційної скарги стороною відповідача були долучені: світлини хлопця з пошкодженням брови; копія медичного висновку від 16 вересня 2024 року; копія з талону-повідомлення єдиного обліку № 44543 від 17 вересня 2024 року згідно з яким ОСОБА_1 звернулась з повідомленням про те, що 16 вересня 2024 року в приміщенні школи № 236, зайшов невідомий чоловік та за попередньою змовою з директором вище вказаного закладу освіти чинили психологічний тиск на сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; копія з талону-повідомлення єдиного обліку № 46480 від 27 вересня 2024 року згідно з яким ОСОБА_1 звернулась з повідомленням про те, що 27 вересня 2024 року біля школи № 236 невідома особа передала її синові ОСОБА_13 мобільний телефон; талон-повідомлення єдиного обліку № 48067, згідно з яким ОСОБА_1 07 жовтня 2024 року звернулась з повідомленням про те, що у школі № 236 її дитині ОСОБА_12 , 2014 р.н. невідома особа погрожувала життю та здоров'ю. /т.3 а.с.76-81/
В ході розгляду справи апеляційним судом стороною позивача була надана копія листа Гімназії № 236 м. Києва від 02 травня 2025 року, з якого вбачається, що ОСОБА_3 з 14 жовтня 2024 року навчається за індивідуальною програмою здобуття освіти (сімейна), на час видання листа, не з'явився для підсумкового оцінювання результатів навчання. Вказано, що мама ОСОБА_14 , ознайомившись з графіком та умовами організації даної форми здобуття освіти повідомила, що не має на меті привозити дитину в заклад для виконання підсумкових перевірених робіт. Навчальним закладом було запропоновано виконання підсумкових робіт в режимі онлайн. Таку пропозицію ОСОБА_14 також не приймала. Адміністрація гімназії неодноразово зверталась до ОСОБА_8 з письмовими зверненнями та проханням виконати умови, зазначені в Положенні, визначивши термін виконання підсумкових робіт 01 лютого 2025 року, проте мама ніяк не відреагувала. Після цього навчальним закладом було направлено лист до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації з повідомленням про те, що ОСОБА_14 не виконує умови сімейної форми здобуття освіти. /т.3 а.с.173/ Також надані: копія наказу Гімназії № 224 від 14 жовтня 2024 року, яким наказано організувати індивідуальну форму здобуття повної загальної середньої освіти програмою здобуття освіти (сімейна) учня 4-Б класу ОСОБА_3 з 14 жовтня 2024 року по 30 травня 2025 року, вчителям наказано підготувати графік підсумкового оцінювання та визначений склад комісії для підсумкового оцінювання; копії листів гімназії від 24 грудня 2024 року та від 23 січня 2025 року адресовані ОСОБА_1 з вимогами забезпечити проведення семестрового оцінювання навчальних досягнень ОСОБА_3 ; копія листа Гімназії № 236 м. Києва від 04 лютого 2025 року адресованого Службі у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації з повідомленням про те, що ОСОБА_14 не виконує умови сімейної форми здобуття освіти. /т.3 а.с.174,175,177/
Норми міжнародного та національного законодавства, що регулюють спірні правовідносини та судова практика щодо їх застосування.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно із статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
За частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Статтею 11 Конвенції про права дитини на держави-учасниці покладено зобов'язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.
Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди).
Статтею 2 Гаазької Конвенції 1980 року на договірні держави покладено зобов'язання вживати всіх належних заходів для повернення дітей, протиправно вивезених або утримуваних на території іноземної держави, до держави їх постійного місця проживання. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.
В силу ст. 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:
a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та
b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років (ст. 4 Гаазької Конвенції).
Для цілей цієї Конвенції, згідно зі ст. 5 : «права піклування» включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини; «права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.
Відповідно до ст. 12 Гаазької Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.
В порядку ст. 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний
видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування;
b) або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину
під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
Відповідно до статті 29 Гаазької конвенції 1980 року ця Конвенція не перешкоджає будь-якій особі, установі або органу, що заявляє про порушення прав піклування або доступу відповідно до положень статей 3 або 21, прямо звернутися до судових або адміністративних органів будь-якої Договірної держави, на підставі положень цієї Конвенції або на іншій підставі.
У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.
Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.
