10 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/2564/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий суддя, судді: Кібенко О.Р., Кролевець О.А.,
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.,
розглянувши у відкритому судову засіданні касаційну скаргу Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
на рішення Господарського суду Львівської області
(суддя - Запотічняк О.Д.)
від 18.02.2025
та постанову Західного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Бойко С.М., судді: Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.)
від 11.06.2025
у справі № 914/2564/24
за позовом Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
до Публічного акціонерного товариства "Львівське автотранспортне підприємство - 14630"
про стягнення 3 583 734, 92 грн,
за участю представників учасників справи:
позивача - не з'явився,
відповідача - не з'явився.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Департамент економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Департамент, позивач) звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Львівське автотранспортне підприємство - 14630» (далі - ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство - 14630», відповідач) про стягнення 3 583 734, 92 грн.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не виконав у повному обсязі свої зобов'язання за договором про пайову участь від 02.02.2017 №?37, укладеним із Департаментом, відповідно до якого зобов'язувався сплатити пайовий внесок у розмірі 2?656?613,74 грн до 31.12.2017, але не пізніше дати прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію. Крім того, згідно з додатковою угодою від 30.05.2019 №?130, строк сплати було продовжено до 31.05.2022, проте відповідач 04.01.2023 сплатив лише частину внеску в сумі 950?000,00 грн.
Наведені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з вимогами про стягнення залишку пайового внеску в розмірі 1?760?613,74 грн, а також пені за прострочення виконання зобов'язання в сумі 404?257,05 грн, інфляційних втрат у розмірі 1?398?480,99 грн та 3?% річних у розмірі 74?383,14 грн.
2. Короткий зміст ухвалених судових рішень за результатами розгляду справи по суті спору
2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 18.02.2025, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025, у справі №914/2564/24 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Львівське автотранспортне підприємство - 14630" на користь Департаменту 2 682 168, 92 грн заборгованості. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
2.2. Суди попередніх інстанції, ухвалюючи судові рішення, виходили з того, що строк виконання зобов'язання за спірним договором настав 06.04.2023 (дата прийняття об'єкта в експлуатацію). Водночас відповідач лише частково виконав свої зобов'язання згідно з умовами договору про пайову участь, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість перед позивачем, розмір якої становив 1 706 613,74 грн. Отже, за обставинами даної справи, відповідач допустив прострочення зобов'язання.
Задовольняючи частково позовні вимоги, господарські суди вказали, що позивач помилково застосував дату настання зобов'язання до фактичного введення об'єкта в експлуатацію та неправильно розрахував періоди нарахувань, тому за підрахунками судів стягненню підлягає 2 682 168,92 грн, з яких: 1 706 613,74 грн - основний борг, 499 393,09 грн - інфляційні втрати, 74 242,87 грн - 3% річних, 401 919,22 грн - пеня; а в решті вимог відмовлено.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись із судовим рішеннями судів попередніх інстанцій, Департамент звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 18.02.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі №914/2564/24 та ухвалити нове рішення, яким змінити рішення Господарського суду Львівської області від 18.02.2025 у справі № 914/2564/24, а саме:
- змінивши мотивувальну частину рішення в частині визначення розміру інфляційних втрат та встановити їх у сумі 1 398 480, 99 грн;
- змінивши резолютивну частину рішення в частині визначення суми, що підлягає стягненню, та встановити розмір заборгованості у сумі 3 581 256, 82 грн, з яких: 1 706 613, 74 грн основного боргу, 401 919, 22 грн пені, 74 242, 87 грн. 3% річних та 1 398 480, 99 грн інфляційних втрат.
3.2. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відзначає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 23.01.2024 у справі №910/9745/22 (щодо застосування частини першої статті 509, статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), від 01.04.2024 у справі №752/2455/21 (щодо застосування статті 530 ЦК України).
3.3. Відзив на касаційну скаргу до Суду не надходив.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, та мотиви, з яких виходили суди при ухваленні судових рішень
4.1. Між Департаментом та ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство - 14630» (замовник за договором) 02.02.2017 укладено договір про пайову участь №37 про будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом на вул.Городницькій, 47 (№ 2 черга будівництва) у м. Львові (далі - Договір).
Згідно з пунктом 2.1 Договору відповідач зобов'язаний здійснити будівництво об'єкта містобудування відповідно до погодженої проектно-кошторисної документації з дотриманням державних будівельних норм і правил та інших нормативних вимог у визначені терміни, а саме завершення "грудень 2018 року".
Відповідно до пункту 2.2 Договору відповідач зобов'язаний сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова в сумі 2 656 613, 74 грн до 31.12.2017 (але не пізніше дати прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію).
Згідно з пунктом 2.3 Договору у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню. Розмір несплаченої частки пайового внеску замовника коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку.
4.2. У подальшому сторонами була укладена додаткова угода від 30.05.2019 № 130, згідно з якою було внесено зміни до пункту 2.2 Договору. Відповідно до нової редакцією пункту 2.2 Договору зобов'язано відповідача сплатити кошти на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова у сумі 2 656 613, 74 грн до 31.05.2022 (але не пізніше дати введення об'єкта в експлуатацію).
