Справа №463/615/13 Головуючий у 1 інстанції:Нор Н.В.
Провадження №22-ц/811/171/25 Доповідач в 2-й інстанції:Левик Я. А.
12 вересня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді: Левика Я.А.,
суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.
секретар: Чиж Л.М.,
за участі в судовому засіданні представника Управління майном спільної власності Львівської обласної ради - Горака Я.П., представниці відповідача Львівської обласної ради - Юрчук О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Управління майном спільної власності Львівської обласної ради на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Львівської обласної ради, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, третіх осіб Головного управління освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації, Обласної науково-педагогічної бібліотеки, Управління житлово-комунального господарства Львівської обласної державної адміністрації про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, зустрічним позовом Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третьої особи комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» про витребування майна з незаконного володіння, -
рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Львівської обласної ради, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, третіх осіб Головного управління освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації обласної Науково-педагогічної бібліотеки, Управління житлово-комунального господарства Львівської обласної державної адміністрації про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю залишено без задоволення за безпідставністю вимог.
Зустрічний позов Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третьої особи комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» про витребування майна з незаконного володіння залишено без задоволення за безпідставністю вимог.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 листопада 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відхилено. Апеляційну скаргу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради задоволено. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 третьої особи комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» про витребування майна з незаконного володіння - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Зустрічний позов Управління майном спільної власності Львівської обласної ради задоволено. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 нежитлові приміщення площею 68, 7 м кв, що на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 , що позначені в технічному паспорті під номерами: 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, 2-6, 2-7 та підвальні приміщення площею 59, 8 м кв, позначені під літерами : ІХ, Х, ХІ, ХІІ, ХІІІ, ХІУ, згідно технічного паспорта ОКП ЛОПР «Бюро технічної інвентаризації та ЕО» на нежитлові приміщення будівлі Обласної науково-педагогічної бібліотеки, /літ. А- 2/ комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека». Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Управління майном спільної власності Львівської обласної ради 214 гривен 60 коп. судового збору .
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і криманільних справ від 12 лютого 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , подану її представником Ільчишиною Зоєю Денисівною відхилено.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 12 вересня 2024 року у справі «Мороз проти України» постановлено, що було порушено статтю 8 Конвенції.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2024 року заяву адвоката Мотринця Івана Михайловича, який діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 11 листопада 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року скасовано, а справу № 463/615/13 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Вказане рішення суду першої інстанції оскаржили ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі просять змінити рішення Личаківського районного суду м.Львова від 10 квітня 2013р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Львівської обласної ради, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю та зустрічним позовом Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування з незаконного володіння в частині залишення без задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Вважають рішення незаконним та необґрунтованим в частині відмови у їх позові з мотивів невідповідності висновків суду обставинам справи. Апеляційну скаргу мотивують тим, що суд не надав належної оцінки доказам щодо відкритого володіння позивачками приміщенням квартири АДРЕСА_2 , внесення відповідних платежів за комунальні послуги протягом тривалого часу. Неповно з'ясуваши обставини справи, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку, що в цілому будівля науково-педагогічної бібліотеки на АДРЕСА_1 є нежитловим приміщенням та не врахував архівні дані, які свідчать про протилежне, а відтак законне поселення батька позивачки у спірне приміщення, саме як у житлове приміщення та відкрите володіння таким позивачами тривалий час, що дає підстави для визнання права власності за набувальною давністю.
Вказане рішення, також, оскаржило Управління майном спільної власності Львівської обласної ради.
В апеляційній скарзі просять залишити без змін рішення суду за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до управління майном спільної власності Львівської обласної ради. Скасувати рішення суду за зустрічним позовом управління майном спільної власності тa Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і прийняти нове рішення щодо задоволення позовних вимог, а саме витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 нежитлових приміщень пл. 68,7 кв. м. першого повершу (приміщення N? 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, 2-6, 2-7) та підвальних приміщень пл. 59,8 кв. м. (приміщення IX, Х, XI, XII, XIII, XIV) відповідно до технічного паспорту ОКП ЛОР "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" на нежитлові приміщення будівлі обласної науково-педагогічної бібліотеки, літ А-2) комунального закладу Львівської обласної ради "Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека", за адресою: 79000, м. Львів, вул. Зелена, 24, кв. 2.
