ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 вересня 2025 року Справа № 903/288/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Василишин А.Р.
секретар судового засідання Першко А.А.
за участю представників сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 10 травня 2025 року у справі №903/288/25 (повний текст складено 20 травня 2025 року, суддя Шум М.С.)
за позовом фізичної особи ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7"
про розірвання договору оренди
Фізична особа ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" про розірвання договору оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 06 травня 2025 року у справі №903/288/25 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" про розірвання договору оренди.
Місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивач у процесі судового розгляду у встановленому законом порядку не довів істотності порушення умов договору оренди відповідачем, наявності обставин, які свідчать про те, що у зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору позивач позбавлений того, на що він розраховував при укладенні договору оренди, а також не довів факту завдання позивачу шкоди діями відповідача, а тому на переконання суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, ОСОБА_1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 06 червня 2025 року у справі №903/288/25 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на те, що чинне в Україні законодавство розділяє підстави дострокового розірвання договору на дві групи: перша пов'язана із істотним порушенням умов договору; друга пов'язана із істотною зміною обставин, якими сторони керувалися під час укладання договору. Відповідно до частини 1 статті 652 Цивільного кодексу України договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Перелік обставин істотної зміни сторонами у Договорі не передбачено. Цивільний кодекс України відзначає, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Наведене, на думку заявника, дозволяє відносити до таких обставин будь-які події, пов'язані із зміною тих умов, якими сторони керувалися під час укладення договору. В даному випадку, на переконання позивача по справі, до таких обставин відноситься повномасштабна війна в країні та те, що позивач по справі перестав займатися підприємницькою діяльністю, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Скаржник посилається на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 02 листопада 2022 року у справі №146/1094/21, у яких надано тлумачення положень частини третьої статті 202 Цивільного кодексу України та зроблено правовий висновок про те, що за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин, як договір, його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови або відсутність таких, чи коли одна зі сторін набуває право на односторонню відмову. Одностороння відмова від договору оренди, як вид одностороннього правочину, розрахована на сприйняття саме іншою стороною договору оренди. Це зумовлено тим, що якщо існують підстави для односторонньої відмови або вона не залежить від певних підстав, то для орендаря вчинення такої відмови породжує істотні правові наслідки у вигляді розірвання договору. Тому в разі, якщо орендодавець має право на односторонню відмову від договору оренди землі і вчиняє такий односторонній правочин, то відмова від договору має бути адресована та сприйнята орендарем. Реалізація права на дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки повинна відбуватися з додержанням приписів статті 188 Господарського кодексу України, статей 651 - 654 Цивільного кодексу України та інших норм, що регулюють порядок здійснення орендних відносин: Земельного кодексу України, Законів України "Про оренду землі", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності", Постанови Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року №220 "Про затвердження Типового договору оренди землі".
Крім того, апелянт зауважує, що при винесені рішення суд не дослідив та не дав правову оцінку листу відповідача по справі від 27 листопада 2017 року, згідно якого дія договору оренди торгової точки була в 2018 році припинена, тобто апелянт стверджує, що договір розірваний.
Листом №903/288/25/3161/25 від 10 червня 2025 року матеріали справи було витребувано з Господарського суду Волинської області.
18 червня 2025 року до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №903/288/25.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 червня 2025 року у справі №903/288/25 залишено без руху апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 06 травня 2025 року у справі №903/288/25. Запропоновано скаржнику усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки протягом 10 (десяти) днів із дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху та надати суду належні докази направлення копії апеляційної скарги відповідачу.
03 липня 2025 року від ОСОБА_1 надійшла заява про усунення недоліків, до якої долучено належні докази направлення копії апеляційної скарги з додатками іншій стороні.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 липня 2025 року у справі №903/288/25 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 06 травня 2025 року у справі №903/288/25. Розгляд апеляційної скарги призначено в межах розумного строку на 10 вересня 2025 р. об 10:20 год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м. Рівне, вул. Яворницького, 59, у залі судових засідань №2.
14 липня 2025 року від ТОВ "Дельта-7" надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останнє вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, прийнятим у повній відповідності до норм матеріального та процесуального права, відтак в задоволенні апеляційної скарги просить відмовити, а судове рішення у справі залишити без змін. Відповідач зазначає, що товариство не вбачало підстав для дострокового розірвання договору, тому товариство не надало своєї згоди на його розірвання.
