печерський районний суд міста києва
Справа № 442/3147/24-ц
пр. 2-2888/25
03 вересня 2025 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Соколова О.М.,
при секретарі судових засідань: Фаренюку М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 442/3147/24-ц за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України та держави російська федерація в особі посольства держави російська федерація в Польщі, про відшкодування моральної шкоди,-
У квітні 2024 року до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до держави Україна в особі Міністерства юстиції України та держави російська федерація в особі посольства держави російська федерація в Польщі, про відшкодування моральної шкоди, в якому просить стягнути на його користь з Держави Україна 8 гривень в якості відшкодування моральної шкоди, яка спричинена стверджуваним порушенням його прав на мир, а також стягнути з держави російська федерація 12000000 гривень в якості відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його права внаслідок військової агресії та окупації частини території України.
У обґрунтування своїх вимог позивач вказує, що загальновідомим є той факт, що з 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України. З 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на територію України. Указом Президента України від 14 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
Дані дії держави російська федерація та очевидна бездіяльність Держави Україна, яка допустила до військового конфлікту з російською федерацією, привели до порушення прав позивача, в тому числі і права на мир. Право на мир, закріплене Декларацією про виховання народів у дусі миру 1978 року. Декларацією про право народів на мир 1984 року, закріплено суверенне право народів на мир. Зокрема у Декларації 1984 року вказано, що священним обов'язком кожної держави є забезпечення мирного життя народів. Наголошується, що держава зобов'язана вести свою політику у напрямі недопущення війни, зокрема і ядерної, не допускати застосування збройної сили в міжнародних відносинах, усі спори вирішувати мирним шляхом на підставі міжнародно-правових документів для повноцінного забезпечення права народів на мир.
Як вказує позивач, відповідачі порушили похідні права від права на мир, а саме право на безпеку, на суверенітет та цілісність території, на право вільного пересування.
У обґрунтування позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди, позивачем вказано, що моральна шкода завдана порушенням його права на мир, внаслідок чого позивач зазнав душевних страждань і приниження, переніс неодноразові стреси і побоювання за свою безпеку, втрату своєї дружини, були порушені його нормальні життєві зв'язки та погіршилися відносини з оточуючими людьми. Війна накопичує у позивача системний стрес. Споглядання розрушених ракетними ударами будівель, приносить позивачеві додатковий дискомфорт, в тому числі і часткову втрату віри в людяність загарбників.
Як зазначає позивач, лівобережна території Херсонської області де позивач проживав з дружиною було захоплена. Сім'я позивача два місяці знаходилась на окупованій території, позивач з дружиною втратили свій бізнес у вигляді продуктового та промислового магазинів, сільськогосподарську техніку, інвентар до неї, земельні паї, пережили відсутність медикаментів, постійні обшуки та моральні знущання, в подальшому, змушені були виїхати на підконтрольну територію України. Як вказує позивач, його дружина захворіла та невдовзі її не стало внаслідок серцевого нападу. Розмір моральної шкоди розраховано позивачем за його внутрішнім переконанням з врахуванням рішень ЄСПЛ та норм міжнародного права без будь-якої методики, оскільки такої не існує.
Ухвалою Дрогобицьокого міськрайонного суду Львівської області від 18.04.2024 року матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України та держави російська федерація в особі посольства держави російська федерація в Польщі, про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його прав внаслідок військової агресії та окупацією російською федерацією частини території України, порушенням його прав на мир та правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України в частині добросовісності, внаслідок неналежного виконання своїх позитивних обов'язків, передано за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07.06.2024 року відкрито провадження у цивільній справі № 442/3147/24-ц та призначено підготовче судове засідання.
05.08.2024 року на адресу суду від представника Міністерства юстиції (відповідач -1) надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого вбачається, що Міністерство юстиції України проти позовних вимог, пред'явлених до Держави Україна заперечує, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Зазначила, що вказані докази позивачем не доводять факту порушення прав останнього саме внаслідок незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Позивач не доводить склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності Держави Україна перед позивачем за завдану моральну шкоду. Міністерство юстиції України вважає, що російська федерація та її уряд, зобов'язані нести, як кримінальну так і цивільно-правову відповідальність за злочинні дії, які вона вчиняла та продовжує вчиняти відносно України та її громадян. Така відповідальність настане після прийняття відповідних рішень компетентними міжнародними інституціями та забезпечить реальну можливість відновити порушені права громадян України у зв'язку із військовою агресією росії проти України.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 10.04.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, разом з тим, в матеріалах справи міститься заява від останнього про розгляд справи без його участі.
Від представника відповідача 1 на адресу суду надійшла заява про розгляд справи без участі представника Міністерства юстиції України, проти позовних вимог заперечувала з підстав викладених у відзиві та просила відмовити у задоволенні позову.
Представник відповідача 2: держава російська федерація в особі посольства держави російська федерація в Польщі у судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце проведення судового засідання повідомлялися належним чином, у тому числі, шляхом публікації оголошення на офіційному веб-порталі «Судова влада України».
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).
Отже, обов'язок держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті1,3 Основного Закону України).
За положеннями ст.1 Закону України "Про оборону України", збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974 року.
