13 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 452/3745/19
провадження № 61-6062св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи за первісним позовом:
позивач - заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району),
відповідачі: Самбірська міська рада Львівської області, фізична особа - підприємець ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
учасники справи за зустрічним позовом:
позивачі: ОСОБА_2 , фізична особа - підприємець ОСОБА_1 ,
відповідачі: заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, Самбірська квартирно-експлуатаційна частина району,
третя особа- Самбірська міська рада Львівської області,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) на постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року в складі колегії суддів Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О. у справі за позовом заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння та зустрічним позовом ОСОБА_2 , фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району), третя особа - Самбірська міська рада Львівської області, про визнання добросовісним набувачем,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) звернувся до суду з позовом до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов обґрунтовано тим, що у 2005 році Міністерство оборони України здійснювало продаж нерухомого майна військового містечка, а саме будівель № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 на АДРЕСА_1 . Після проведення тендеру з продажу зазначеного майна визначено переможця та конкретний перелік нерухомого майна, яке підлягало відчуженню. Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року надано дозвіл на оформлення права власності та проведення реєстрації на зазначені нежитлові будівлі. Разом із цим за відсутності правових підстав, згідно з пунктом 2 рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року було надано дозвіл на переоформлення приміщення ангару № НОМЕР_8 , площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_2 (далі - приміщення ангару), яке не входило у перелік майна, реалізованого через аукціон.
На підставі рішення міської ради було зареєстроване право власності на приміщення ангару за ОСОБА_3 , який у подальшому відчужив це майно на підставі договорів купівлі-продажу від 04 та 09 травня 2018 року ОСОБА_4 , який, у свою чергу, згідно з договором купівлі-продажу від 01 червня 2018 року відчужив спірне майно ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в рівних частках - по 1/2 частці приміщення ангару кожному.
Посилаючись на те, що спірне приміщення ангару було неправомірно вилучено із володіння Міністерства оборони України, за відсутності його згоди, чим порушені інтереси держави, прокурор просив суд визнати недійсним пункт 2 рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186 «Про впорядкування вуличних номерів» у частині оформлення права власності та проведення реєстрації споруди ангару, площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_3 і витребувати зазначене майно на користь Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
У березні 2020 року ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району), третя особа - Самбірська міська рада Львівської області, про визнання добросовісним набувачем.
Зустрічний позов ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 обґрунтовували тим, що вони є власниками нежитлового приміщення на АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 01 червня 2018 року, укладеного з ОСОБА_4 , який придбав це майно у ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу від 04 та 09 травня 2018 року.
У свою чергу, право власності на спірне майно за ОСОБА_3 було зареєстроване на підставі рішення Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року.
Посилаючись на те, що спірне майно набуте ними у встановленому законом порядку, позивачі за зустрічним позовом просили суд визнати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 добросовісними набувачами нерухомого майна - приміщення ангару, площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Самбірський міськрайонний суд Львівської області рішенням від 27 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 28 березня 2023 року, у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався недоведеністю прокурором наявності обставин, які б свідчили про незаконність прийняття оскаржуваного рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 21 березня 2006 року, оскільки документів, на підставі яких таке рішення було прийнято, під час тимчасового доступу не виявлено, а з договору комісії від 08 липня 2005 року вбачається, що Міністерство оборони України надало дозвіл на реалізацію військового майна, в тому числі спірного приміщення ангару. При цьому був здійснений продаж всіх об'єктів військового містечка № НОМЕР_9 як цілісного майнового комплексу.
Також суд першої інстанції вказав на те, що визнання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 добросовісними набувачами приміщення ангару не є ефективним способом захисту та не має наслідком відновлення прав, які вони вважають порушеними.
Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року апеляційний суд переглядав лише в частині вирішення позову прокурора.
Верховний Суд постановою від 29 листопада 2023 року касаційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задовольнив частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2023 року в частині вирішення позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону скасував, а справу в цій частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд, переглядаючи оскаржувані судові рішення, погодився із тим, що Міністерство оборони України дійсно висловило намір реалізувати спірне приміщення ангару (будівля № НОМЕР_8 ), уклавши 08 липня 2005 року з ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» договір комісії на реалізацію військового майна № Д-121-05/2005/П-6.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що у матеріалах справи наявний лист ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» від 01 лютого 2019 року № 28/704, відповідно до якого у період з 22 жовтня 2004 року до 14 березня 2006 року державне підприємство не відчужувало спірну нежитлову будівлю № 37. Крім того, у протоколі № 7/4 тендерної комісії Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» від 28 листопада 2005 року погоджено порядок денний, щодо визначення переможця тендеру з продажу нерухомого військового майна. Вказаний протокол містить виклад характеристики об'єктів, які реалізуються, зокрема у військовому містечку № НОМЕР_9 у АДРЕСА_1 , однак приміщення № 37 у вказаному переліку відсутнє, а загальна площа об'єктів, які відчужуються, становить 9 220,00 кв. м, а не 9 849,00 кв. м, як зазначено у договорі комісії на реалізацію військового майна від 08 липня 2005 року № Д-121-05/2005/П-6. Також згідно з вказаним протоколом комісія відкрила конверти з тендерними пропозиціями учасників тендеру, серед яких відсутній ОСОБА_3 .