Зазначають, що висновки суду в цій частині не відповідають обставинам справи, суд не врахував, що приміщення де проживають позивачі є в частині приміщень бібліотеки - та належить до нежитлового фонду, що переобладнання під житло у спірному приміщенні зроблені позивачами самовільно, про що у справі достатньо доказів. Суд не врахував наявність права власності позивача ОСОБА_2 на іншу квартиру, що також спростовує вимоги позову про набуття права власності за набувальною давністю. Застосовуючи Конституційні норми та посилаючись на рішення Європейського суду, поза увагою суду залишились норми вітчизняного законодавства, яким регламентовано порядок надання житлових приміщень, зокрема наявність ордеру на вселення, якого не було у родича позивачів, а відтак останні незаконно проживають у приміщеннях, які не віднесені до житлового фонду. Простять рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В судове засідання окрім представника Управління майном спільної власності Львівської обласної ради - Горака Я.П., представниці відповідача Львівської обласної ради - Юрчук О.В., решта учасників справи не з'явилися, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за їх відсутності, зважаючи на те, що такі повідомлялась про час та місце судового розгляду належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду не надходило, доказів поважності причин неявки суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Клопотання представника позивачок - Мотринця І.М. про відкладення розгляду справи з підстав його перебування у Житомирі колегія суддів вважала безпідставним та відхилила, зважаючи на те, що справа тривалий час перебуває на розгляді у судах трьох інстанцій; час та місце судового засідання було призначене заздалегідь та з врахуванням думок учасників розгляду, зокрема, і представника позивачок; окрім цього, перебування у іншому населеному пункті не слід вважати поважною причиною неявки у судове засідання, про яке учасники справи повідомлені заздалегідь. З врахуванням наведених обставин не слід вважати поважною причиною і навіть перебування у іншому населеному пункті, пов'язане із службовою необхідністю. Крім цього, вирішуючи вказане клопотання колегія судів врахувала і те, що позиція позивачок по справі та їх представника була викладена у позовній заяві, апеляційній скарзі, клопотаннях про долучення до матеріалів справи доказів та у запереченнях на відзив.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідачів на підтримання апеляційної скарги відповідача та в заперечення скарги позивачок, дослідивши матеріали справи, оцінивши мотиви учасників справи в межах доводів позовної заяви, зустрічної позовної заяви, уточнення зустрічних позовних вимог, апеляційних скарг, клопотань про долучення до матеріалів справи доказів, відзивів на апеляційну скаргу, заперечень на відзив, письмових пояснень щодо заперечення на відзив, а також усних та письмових заяв та пояснень учасників справи (їх представників) у судах обох інстанцій, - колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга Управління майном спільної власності Львівської обласної радипідлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Із змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на ст.ст. 47, 48 Конституції України, ст.ст. 10, 11, 57-61, 86, 88, 208, 209, 212-215 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 344, 346, 386, 387, 319 ЦК України, рішення Європейського суду з прав людини в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року (заява №30856/03), та залишаючи первісний та зустрічний позов без задоволення, - виходив з того, що рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 19 листопада 2007 року Личаківський районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання частково недійсним наказу Управління майном комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації від 17 червня 2004 року № 311 «Про оформлення свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад області». Виходив з того, що власником нежитлових приміщень Бібліотеки загальною площею 1 110, 7 кв. м на АДРЕСА_1 є Львівська обласна рада, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 серпня 2004 року, зареєстрованим в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 30 серпня 2004 року. Зазначив, що за рішенням № 33 від 23 червня 2006 року Львівська обласна рада Управління адміністративними будинками Львівської обласної ради перейменувала в Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, якому надала повноваження управління майном спільної власності територіальної громади області. Цим же рішенням затвердила відповідне положення про Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, яким, зокрема, регламентувала, що таке є правонаступником відділу з питань майна комунальної власності облдержадміністрації, в тому числі з питань управління цим майном. На управління поклала функції контролю за використанням та збереженням майна спільної власності. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд керувався статтями 8, 9, 47, 48 Конституції України, якими врегульовано, що в Україні діє принцип верховенства права, чинність міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також регламентовано право кожного на житло та на достатній життєвий рівень. Крім того, суд послався на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) від 04 листопада 1950 року та ряд рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), зокрема в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року. Місцевий суд взяв до уваги це рішення, за яким втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, установленого та безпечного місця в суспільстві. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Суд першої інстанції зазначив про реєстрацію позивачів у приміщенні та проведення ними оплати, а також врахував закріплене Конституцією України право громадян на житло.
