03 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 758/10606/17
провадження № 61-6426св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Подільська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради;
відповідач - ОСОБА_1 ;
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Київська універсальна біржа;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Тетяни Мирославівни на рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Кафідової О. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7, правонаступником якої є Подільська окружна прокуратура міста Києва, в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим номером 394 додатку № 7 вказаного рішення.
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказаний будинок передано до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.
За інформацією Центру комунального сервісу від 27 березня 2017 року за № 844 квартира АДРЕСА_2 є неприватизованою та перебуває в управлінні Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.
Разом з тим, в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017100070001074, внесеному до Єдиного державного реєстру розслідувань від 14 березня 2017 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України, встановлено, що за договором купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Старостіною Н. С. та зареєстрованого у реєстрі за № 103, ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , загальна площа якої 34,6 кв. м (запис про право власності № 12479506 від 11 грудня 2015 року).
Згідно з пунктом 3 вказаного договору відчужувана квартира нібито належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на Київській Універсальній Біржі 18 березня 1997 року за № С5853/2576, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 30 березня 1997 року та записаного у реєстрову книгу під № 5012.
Однак, відповідно до інформації комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» від 03 травня 2017 року № 062/14-5162 (И-2017), квартира АДРЕСА_2 на праві власності не реєструвалася.
Крім того, відповідно до даних реєстру для реєстрації нотаріальних дій за 2009 рік за реєстровим № 103 засвідчено вірність копії (інформація Київського державного нотаріального архіву від 31 березня 2016 року № 405/01-21).
У той же час, за договором купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Кударенко В. М. та зареєстрованим за № 2985, ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_1 (запис про право власності № 12481549 від 11 грудня 2015 року).
За інформацією відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 травня 2017 року № 106-25/198 встановлено, що з дня набрання чинності Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» через відділ з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації приватизація квартири АДРЕСА_2 не здійснювалася. Рішення про приватизацію зазначеної квартири Подільською районною в місті Києві державною адміністрацією не приймалося.
Враховуючи викладене, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7, правонаступником якої є Подільська окружна прокуратура міста Києва, просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 34,6 кв. м, вартістю 551 699 грн, та стягнути судові витрати.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіального громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 802102680000), загальною площею 34,6 кв. м, вартістю 551 699 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірна квартира, яка є комунальною власністю, вибула з володіння власника (територіальної громади міста Києва) поза його волею та з порушенням законодавства, зокрема на підставі документів, які не видавалися компетентним органом місцевого самоврядування з дотриманням встановленої процедури приватизації спірної квартири.
Вирішуючи спір, суди врахували положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), однак вважали можливим застосувати положення статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), посилаючись на те, що ОСОБА_1 як добросовісний набувач не позбавлена можливості захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до продавця спірного майна щодо відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, зокрема з вимогою про стягнення витрачених нею коштів на придбання спірного нерухомого майна з особи, яка не мала відповідних повноважень на укладення договору купівлі-продажу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Федчук Т. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу нарішення Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Т. М. подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16, від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16 тощо, а також - не дослідили зібрані у справі докази.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Подільського районного суду міста Києва.
11 червня 2024 року справа № 758/10606/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Т. М. мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 388 ЦК України, а також формально процитували, але не застосували положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
ОСОБА_1 та члени її сім'ї проживають у спірній квартирі з грудня 2015 року та використовують її як єдине житло більше 8 років, дбають про її стан, роблять ремонти та облаштування квартири, ставляться як до свого житла, що дає підстави стверджувати, що в даному випадку на неї поширюється дія статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також статті 8 Конвенції, за якою кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла.
Ухвалюючи рішення про витребування квартири, суд першої інстанції зазначив, що її вартість складає 551 699 грн, однак ця сума не відповідає дійсній вартості квартири на день розгляду справи. Судом не враховано інфляцію, яка відбулася за період з 11 грудня 2015 року, витрат, які понесла відповідачка на ремонт квартири та її облаштування, тобто вартість квартири на момент витребування не відповідає реальній і судом зроблено безпідставно висновок про вартість витребуваного майна на момент проголошення рішення 551 699 грн.
ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, однак незважаючи на те, що спірна квартира є її житлом, саме державою в особі нотаріусів були допущені дії, які й спричинили негативні наслідки, що поставили під сумнів її права, неможливість реального відшкодування для неї вартості квартири, внаслідок невиконання державою позитивного обов'язку розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності, тобто відсутні розумні підстави для втручання, адже страждання ОСОБА_1 від такого є невиправданими, баланс відсутній, компенсації вона не отримує, іншого житла не має і позбавляється спірної квартири.
Зазначаючи про можливість подання ОСОБА_1 позову до ОСОБА_2 як продавця про відшкодування збитків за статтею 661 ЦК України, суди попередніх інстанцій змушують її самостійно шукати способи компенсації своїх втрат у майбутньому, які є безперспективними, враховуючи фактичні обставини і пояснення ОСОБА_2 , висновок почеркознавчої експертизи, що підпис від імені продавця ОСОБА_2 вчинено не ним, а іншою особою, яка не виявлена слідством. Тобто обставини, встановлені в ході досудового розслідування, на які посилалися суди суперечать висновку про таку можливість ОСОБА_1 відновити свої права у запропонований спосіб.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2024 року прокурор Подільської окружної прокуратури міста Києва Павліченко В. О. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджено перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, в який, зокрема входить будинок АДРЕСА_3 .
Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 будинок № 4 по вулиці Івана Їжакевича включено до переліку підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.
За довідкою комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 27 березня 2017 року № 844 станом на 19 грудня 2014 року квартира за адресою: АДРЕСА_4 , з 08 лютого 1963 року була зареєстрована за наймачем ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка 22 жовтня 2015 року знята з реєстрації у зв'язку зі смертю.
Смерть ОСОБА_4 підтверджується актовим записом про смерть № 1147 від 16 січня 2015 року.
З довідок комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 29 жовтня 2015 року за вих. № 5268 та від 17 березня 2016 року за вих. № 1018 вбачається, що ОСОБА_4 була зареєстрована та проживала у АДРЕСА_4 , займала житлову площу 21,7 кв. м, загальна площа квартири 34,9 кв. м, у 2-кімнатній квартирі, яка розташована першому поверсі триповерхового будинку, який знаходиться на балансі КП «КК», форма власності житла - місцевих рад.
На запит Київської місцевої прокуратури № 7 листами Київського міського бюро технічної інвентаризації від 28 березня 2017 року та від 03 травня 2017 року було повідомлено, що квартира АДРЕСА_2 на праві власності не реєструвалась.
На лист прокурора Київської місцевої прокуратури № 7 листом відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 травня 2017 повідомлено, що з дня набрання чинності Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» по час надання відповіді відділом не проводилася приватизація квартири АДРЕСА_2 .
З огляду на вищенаведені обставини суди попередніх інстанцій виходили з того, що Київська міська рада не приймала рішень щодо відчуження квартири АДРЕСА_2 на користь будь-яких фізичних або юридичних осіб, процедура приватизації не проводилася, жодного розпорядження місцевим органом влади, на підставі якого мало б бути видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, не приймалось.
Разом з тим, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 10 травня 2017 року за № 86640892, право власності на квартиру АДРЕСА_2 з 11 грудня 2015 року зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М.
З договору купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року вбачається, що право власності на спірну квартиру ОСОБА_2 набув на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Старостіною Н. С. за реєстровим № 103, зареєстрованого в комунальному підприємстві Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 06 березня 2009 року за реєстровим № 103.
Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу від 19 лютого 2009 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , квартира, що відчужується, належить продавцю ( ОСОБА_3 ) на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на Київській Універсальній біржі 18 березня 1997 року за № С5853/2576 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 30 березня 1997 року, записаного у реєстрову книгу під № 5012.
На лист Київської місцевої прокуратури № 7 президент Київської універсальної біржі 19 квітня 2018 року повідомив, що на Київській універсальній біржі не реєструвався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 18 березня 1997 року за № С5853/2576 та такого номера не існує.
За відомостями з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб Державної податкової адміністрації України про суми виплачених доходів вказаний у договорі купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року ідентифікаційний номер ОСОБА_3 НОМЕР_1 з 01 січня 1998 року по 31 березня 2016 року недійсний.
Крім того, відповідно до даних реєстру для реєстрації нотаріальних дій за 2009 рік за реєстровим № 103 засвідчено вірність копії (інформація Київського державного нотаріального архіву від 31 березня 2016 року № 405/01-21).