Крім того, Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідно до змісту оскаржуваного рішення Самбірської міської ради Львівської області від 14 березня 2006 року № 26 ОСОБА_3 набув право власності на спірну будівлю на підставі договору купівлі-продажу, однак такий договір у матеріалах справи відсутній, як і відсутні відомості про дату укладення цього правочину, його сторони та державну реєстрацію.
У зв'язку з чим касаційний суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір за позовом прокурора, не встановили, коли та на якій правовій підставі спірна будівля вибула із власності Міністерства оборони України і у який спосіб ОСОБА_3 набув її у власність. Крім того, суд першої інстанції помилково вказав, що позовні вимоги про витребування спірного майна у ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є похідними вимогами від вимоги про визнання недійсним рішення міської ради.
Під час нового розгляду Львівський апеляційний суд постановою від 25 березня 2024 року апеляційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задовольнив частково.
Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що наведені судом першої інстанції мотиви відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсними є помилковими, оскільки ці позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав. При цьому апеляційний суд посилався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Надаючи оцінку обставинам справи та висновкам рішення суду першої інстанції в частині вимог прокурора про витребування спірного приміщення ангару з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , апеляційний суд керувався тим, що спірна будівля вибула із власності Міністерства оборони України поза його волею. Разом із тим відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як добросовісні набувачі, набуваючи 01 червня 2018 року у володіння спірне нерухоме майно та укладаючи письмовий договір про придбання такого майна, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, вочевидь, не могли знати про те, що це майно вибуло з власності позивача поза його волею і щодо такого майна існує спір.
Однак, встановивши порушення прав позивача та обґрунтованість позовних вимог, апеляційний суд не вбачав підстав для їх задоволення у зв'язку з пропуском позивачем без поважних причин позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі. Також суд зазначив, що перебіг позовної давності у цій справі почався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186, та мав сплинути 21 березня 2009 року, а позов у цій справі прокурор подав тільки 21 листопада 2019 року, при цьому позивачі не були позбавлені можливості пред'явити позовні вимоги у межах строку позовної давності та не навели поважних причин неможливості пред'явлення такого позову.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
25 квітня 2024 року Самбірська квартирно-експлуатаційна частина (району) через систему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року, а справу направити на новий розгляд.
У касаційній скарзі заявник посилається на підставу касаційного оскарження, визначену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, а також не врахував висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16, від 27 січня 2021 року в справі № 186/599/17.
Заявник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем позовної давності, а також з висновком суду про те, що перебіг позовної давності розпочався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття оскаржуваного рішення міської ради. Зазначає, що суд не врахував те, що зазначеним рішенням не визначалося і не встановлювалося право власності на спірне майно, у рішенні є лише посилання на неіснуючий договір купівлі-продажу, докази існування якого в матеріалах справи відсутні. Суд не дослідив дійсну дату набуття ОСОБА_3 права власності, яке у порядку статті 331 ЦК України виникає з моменту державної реєстрації, а також не врахував те, що останній зареєстрував своє право на спірне майно лише 07 березня 2018 року, що свідчить про те, що позивачі не могли раніше дізнатися про порушення своїх прав, оскільки відомості про право власності ОСОБА_3 на спірне майно були відсутні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідачі не надали доказів, які б свідчили про те, що інформація про вибуття спірного майна з власності позивача могла бути отримана ним раніше.
Посилаючись на статтю 331 ЦК України, а також на те, що право власності на спірне нерухоме майно у ОСОБА_3 виникло з моменту державної реєстрації такого права, тобто 07 березня 2018 року, заявник зазначав, що перебіг позовної давності у цій справі почався саме із цієї дати. Тому на час звернення прокурора із цим позовом до суду (21 листопада 2019 року) позовна давність не пропущена.
Доводи інших учасників справи
У липні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду заяву, в якій просили суд скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року та закрити провадження у справі, посилаючись на пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України та на те, що відсутній предмет спору, оскільки речове право відповідачів на спірне нерухоме майно припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі їх заяв як власників про припинення об'єкта у зв'язку з його знищенням.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою від 29 травня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Самбірського міськрайонного суду Львівської області.