Відповідач звертає увагу суду, що даний позов позивач ініціював лише тоді, коли товариство звернулося до Господарського суду Волинської області з позовною заявою про стягнення 65455,19 грн. орендної плати (справа №903/641/24). В даному випадку має місце використання торгового місця позивачем та небажання здійснювати торгівлю з магазину, який на ньому розміщений, однак відсутність відповідних намірів не може являтися підставою для розірвання договору.
Щодо листа товариства від 27 листопада 2017 року №215, згідно якого, як стверджує позивач "дія договору оренди торгової точки була в 2018 році припинена", відповідач зазначає, що дані твердження не відповідають фактичним обставинам справи. Лист товариства №215 від 27 листопада 2017 року був адресований ОСОБА_1 з приводу невиконання умов договору, а саме - договору №19 оренди торгівельного місця, площі від 01 травня 2008 року, згідно якого позивачу надавалось торгівельне місце у ряді №11, місце №19. На момент надсилання даного листа, між товариством і позивачем діяли лише два договори: договір №50 оренди торгового місця від 29 квітня 2009 року (ряд №6, місце № 22) та договір № 19 оренди торгівельного місця, площі від 01 травня 2008 року (ряд 11, місце №19). У даному листі чітко зазначено про "необхідність сплати боргу за користування торговим місцем згідно Договору оренди торговельного місця, площі". Також у даному листі здійснюється посилання на його умови, зокрема, що "Згідно Договору оренди торговельного місця, площі, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору після закінчення його терміну протягом одного календарного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих же умовах", однак договір оренди, який позивач бажає розірвати у судовому порядку, даної умови не містить, що підтверджує той факт, що даний лист не стосується спірних правовідносин.
17 липня 2025 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на заперечення, у яких заявник наголошує, що 14 червня 2025 року Господарським судом Волинської області була розглянута справа №903/423/25 за позовом ТзОВ "Дельта -7" до фізичної особи про стягнення заборгованості за оренду торгового місця №22, ряд №6 в торговому комплексі де вбачається, що дія договору оренди №19 була припинена 31 грудня 2024 року, а тому твердження відповідача, що лист від 27 листопада 2017 року відноситься до договору №19 є неправдивими та не відповідає дійсності.
Крім того, апелянт зауважує, що трактування відповідача, що введення в Україні воєнного стану, що стало внаслідок початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та припинення позивачем займатися підприємницькою діяльністю не є підставою для розірвання договору на підставі статті 652 Цивільного кодексу України є тільки думкою відповідача, яка суперечить чинному законодавству.
Представники позивача та відповідача в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили. Про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином.
Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу та відповіді на заперечення, перевіривши надану судом юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 29 квітня 2009 року між ТОВ "Дельта-7" як орендодавцем і Педичем Юрієм Вікторовичем як орендарем, було укладено договір №50 оренди торгового місця площею 17,5 кв.м., яке знаходиться у ряду №6, місце №22 на території торгового комплексу "Новий ринок", який розташований за адресою: вул. Європейська, 3 , с.Рованці, Луцького району, Волинської області, Україна.
Згідно пункту 1.2 договору торговим місцем, що є предметом договору, являється площа з твердим покриттям, облаштована для встановлення металевої конструкції, магазину, палатки і здійснення продажу товарів (надання послуг).
Передача торгового місця, зазначеного у пункті 1.1 договору, здійснена до його підписання, що посвідчується підписами сторін під цим договором (пункт 1.3 договору)
Відповідно до пункту 2.1 договору, за користування торговим місцем орендар сплачує орендодавцю орендну плату у розмірі 20,00 грн за 1 кв. м., що становить 350,00 грн без ПДВ за один календарний місяць.
Орендна плата сплачується орендарем не пізніше 5 числа поточного місяця (пункт 2.2 договору).
Пунктом 2.3 договору передбачено, що у випадку зростання інфляції, розмір орендної плати за кожен поточний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за той же місяць.
Цей договір вступає в дію з 01 травня 2009 року та укладається до 30 квітня 2058 року (пункт 5.1 договору).
Відповідно до пункту 5.2 договору зміни та доповнення до договору вносяться шляхом підписання додаткових угод, які є невід'ємною частиною даного договору.
Пунктом 5.4 Договору сторони погодили, що дія договору припиняється внаслідок: закінчення терміну дії; дострокового розірвання.
Цей договір може бути достроково розірваний за згодою Сторін. Сторона, що вирішила достроково розірвати договір, повідомляє іншу сторону не менше як за 30 календарних днів до дати розірвання (пункт 5.5 договору).
