Справа № 465/4893/21 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю. М.
Провадження № 22-ц/811/298/25 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.
04 вересня 2025 року м.Львів
Справа № 465/4893/21
Провадження № 22-ц/811/298/25
Провадження № 22-ц/811/299/25
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Приколоти Т.І.,
суддів: Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.,
секретар Іванова О.О.
з участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4
розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 , на рішення Франківського районного суду міста Львова від 18 грудня 2024 року та додаткове рішення цього суду від 30 грудня 2024 року, ухвалені у м. Львові у складі судді Ванівського Ю.М. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , від імені якого діє ОСОБА_3 , до ОСОБА_6 , з участю третіх осіб: Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, Державного нотаріуса Першої Дніпровської державної нотаріальної контори Кулєшова Я.О., приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренка С.В., приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренка С.В., приватного нотаріуса Львівського нотаріального округу Нор Н.М., Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, про витребування майна з чужого володіння,-
встановив:
25 червня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 , з участю третіх осіб: Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, Державного нотаріуса Першої Дніпровської державної нотаріальної контори Кулєшова Я.О., приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренка С.В., приватного нотаріуса Львівського нотаріального округу Нор Н.М., Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, про витребування майна з чужого володіння. Просять визнати за ОСОБА_5 та ОСОБА_1 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , витребувати від ОСОБА_7 на їх користь спірну квартиру, право власності на яку зареєстровано за відповідачем (номер запису про право власності 23152232) з внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. В обгрунтування позову посилаються на те, що їм (позивачам) разом із ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності належала вказана квартира. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 . 7 травня 2012 року ОСОБА_1 був затриманий за вчинення злочину та з цього часу перебував під вартою. Вироком Галицького районного суду м. Львова від 13 березня 2013 року ОСОБА_1 засуджений до 11 років позбавлення волі та з 3 грудня 2013 року відбував покарання у Державній установі «Дрогобицька виправна колонія» №(40). Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 травня 2013 року у справі №465/468/13-ц, ОСОБА_5 визнано недієздатним. Згідно подання органу опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 26 листопада 2013 року №35-4788 рекомендовано ОСОБА_3 призначити опікуном недієздатного ОСОБА_5 . Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 21 листопада 2016 року ОСОБА_3 призначено опікуном недієздатного ОСОБА_5 16 липня 2018 року від працівників органу опіки та піклування Франківської районної адміністрації Дах Н.В. стало відомо, що в 2017 році група невідомих відчужила квартиру АДРЕСА_1 . Цього ж дня з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна їй ( ОСОБА_3 ) стало відомо, що на підставі договору купівлі-продажу від 2 листопада 2017 року, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С.В. за реєстраційним номером 1075, право власності на дану квартиру зареєстровано за ОСОБА_6 . 17 липня 2018 року ОСОБА_3 звернулася у Франківське ВП ГУНП у Львівській області із заявою про вчинення злочину з приводу заволодіння спірною квартирою. 26 липня 2018 року слідчим Франківського ВП ГУНП у Львівській області внесено відомості до ЄРДР №120181400800002248 за ч.3 ст. 190 КК України та розпочато досудове розслідування. Стверджують, що невідомими особами підроблено договір дарування від 2009 року, який нібито був посвідчений Державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Кулєшовим Я.О., за яким, нібито, ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 подарували ОСОБА_9 спірну квартиру. Надалі за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на спірну квартиру. 2 листопада 2017 року між ОСОБА_9 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу за вказаного житла. Стверджують, що вони (позивачі) ніколи не були у м. Дніпропетровську та ніколи не зустрічалися з ОСОБА_9 . Окрім того, ОСОБА_8 була інвалідом 1 групи по зору і не могла самостійно підписати договір, що підтверджується членським квитком Українського товариства сліпих №3407. Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності стверджується, що ОСОБА_9 на підставі договору дарування квартири Серії р-н/1-2083, виданого Державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Кулєшовим Я.О. 11 липня 2009 року, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 . Однак, під реєстраційним номером 1-2083 від 11 липня 2009 року зареєстрований договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 , укладений іншими сторонами. Стверджують, що вони (позивачі) ніколи не укладали договір дарування квартири. Згідно з Свідоцтвом про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 22 січня 2009 року, виданим Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради, та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 травня 2009 року № 22794831, виданим Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», спірна квартира належала на праві спільної сумісної власності, окрім позивачів, - їх матері ОСОБА_8 , яка померла. Згідно із повідомленням приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М. від 25 травня 2021 року № 108/01-16 спадкоємцю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 відповідно до поданих заяв є єдиними спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_8 . Вказують, що внаслідок того, що право власності на квартиру зареєстровано на іншу особу, вони (позивачі) не можуть оформити спадщину та отримати свідоцтво про право на спадщину на частину квартири, яка належала їх матері ОСОБА_8 . Просять позов задовольнити.
Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 18 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 .
Додатковим рішенням Франківського районного суду міста Львова від 30 грудня 2024 року у задоволенні заяви адвоката Саницького А.І. про ухвалення додаткового рішення у справі відмовлено.
Рішення та додаткове рішення суду оскаржили ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 . Вважають рішення незаконними та необґрунтованими, такими що порушують їх законні права та інтереси, винесеними з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права. Просять скасувати оскаржувані рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Посилаються на ст. ст. 330, 388 ЦК України, постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16. Вказують, що договір дарування квартири позивачами не укладався та квартира протиправно та проти волі позивачів вибула з їх власності, що є підставою витребування спірного майна від добросовісного набувача.Вважають, що вони (позивачі), які не укладали та не підписували договір дарування квартири, яких незаконно позбавлені права володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою. Особа з підробленим паспортом та відповідач ОСОБА_6 внаслідок державної реєстрації за ними права власності на спірну квартиру стали її фактичними володільцями, оскільки про них є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, але не набули право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить їм (позивачам). Саме тому вони мають право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави ним заволоділа. Посилаються на доводи позовної заяви. Вважають рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2024 року незаконним та таким, що підлягає скасуванню, отже, підлягає скасуванню і додаткове рішення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржених рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ч. 3 ст. 12, ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 22 січня 2009 року, виданим Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 травня 2009 року №22794831, виданим Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки».
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 , що підтверджується повідомленням приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М. спадкодавцю від 25 травня 2021 року №108/01-16, виданим.
Вироком Галицького районного суду м. Львова від 13 березня 2013 року ОСОБА_1 був засуджений до 11 років позбавлення волі. З 3 грудня 2013 року до 22 травня 2019 року він відбував призначене покарання у Державній установі «Дрогобицька виправна колонія» №(40), що підтверджується довідкою ГУНП у Львівській області від 22 серпня 2018 року.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 травня 2013 року у справі №465/468/13-ц ОСОБА_5 визнано недієздатним.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 21 листопада 2016 року у справі №465/4189/16-ц, ОСОБА_3 призначено опікуном недієздатного ОСОБА_5 з урахуванням подання органу опіки та піклування Франківської районної адміністрації ЛМР від 26 листопада 2013 року №35-4788.
З довідки Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 29 вересня 2020 року № 3775 вбачається, що станом на 29 грудня 2012 року квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 .
Згідно довідки ЛКП «Сонячне» від 5 вересня 2013 року у спірній квартирі були зареєстровані та були власниками ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .
З довідки цього ЛКП від 6 липня 2018 року вбачається, що в згаданій квартирі зареєстрований співвласник квартири ОСОБА_1 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер: 101898185 від 30 жовтня 2017 року, право власності на квартиру зареєстровано на ім'я ОСОБА_9 на підставі договору дарування квартири від 11 липня 2009 року за реєстраційним № 1-2083.
Встановлено, що за договором дарування квартири від 11 липня 2009 року, посвідченим державним нотаріусом Дніпропетровської державної нотаріальної контори Кулєшовим Я.О., вчинено інший правочин.
Позивачі у своїй позовній заяві посилаються на те, що у них не було волевиявлення щодо укладання договору дарування спірної квартири.
Згідно листа Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби України від 28 січня 2021 року, за наявною інформацією ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який документований паспортом громадянина України Серії НОМЕР_2 , виданим 18 травня 1999 року Жовтневим РВ Криворізького МУ УМВС України у Дніпропетровської області, та паспортом громадянина України для виїзду за кордон Серії НОМЕР_3 , виданим 28 лютого2006 органом видачі 1224 (СОД Центрально - Міського РВ у м. Кривому Розі ГУ ДМС України в Дніпропетровській області).
Згідно листа Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби України від 26 лютого 2021 року, за наявною в Державній міграційні службі України інформацією паспортом громадянина України Серії НОМЕР_4 , виданим 8 липня 2015 року Першотравенським МС ГУДМС України в Дніпропетровській області, документована ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказаний паспорт оформлено на підставі паспорта громадянина України Серії НОМЕР_5 , виданого 29 листопада 2007 року Кіровським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області та свідоцтва про одруження, виданого 5 червня 2015 року відділом РАЦС міської адміністрації Прага 13.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст. 317 ЦК України).
