ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
08 вересня 2025 року Справа № 903/281/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В. , суддя Бучинська Г.Б.
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю ПП Західна аграрна компанія на рішення Господарського суду Волинської області від 11 червня 2025 року по справі №903/281/25 (повний текст судового рішення складено 19 червня 2025 року, суддя Вороняк А. С.)
за позовом Володимирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Локачинської селищної ради
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю ПП Західна аграрна компанія
про стягнення 185774 грн 11 коп.
Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до частин 2, 10 статті 270, частини 13 статті 8 та частини 3 статті 252 ГПК України.
Володимирська окружна прокуратура (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі Локачинської селищної ради (надалі - Позивач) звернулась в Господарський суд Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “ПП Західна аграрна компанія» (надалі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат та 37348 грн 61 коп. 3% річних.
В обгрунтування своїх позовних вимог Прокурор посилається на те, що Відповідачем безпідставно збережені кошти внаслідок несплати орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 072248600:04:000:0694 площею 15 Га в сумі 580398 грн 93 коп., які було сплачено на виконання рішення Господарського суду Волинської області по справі №903/145/24, тому Прокурором здійснено нарахування 3% річних та інфляційних втрат відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 11 червня 2025 року по справі № 903/281/25 позов задоволено частково та стягнуто з Відповідача на користь Позивача 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат, а також 37347 грн 32 коп. 3% річних. У позові про стягнення 1 грн 29 коп. - 3% річних судом відмовлено.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Місцевий господарський суд виснував, що зобов'язання повернути безпідставно набуте або збережене майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України, тобто з моменту безпідставного набуття майна або з моменту безпідставного його збереження та що це зобов'язання не виникає з рішення суду. Суд при цьому констатував, що судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих або збережених коштів, який він не виконує та що в іншому випадку (за усною позицією представника Відповідача) без судового рішення зобов'язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби Позивач не звернувся до суду, то Відповідач не мав би обов'язку повернути йому безпідставно отримані кошти. З позиції суду такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов'язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України.
Також, місцевий господарський суд вказав, що як вбачається зі змісту позовної заяви Прокурором нараховано 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат та 37348 грн 61 коп. 3% річних.
Місцевий господарський суд зробив висновок про правомірність заявлених до стягнення 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, які підлягають стягненню з Відповідача, однак щодо 3 % річних, суд зауважив, що Прокурором невірно визначено період нарахування на суму боргу за квітень 2021 року, а саме його початок (31 травня 2021 року), оскільки останній день оплати 30 травня 2021 року припадає на вихідний день, відповідно останнім днем оплати буде перший робочий день (31 травня 2021 року). З даного суд зробив висновок, що прострочення платежу настало з 1 червня 2021 року, а тому здійснивши власний перерахунок 3 % річних, суд першої інстанції вказав, що підставними для стягнення з Відповідача є 37347 грн 32 коп. в решті частини стягнення 3 % річних в сумі 1 грн 29 коп. судом відмовлено через безпідставність.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, з підстав, висвітлених в ній, просив скасувати рішення Господарського суду Волинської області та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково. Стягнути Відповідача 43 230 грн 36 коп. інфляційних втрат та 15 726 грн 44 коп. 3% річних. У позові про стягнення з Відповідача інфляційних втрат та 3% річних за період з 1 грудня 2020 року по 13 березня 2022 року відмовити.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу Відповідач, зокрема виходив з того, що в постанові від 25 вересня 2024 року Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі N 206/2984/23 визначив, що «Внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року в справі N 127/15672/16-ц (провадження N 14-254цс19), на яку посилається заявниця в касаційній скарзі та яку правильно врахували суди попередніх інстанцій.»
Апелянт зазначив, що законодавчі зміни щодо строку позовної давності стосуються забезпечення права особи на звернення до суду з позовом в умовах надзвичайної ситуації та воєнного стану та, що разом з цим, запровадження карантину та воєнного стану не змінює правило про нарахування індексу інфляції і 3 % річних за три останні роки, які передували зверненню до суду.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14 липня 2025 року, з підстав, висвітлених в ній, було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано Позивачу в строк протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали надати до відділу канцелярії та документообігу суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Відповідачу.