У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
Загальні принципи щодо зв'язку між Конвенцією про права дитини та Гаазькою конвенцією, обсягу розгляду Судом міжнародних заяв про викрадення дітей, найкращих інтересів дитини та процесуальних зобов'язань держав наведені в рішенні ЄСПЛ у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), заява № 7853/09, пункти 93-108 від 26 листопада 2013 року), а також у низці інших рішень щодо проваджень у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції(див. рішення у справах «Момуссо та Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 68, від 06 грудня 2007 року, «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 102, ЄСПЛ 2000-I, «Йосуб Карас проти Румунії» (Iosub Caras v. Romania), заява № 7198/04, пункт 38, від 27 липня 2006 року, «Шоу проти Угорщини» (Shaw v. Hungary), заява № 6457/09, пункт 70, від 26 липня 2011 року, та «Аджіч проти Хорватії», заява № 22643/14, пункти 93-95, від 12 березня 2015 року, «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) від 28 січня 2021 року, пункт 30)).
Велика Палата Європейського суду з прав людини у рішенні від 26 листопада 2013 року у справі « X проти Латвії» розглядала питання пов'язані з повернення дитини відповідно до положень Гаазької конвенції та встановила, що заявниця зазнала непропорційного втручання в її право на повагу до свого сімейного життя, оскільки процес прийняття рішень в рамках національного законодавства не дотримався процесуальних вимог, притаманних статті 8 Конвенції, а Ризький окружний суд не здійснив ефективного розгляду тверджень заявниці за статтею 13 (b) Гаазької конвенції. У пунктах 93-108 рішення наведено ряд висновків, які вказують на необхідність додержання прав дитини, з'ясування судом всіх обставин, а також наслідків переміщення дитини.
Так, що стосується питання про взаємозв'язок між Конвенцією та Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, Суд повторив, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов'язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції (див. справи «Ignaccolo-Zenide», згадана вище, § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51, ECHR 2003-V; та «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (див. справи «Maire», згадана вище, § 72; «Maumousseau та Washington», згадана вище, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (див. справу «Demir та Baykara проти Туреччини» [ВП], № 34503/97, § 67, ECHR 2008-…) (п.93 Рішення).
Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема в даному випадку Конвенції та Гаазької конвенції, беручи до уваги її мету та наслідки для захисту прав дітей та батьків. Такий розгляд міжнародно-правових положень не повинен призводити до конфлікту чи протиставлення різних міжнародних договорів за умови, що Суд може виконувати своє завдання в повному обсязі, а саме «забезпечити дотримання зобов'язань, прийнятих на себе Високими Договірними Сторонами» Конвенції (див., серед інших джерел, справу «Loizidou проти Туреччини» (попередні заперечення), рішення від 23 березня 1995 року, § 93, Series А, no. 310), шляхом тлумачення та застосування положень Конвенції у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними (див., зокрема, справи «Artico проти Італії», рішення від 13 травня 1980 року, § 33, Series A, no. 37, та «Nada», згадана вище, § 182) (п.94 Рішення).
Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу, і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитина» (див. вище, пункт 35).
Суд вкотре нагадує, що існує широкий консенсус - у тому числі в міжнародному праві - на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе (див. вище, пункти 37-39).
Ця ж сама філософія закладена і в Гаазьку конвенцію, яка пов'язує цей інтерес до відновлення статусу-кво за допомогою винесення рішення про негайне повернення дитини до її країни постійного проживання у разі незаконного викрадення, при цьому беручи до уваги той факт, що неповернення дитини іноді може бути виправдане в силу об'єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, тим самим пояснюючи існування виключень, особливо у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді або іншим чином помістить її в нестерпну ситуацію (стаття 13, перший абзац, (b). Суд також зазначає, що Європейський Союз дотримується тієї ж філософії в рамках системи, що включає лише держав-членів ЄС, і яка заснована на принципі взаємної довіри. Брюссельська постанова II біс, чиї положення про викрадення дітей доповнюють ті положення, які вже закладені в Гаазькій конвенції, так само посилається в преамбулі на найкращі інтереси дитини (див. вище, пункт 42), тоді як стаття 24 § 2 Хартії основних прав наголошує, що в усіх діях, пов'язаних з дітьми, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговим міркуванням (див. вище, пункт 41).
Таким чином, не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138).
Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері, за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов'язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією. Тим не менш, їх не можна сприймати в ідентичній манері, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або ж приймає рішення по суті заяви про батьківську опіку або батьківські права, враховуючи, що останнє судове провадження в принципі не має нічого спільного з намірами Гаазької конвенції (статті 16, 17 та 19; див. також вище, пункт 35).