Колегія суддів вважає, що частина висновків суду відповідають обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону, частина ж обставин, які суд вважав встановленими - не доведено; а також висновки частково обставинам, що мають значення та вимогам закону не відповідають, а тому рішення суду підлягає частковому скасуванню.
У лютому 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись в суд з позовом до Львівської обласної ради, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, треті особи Головне управління освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації, Обласна науково-педагогічна бібліотека, Управління житлово-комунального господарства Львівської обласної державної адміністрації про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, в якому просили:
- визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
В обґрунтування позову зазначали, що у 1951 - 1952 роках батька чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_5 прийняли на роботу у Львівський обласний відділ освіти на посаду сторожа-двірника. Йому надали квартиру АДРЕСА_2 для проживання із сім'єю за розпорядженням адміністрації підприємства. Спірна квартира знаходилась у приміщенні Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» (далі - Бібліотека). Сім'я Морозів з 1951 року і на час звернення до суду проживає у цій квартирі, сплачує комунальні послуги. Вважали, що оскільки вселилися вони до спірної квартири на законних підставах, то набули на неї право власності за набувальною давністю.
У березні 2012 року Управління майном спільної власності Львівської обласної ради звернулось в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третьої особи: Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» про витребування майна з незаконного володіння, в якому (з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог) просили:
- витребувати з незаконного володіння відповідачів нежитлові приміщення площею 68,7 кв. м. першого поверху (приміщення №2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, 2-6, 2-7) та підвальні приміщення пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV) відповідно до технічного паспорту ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на нежитлові приміщення будівлі обласної науково-педагогічної бібліотеки, літ. А-2 комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна наукова-педагогічна бібліотека» за адресою: 79000, м.Львів, вул.Зелена, 24, які перебувають у власності Львівської обласної ради.
В обґрунтування позову зазначали, що Львівській обласній раді належать на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 30 серпня 2004 року, виданого БТІ, нежитлові приміщення Бібліотеки загальною площею 1 110,7 кв. м на АДРЕСА_1 . За відомостями інвентаризаційної справи будівля на АДРЕСА_1 є нежитловою та з 1950 року закріплена за Бібліотекою, тому сім'я ОСОБА_6 у спірних приміщеннях проживає незаконно.
Частиною першою статті 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.
Згідно із ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Згідно із частиною п'ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно з ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 182 (ч. 1, 4) ЦК України визначає, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Згідно із ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Як вбачається з матеріалів справи, 1951 року родич позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_5 був прийнятий на роботу у Львівський обласний відділ освіти на посаду двірника (т.1, а.16).
Згідно відомостей будинкової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 проживав за адресою: АДРЕСА_3 (т.1, а.с.9-15), а з копій паспортів встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є зареєстровані у кв. АДРЕСА_4 .
Також, з матеріалів інвентаризаційної справи на будівлю АДРЕСА_1 вбачається, що з 1950 року вказана будівля є науково-педагогічною бібліотекою.
27.03.1953 року бібліотеці, на підставі рішення Львівського виконкому №346 від 23.03.1953 року, було видано свідоцтво про право власності на нежилі приміщення будинку вцілому.
Вперше відомості про наявність у приміщенні бібліотеки житлової квартири АДРЕСА_5 у Інвентаризаційній справі було виявлено при обстеженні приміщення бібліотеки для дачі відповіді Спеціальній контрольній комісії з питань приватизації Верховної ради України в 2001 році, а квартира АДРЕСА_6 виявлена при внесенні біжучих змін у технічну документацію бібліотеки в 1979 році.