На адресу апеляційного господарського суду надійшов відзив від Позивача, в котрому Позивач, заперечив проти доводів апеляційної скарги Відповідача та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. При цьому, Позивач зазначив, що у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 922/5064/23 зроблено висновок про те, що з часу запровадження в Україні воєнного стану, тобто з 24 лютого 2022 року, перебіг позовної давності зупинився. Враховуючи, що оскільки з 2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби", згідно з яким в Україні з 12 березня 2020 року запроваджений загальнодержавний карантин, який тривав до 30 червня 2023 року, а з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, який діє і на даний час, то з позиції Позивача слід враховувати наступне: - у межах продовженої (зупиненої) позовної давності відповідно до вимог статті 257 Цивільного кодексу України перебувають позовні вимоги починаючи з 2 квітня 2017 року; у межах продовженої (зупиненої) позовної давності відповідно до вимог статті 258 Цивільного кодексу України перебувають позовні вимоги починаючи з 2 квітня 2019 року.
Північно-західний апеляційний господарський суд констатує, що відповідно до частини 1 статті 270 ГПК України: у суду апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження, з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Згідно частини 2 статті 270 ГПК України: розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Частиною 3 статті 270 ГПК України передбачено, що розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
В силу дії частини 10 статті 270 ГПК України: апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову меншою ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно частини 13 статті 8 ГПК України: розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Разом з тим, суд констатує, що види справ, що не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження визначені в частині 4 статті 247 ГПК України.
Суд констатує, що дана справа № 902/681/21 не підпадає під дані винятки.
Водночас, суд констатує, що згідно статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік", з 1 січня 2025 року встановлено прожитковий мінімуму на одну працездатну особу в розмірі 2270 грн. Відтак, максимальна ціна позову, що підлягає під дію частини 10 статті 270 ГПК України складає 302800 грн 00 коп. (що є більшою сумою, ніж сума позовних вимог в даній справі).
З огляду на вищевказане, колегія апеляційного господарського суду дослідивши матеріали справи на предмет їх підставності та предметності в розрізі вимог частини 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, ухвалила рішення здійснювати розгляд даної скарги без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, в такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно, ухвалою суду від 14 липня 2025 року повідомлено сторін про те, що розгляд справи №903/281/25 проводитися в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи, постанова по даній справі буде виготовлена до 15 вересня 2025 року включно.
Відтак, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
При цьому, суд виходив з наступного.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, рішенням Господарського суду Волинської області від 14 травня 2024 року в справі № 903/145/24 позов Прокурора в інтересах держави в особі Позивача задоволено; стягнуто з Відповідача на користь Позивача 580398 грн 93 коп. безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою площею 15 Га, кадастровий номер земельної ділянки: 0722484600:04:000:0694 за період з 1 жовтня 2020 року по 31 жовтня 2023 року.
У подальшому на виконання судового рішення в справі № 903/145/24 Відповідач 24 липня 2024 року на рахунок Позивача (за кодом класифікації доходів бюджету - інші надходження) сплатив кошти в сумі 580398 грн 93 коп..
Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, не підлягають доказуванню обставини, що Відповідач безпідставно зберіг у себе кошти в сумі 580398 грн 93 коп. внаслідок несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, оскільки дані обставини встановлені рішенням Господарського суду Волинської області від 14 травня 2024 року в справі № 903/145/24, яке набрало законної сили.
Враховуючи наведене та оскільки Відповідач безпідставно зберіг у себе кошти внаслідок несплати орендної плати за користування земельною ділянкою Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави про стягнення інфляційних втрат та трьох проценти річних за період починаючи з 1 жовтня 2020 року по 23 липня 2024 року (день, що передує дню сплати коштів Відповідачем).
Північно-західний апеляційний господарський суд констатує, що приписами статтей 173, 175 Господарського кодексу України, унормовано, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця норма кореспондується з приписами частини першої статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, установлений договором або законом.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Отже, з наведених норм права вбачається, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
За змістом статтей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
Аналогічна правова позиція викладена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №703/2718/16-ц.
Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такої ж правової позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року в справі № 686/21962/15-ц.
Згідно частини 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зокрема, стаття 599 Цивільного кодексу Кодексу передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Приписами статті 604 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).
З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Подібну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 4 червня 2019 року в справі №916/190/18.
Таким чином, розглядаючи дану справу колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що у разі коли судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання такого грошового зобов'язання.
При цьому, оскільки нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання, то і подальше застосування до таких сум наслідків передбачених частиною 2 статтею 625 Цивільного кодексу України є правомірним.
Суд апеляційної інстанції при цьому враховує, що дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Грошовим зобов'язанням при цьому є і рішення суду, що набрало законної сили.
Тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно збережених грошей, нараховуються три проценти річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Схожа правова позиція наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 квітня 2015 року в справі № 910/2899/14, а також у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 року в справі № 910/6053/19.
Колегія суду також враховує, що у постанові від 23 травня 2018 року в справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).
Таким чином, у справі № 910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, врегульованої частиною другою статті 625 ЦК України.
Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Окрім того, суд апеляційної інстанції констатує та бере до уваги, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що зобов'язання повернути безпідставно набуте або збережене майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України, тобто з моменту безпідставного набуття майна або з моменту безпідставного його збереження. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих або збережених коштів, який він не виконує.
В іншому випадку (за усною позицією представника відповідача) без судового рішення зобов'язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач не мав би обов'язку повернути йому безпідставно отримані кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов'язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України.
Відтак колегія суддів апеляційного господарського суду зауважує, що зі змісту позовної заяви Прокурором нараховано 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат та 37348 грн 61 коп. 3% річних.
В той же час Відповідач контррозрахунку здійснених нарахувань в суді першої інстанції не надав, водночас, в суді апеляційної інстанції уже надав відповідний контррозрахунок та не заперечує щодо стягнення з нього річних в сумі 15726 грн 44 коп. та інфляційних втрат в розмірі 43230 грн 36 коп., але при цьому заперечує період та вважає, що вірним є період з 13 березня 2022 року по 23 липня 2024 року.
Таку позицію Відповідач обгрунтовує покликанням на практику Верховного Суду, а саме постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року по справі № 127/15672/16-ц та постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року по справі №206/2984/23.
Поміж тим, колегією суддів приймається до уваги те, що в своїй апеляційній скарзі Відповідач покликається як на підставу скасування оскаржуваного рішення, лише на вирізаний з контексту всієї постанови абзац, а саме про те, що: невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Колегія суду не спростовує та підтримує дану правову позицію щодо встановленого строку позовної давності відносно нарахування річних та інфляційних втрат, водночас, з врахуванням досліджених матеріалів справи в правовому полі дії статті 267 Цивільного кодексу України, колегія суду зауважує таке.
Дослідивши дані постанови на котрі покликається апелянт, колегія суду звертає увагу Відповідача на те, що у цих справах мало місце подання учасниками справи заяви про застосування наслідків спливу позовної давності (справа № 127/15672/16-Ц - сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові; справа №206/2984/23 - однак з урахуванням заявленої ОСОБА_3 позовної давності (а. с. 105-106) стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ), що залишено апелянтом поза увагою.
В той же час, дослідивши матеріали справи вбачається, що Відповідач не тільки не подавав відзив в суді першої інстанції, не був присутній в жодному судовому засіданні, а й не подав як суду першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції (із зазначення причин не подання такої заяви суду першої інстанції) заяв щодо застосування наслідків спливу позовної давності до даних правовідносин.
Поміж тим, дослідивши зміст апеляційної скарги вбачається, що Відповідач не просить застосувати наслідки спливу позовної давності, а просить задоволити позов частково із наведенням своїх розрахунків та цитуванням відповідного викраєного (потрібного йому) абзацу постанов Верховного Суду, що в свою чергу, оцінюється судом апеляційної інстанції критично.
Перевіривши розрахунки Прокурора, суд апеляційної інстанції виснує про вірність здійсненого розрахунку та правомірність заявлених до стягнення 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, які підлягають стягненню з Відповідача. В той же час, щодо 3 % річних, Прокурором невірно визначено період нарахування на суму боргу за квітень 2021 року, а саме його початок (31 травня 2021 року). За таких обставин суд апеляційної інстанії (як і місцевий господарський суд) виснує, що оскільки останній день оплати 30 травня 2021 року припадає на вихідний день, відповідно останнім днем оплати буде перший робочий день (31 травня 2021 року), отже прострочення платежу з 1 червня 2021 року, а тому здійснивши власний перерахунок 3 % річних підставними для стягнення з Відповідача є 37347 грн 32 коп. річних, з огляду на що в решті частини стягнення 3 % річних в сумі 1 грн 29 коп. слід відмовити через безпідставність.
Відповідно суд апеляційної інстанції позов задоволює частково та стягує з Відповідача на користь Позивача 148425 грн 50 коп. інфляційних втрат та 37347 грн 32 коп. трьох відсотків річних. У стягненні 1 грн 29 коп. річних суд відмовляє.
Дане рішення прийнято і судом першої інстанції.
Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду без змін.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі щодо судового рішення, безпідставними, документально необґрунтованими, та відхиляє їх з підстав, вказаних вище в даній постанові.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення. Відповідно, колегія суддів залишає судове рішення без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ПП Західна аграрна компанія на рішення Господарського суду Волинської області від 11 червня 2025 року по справі №903/281/25 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Волинської області від 11 червня 2025 року по справі №903/281/25 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана справа не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
5. Справу №903/281/25 повернути Господарському суду Волинської області.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Маціщук А.В.
Суддя Бучинська Г.Б.