Пунктом 5.6. договору передбачено право орендодавця на дострокове розірвання договору та випадки дострокового розірвання орендодавцем договору.
Договір підписаний повноважними представниками сторін без будь-яких зауважень.
08 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся з листом-повідомленням до ТОВ "Дельта-7" про укладення додаткової угоди про розірвання договорів оренди торгового місця, зокрема, №50 від 29 квітня 2009 року.
У відповідь на лист-повідомлення ТОВ "Дельта - 7" не надало своєї згоди на розірвання договору оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року, що підтверджується листом №755 від 13 лютого 2025 року.
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 759 та статті 761 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Отже, за загальним правилом, встановленим цивільним чинним законодавством, зміна та розірвання цивільних договорів допускається лише за згодою сторін або в судовому порядку (у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала вимогу/пропозицію про розірвання договору).
Істотним є таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилась порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі №910/3568/18, від 19 лютого 2019 року у справі №910/4427/18, від 07 травня 2020 року у справі №910/5027/19.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №912/1385/17 зазначено, що застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою (тобто, статтею 651 Цивільного кодексу України). Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення визначається виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.
Зазначений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18.
Як правильно зазначив місцевий господарський суд, укладаючи договір оренди, орендодавець має право розраховувати на те, що передане у користування майно буде використовуватись за призначенням, за користування майном буде сплачуватись плата, а орендар має законні очікування на користування майном, у спірних правовідносинах - позивач мав законні очікування на користування торговою площею, яка розміщена на території торгового комплексу "Новий ринок".
В обгрунтування підстав для розірвання спірного договору ОСОБА_1 стверджує, що відповідач як орендодавець не виконує умов підпункту 3.3.1 договору №50 від 29 квітня 2009 року, оскільки не вжив жодних заходів щодо усунення недоліків, які не дають можливості використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням, оскільки згідно з пунктом 1.2 договору орендарю мало бути передано торгове місце, тобто площа з твердим покриттям, облаштована для розміщення споруди і здійснення продажу товарів.
Згідно з доводами Педича Ю.В. відповідач належним чином не облаштував торгове місце.
Позивач зазначає, що він неодноразово звертався до відповідача з проханням таке порушення виправити, однак жодних дій, спрямованих на усунення порушення умов договору відповідач не вчинив, що є однією з підстав його розірвання.
Доводи апелянта про невиконання відповідачем умов підпункту 3.3.1 договору №50 від 29 квітня 2009 року щодо неналежного облаштування торгового місця та, як наслідок, неможливість його використання за цільовим призначенням, є безпідставними, не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються матеріалами, наявними у справі.
Як встановлено судами обох інстанцій, положення пунктів 1.2 та 1.3 договору оренди однозначно свідчать, що на момент підписання договору торгове місце площею 17,5 кв.м. вже було передане орендарю, що підтверджується підписами сторін у договорі. Зміст поняття "торгове місце", погоджений сторонами у пункті 1.2 договору, передбачає передачу площі з твердим покриттям, призначеної для розміщення металевої конструкції - споруди, яка є власністю самого орендаря. Таким чином, обов'язок з облаштування споруди для торгівлі лежав саме на Педичу Ю.В., що випливає з умов договору, зокрема з пункту 1.4.
Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази звернення позивача до відповідача з вимогами щодо усунення недоліків чи невідповідності торгового місця умовам договору. Отже, твердження про неодноразові звернення до орендодавця не підтверджені жодними документами, що суперечить вимогам статей 73, 74, 76 ГПК України.
Також апеляційним судом встановлено, що відсутність автоматичної пожежної сигналізації не може вважатися порушенням з боку відповідача, оскільки згідно з підпунктом 3.1.12 договору саме орендар зобов'язаний був її встановити у споруді, яка належить йому.
Договором оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року не передбачено обов'язку відповідача як орендодавця встановити пожежну сигналізацію на торговому місця позивача, встановити автоматичну систему пожежогасіння, встановити пульт централізованого спостереження пожежної охорони.
Поряд з цим, у відзиві на позовну заяву представник відповідача на доводи позивача про невстановлення у торговому комплексі "Новий ринок" системи протипожежного захисту, пожежної сигналізації, пояснив, що ТОВ "Дельта - 7" були закуплені та встановлені системи автономного пожежогасіння на базі "Спрут-12" та здійснено їх монтаж, що підтверджується договором №1/01.06 від 02 червня 2008 року та договором №7/02.06 від 02 червня 2008 року. Водночас, у споруді позивача відсутні двері/ролети, а тому дане обладнання відповідачу не встановлювалося.
