05 вересня 2025 р. Справа № 480/2836/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.06.2025, головуючий суддя І інстанції: М.М. Шаповал, повний текст складено 02.06.25 по справі № 480/2836/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області , Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області (далі - ГУ ПФУ в Сумській області, пенсійний орган), Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі - ГУ ПФУ в Київській області), в якому просить :
визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Сумській області № 104350006172 від 27.02.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 ;
зобов'язати ГУ ПФУ в Сумській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України від 09.07.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон України № 1788-ХІІ), з урахуванням рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04.06.2019 починаючи з 19.02.2025.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років. Однак рішенням ГУ ПФУ в Сумській області № 104350006172 від 27.02.2025 їй відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю спеціального стажу 26 років і 6 місяців. Дане рішення вважає протиправним, оскільки у позивачки наявний спеціальний стаж 25 років 19 днів, що відповідає умовам призначення пенсії за вислугу років відповідно до положень пункту «е» ст. 55 Закону України № 1788-ХІІ в редакції до внесення змін законами № 213-VII, № 911-VII.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 (розгляд справи відбувся за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) задоволено позов ОСОБА_1 .
Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ПФУ в Сумській області № 104350006172 від 27.02.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 .
Зобов'язано ГУ ПФУ у Київській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України № 1788-ХІІ, починаючи з 19.02.2025.
Не погодившись з вказаним рішенням, ГУ ПФУ у Київській області подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років, спеціальний стаж, який дає право на даний вид пенсії станом на 11.10.2017 становить 24 роки 6 місяців, якого недостатньо для призначення пенсії за вислугу років. Загальний стаж роботи становить 33 роки 4 місяці 22 дні. Враховуючи вищевикладене прийнято рішення № 104350006172 про відмову в призначенні пенсії за вислугу років, у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу, підтвердженого в установленому законодавством порядку.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача та ГУ ПФУ у Сумській області не надходив, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що 19.02.2025 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулася через веб-портал ПФУ із заявою про призначення пенсії за вислугою років на підставі п. «е» ст. 55 Закону України № 1788-ХІІ як працівник освіти.
ГУ ПФУ в Сумській області рішенням № 104350006172 від 27.02.2025 відмовлено позивачці в призначенні пенсії та зазначив: Вік заявника на дату звернення - 54 роки 5 місяців 10 днів. Пунктом 2-1 розділу ХV Прикінцеві положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено право на пенсію за вислугу років, якщо працівники на день набуття чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VІІ, тобто станом на 11.10.2017 мають вислугу років, передбачену ст. 55 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», необхідну для призначення такої пенсії. Списком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 909 від 04.11.1993, передбачено право виходу на пенсію за вислугу років працівникам освіти незалежно від віку та при стажі роботи, що дає право на призначення даного виду пенсії - не менше 26 років 6 місяців. Відповідно до наданих документів страховий стаж особи - 33 роки 4 місяці 22 дні. Пільговий стаж - 25 років 19 днів. До пільгового стажу враховано всі періоди роботи.
Як вбачається із форми РС-право відповідач зарахував пільговий стаж 25 років 19 днів позивачці станом на 10.10.2017 рік.
Не погодившись із таким рішенням, позивач звернулася до суду із даним позовом за захистом своїх порушених прав.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при розгляді заяви позивачки про призначення пенсії не враховано той факт, що з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019 від 04.06.2019 відбулися зміни в правовому регулюванні питання призначення окремим категорія працівників пенсії за вислугою років згідно статті 55 Закону України № 1788-XII, в тому числі і працівникам освіти.
Колегія суддів частково погоджується з загальним висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, однак вважає за необхідне змінити підстави та мотиви їх задоволення з урахуванням наступного.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-ХІІ від 05.11.1991 (далі - Закон України №1788-ХІІ та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон України № 1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до ст. 2 Закону України № 1788-XII за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Пунктом «е» ст. 55 Закону України № 1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Проте, колегія суддів зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII.
У Рішенні Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 зазначено, що на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом України № 213-VIII до оспорюваних положень Закону №1788-ХІІ щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788-ХІІ, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону України № 1788-ХІІ поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону України № 1788. Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону № 1788-ХІІ випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» статті 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» статті 55 Закону України № 1788-ХІІ, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019, положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Тобто, зазначені положення Закону України № 1788-ХІІ втратили чинність з 04.06.2019.