Законом України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18 січня 2018 року визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.
Наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України стала окупація частини території України.
За положеннями ч.6 ст.5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Таким чином, Російська Федерація є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме Російська Федерація є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2022 року № 760/17232/20-ц (61-15925 св 21) зазначено наступне: "Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається", Верховний Суд врахував таке: - предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
У зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).
Отже, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України".
Крім того, у своїй постанові від 14.04.2022 року по справі № 308/9708/19 Верховний Суд також дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН. Зокрема, Верховний Суд встановив, що такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Отже, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава Російська Федерація є належним відповідачем у даній справі.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 року по справі № 760/17232/20-ц.
Згідно з ч. 1 ст. 174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи.
Як встановлено, частиною 8 статті 178 ЦПК України, у разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
З урахуванням тривалого перебування справи у суді, суд, приходить до висновку про розгляд справи у відсутність учасників на підставі наявних в ній доказів.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Відповідно до ст.ст. 2, 4 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
Статтями 15, 16 ЦК України, передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частиною першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, в тому числі, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до частини першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно з частиною першою статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17 і розвинуті ним у постанові від 22.01.2020 у справі №560/798/16-а. Верховний Суд у цих справах зазначив, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - це емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Виходячи із загальних засад доказування у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який розмір.
Зазначене твердження узгоджується із позицією Верховного суду висловленою у постановах від 18.02.2021 року справа №813/1229/17, від 10.02.2021 року справа №686/21731/19.
Відповідно до роз'яснень пункту третього постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі - Постанова), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктом 5 вказаної Постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними.
У деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно наслідковий зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього.
При цьому на потерпілого (позивача) покладається обов'язок довести факт неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками.
У випадку завдання громадянинові шкоди внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини цих органів та осіб.
Згідно із частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Зокрема, суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру, за яких обставин та якими діями/бездіяльністю вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну шкоду та з чого він виходив при цьому.
Так, до позовної заяви позивачем долучено копії паспорта громадянина України, довідку від 29.04.2022 № 1302-5001457586 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 , довідку від 29.04.2022 № 1302-5001458933 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_2 , Свідоцтво про укладення шлюбу від 20.10.1984, лікарське свідоцтво про смерть № 199 від 29.08.2022.
Проте, вказані докази не доводять факту порушення прав позивача саме внаслідок незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору ( ст. 95 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позивач не доводить склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності Держави Україна перед позивачем за завдану моральну шкоду, отже позов у цій частині є необґрунтованим.
Таким чином суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення з Держави Україна грошових коштів у якості відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими, та не підлягають задоволенню у зв'язку із їх недоведеністю.
Відповідно до вимог статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, позитивним обов'язком Держави є забезпечення фактичного виконання судового рішення у спосіб і порядок визначений судовим рішенням, чинним законодавством України та відповідними міжнародними угодами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) випадках - на приватних виконавців.
Порядок примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) регламентовано Законом.
Відповідно до частини четвертої статті 24 даного Закону виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України. Також під час виконання рішень стосовно іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають (перебувають) чи зареєстровані на території України або мають на території України власне майно, яким володіють самостійно або разом з іншими особами, застосовуються положення Закону (частина перша статті 77 Закону).
Примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) може бути забезпечено органами державної виконавчої служби/приватними виконавцями відповідно до вимог чинного законодавства про примусове виконання рішень щодо майна, яке знаходиться на території України.
При цьому Законом не передбачено порядок виконання рішень, боржником за якими є іноземна держава.
При цьому, використання коштів для сплати заборгованості за виконавчими документами боржником за яким є російська федерація не передбачено. Отже, незважаючи на існування практики звернення фізичних та юридичних осіб до національних судів для захисту інтересів та відшкодування шкоди до держави агресора, станом на сьогодні, реальне виконання такого рішення на території України є неврегульованим на законодавчому рівні.
Згідно із вимогами статті 264 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; та докази на їх підтвердження.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для відшкодування моральної шкоди, а саме по собі твердження позивача про те, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території України, він зазнав душевних страждань і приниження, переніс неодноразові стреси і побоювання за свою безпеку та безпеку його близьких і рідних, були порушені його нормальні життєві зв'язки, не є належними та допустимими доказами спричинення позивачу моральної шкоди.
У матеріалах справи відсутні та в ході розгляду справи позивачем суду не було надано відповідних висновків експертів з приводу причинного зв'язку між станом його здоров'я та спричиненою йому з боку відповідача моральною шкодою.
Доводи позивача про те, що внаслідок збройної агресії російської федерації, йому було завдано моральну шкоду є безпідставними, оскільки попри загально відомий факт збройної агресії російської федерації, не звільняє позивача від доведення наявності шкоди та причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, а тому суд вважає позов необґрунтованим, та таким, що не підлягає задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, ст.ст.15, 16, 22, 23, 1167, 1192 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 23,77,79-80, 81, 89, 141, 263, 264, 353, 354-355 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України та держави російська федерація в особі посольства держави російська федерація в Польщі, про відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 09.09.2025 року.
Суддя О.М. Соколов