4.3. Як зазначає позивач, що не заперечується відповідачем, 04.01.2023 відповідач сплатив пайовий внесок у сумі 950 000, 00 грн. Докази сплати пайового внеску в повному обсязі згідно з Договором у матеріалах справи відсутні.
4.4. Згідно з витягом з Реєстру документів Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва (за реєстраційним номером в ЄДЕССБ ЛВ122230403980), 06.04.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єкта «Будівництво Публічним акціонерним товариство «Львівське автотранспортне підприємство -14630» багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом на вул. Городницькій, 47 (№ 2 черга будівництва) у місті Львові», що свідчить про введення об'єкта в експлуатацію.
4.5. Внаслідок неналежного виконання договірних зобов'язань щодо сплати пайового внеску позивач просив суд першої інстанції стягнути з відповідача пеню у розмірі 404 257, 05 грн за період з 06.04.2023 по 05.10.2023, 1 398 480, 99 грн інфляційних втрат за період з 30.05.2019 по 17.09.2024 та 74 383, 14 грн - 3 % річних, нарахованих за період з 06.04.2023 по 17.09.2024.
4.6. Суди попередніх інстанцій, частково задовольняючи позов, виходили з такого:
- укладений між позивачем та відповідачем Договір є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання сторонами, рішень суду щодо внесення змін, або розірвання договору не постановлялося;
- у відповідача наявний обов'язок щодо сплати пайового внеску і невиконання такого у встановлений договором строк порушує права та інтереси позивача;
- відповідач свої договірні зобов'язання не виконав належним чином, у зв'язку з чим, станом на дату подання позовної заяви заборгованість відповідача перед позивачем зі сплати пайового внеску становить 1 706 613, 74 грн;
- позивач безпідставно включив до розрахунку інфляційних втрат дні, коли зобов'язання ще не було прострочене, оскільки строк його виконання сплив 31.05.2022, а прострочення почалося з 01.06.2022. Нарахування інфляційних втрат має здійснюватися за два періоди: 01.06.2022 - 03.01.2023 на суму заборгованості 2 656 613,74 грн, та з 04.01.2023 - 17.09.2024 на суму 1 706 613,74 грн, з урахуванням часткової сплати відповідачем 950 000,00 грн 04.01.2023;
- не заслуговує на увагу суду твердження позивача про те, що інфляційні втрати слід нараховувати з моменту укладення додаткової угоди, оскільки представник не змогла обґрунтувати підставність такого нарахування. Покликання на пункт 2.3 Договору, а саме, що розмір несплаченої частки пайового внеску коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку, не береться судом до уваги, оскільки це суперечить статті 625 ЦК України. Коригування слід здійснювати щодо простроченого грошового зобов'язання, а не на суму пайового внеску, який ще не є боргом;
- позивачем зазначено неправильний період прострочення грошового зобов'язання інфляційних нарахувань, відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні втрати в сумі 499 393, 09 грн;
- позивачем зазначено неправильний період прострочення грошового зобов'язання 3% річних, відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягає 3 % річних в сумі 74 242, 87 грн;
- позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню у розмірі 401 919, 22 грн, з огляду на період та суму боргу, встановлений законом шестимісячний строк для нарахування пені.
5. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань
5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.07.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №914/2564/24 визначено колегію суддів у складі: Студенець В.І. (головуючий), Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.07.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №914/2564/24 визначено колегію суддів у складі: Студенець В.І. (головуючий), Кібенко О.Р., Кролевець О.А.
Ухвалою Верховного Суду від 30.07.2025 відкрито касаційне провадження у справі №914/2564/24 за касаційною скаргою Департаменту на рішення Господарського суду Львівської області від 18.02.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025.
5.2. Департамент 09.09.2025 через "Електронний суд" подав до Суду клопотання про відкладення розгляду справи, яке Суд відхилив, адже явка в судове засідання судом не визнавалась обов'язковою.
5.3. Об'єктом касаційного оскарження є рішення Господарського суду Львівської області від 18.02.2025 та постанова Західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 в частині зменшення розміру інфляційних втрат.
5.4. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд
6.1. Дослідивши наведене у касаційній скарзі, у межах доводів та підстав касаційного оскарження, Верховний Суд відзначає таке.
6.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
6.3. Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Так, Департамент вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.01.2024 у справі №910/9745/22 щодо застосування частини першої статті 509, статті 526 ЦК України; та від 01.04.2024 у справі №752/2455/21 щодо застосування статті 530 ЦК України.
Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
6.4. Як встановлено судами попередніх інстанцій згідно з додатковою угодою від 30.05.2019 № 130 (укладену між сторонами) до Договору, відповідач зобов'язався сплатити пайовий внесок на виконання умов спірного Договору до 31.05.2022, але не пізніше дати введення об'єкта в експлуатацію.