У червні 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою від 30 червня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
На підставі рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради народних депутатів Львівської області від 22 жовтня 1981 року № 481 затверджено інвентаризаційні плани територій та закріплено за Самбірською квартирно-експлуатаційною частиною (району) земельну ділянку військового містечка № НОМЕР_9 на АДРЕСА_1 , загальною площею 97,31 га (т. 1, а. с. 27).
08 липня 2005 року між Міністерством оборони України і ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» укладено договір комісії на реалізацію військового майна № Д-121-05/2005/П-6, за умовами якого Міністерство доручило вчинити та виконати правочини щодо реалізації на внутрішньому ринку нерухомого військового майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме військового містечка № НОМЕР_9 , зокрема будівель № № НОМЕР_10 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , НОМЕР_2 , НОМЕР_1 , НОМЕР_3 , НОМЕР_11 , а також будівлі № НОМЕР_8 (спірна будівля ангару), загальною площею 9 849 кв. м (т. 2, а. с. 59-63).
17 листопада 2005 року виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області прийняв рішення № 680 «Про оформлення права власності на нерухоме майно», згідно з яким за Міністерством оборони України оформлено право власності на об'єкти нерухомого майна на АДРЕСА_4 , зокрема і приміщення ангару, загальною площею 367,4 кв. м, зобов'язано Самбірське міжміське бюро технічної інвентаризації видати Міністерству оборони України свідоцтво про право власності на об'єкти нерухомого майна на АДРЕСА_4 , зокрема і приміщення ангару, загальною площею 367,4 кв. м, з правом оперативного управління (т. 2, а. с. 57).
Тендерна комісія Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» склала протокол № 7/4 від 28 листопада 2005 року про реалізацію майна військового містечка № НОМЕР_9 у АДРЕСА_1 шляхом проведення аукціону. Зазначеним протоколом погоджено порядок денний щодо визначення переможця тендеру з продажу нерухомого військового майна, що перебуває на балансі Міністерства оборони України, а також протокол містить виклад характеристики об'єктів, які реалізуються, зокрема у військовому містечку № НОМЕР_9 у АДРЕСА_1 , площа яких становить 9 220 кв. м. Приміщення № 37 у зазначеному переліку відсутнє (т. 1, а. с. 29).
Крім того, відповідно до протоколу комісія відкрила конверти з тендерними пропозиціями учасників тендеру, серед яких відсутній ОСОБА_3 .
Рішенням Самбірської міської ради Львівської області від 14 березня 2006 року № 26 «Про вилучення земельної ділянки з території військової частини на АДРЕСА_4 та дозволу на складання проекту відведення» вирішено особам, які викупили об'єкти цілісного майнового комплексу військової частини на АДРЕСА_4 , у тому числі
ОСОБА_3 , перерахувати частки викуплених об'єктів від майна цілісного комплексу, вилучити земельну ділянку, площею 4,0418 га, з території військової частини, закріпити її за власниками об'єктів цілісного майнового комплексу згідно з частками у майні та надати дозвіл власникам на складання проєктів відведення земельних ділянок (т. 1, а. с. 118).
Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186 «Про впорядкування вуличних номерів» вирішено:
- змінити вуличну нумерацію будівель, споруд, приміщеннь на окремі вуличні номери колишнього військового містечка № НОМЕР_9 з АДРЕСА_1 , НОМЕР_12 на АДРЕСА_5 , зокрема приміщенню ангару, загальною площею 367,4 кв. м, власником якого є ОСОБА_3 - АДРЕСА_3 ;
- оформити право власності та провести реєстрацію на зазначену споруду ангару за цією адресою (т. 1, а. с. 41, 90).
04 та 09 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договори купівлі-продажу по 1/2 частці нежитлового приміщення (ангару) на АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 86-89).
Договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_3 набув право власності на спірну будівлю, в матеріалах справи відсутній.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 29 жовтня 2019 року нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , на праві спільної часткової власності по 1/2 частці належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Копистянським Ю. Р. 01 червня 2018 року за реєстровим № 644 (т. 1, а. с. 91-95).
20 червня 2018 року начальник Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою щодо виявлення відомостей про реєстрацію права власності третіх осіб на приміщення ангару за адресою: АДРЕСА_3 , площею 367,4 кв. м, що належить Міністерству оборони України.
Згідно з листом територіального управління, розташованого у м. Львові, Державного бюро розслідувань від 13 вересня 2019 року № 03/3-12956вих-19 за результатами проведення тимчасового доступу до документів встановлено, що ряд документів, які стали підставою для прийняття та виготовлялися під час підготовки проєкту оспорюваного рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року, в Самбірській міській раді відсутні (т. 1, а. с. 30).
Відповідно до листа ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» від 01 лютого 2019 року № 28/704 у період з 22 жовтня 2004 року до 14 березня 2006 року державне підприємство не відчужувало спірну нежитлову будівлю № 37 (т. 2, а. с. 46).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом касаційного оскарження є постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування не оскаржується, а тому Верховний Суд у цій частині не переглядає.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.