Згідно із ст. 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Згідно із ст. 400 цього Кодексу недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Стаття 300 ЦК України передбачає можливість добросовісного набувача набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до ст. 346 цього Кодексу).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст.388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, можливість витребування майна з володіння особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Згідно із постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі№ 183/1617/16-ц метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник, з дотриманням вимог ст. ст. 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно із постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127 гс 19) добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Згідно постанови Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне. Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі.
Згідно п. 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Відповідно до постанов Верховного Суду від 15 березня 2023 року (справа №725/1824/20), від 10 травня 2023 року (справа №522/1884/18) конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
ЗІнформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що на підставі договору купівлі-продажу від 2 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С.В. за реєстраційним №1075, право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_6 .
Суд першої інстанції прийшов до висновку, що під час придбання спірної квартири ОСОБА_6 правомірно очікував, що ОСОБА_9 мав право такою розпоряджатися, а він після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. В єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо належності спрної квартири позивачам.
Встановлено, що ОСОБА_11 , набуваючи 2 листопада 2017 року у володіння спірне нерухоме майно та укладаючи письмовий договір купівлі - продажу такого майна, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, не міг знати про те, що це майно вибуло з власності позивачів поза їх волею і щодо такого майна існує спір.
Позивачі посилаються на те, що невідомими особами підроблено договір дарування від 11 липня 2009 року, а надалі між особою з підробленим паспортом на ім'я ОСОБА_9 та відповідачем 2 листопада 2017 року укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 .
Відповідач зазначає, що він є добросовісним набувачем вказаної квартири, покладався на відомості про відсутність речових прав інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження на цю квартиру, не знав і не міг знати про існування прав позивачів на неї.
Встановивши, що спірну квартиру відповідач набув за оплатним нотаріально посвідченим договором, при укладенні якого користувався визнаними державою у встановленому порядку відомостями щодо належності майна особі, у якої майно придбане, суд першої інстанції прийшов до висновку про добросовісність поведінки ОСОБА_11 щодо набуття спірного майна. Докази про недобросовісність поведінки відповідача відсутні.
Від добросовісного набувача майно може бути витребувано лише в передбачених законом випадках (ст. 388 ЦК), а саме: у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі інших шляхом.
Витребування спірного майна від відповідача не забезпечить справедливого балансу між захистом права позивачів та врахування прав відповідача, дотримання засад верховенства права та розумності, що має бути забезпеченим у демократичному суспільстві.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
З гідно із ст. 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.ч. 1,5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Позовна давність переривається шляхом пред'явлення позову саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.
Згідно із ч. 1 ст. 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
Відповідно до ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Згідно із постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Встановлено, що договір дарування спірної квартири був укладений в 2009 році, однак, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, такий зареєстрований 15 жовтня 2017 року.
Через перебування ОСОБА_1 у місцях позбавлення волі, а також визнання ОСОБА_5 недієздатним рішенням суду, з урахуванням можливості позивачів дізнатися про відчуження спірного майна, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через його необґрунтованість. Тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачами права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 суд першої інстанції мотивував тим, що ця вимога є похідною, зважаючи на необґрунтованість позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, яка є безпідставною.
Відмовляючи в ухваленні додаткового рішення суд першої інстанції виходив з такого.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, понесені судові витрати покладються на позивачів.
Встановлено, що представник позивача звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі. В судових дебатах ОСОБА_1 та його представник згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України заявили про те, що вартість професійної правничої допомоги становить 10 000 грн. та докази будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Просили заяву задовольнити та ухвалити у справі додаткове рішення, яким розподілити судові витрати.
Згідно із ч.1ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Представник позивача у поданій заяві про ухвалення додаткового рішення просить розподілити судові витрати.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Встановлено, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .
З урахуванням того, що позивачам відмовлено у задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення.
У разі відмови у прийнятті додаткового рішення суд постановляє ухвалу, а не додаткове рішення. Суд першої інстанції ухвалив додаткове рішення про відмову у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення, що є помилковим. Невірна назва процесуального документа не вплинула на законність прийнятого рішення по суті заяви. Оскаржуване додаткове рішення належить вважати ухвалою, яка відповідає вимогам закону та не підлягає скасуванню.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які не спростовані доводами апеляційної скарги. Підстави для скасування оскаржуваних рішень не встановлені.
Керуючись ст. 367, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду міста Львова від 18 грудня 2024 року та додаткове рішення цього суду від 30 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено і підписано 9 вересня 2025 року.
Головуючий-______________________Т. І. Приколота
Судді: ______________ Ю.Р. Мікуш _______________Р. В. Савуляк