Також, згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Львівській обласній раді з 30.08.2004 року належать нежитлові приміщення обласної науково-педагогічної бібліотеки, загальною площею 1110,7 кв.м. на підставі наказу управління з питань майна комунальної власності №11 від 17.06.2004 року (т.1, а.с.25 зворот).
На час реєстрації ОСОБА_5 у спірному приміщенні, порядок вселення громадян у житлові приміщення регулюються Постановою ЦАК і РНК СРСР від 17.10.1937 року «Про збереження житлового фонду і покращення житлового господарства в містах», яка передбачала, що вільні житлові приміщення надавалися виключно по розпорядженнях (ордерах) житлового управління відділу комунального господарства місцевої Ради.
В подальшому порядок заселення громадян у приміщення врегульований ст.58 ЖК України, який введений в дію з 01.01.1984 року, яка передбачає, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.
Згідно Акту обстеження виданого 17.10.2011 року Львівською обласною радою, комісією, за результатами обстеження, встановлено, що спірна квартира переобладнана під житло самовільно, а саме, демонтовано перегородки між приміщеннями, влаштовано віконний отвір, вікна замінено на пластикові, влаштована бетонна стяжка та інше переобладнання, однак документів, які б погоджували реконструкцію приміщення, комісії не надано.
Окрім того, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19.11.2007 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання частково недійсним наказу Управління майном комунальної власності ЛОДА № 311 від 17.06.2004 року «Про оформлення свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад області» (т.1, а.с.28-30).
З наведеного вбачається, що квартира позивачок за первісним позовом переобладнана під житло самовільно, оскільки документів на переобладнання та ордера, що є підставою для вселення в приміщення надано не було, що правильно встановлено судом першої інстанції, доводами сторін та матеріалами справи не спростовано.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Згідно п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Згідно п.9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 7.02.2014 року відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК). Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється Земельним кодексом України (далі - ЗК), зокрема статтею 119.
П. 11 вказаної Постанови передбачає, що враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).
Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об'єкт третіми особами за набувальною давністю. Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року. При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.
Крім цього, згідно п. 13 цієї ж Постанови можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), зроблено висновок про те, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності».
Також, із постанови Верховного суду від 24.01.2019 року у справі №755/16913/16-ц вбачається таке.
«Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Аналіз указаної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Отже суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
З матеріалів справи ж вбачається, що спірна квартира з володіння держави не вибувала; позивачки знали та не могли не знати про відсутність у них підстав для набуття права власності і відповідно відсутні підстави для задоволення позовних вимог первісного позову.
Тому, судом правильно у задоволенні первісного позову - відмовлено і оскаржуване рішення в частині вирішення первісного позову слід залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без задоволення.
Що стосується апеляційної скарги Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, то колегія суддів вважає за необхідне вказати таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.6 ст. 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Відповідно до вимог ст.ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що «можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)».
Однак, також, за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (ч. 2 ст. 109 ЖК України).
У постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 442/4711/16-ц зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до ЄСПЛ заяву (№ 63648/14), у якій скаржилися на порушення Апеляційним судом Львівської області статті 8 Конвенції, зокрема порушення апеляційним судом їх права на повагу до їхнього житла.
Рішенням від 12 вересня 2024 року у справі «Мороз проти України» (Case of Moroz v. Ukraine) ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції. Це рішення набуло статусу остаточного 12 вересня 2024 року. ЄСПЛ дійшов висновку, що апеляційний суд зобов'язав заявниць виселитися зі спірних приміщень лише на тій підставі, що ці приміщення були зареєстровані як «нежитлові», без аналізу конкретної ситуації заявниць. Також, зазначив, що у своєму обґрунтуванні апеляційний суд не розглянув аргументів заявниць, що спірні приміщення надані їхній сім'ї радою за більш ніж шістдесят років до розгляду питання про надання права власності, для проживання і заявниці офіційно облаштували та зареєстрували в них своє житло, відремонтували за власний кошт і сплачували різні платежі як de facto наймачі протягом усього періоду свого проживання. Його обґрунтування також жодним чином не вказувало на те, що суд намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади звільнити спірні приміщення попри твердження заявниць, що збереження цього житла, в якому вони до розгляду справи офіційно проживали приблизно сорок і двадцять три роки відповідно, було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ не може визнати, що апеляційний суд навів достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість пропорційності такого виселення для цілей статті 8 Конвенції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, до якого заявниці подали касаційну скаргу, відхилив її, не розглянувши ці питання.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що Управління майном спільної власності Львівської обласної ради не довело, що втручання в право ОСОБА_1 на житло є необхідними в демократичному суспільстві та, відповідно, пропорційним, як визначено в пункті 49 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року (заява №30865/03).