Таким чином, в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141).
Зокрема, в контексті цього провадження Суд вкотре повторив, що він не пропонує замінити своєю власною оцінкою оцінку національних судів (див., наприклад, справи «Hokkanen проти Фінляндії», згадана вище, і «К. та Т. проти Фінляндії» [ВП], № 25702/94, § 154, ECHR 2001-VII). Разом з тим, він повинен переконатися в тому, що процес прийняття рішень, результатом якого стало прийняття національними судами оспорюваних заходів, був справедливим і дозволив усім зацікавленим сторонам повною мірою викласти свої аргументи, і що найкращі інтереси дитини були захищені (див. справи «Eskinazi та Chelouche проти Туреччини» (прийнятність), № 14600/05, ECHR 2005-XIII (витяги); «Maumousseau та Washington», згадана вище; і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 139).
Суд також зазначив, що рішення Великої палати у справі «Neulinger та Shuruk», на яку посилалася низка подальших рішень (див., зокрема, справи «Raban проти Румунії», № 25437/08, § 28, рішення від 26 жовтня 2010 року; «Sneersone та Kampanella», згадана вище, § 85; і зовсім недавнє рішення у справі «M.R. та L.R.», згадане вище, § 37), можуть бути і фактично були розглянуті як такі, що означають, що національні органи повинні провести поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації і цілої низки факторів.
Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133) (п.106 Рішенння).
Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов'язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73).
Верховний Суд у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц зробив висновок, що місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.
У постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 Верховний Суд вказав на те, що звернення ОСОБА_4 з позовом до суду про відібрання дітей та повернення їх за попереднім місцем проживання відповідає одному із способів захисту, визначених Гаазькою конвенцією 1980 року, що переконливо доводить обрання заявником правомірного та ефективного способу захисту його порушених прав. Верховний Суд наголошує на тому, що йдеться швидше не про спосіб захисту порушених прав, а про порядок, обраний позивачем, тож такий порядок захисту так само є правомірним та ефективним, оскільки правила Гаазької конвенції 1980 року не виключають право на безпосереднє звернення одного з батьків до національного суду на підставі положень цієї Конвенції або на іншій підставі.
У цій же постанові Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі. А також вказує на те, що лише у разі встановлення, що діти до незаконного переміщення та утримання в іншій державі мали звичайне місце проживання в Україні відповідно до правил статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду судами України, крім випадків, встановлених у статті 7 цієї Конвенції.
У постанові від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22 Верховний Суд зробив висновок, що виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:
по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);
по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);
по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частини шостої статті 81 ЦПК України доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Пунктами 6, 7 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.
Згідно з частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Мотиви апеляційного суду
З наведених обставин справи вбачається, що сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Чикаго, США, є громадянином США та України.
Позивач ОСОБА_2 є громадянином США та постійно проживає у м. Чикаго.
Відповідач ОСОБА_1 є громадянкою України, має право на постійне проживання в США, проте з 29 грудня 2018 року проживає в Україні м. Київ разом з сином ОСОБА_3 ..
Сторонами визнано, що вони разом з дитиною до грудня 2018 року проживали на території США, в м. Чикаго, в належному позивачу будинку, в якому створені всі належні умови для проживання, виховання та розвитку дитини. Дитина відвідувала навчальний заклад, має медичне страхування, її вихованням та розвитком опікувались обоє батьків.
05 червня 2018 року позивач ОСОБА_2 здійснив заяву, яка посвідчена нотаріально у м. Чикаго (США), якою надав згоду на виїзд за межі території України та/або США його неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянства США у супроводі дружини та матері дитини ОСОБА_1 . Для виконання вищевказаного, уповноважив супроводжувати дитину під час подорожування за межі території України, подати від його імені заяви та виконувати всі юридично значимі дії з питання виїзду дитини за межі території США та/або України. Даний дозвіл виданий терміном від 05 червня 2018 року по 05 червня 2028 року.
29 грудня 2018 року відповідач разом із сином виїхала із США в Україну і в Сполучені Штати Америки більше не повернулася, що визнано сторонами в ході розгляду справи.