Також, допитаний 13 січня 2016 року в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016100070000103 в якості свідка ОСОБА_2 вказав на те, що 02 квітня 2015 року виявив розбите скло в належному йому автомобілі і крадіжку з автомобіля сумки з грошовими коштами, паспортом громадянина України на його ім'я, довідки про присвоєння ідентифікаційного коду, посвідчення водія та дисконтних карток. Вказав, що стороною договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року він не був, ОСОБА_1 ніколи не бачив, підпис на зазначеному договорі виконаний не ним, про перебування в його власності квартири АДРЕСА_2 йому нічого не відомо і за вказаною адресою він ніколи не був, цей договір є підроблений.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Т. М. підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 316, 317 ЦК України).
Відповідно до статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Частиною першою статті 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Згідно з частиною третьою статті 9 Житлового кодексу України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Отже, для виникнення права приватної власності на квартиру яка перебуває у комунальній власності територіальної громади вона підлягає приватизації її користувачами.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується, зокрема, питання надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної власності у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.
Згідно з частиною восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження комунальним майном можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади лише відповідні органи місцевого самоврядування.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна.
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (див. постанову Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі провадження № 6-2407цс15).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що приватизація квартири АДРЕСА_2 не проводилася, а право власності на цю квартиру за ОСОБА_3 та в подальшому за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано на підставі договорів купівлі-продажу, які не укладалися. Оскільки житловий будинок, в якому розташована спірна квартира, належить до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста та перебуває у власності Київської міської ради, то суди попередніх інстанцій вважали, що спірне нерухоме майно вибуло із володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради поза її волею, у зв'язку з чим наявні підстави для його витребування відповідно до статті 388 ЦК України з незаконного володіння ОСОБА_1 , яка є його останнім набувачем.
В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції сторона відповідача звертала увагу на те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири, проживає в цій квартирі з грудня 2015 року та використовує її як єдине житло більше 8 років, дбає про її стан, робить ремонти та облаштування квартири, ставиться як до свого житла. Сторона відповідача вважала, що саме державою в особі нотаріусів були допущені дії, які спричинили негативні наслідки, що поставили під сумнів її права, неможливість реального відшкодування для неї вартості квартири, внаслідок невиконання державою позитивного обов'язку розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності.
Однак, погоджуючись з висновком місцевого суду про задоволення позову, апеляційний суд не дав належної оцінки вищенаведеним доводам, не звернув увагу на те, що допитаний в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016100070000103 в якості свідка ОСОБА_2 підтвердив, що він не був стороною договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року, ОСОБА_1 ніколи не бачив, підпис на зазначеному договорі виконаний не ним, про перебування в його власності квартири АДРЕСА_2 йому нічого не відомо і за вказаною адресою він ніколи не був, цей договір є підроблений.
При цьому апеляційний суд не з'ясував, які наслідки розслідування вказаного кримінального провадження, чи встановлено винних осіб, не спростував вищевказаних обставин щодо неукладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року, внаслідок чого суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_1 має можливість захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до продавця спірного майна, тобто до ОСОБА_2 .
В постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18), на яку послалася заявниця в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованої, зокрема, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права.
Добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, зокрема передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 листопада 2016 року у справі «Alentseva v. russia» суд зазначив, що конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть містити акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Volovik v. Ukraine», заява № 15123/03, пункт 45).
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі «Brumarescu v. Romania», заява № 28342/95, пункт 61).
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми. Перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, висловлена в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності в розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що містить свободу від свавілля. Будь-яке втручання держоргану в право на мирне володіння майном повинне забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East / West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, пункти 166-168).
У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме собою суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
Верховний Суд зазначає, що вказані гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 у справі № 910/8413/21).
Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна.
За приписами частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Таким чином, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Судове рішення апеляційного суду постановлено за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не може вважатися такими, що відповідає вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Отже, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, зокрема підстав для втручання у мирне володіння майном ОСОБА_1 , закріплених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та не надав оцінки тягаря, покладеного на неї таким втручанням.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти російської федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
З огляду на те, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Тетяни Мирославівни задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович