Справа № 320/15035/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.
09 вересня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача: Беспалова О. О., суддів: Ключковича В. Ю., Парінова А. Б., розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 та Національної поліції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язати вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Національної поліції України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Національної поліції України, яка полягає у неприйнятті рішення про виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення та служби 12.01.2018, за період з 12.01.2018 по 11.02.2023 включно;
- зобов'язати Національну поліцію України нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 12.01.2018, за період з 12.01.2018 по 11.02.2023 включно.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України щодо невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 13.01.2018 по 19.01.2023 включно.
Стягнуто з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 13.01.2018 до 19.01.2023 у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції не провів належних розрахунків та невірно визначив суму, що підлягає стягненню на користь позивача.
Також, не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з'ясування усіх фактичних обставин у справі. Наголошує, що право на компенсацію втрати частини доходу за порушення строків його виплати виникає лише у разі, якщо такий дохід має постійний, а не разовий характер.
У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила таке.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 07.11.2015 по 12.01.2018 включно проходив службу в підрозділах Національної поліції України.
У 2016 році позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 29.04.2016.
Станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу Національною поліцією України позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби - 12.01.2018.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.08.2022 у справі № 640/6831/21 позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 12.01.2018 та зобов'язано Національну поліцію України нарахувати та виплатити мені грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 12.01.2018.
На виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.08.2022 у справі № 640/6831/21, Національною поліцією України 11.02.2023 на картковий рахунок позивача перераховано грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 12.01.2018, у сумі 10 295,10 грн, що підтверджується випискою по картці/рахунку КБ «Приватбанк» від 13.02.2023.
Вважаючи, що має право на компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, положення статті 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.03.2021 у справі №520/12809/19, від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 31.03.2021 у справі №120/2617/20-а, від 04.06.2021 у справі №280/1198/20, від 22.04.2021 у справі №620/828/20, та в силу вимог Кодексу адміністративного судочинства України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норм права.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію.
За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17, дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Також відповідно до практики Верховного Суду, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19).
З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів суд має враховувати правову позицію саме Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені чинні підходи щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. На такому підході до досягнення зазначеної мети наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (постанови Верховного Суду від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20; від 25.04.2023 у справі № 460/49364/22).
Таким чином, висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про зобов'язання Національної поліції України виплатити позивачу його середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є цілком обґрунтованими.
Що ж стосовно визначення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача, суд зазначає наступне.
Як вбачається із змісту позовної заяви та вимог апеляційної скарги позивача, останній просить суд зобов'язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.01.2018 по 11.02.2023 в розмірі 600 966,12грн.
При цьому, слід враховувати що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, яким викладено в новій редакції норму ст. 117 КЗпП України, а саме, встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Відтак, вирішуючи питання щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід враховувати правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Тому стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього.
Період з 12 січня 2019 року до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19 липня 2022 року до 11 лютого 2023 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин.
За змістом ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з наявно в матеріалах справи довідки про нараховане грошове забезпечення, загальна сума такого за два останні повні місяці проходження служби склав 36 066,97грн.
Відтак, середньоденний заробіток позивача складає 591,26грн (36 066,97грн / 61 день).
За період з 12.01.2018 до 18.07.2022 сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 1649 днів х 591,26 грн (середньоденне грошове забезпечення) = 974 987,74грн.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 10 295,10 грн / 974 987,74 грн (виплачена сума за рішенням суду / середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,01.
З урахуванням вказаного, середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні та з врахуванням принципу співмірності становить 9 749,87 грн (591,26 грн х 1649 календарних днів х 0,01).
Визначаючи розмір середнього заробітку, який підлягає відшкодуванню за період з 19.07.2022 по 11.02.2023 включно, колегія суддів виходить з такого.
Період затримки розрахунку за вказаний період складає 208 календарних днів, поряд із цим, період затримки розрахунку при звільненні, за який може бути визначено відшкодування (з урахуванням чинної редакції ст. 117 КЗпП), не може перевищувати 182 календарні дні.
З урахуванням середньоденного заробітку позивача (591,26 грн) сума відшкодування становить 107 609,32 грн (182х591,26 грн) та така сума не підлягає зменшенню.
Таким чином, зважаючи на висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку визначена судом з урахування наведеного становить 117 359,19 грн (9 749,87 + 107 609,32).
Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Розглянувши доводи викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено при неповному з'ясуванні обставин справи та з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню, в частині визначення розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Національної поліції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язати вчинити певні дії залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року задовольнити часткового.
Скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти в цій частині нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Національної поліції України (код ЄДРПОУ - 40108578, вул. Академіка Богомольця, буд.10, м.Київ, 01601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 13.01.2018 до 11.02.2023 у розмірі 117 359,19 (сто сімнадцять тисяч триста п'ятдесят дев'ять гривень 19 копійок).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Суддя-доповідач О. О. Беспалов
Суддя В. Ю. Ключкович
Суддя А. Б. Парінов
(Повний текст постанови складено 09.09.2025 року)