19 лютого 2020 року ОСОБА_2 здійснив заяву, яка посвідчена нотаріально у м. Чикаго (США), якою скасував свою згоду на виїзд за межі території України та/або США, його неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : громадянина США, котрий був виданий 05 червня 2018 року від його імені на ім'я його дружини та матері дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Перш за все апеляційний суд вважає за необхідне відмити, що з огляду на наведені норми міжнародного права, звернення ОСОБА_2 з позовом до суду про повернення дитини за попереднім місцем проживання відповідає одному із способів захисту, визначених Гаазькою конвенцією.
Апеляційний суд також враховує, що положення статті 29 Гаазької конвенції 1980 року та статті 5 Гаазької конвенції 1996 року дозволяють подання заяви до компетентних внутрішніх органів у державі, де знаходиться дитина.
Вирішуючи питання визначення постійного місця проживання дитини, колегія суддів виходить з такого.
Так з моменту народження у до 29 грудня 2018 року дитина ОСОБА_3 проживав на території США, дитина була адаптована в середовище, в якому проживала і саме дана країна була осередком життя дитини та її постійним місцем проживання за участі обох батьків.
На підставі заяви позивача від 05 червня 2018 року, відповідач разом із сином 29 грудня 2018 року виїхала із США в Україну. Тобто виїзд відповідача разом з дитиною зі Сполучених Штатів Америки слід вважати правомірним.
Проте зі змісту заяви від 05 червня 2018 року вбачається, що позивачем був наданий дозвіл відповідачу супроводжувати дитину під час подорожування за межі території України та США. В тексті заяві відсутня згода позивача на зміну місця проживання дитини. Матеріали справи також не містять даних про домовленість сторін і, зокрема, надання позивачем згоди на зміну місця проживання його дитини і фактично відповідач в ході розгляду справи не заперечувала обставини відсутності погодження з позивачем зміни місця проживання їх дитини.
Таким чином, переміщення дитини з США до України відбулось у законний спосіб, проте її утримання за відсутності згоди батька і після скасування ним згоди на подорожі не можна визнати законним.
У такому разі утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, без згоди іншого з батьків є незаконним, оскільки така дія порушує права як іншого з батьків, так і права дитини.
Таким чином, враховуючи, що дитина не досягла 16 років, що її постійним місцем проживання до переміщення були Сполучені Штати Америки, до якої вона не була повернута, а також відсутність згоди на її подальше перебування в Україні батька, має місце незаконне утримування дитини в контексті ст. 3 Гаазької конвенції.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог сторона відповідача посилалась на пропуск позивачем строку для звернення визначеного Гаазькою конвенцією.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем тривалий час вживалися заходи щодо можливості спілкуватися з дитиною та приймати участь у її житті, а в 2021 році ним були здійснені звернення щодо повернення дитини за місцем народження та проживання в США до компетентних органів США та України, проте вказані виявились безрезультатними.
Крім того цьому позову передували інші судові справи, в яких як вимоги батька, так і вимоги матері були залишені без задоволення, саме з підстави відсутності вирішення питання щодо звичайного місця проживання дитини в порядку визначеному Гаазькою конвенцією.
З урахування наведеного звернення ОСОБА_2 з позовом до суду про повернення дитини за попереднім місцем проживання здійснено з порушенням строку з об'єктивних підстав, відповідає одному із способів захисту, визначених Гаазькою конвенцією 1980 року, та є єдиним можливим захистом його прав та прав його дитини, що переконливо доводить обрання заявником правомірного та ефективного способу захисту його порушених прав.
Мотивуючи необхідність відмовити батьку у вимозі щодо повернення дитини, відповідач наполягала на тому, що існує серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди та створення нестерпної обстановки, зокрема через те, що дитина не знає свого батька, натомість дитина тривалий час проживає в Україні разом із матір'ю, є громадянином України, має всі належні умови, тобто прижилась у новому середовищі.
Статтею 12 Гаазької Конвенції 1980 року дійсно передбачено, що в ряді випадків адаптації дитини до життя в державі, в яку вона була незаконно переміщена та тривалий час утримувалась, її не може бути повернуто до держави постійного місця проживання.
Оцінюючи вказані доводи відповідача, колегія суддів виходить з такого.
Відповідач вказує на наявність у дитини громадянства України, разом з тим з матеріалів справи вбачається, що в документах виданих у США також визнано дитину ОСОБА_3 , 2014 року народження, громадянином США.
Однак положення щодо громадянства дитини не підлягають застосуванню, оскільки Конвенція не ставить питання повернення дитини до місця постійного проживання в залежність від громадянства дитини. Вирішення питання про повернення дитини до країни місця постійного проживання з метою вирішення компетентним судом питання щодо місця проживання дитини та опіки над нею, пов'язується з місцем постійного проживання дитини, а не належністю до громадянства.
