08 вересня 2025 року Чернігів Справа № 620/7160/25
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Баргаміної Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернігівської митниці про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Чернігівської митниці, в якому просить:
- визнати, що, під час здійснення митного оформлення за митною декларацією №25UA102210002812U7 відповідачем порушено вимоги МКУ: частини 3 ст.53 про порядок витребування додаткових документів, частин 1, 2 ст.255 щодо порядку та строків завершення митного оформлення, частини 7 ст. 54 щодо обов'язку відповідача визнати митну вартість автоматично, частини 3 ст. 256 про прийняття рішення про відмову (винесення картки відмови) у митному оформленні в межах строку, відведеного ст.255 МКУ для завершення митного оформлення, допустивши тим самим бездіяльність;
- скасувати картку відмови у митному оформленні № UA102210/2025/000066, винесену в результаті вказаних порушень МКУ, як незаконну;
- зобов'язати відповідача виконати вимогу частини 7 статті 54 МКУ при митному оформленні за митною декларацією №25UA102210002812U7.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконав вимоги частини 3 ст. 53, частини 1 та частини 6 ст. 255, частини 3 ст. 256, частини 7. ст. 54 Митного кодексу України, проігнорував правові позиції Верховного Суду, чим порушив права позивача та його довірителя, що є достатньою підставою для скасування рішення відповідача про відмову у митному оформленні із заявленої відповідачем підстави - неподання позивачем додаткових документів за митною декларацією № 25UA102210002812U7.
Відповідач подав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу у задоволенні позову, посилаючись на те, що відповідно до доданих до позовної заяви документів митне оформлення здійснювалося відносно ОСОБА_2 , яка є отримувачем транспортного засобу згідно митної декларації. Оскаржувана картка відмови також складена відносно ОСОБА_2 . Відповідачем не вчинялося жодних дій по відношенню до позивача, оскільки він не є вантажоодержувачем за митною декларацією, а вповноважений ОСОБА_2 на придбання спірного автомобіля та здійснення його митного оформлення. Під час митного оформлення ФОП ОСОБА_1 виступав як комісіонером, так і митним брокером одночасно, який діяв в інтересах ОСОБА_2 , тобто жодні права, свободи і законні інтереси ОСОБА_1 при митному оформленні посадовими особами відповідача не порушувалися. Вказує, що жодних інших документів, відповідно до яких ОСОБА_2 вповноважила ОСОБА_1 звертатися до суду в її інтересах, позивачем не надано.
Позивачем було подано відповідь на відзив, в якій вказав, що діями та рішеннями відповідача було порушено його права.
Відповідачем було подано заперечення, в яких зазначив, що позивачем не надано доказів, що він звернувся до суду в інтересах ОСОБА_2 .
Процесуальні дії у справі: ухвалою суду від 25.07.2025 у задоволенні клопотання Чернігівської митниці про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін було відмовлено.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Згідно митної декларації № 25UA102210002812U7 ОСОБА_2 було ввезено на митну територію України легковий автомобіль, що був у користуванні марки HYUNDAI модель IX35, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , рік виготовлення 2014.
За результатами перевірки митної декларації Чернігівською митницею було прийнято картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №/2025/000066.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини з приводу митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України, справляння митних платежів регулюються положеннями Митного кодексу України, Податкового кодексу України та інших законів України з питань оподаткування.
Відповідно до частини першої статті 246 Митного кодексу України метою митного оформлення є забезпечення дотримання встановленого законодавством України порядку переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, а також забезпечення статистичного обліку ввезення на митну територію України, вивезення за її межі і транзиту через її територію товарів.
Згідно частини першої статті 248 Митного кодексу України митне оформлення розпочинається з моменту подання митному органу декларантом або уповноваженою ним особою митної декларації або документа, який відповідно до законодавства її замінює, та документів, необхідних для митного оформлення, а в разі електронного декларування - з моменту отримання митним органом від декларанта або уповноваженої ним особи електронної митної декларації або електронного документа, який відповідно до законодавства замінює митну декларацію.
Декларування здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення. При застосуванні письмової форми декларування можуть використовуватися як електронні документи, так і документи на паперовому носії або їх електронні (скановані) копії, на які накладено електронний підпис декларанта або уповноваженої ним особи. (частина перша статті 257 Митного кодексу України).
Статтями 49, 50 Митного кодексу України визначено, що митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.
Частинами четвертою та п'ятою статті 58 Митного кодексу України також передбачено, що митною вартістю товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за товари, якщо вони продаються на експорт в Україну, скоригована в разі потреби з урахуванням положень частини десятої цієї статті. Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов'язаних із продавцем осіб для виконання зобов'язань продавця.
Згідно частини першої статті 51 Митного кодексу України митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу.
Заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом або уповноваженою ним особою під час декларування товарів у порядку, встановленому розділом VIII цього Кодексу та цією главою. Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов'язані: 1) заявляти митну вартість, визначену ними самостійно, у тому числі за результатами консультацій з митним органом; 2) подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об'єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню; 3) нести всі додаткові витрати, пов'язані з коригуванням митної вартості або наданням митному органу додаткової інформації (частини перша та друга статті 52 Митного кодексу України).