За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Оскільки прокурор прагне повернути спірне нерухоме майно у володіння Міністерства оборони України, то, як обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції, єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь позивача. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 922/3838/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16, від 05 червня 2024 року у справі № 922/461/22, від 10 вересня 2024 року у справі № 922/459/22, від 24 вересня 2024 року у справі № 922/2555/21, від 11 березня 2025 року у справі № 922/647/22.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
У частині першій статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У разі якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв'язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України або на підставі частини третьої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).
Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Під час вирішення спору апеляційний суд встановив, що спірне приміщення ангару вибуло з власності Міністерства оборони України незаконно та поза його волею та в подальшому відчужено на користь відповідачів.
Зазначені висновки суду апеляційної інстанції сторони не оскаржували.
Однак, установивши порушення прав позивача та обґрунтованість позовних вимог, апеляційний суд не вбачав підстав для їх задоволення у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі. Суд апеляційної інстанції вважав, що перебіг позовної давності у цій справі почався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Можливість судового захисту суб'єктивного права особи у разі його порушення, визнання або оспорювання, серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу - позовною давністю (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна (могла) була дізнатися про це порушення / особу, яка порушила) аспекти. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» / «повинен довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і пов'язано з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Інститут позовної давності запобігає виникненню стану невизначеності у правових відносинах.
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 760/18065/22).
Якщо позовні вимоги суд визнає обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
У постанові від 26 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 914/3224/16 виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника.
Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду.
З наведеного вбачається, що початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом, зокрема, пов'язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.
Із встановлених судами обставин справи вбачається, що спірне нежитлове приміщення - ангар вибуло з власності Міністерства оборони України 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття оскаржуваного рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області № 186, яким, зокрема, вирішено оформити право власності та провести реєстрацію на спірну споруду ангару за ОСОБА_3 .
Однак апеляційний суд не врахував те, що ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на спірний об'єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише 07 березня 2018 року.
Крім того, апеляційний суд не врахував те, що державна реєстрація, здійснена 07 березня 2018 року, є юридичним фактом, що підтвердив виникнення у ОСОБА_3 речового права та забезпечив визначеність у питанні титулу на спірне майно, який в подальшому його відчужив.
Отже, не врахувавши дійсну дату набуття ОСОБА_3 права власності на спірне майно, яке у порядку статті 331 ЦК України виникає з моменту державної реєстрації, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності у цій справі почався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186, та мав сплинути 21 березня 2009 року.
Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою те, що Міністерство оборони України не було учасником спірних правовідносин щодо передання у приватну власність спірного нерухомого майна. Матеріали справи не містять інформації, що виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області доводив до відома Міністерства оборони України про прийняття оскаржуваного рішення від 21 березня 2006 року № 386.
Отже, апеляційний суд, не перевіривши доводи сторін, не встановивши, чи міг позивач раніше дізнатися про оскаржуване рішення чи про вибуття спірного майна з його володіння до моменту реєстрації права власності на ангар за ОСОБА_3 , дійшов передчасного висновку про пропуск позивачем позовної давності.
У зв'язку з зазначеним доводи касаційної скарги підтвердилися.
З урахуванням того, що Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні, а суди не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу необхідно направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки саме таке вирішення за результатами розгляду касаційної скарги повною мірою відповідатиме принципу процесуальної економії та скоротить тривалість нового розгляду справи судом.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, встановити усі підстави заявленого позову, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зокрема встановити, чи міг позивач до моменту державної реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_3 дізнатися про порушення свого права, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на необхідність перевірки доводів відповідачів про наявність спірного об'єкта.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що підстави касаційного оскарження, наведені заявником у касаційній скарзі, підтвердилися, а також те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд повністю не встановив, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, тому постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до вимог статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо заяви про закриття провадження у справі
У липні 2024 року відповідачі подали заяву про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України за відсутності предмета спору, та просили задовольнити її у повному обсязі.
Додатково зазначали, що 13 червня 2024 року речове право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі їх заяви про припинення об'єкта у зв'язку зі знищенням.
Верховний Суд вважає, що заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про закриття провадження у справі задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, з урахуванням підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до духу Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Предмет позову розуміють як певну матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред'явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв'язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні).
Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо.
Подібного правового висновку Верховний Суд дійшов у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18, від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20.
Оскільки на час відкриття провадження у цій справі між сторонами існував спір, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.
Таким чином, відсутні правові підстави для задоволення заяви про закриття провадження у справі.
Розподіл судових витрат
Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки судом касаційної інстанції у цій справі скасовано судове рішення з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції, а розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовити.
Касаційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року про відмову у задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати, справу направити в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк
В. В. Сердюк