Таким чином, з 04.06.2019 при призначенні пенсії за вислугу років необхідно керуватися статтею 55 Закону України № 1788-ХІІ в редакції чинній до внесення до неї змін Законом України № 213-VIII та Законом України № 911-VIII, які визнано неконституційними.
Отже, на день звернення позивача із заявою від 19.02.2025 про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України № 1788-ХІІ передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Як вбачається з оскаржуваного рішення спеціальний (пільговий) стаж позивача станом на 19.02.2025 становить 25 років 19 дні.
Таким чином, на момент звернення до органу Пенсійного фонду у позивача було більше ніж 25 років стажу, що є достатнім стажем для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України № 1788-ХІІ.
При цьому, колегія суддів зазначає, що ні у рішенні, ні у відзивах, ні в апеляційній скарзі відповідачами не спростовано наявність у позивача станом на момент звернення з заявою у лютому 2025 спеціального стажу більше 25 років та належність періоду роботи до пільгового стажу.
Посилання пенсійного органу на те, що спеціальний страховий стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України № 1788-ХІІ обчислений по 11.10.2017 повинен становити 26 років 6 місяців, є безпідставними, оскільки орган Пенсійного фонду застосував редакцію Закону України № 1788-ХІІ, яка рішенням Конституційного Суду України 04.06.2019 № 2-р/2019 визнана неконституційною.
Виходячи з встановлених судом обставин справи, колегія суддів вважає вірним загальний висновок суду першої інстанції, що позивач має право на пенсію за вислугу років як працівник освіти при наявності спеціального стажу роботи від 25 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Щодо рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання ГУ ПФУ у Київській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України № 1788-ХІІ, починаючи з 19.02.2025, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч. 1 ст. 5 КАС України).
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.
Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Відсутність у заявника прав чи обов'язків у зв'язку із вчиненням оскаржуваних дій та рішень не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постановах Верховного Суду від 16.07.2024 у справі № 640/27731/21, від 08.05.2024 у справі № 400/4562/19, від 27.02.2024 у справі № 1740/2487/18.
Таким чином, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Колегія суддів виходить з того, що фактично спірним питанням по даній справі є питання призначення та виплати ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України № 1788-ХІІ.
При цьому, у спірних правовідносинах пенсійний орган не проводив призначення пенсії з урахуванням вказаних вимог позивача, тому вимога про зобов'язання пенсійний орган виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України № 1788-ХІІ, починаючи з 19.02.2025 є передчасною, а тому задоволенню не підлягає, оскільки призначення пенсії на даному етапі є дискреційними повноваженнями відповідача.
Колегія суддів зазначає, що передчасне задоволення даної вимоги фактично суперечить основним засадам адміністративного судочинства, оскільки судове рішення не може ставитись в залежність від настання або ненастання обставин, що можуть виникнути в майбутньому.
Також, у разі незгоди позивача з подальшими діями відповідача, останній не позбавлений права звернутися з захистом порушених прав з відповідним позовом до суду.
Оскільки суд не вправі вирішувати питання щодо правовідносин, які можливо будуть мати місце у майбутньому, колегія суддів вважає, що вищевказана позовна вимога не підлягає захисту судом і у її задоволенні слід відмовити у зв'язку з передчасністю її заявлення.
Колегія суддів звертає увагу, що задоволена судом першої інстанції вимога позивача в частині зобов'язання відповідача «виплачувати» пенсію стилістично неправильно сформована (дієслово «виплачувати» у формі майбутнього часу), оскільки гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного на момент звернення до суду права особи. Суд не може розглядати вимоги на майбутнє у зв'язку із вірогідним настанням певних наслідків. Резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
Отже, на думку колегії суддів, замість таких вимог необхідно зобов'язати відповідача «виплатити» пенсію позивачу.
Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до частково неправильного вирішення справи.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов'язання ГУ ПФУ у Київській області призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 19.02.2025.
На підставі викладеного колегія суддів частково погоджується із висновками суду першої інстанції.
При цьому, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308 КАС України).
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з частиною 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини 4 статті 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу - задовольнити частково.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 по справі № 480/2836/25 - змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини у наступній редакції:
«Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» Закону України «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 19.02.2025».
В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 по справі № 480/2836/25 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко І.С. Чалий