Дійсно, як вбачається з матеріалів справи, спірні приміщення мають законного власника, а саме 27.03.1953 року бібліотеці, на підставі рішення Львівського виконкому №346 від 23.03.1953 року, було видано свідоцтво про право власності на нежилі приміщення будинку вцілому та згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Львівській обласній раді з 30.08.2004 року належать нежитлові приміщення обласної науково-педагогічної бібліотеки, загальною площею 1110,7 кв.м. на підставі наказу управління з питань майна комунальної власності №11 від 17.06.2004 року (т.1, а.с.25 зворот).
Про вказане йшлося вище. Додатково, законність такого права підтверджено вказаним вище судовим рішенням від 19.11.2007 року у справі №2-1358/2007 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до Львівської обласної Ради, Управління з питань майна комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації, третіх осіб Головного управління освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації про визнання частково недійсним Наказу Управління майна комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, визнання правомірним користування майном на правах найму, визнання права на приватизацію житла та передачу квартири у власність.
Таке право власності зареєстроване у встановленому законом порядку, про що вказано вище, а тому підлягає захисту.
Однак, колегія суддів вважає, що частина спірних приміщень (квартира АДРЕСА_7 , а згодом та ж квартира за АДРЕСА_5 ) надані сім'ї відповідачок за зустрічним позовом державою, за більш ніж шістдесят років до часу подання зустрічного позову, для проживання, - чого позивачем за зустрічним позовом та будь-яким іншим учасником справи не спростовано.
Сім'я заявниць і вони самі облаштували в них своє житло та зареєстрували в них своє місце проживання у встановленому законом порядку. Так, у квартирі АДРЕСА_5 були зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 . (т.2, а.с.7).
Будь-яких доказів про те, що до будь-кого із сім'ї заявниць будь-який державний орган в тому числі і власник будівлі чи належний володілець зверталися з вимогою протягом цих 60 років про виселення, звільнення приміщень квартири АДРЕСА_5 , тощо - матеріали справи не містять та про такі докази позивач за зустрічним позовом не вказував.
Заявниці проводили поточні ремонти житла, підтримували його у придатному для проживання стані за власний кошт і сплачували належну плату за комунальні послуги, як наймачі, протягом усього періоду свого проживання у квартирі АДРЕСА_5 .
Зважаючи на вказане держава, яка є власником спірного приміщення квартири АДРЕСА_5 визнавала протягом тривалого часу (більше 60 років) право заявниць на проживання у спірному приміщенні квартири АДРЕСА_5 та отримувала за це, зокрема, і належну плату за проживання.
Як ствердили представники відповідачів за первісним позовом у суді апеляційної інстанції, - на даний час позивачки за первісним, відповідачки за зустрічним позовом примусово виселені із спірних приміщень за рішенням суду у цій справі без надання іншого житла.
Зважаючи на наведене слід вказати про те, що, дійсно, власник спірних приміщень квартири АДРЕСА_5 звернувся до суду про позбавлення права відповідачок у відповідності до закону, зважаючи на проживання відповідачок у таких без дотримання усіх необхідних формальних процедур (без ордера на вселення їх та членів родини, які проживали там і до них). Дійсно власник переслідує законну мету, оскільки має намір відновити своє володіння та користування приміщеннями бібліотеки вцілому з метою надання можливості повноцінно використовувати приміщення з суспільно-корисною метою, а саме належне функціонування бібліотеки вцілому, її відділень, фондів, гуртків, тощо.
Однак співставляючи наведені інтереси бібліотеки та права відповідачок на житло, колегія суддів вважає, що таке втручання у їх основоположне право не є необхідним в демократичному суспільстві та позбавлення їх житла (квартири АДРЕСА_5 ) без надання іншого, зважаючи на тривалий їх зв'язок із цим житлом, що визнавалося державою протягом надзвичайно тривалого часу становитиме надмірний тягар для них, про що йшлося в рішенні суду першої інстанції і йдеться, також, і в рішенні ЄСПЛ стосовно них.