З огляду на викладене факт набуття дитиною ОСОБА_3 громадянства України, не має значення для вирішення даної справи, а отже не можу бути прийнятий до уваги суду.
Не є предметом доказування у спорах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей Гаазької Конвенції 1980 року, зокрема наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності, можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації батьківських обов'язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в Україні.
Разом з цим, з наведених обставин справи вбачається, що як позивачем, так і відповідачем створені умови для проживання дитини, а їх порівняння не вбачається можливим та доцільним. Однак наведені сторонами обставини щодо наявності проблем з організацією навчання дитини в Україні, відсутність позашкільного розвитку дитини, обмежене спілкування дитини, вказують про відсутність адаптації дитини до життя в державі, в яку вона була незаконно переміщена.
Положення Гаазької конвенції 1980 року та положення ЦПК України передбачають обов'язок сторони довести обставини, на які вона посилається. Зокрема, доведення обставини, за яких суд має відмовити в поверненні дитини до держави походження зазначеної обставини Гаазька Конвенція 1980 року покладає на особу, яка заперечує проти повернення дитини.
У цій справі не надано жодних доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання - країни походження, поставить під загрозу заподіяння дитині психічної шкоди або створення нестерпної обстановки, як на тому наголошує відповідач. При цьому негативні відносини між батьками не є свідченням таких обставин. Таким чином, посилання щодо існування реального серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача в країні повернення є вірогідними твердженнями, тобто припущенням, на яких не може ґрунтуватись судове рішення.
З урахуванням наведеного доводи відповідача, які зводяться до того, що проживання дитини в Україні з матір'ю відповідає найкращим її інтересам, не є такими, що переконують апеляційний суд, з огляду на дії відповідача щодо унеможливлення спілкування дитини з батьком, відсутності надання дитині можливості висловити свою думку з приводу питань, що стосуються її перед компетентними органами і навіть психологом, а також у наявності таких серйозних ризиків, що дитина потрапить у нетерпиму для неї обстановку.
Вирішуючи спір, апеляційний суд, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, встановив, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала у Сполучених Штатах Америки, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування дитиною, а також право дитини, що відповідачем не доведено підстав для відмови у поверненні дитини, приходить до висновку про необхідність задоволення позову та повернення дитини до Сполучених Штатів Америки, тим самим забезпечивши дотримання зобов'язань, прийнятих на себе Україною, як стороною Гаазької Конвенції 1980 року.
Апеляційний суд, розуміючи чутливість правовідносин, які є предметом спору у цій справі, дійшов висновку, що повернення ОСОБА_3 , 2014 року народження, за місцем його постійного проживання до Сполучених Штатів Америки відповідає інтересам дитини, оскільки негативні наслідки не є доведеними. При цьому обом батькам, враховуючи інтереси дитини та інтереси їх самих, доцільно здійснювати права піклування дитиною та дійти певної домовленості щодо цього.
Як вже було вказано вище, колегія суддів не погоджується з позицією відповідача про наявність серйозного ризику, що повернення дитини до Сполучених Штатів Америки поставить під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди дитині, так як вказане не підтверджено жодними доказами і, відповідно, є припущенням. Суд вважає, що наявність у певній мірі мовного бар'єру (хоча за твердженням матері дитина спілкується англійською мовою), необхідність адаптації дитини, інших обставин у Сполучених Штатів Америки не може свідчити про те, що ОСОБА_3 потрапить у нестерпні умови.
Слід звернути увагу також на те, що суд не приймає рішення про розлучення матері з дитиною. ОСОБА_3 , 2014 року народження, має бути повернутий до Сполучених Штатів Америки тим з батьків, хто змінив її місце проживання без згоди іншого, тобто матір'ю ОСОБА_1 , яка не має перешкод щодо проживання в Сполучених Штатах Америки. Лише у випадку, якщо вона не поверне добровільно дитину за місцем проживання, дитина буде передана батькові для забезпечення її повернення на територію Сполучених Штатів Америки.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги відповідача висновків суду не спростовують. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи. Тому апеляційний суд залишає апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
В порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, відсутні і підстави для компенсації відповідачеві понесених нею витрат на стадії апеляційного перегляду справи.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: С.М. Верланов
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 12 вересня 2025 року.