Звертаючись з позовом у даній справі, позивач просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з 30.05.2019, тобто з дати укладення додаткової угоди, по 17.09.2024 у розмірі 1 398 480, 99 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат, суди вказали, що позивач безпідставно включив до розрахунку інфляційних втрат дні, коли зобов'язання ще не було прострочене, оскільки у силу положень частини першої статті 253 ЦК України строк його виконання сплив 31.05.2022, а прострочення почалося з 01.06.2022. Нарахування інфляційних втрат має здійснюватися за два періоди: 01.06.2022 - 03.01.2023 на суму заборгованості 2 656 613,74 грн, та з 04.01.2023 - 17.09.2024 на суму 1 706 613,74 грн, з урахуванням часткової сплати відповідачем 950 000,00 грн 04.01.2023;
Суди відхилили твердження позивача про те, що інфляційні втрати слід нараховувати з моменту укладення додаткової угоди. Посилання позивача на пункт 2.3 Договору, відповідно до якого розмір несплаченої частки пайового внеску коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку, судами визнане безпідставним, адже наведене суперечить приписам статті 625 ЦК України.
Суди вказали, що коригування слід здійснювати щодо простроченого грошового зобов'язання, а не на суму пайового внеску, який ще не є боргом.
Відповідно, здійснивши перевірку нарахування позивачем суми інфляційних втрат, господарські суди дійшли висновку, що позивачем зазначено неправильний період прострочення грошового зобов'язання інфляційних нарахувань, відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні втрати в сумі 499 393, 09 грн.
При цьому судами було враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18.
6.5. Скаржник, не погоджуючись з такими висновками господарських судів вважає, що суди невірно визначили період розрахунку нарахування інфляційних втрат (на його думку, від має починатись з дати укладення додаткової угоди) та не врахували при цьому висновки Верховного Суду у справі №910/9745/22 (щодо застосування частини першої статті 509, статті 526 ЦК України) та від 01.04.2024 у справі №752/2455/21 щодо застосування статті 530 ЦК України.
6.6. Колегія суддів, оцінюючи висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник, у контексті спірних правовідносин відзначає таке.
6.7. Так, у справі №910/9745/22 (на яку посилається скаржник) Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат, вказав, що суди попередніх інстанцій під час здійснення перерахунку інфляційних втрат не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18 та від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України. Зокрема, Верховний Суд вказав, що розрахунок інфляційних втрат повинен здійснюватися за методикою збільшення суми боргу на індекс інфляції за кожний місяць, при цьому для розрахунку кожного наступного періоду повинна бути використана сума боргу, збільшена на індекс інфляції попереднього місяця. Крім того, направляючи справу на новий розгляд у відповідній частині, Верховний Суд відзначив, що господарські суди не навели у судових рішеннях арифметичний розрахунок інфляційних втрат із зазначенням у мотивувальній частині рішень мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу.
6.8. У справі № 752/2455/21 (на яку посилається скаржник) предметом спору було стягнення нарахованих на грошове зобов'язання щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, стягнуті відповідним судовим рішенням, 3% річних та інфляційних втрат. Верховний Суд, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції, зазначав, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Оскільки боржником належним чином взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконано, кредитну заборгованість за рішенням суду не повернуто, правомірним є стягнення 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання та інфляційних втрат на підставі положень частини другої статті 625 ЦК України, розмір яких відповідає положенням закону.
6.9. Колегія суддів, здійснивши аналіз наведених скаржником правових висновків, доходить висновку, що у справах №910/9745/22 та №752/2455/21 Верховний Суд не наводив жодного правового висновку щодо початку відмінного періоду розрахунку нарахування інфляційних втрат, ніж того, що визначений у статті 625 ЦК України.
Суд ураховує, що судові рішення у даній справі ухвалені за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на предмет, підстави позову, а також фактично-доказову базу (подані сторонами докази), які не є аналогічними як у наведених скаржником справах. Доводи скаржника про їх неврахування зводяться до власного трактування таких висновків (без урахування змісту спірних правовідносин, конкретних обставин справи та наявних доказів у справі), що вочевидь не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у відповідності до приписів статей 236, 310 ГПК України.
Колегія суддів відзначає, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
Неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відтак, з огляду на обставини, які були предметом розгляду у даній справі, справи, зазначені скаржником не є подібними до тієї, яка наразі переглядається судом касаційної інстанції за змістовими і об'єктними критеріями, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і, як наслідок, виключає застосування вказаних скаржником правових висновків як нерелевантних для вирішення цього спору.
Аналогічного висновку щодо неподібності спірних правовідносин зі справами №910/9745/22 та №752/2455/21, на які посилається Департамент, дійшов Верховний Суд також в ухвалах від 27.08.2025 у справі №914/2511/24, від 02.09.2025 у справі №914/2509/24, правовідносини в яких є подібними до справи, що переглядається (914/2564/24).
6.10. Отже, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі у своїй сукупності, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, та правове регулювання спірних правовідносин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Департаменту, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, за змістовним критерієм є неподібними.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду, та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
6.11. При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", заява №24402/02).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" (заява №6538/74) Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на рішення Господарського суду Львівської області від 18.02.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі № 914/2564/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Студенець
Судді О. Кібенко
О. Кролевець