Однак вказане стосується лише облаштованих житлових приміщень квартири АДРЕСА_5 .
Проте, як вбачається з матеріалів інвентаризаційної справи №3905 та матеріалів даної цивільної справи, насамперед з експлікації внутрішніх площ до плану будівлі на АДРЕСА_1 станом на липень 2004 року, - в приміщенні Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки значиться житлова квартира АДРЕСА_5 , яка складається із приміщень: під літ. 2-1- коридор, площею 9,7 м к, під літ. 2-2 - житлова кімната пл. 16, 4 м. кв., під літ. 2-3 - житла кімната пл. 20, 8 м. кв. , під літ 2-4 - туалет пл. 1, 9 . кв., під літ. 2- 5 - кладова площею 3, 6 м. кв., під літ. 2-6- ванна кімната пл. 3, 1 м кв, під літ 2- 7 - кухня пл. 12, 7 м кв, всього загальною площею 68, 7 м кв, житловою - 37 , 3 м кв.
Будь-яких інших даних про те, що до квартири АДРЕСА_5 входили спірні підвальні приміщення пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV), чи були надані для проживання сім'ї відповідачок чи їх родичів, чи про те, що вони самі або їх родичі оплачували плату за користування ними чи їх частиною чи проводили у них ремонт, - матеріали справи та інвентаризаційної справи, - не містять.
Самими відповідачками надані фотознімки (т.1, а.с.218-222), з яких вбачається, що підвальні приміщення у занедбаному, непридатному для проживання стані та такі непридатні для використання під житло.
Окрім цього, з таких фотознімків та матеріалів інвентаризаційної справи вбачається, що у згаданих підвальних приміщеннях розташовані комунікації, каналізаційні стоки, труби водопостачання, електричний щиток, тощо, які стосуються всього будинку, тобто такі і не могли бути надані відповідачкам чи членам їх родини під проживання.
З квитанцій про сплату за комунальні послуги, що надані суду апеляційної інстанції відповідачками, також, вбачається, що площа, на яку здійснювалося нарахування плати за комунальні послуги у квартирі АДРЕСА_5 становить 45 м.кв.
Тому, що стосується спірних підвальних приміщень пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV), то будь-яких даних про те, що такі коли-небудь надавалися родині відповідачок або їм самим в користування або належали до квартири АДРЕСА_5 або були передані для проживання відповідачкам чи членам їх сім'ї, ані матеріали справи, ані матеріали інвентаризаційної справи не містять.
Тому підвальні приміщення пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV) не є житлом позивачок та ніколи ним не були та не використовувалися ними та не використовуються як житло.
Враховуючи вказане, доводи позову та апеляційної скарги Управління майном спільної власності Львівської обласної радислід вважати частково обґрунтованими в частині що стосуються спірних підвальних приміщень та такі слід задовольнити частково.
Рішення ж суду першої інстанції, що стосується вирішення зустрічного позову слід скасувати в частині, що стосується вимог про витребування підвальних приміщень та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов у цій частині слід задовольнити та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підвальні приміщення пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV) комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна наукова-педагогічна бібліотека» за адресою: 79000, м.Львів, вул.Зелена, 24, які перебувають у власності Львівської обласної ради.
В решті рішення суду відповідно слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України,-
апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради- задовольнити частково.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року, що стосується вирішення зустрічного позовув частині витребування підвальних приміщень - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека» про витребування майна з незаконного володіння в цій частині - задовольнити.
Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підвальні приміщення пл.59,8 кв.м. (приміщення № ІХ, Х, ХІ, ХІІ ХІІІ, ХІV) комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна наукова-педагогічна бібліотека» за адресою: 79000, м.Львів, вул.Зелена, 24, які перебувають у власності Львівської обласної ради.
В решті рішення суду - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення постанови безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 12 вересня 2025 року.
Головуючий: Я.А. Левик
Судді: Н.П. Крайник
М.М. Шандра