Частинами першою та другою статті 53 Митного кодексу України встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є: 1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п'ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; 2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; 3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об'єктом купівлі-продажу); 4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; 5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару; 6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів; 7) ліцензія на імпорт товару, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню; 8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування.
З аналізу частин першої та другої статті 53 Митного кодексу України вбачається, що Кодекс містить вичерпний перелік документів, що подається декларантом митному органу для підтвердження заявленої митної вартості товарів та обраного методу її визначення.
Частиною п'ятою статті 54 Митного кодексу України передбачено, що митний орган з метою здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів має право: 1) упевнюватися в достовірності або точності будь-якої заяви, документа чи розрахунку, поданих для цілей визначення митної вартості; 2) у випадках, встановлених цим Кодексом, письмово запитувати від декларанта або уповноваженої ним особи встановлені статтею 53 цього Кодексу додаткові документи та відомості, якщо це необхідно для прийняття рішення про визнання заявленої митної вартості; 3) у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснювати коригування заявленої митної вартості товарів; 4) проводити в порядку, визначеному статтями 345 - 354 цього Кодексу, перевірки правильності визначення митної вартості товарів після їх випуску; 5) звертатися до митних органів інших країн із запитами щодо надання відомостей, необхідних для підтвердження достовірності заявленої митної вартості; 6) застосовувати інші передбачені цим Кодексом форми митного контролю.
Митний орган може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, у разі: 1) невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості; 2) неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу, або відсутності у цих документах всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари; 3) невідповідності обраного декларантом або уповноваженою ним особою методу визначення митної вартості товару умовам, наведеним у главі 9 цього Кодексу; 4) надходження до митного органу документально підтвердженої офіційної інформації митних органів інших країн щодо недостовірності заявленої митної вартості (частина шоста статті 54 Митного кодексу України).
Суд зауважує, що вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у наявності у особи права на звернення за судом захистом, а саме наявності відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в своєму Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів особи на момент її звернення до суду.
Водночас таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у відповідних законодавчих актах право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004. Поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
Отже, з огляду на вимоги статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України, об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
Поряд з цим, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі № 522/3665/17 виснував, що обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до "юридичного" відповідно до частини другої статті 124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Отже, з наведеного слідує необхідність з'ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
Суд зауважує, що підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення.
У випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб'єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень та які закріплені у статтях 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.
Індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відтак, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено, позаяк підставою для звернення особи до суду з позовом є її суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні прав чи свобод. Однак, обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду. Порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті.
Судом встановлено, що між ОСОБА_2 (комітент) та ФОП ОСОБА_1 (комісіонер) укладено договір комісії №КД-01-15.04.2025, згідно якого комісіонер зобов'язується від свого імені, але за рахунок Комітента, здійснити ряд юридично значущих дій, а Комітент зобов'язується виплатити Комісіонеру винагороду за виконане доручення в розмірі та в строки зазначені в Договорі (в додатку). Комісіонер зобов'язаний, зокрема: придбати транспортні засоби (далі - «Товар») зазначені в додатках до Договору на умовах, найбільш вигідних для Комітента, в тому числі за ціною, не вище зазначеної в додатку до Договору; поставити (організувати доставку) товару до митниці призначення; поставити автомобіль на державний облік (за окремим договором-доручення за наявності договору); виконати всі обов'язки і здійснити всі права по угодах, укладених з третіми особами в рамках цього договору комісії; виконувати зобов'язання з придбання автомобіля для Комітента в терміни, встановлені додатковою угодою сторін у письмовій формі.
Тобто, саме ОСОБА_2 (із залученням комісіонера) було здійснено імпорт легкового автомобіля марки HYUNDAI модель IX35, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , рік виготовлення 2014.
Таким чином, зважаючи на викладене, судом встановлено, що оскаржувані дії та рішення Чернігівської митниці були вчинені саме відносно імпортера легкового автомобіля, ОСОБА_2 , та не впливають на права та обов'язки позивача.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання, що, під час здійснення митного оформлення за митною декларацією №25UA102210002812U7 відповідачем порушено вимоги МКУ: частини 3 ст.53 про порядок витребування додаткових документів, частин 1, 2 ст.255 щодо порядку та строків завершення митного оформлення, частини 7 ст. 54 щодо обов'язку відповідача визнати митну вартість автоматично, частини 3 ст. 256 про прийняття рішення про відмову (винесення картки відмови) у митному оформленні в межах строку, відведеного ст.255 МКУ для завершення митного оформлення, допустивши тим самим бездіяльність; скасування картки відмови у митному оформленні № UA102210/2025/000066, винесену в результаті вказаних порушень МКУ, як незаконну; зобов'язання відповідача виконати вимогу частини 7 статті 54 МКУ при митному оформленні за митною декларацією №25UA102210002812U7 не породжують для позивача, жодних прав та обов'язків, відтак право на захист у нього відсутнє.
Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити повністю.
У зв'язку з відмовою в задоволенні позову, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Чернігівської митниці (просп. Перемоги, 6, м. Чернігів, Чернігівська обл., Чернігівський р-н, 14017, код ЄДРПОУ 39482156) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 08.09.2025.
Суддя Наталія БАРГАМІНА