Таким чином, передача торгового місця відповідачем відбулася відповідно до умов договору, з урахуванням того, що жодних додаткових зобов'язань щодо облаштування споруди за відповідачем не передбачено, а наведені позивачем твердження є оціночними та не підтверджені належними доказами.
Встановлені судами фактичні обставини свідчать про те, що відповідач виконав свій обов'язок за договором №50 від 29 квітня 2009 року, та передав позивачу площу з твердим покриттям, облаштовану для розміщення металевої конструкції, на території, відведеній для торговельної діяльності, на якій і було встановлено металевий контейнер, що також підтверджується фотознімками наданими Педичем Ю.В. до позовної заяви.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що можливість використання торгового місця позивачем залежить від його власних дій, а не від дій відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
З матеріалів справи також вбачається, що ТОВ "Дельта-7" є власником земельної ділянки площею 6,0 га на території Боратинської сільської ради, Луцького району, Волинської області, яка була відведена йому для розміщення автостоянки, торгового комплексу, що підтверджується Державним актом від 10 серпня 2007 року серії ЯД №288159.
Виконком Боратинської сільради, Луцького району, Волинської області надав відповідачу дозвіл на торгівлю щоденно та цілодобово з малих архітектурних форм, транспортних засобів, лотків, столів і палаток.
З умов договору оренди №50 від 29 квітня 2009 року вбачається, що його предметом є частина площі на території, яка відведена для торгівельної діяльності та призначена для встановлення відповідної конструкції, як об'єкта оренди в розумінні норм Цивільного кодексу України, а не послуги з користування торговим місцем на ринку в розумінні "Правил торгівлі на ринках", на порушення яких посилається позивач, обгрунтовуючи позовні вимоги про розірвання договору.
Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань видом діяльності ТОВ "Дельта-7" є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Договір оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року укладався позивачем не з ринком, а із ТОВ "Дельта-7" як орендодавцем щодо надання ним певної площі орендарю на території торгового комплексу для здійснення торгівельної діяльності.
Згідно з пунктом 1.2 договору торговим місцем, що є предметом за цим договором, являється площа з твердим покриттям, облаштована для розміщення металевої конструкції, магазину, палатки (надалі - споруда) і здійснення продажу товарів, (надання послуг).
Таким чином, отримавши у користування від відповідача певну площу на території торгового комплексу для здійснення торгівельної діяльності, у позивача виникало право розмістити на ній металеву конструкцію, магазин, палатку (споруду) і здійснювати продаж товарів.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що у межах встановлених обставин позивач не надав суду належних і допустимих доказів того, що відповідач порушив умови договору в спосіб, який би позбавив його можливості реалізувати мету укладеного правочину. Фактичні дані свідчать про належне виконання орендодавцем своїх зобов'язань щодо передачі орендованої площі, яка відповідала умовам договору. Жодних доказів того, що надане у користування майно було непридатним для передбаченої договором діяльності, позивач не надав, як і не довів причинно-наслідкового зв'язку між діями (або бездіяльністю) орендодавця та настанням будь-якої шкоди чи істотного порушення, що могло би слугувати підставою для розірвання договору у судовому порядку.
Апелянт посилається на дві обставини, які, на його думку, є істотними для розірвання договору: повномасштабну війну в Україні та припинення ним підприємницької діяльності, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Проте такі доводи не можуть бути підставою для розірвання договору в судовому порядку, з огляду на наступне.
З відповіді з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань №1757196 від 10 вересня 2025 року, сформованої за запитом суду, вбачається, що Педич Юрій Вікторович припинив підприємницьку діяльність 24 грудня 2020 року.
Факт припинення фізичною особою-підприємцем господарської діяльності жодним чином не припиняє її цивільних обов'язків за вже укладеними договорами. Як обґрунтовано зазначено в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18, фізична особа, яка припинила статус фізичної особи-підприємця, не припиняє свого існування як суб'єкт права і не звільняється від виконання зобов'язань, що виникли в період її підприємницької діяльності. Відтак, наявність у реєстрі запису про припинення діяльності як ФОП не звільняє особу від обов'язку належного виконання договору оренди.
ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність ще 24 грудня 2020 року, однак лише у січні 2025 році звернувся до орендодавця з пропозицією про укладення додаткової угоди про розірваня договору та у березні 2025 з позовом про розірвання договору оренди. Отже, звернення із позовом лише у 2025 році свідчить про те, що позивач фактично протягом тривалого часу визнавав існування договору і свої обов'язки за ним, а тому припинення статусу ФОП у 2020 році не може бути самостійною та достатньою підставою для розірвання договору оренди.
Твердження апелянта про війну як обставину істотної зміни не підтверджене жодними доказами впливу цієї обставини саме на виконання конкретного зобов'язання за договором №50 від 29 квітня 2009 року. Відповідно до практики Верховного Суду (зокрема, постанова від 17 серпня 2022 року у справі №922/854/21), посилання на наявність воєнного стану не є самодостатнім для визнання обставин форс-мажорними чи істотними. Сторона повинна довести конкретний вплив таких обставин на виконання своїх договірних обов'язків, чого апелянт не зробив.
Крім того, розділ 6 договору прямо регулює порядок дій сторін у разі настання обставин непереборної сили. Зокрема, пункт 6.3 зобов'язує сторону, яка не може виконати зобов'язання, письмово повідомити іншу сторону протягом 5 днів з моменту настання форс-мажору. Жодного повідомлення у встановленому порядку позивач не надсилав, як і не подав відповідного сертифіката ТПП. Відтак, він не скористався передбаченим договором механізмом фіксації та правової оцінки непереборних обставин.
Таким чином, жодна з обставин, на які посилається апелянт, не є такою, що відповідає критеріям істотної зміни у розумінні статті 652 Цивільного кодексу України, не є доведеною належними доказами і не може бути покладена в основу розірвання договору.
Посилання апелянта на лист ТОВ "Дельта-7" №215 від 27 листопада 2017 року, як на доказ припинення дії договору оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року є необґрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи.
З дослідженого колегією суддів вбачається, що у спірний період між сторонами одночасно існували два чинні договори оренди торгових місць: договір №50 від 29 квітня 2009 року та договір №19 від 01 травня 2008 року (вказана обставина підтверджується рішенням Господарського суду Волинської області від 16 червня 2025 року у справі №903/423/25). Водночас, сам текст листа №215 від 27 листопада 2017 року не містить конкретного посилання на номер договору, у зв'язку з яким він був складений.
З огляду на це, встановити однозначно, до якого саме з двох договорів стосується цей лист, суду не видається можливим.
Колегія суддів зауважує, що у листі зазначено, що він є відповіддю на попередження, яке направлялось Товариством з обмеженою відповідальністю "Дельта - 7" ОСОБА_1 01 серпня 2017 року. Однак жодного відповідного попередження чи його копії позивач суду не надав. Відсутність цього документа унеможливлює повноцінне дослідження контексту листа та ідентифікацію правовідносин, в межах яких його було складено.
Крім того, договір оренди торгового місця №50 від 29 квітня 2009 року був укладений на фіксований строк до 30 квітня 2058 року та не містить умов про його автоматичне продовження чи необхідність подання заяви стороною для припинення його дії. Натомість, у листі №215 від 27 листопада 2017 року прямо зазначено, що "у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору після закінчення його терміну протягом одного календарного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих же умовах", що характерно для договорів із пролонгаційною умовою. Така розбіжність між змістом листа і умовами договору №50 додаткового підтверджує, що вказаний лист не може підтвердити припинення правовідносин саме за договором №50 від 29 квітня 2009 року.
На переконання суду, за умови існування двох договорів і відсутності доказів, що дозволяють беззаперечно ввважати лист №215 таким, що стосується договору №50 від 29 квітня 2009 року, спростовується твердження позивача про його припинення в 2018 році. Також суд вказує на суперечливу поведінку позивача, оскільки твердження позивача про припинення договору № 50 суперечить наступним його діям, а саме звернення до орендодавця 08 січня 2025 року з пропозицією укладення додаткової угоди про припинення такого договору.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії").
У відповідності до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наявних матеріалів справи колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник, в розумінні статті 86 ГПК України не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення Господарського суду Волинської області від 06 травня 2025 року у справі №903/288/25, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника згідно зі статтею 129 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 269, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 10 травня 2025 року у справі №903/288/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Волинської області від 10 травня 2025 року у справі №903/288/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Справу №903/288/25 повернути до Господарського суду Волинської області.
Повний текст постанови складений "11" вересня 2025 р.
Головуючий суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.
Суддя Василишин А.Р.