Житомирський апеляційний суд
Справа №291/1648/23 Головуючий у 1-й інст. Митюк О. В.
Категорія 72 Доповідач Коломієць О. С.
01 вересня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Григорусь Н.Й., Талько О.Б.
за участю секретаря
судового засідання Драч Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №291/1648/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Житомирської міської ради, Орган опіки та піклування Ружинської селищної ради Бердичівського району Житомирської області про позбавлення батьківських прав
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Хоменко Сергій Олександрович
на рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 18 лютого 2025 року, ухвалене під головуванням судді Митюк О.В.
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Хоменко С.О., звернулася до суду із названим позовом, в обґрунтування якого вказала, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З літа 2008 року вона не проживає разом із відповідачем. Офіційно шлюб розірвано у грудні 2010 року. Від народження сина відповідач ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не проявляє любові та турботи, життям та інтересами дитини не цікавиться, має заборгованість по сплаті аліментів на утримання сина, який жодного разу не бачив свого батька.
Посилаючись на вказані обставини, просила задовольнити позовні вимоги.
Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 18 лютого 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Хоменко С.О., посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Вказує, що відповідач самоусунувся від виховання дитини, підтвердженням чого є стягнення аліментів з нього в примусовому порядку. Сам відповідач підтвердив, що не спілкувався і не спілкується з дитиною, що з народження не бачив свого сина, хоча жодних перешкод в цьому не мав, і свою поведінку пояснював небажанням спілкуватися з сином і його матір'ю. Окрім показів свідків, висновків соціальних служб та доказів з примусового стягнення аліментів, підтвердженням відсутності участі відповідача в житті сина є інформація з ліцею №17, де навчається дитина, в якій зазначено, що за весь час навчання ОСОБА_4 його біологічний батько жодного разу не відвідував дитину, не цікавився успіхами сина, не приймав ніякої участі у його житті та розвитку. Свідоме та тривале нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками є наслідком винної поведінки та підставою для позбавлення його батьківських прав, що буде відповідати інтересам дитини.
Також зауважує, що суд першої інстанції безпідставно проігнорував і не надав належного тлумачення висновку органу опіки і піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав.
Правом подати відзив на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Частина третя статті 12 ЦПК України покладає на кожну сторону обов'язок довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із ч. 5 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав, суд першої інстанції виходив з того, що це є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач не довела.
Такий висновок суду є вірним виходячи з наступного.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини, батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов'язками.
Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свободта практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінки. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).
У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року зазначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до роз'яснень викладених в п. 15 Постанови Пленуму ВСУ від 30 березня 2007 року №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» (далі по тексту Постанова Пленуму), позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Згідно із п. 16 вказаної Постанови Пленуму, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
При вирішенні такої категорії спорів суди повинні мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особистості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 13 квітня 2020 року у справі №760/468/158, 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 11 вересня 2020 року у справі, від 06 вересня 2023 року у справі № 545/560/21).
У рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.11 зворот).
Шлюб між сторонами розірвано, після реєстрації розірвання шлюбу позивачу було присвоєно прізвище ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 16.03.2011 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Ружинського районного управління юстиції Житомирської області (зворотній а.с.9).
02 березня 2013 року позивач уклала шлюб із ОСОБА_6 , внаслідок чого відбулась зміна її прізвища з ОСОБА_5 на ОСОБА_7 (а.с.11).
Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 24.12.2008 із відповідача стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_3 в розмірі 1/4 час всіх видів доходів, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи з дня подачі заяви з 09.12.2008 року і досягнення повноліття сина - до ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.17 зворот-18).
В подальшому рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 12 березня 2018 року збільшено розмір аліментів, визначених попереднім судовим рішенням, та стягнуто з відповідача на утримання неповнолітнього сина аліменти в розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення дитиною повноліття (а.с.12-13).
Відповідно до акту обстеження умов проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , орендоване його матір'ю житло (сім'я із чотирьох осіб) розміщене на 4 поверсі 5 поверхового будинку по АДРЕСА_1 та складається з 2-х кімнат, загальною площею квартири 48 кв.м. В квартирі в наявності світло, газ вода, каналізація, опалення централізоване. Умови проживання задовільні. Створені необхідні умови проживання дитини. На момент обстеження в квартирі прибрано, чисто. Квартира умебльована необхідними меблями. У дітей є речі першої необхідності, одяг та взуття, є окреме місце для сну та відпочинку, діти забезпечені продуктами харчування, засобами гігієни (а.с.117).
Згідно із висновком виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки і піклування, визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_8 (а.с.118 зворот). Даний висновок затверджено рішенням виконавчого комітенту Житомирської міської ради від 21.08.2024 р. № 1345 (а.с.118).
За змістом довідки-характеристики наданої Ружинською селищною радою № 94 від 25.07.2024 року, відповідач проживає в с.Огіївка Бердичівського (Ружинського) району Житомирської області разом з дружиною та двома синами. Офіційно не працевлаштований, утримує підсобне господарство. За характером запальний, товариський, спиртними напоями не зловживає, підтримує добрі стосунки з сусідами. За період проживання в селі скарг на нього в селищну раду не надходило (а.с.122).
Обґрунтовуючи заявлений позов ОСОБА_1 посилається на те, що відповідач протягом тривалого часу не займається вихованням дитини, не цікавиться життям сина, його здоров'ям, не проявляє належного батьківського піклування в сфері духовного та фізичного розвитку сина, тобто ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків. Функції батька відносно сина ОСОБА_9 виконує його вітчим ОСОБА_6 .
Однак, позивачем, всупереч приписів ст.12, 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів на підставі яких можна дійти до безперечного висновку про те, що відповідач злісно ухиляється від участі у вихованні дитини.
Відповідно до ч. 4-6 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Суд першої інстанції не погодився із вище згаданим висновком органу опіки та піклування, оскільки не вважав його достатньо обґрунтованим. Так, у ньому не наведено достатніх підстав та аргументів, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.
Недостатня участь батька у вихованні дитини сама по собі не може бути підставою для позбавлення його батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивачем не доведено.
Будь-який сімейний спір стосовно дітей має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням їх інтересів.
При цьому суд враховує ту обставину, що між сторонами склались вкрай напружені відносини, що унеможливили в кінцевому результаті досягти нормального спілкування між собою, в тому числі і з питань виховання спільної дитини. Майже відразу після розірвання шлюбу сторін, ними були створені нові сім'ї, в яких народились інші діти. Позивач стверджуючи, що відповідач з народження їх сина злісно ухиляється від виконання батьківських обов'язків, тільки за два роки до досягнення сином повноліття звернулась до суду із даним позовом. В свою чергу відповідач бажає змінити свою поведінку, спілкуватись з сином, налагодити стосунки та категорично заперечує щодо позбавлення його батьківських прав.
В контексті наведеного, колегія суддів вважає, що відповідач не є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків відносно дитини, що вказує на відсутність підстав для застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення її батьківських прав.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Отже, доводи щодо незаконності рішення місцевого суду, наведені в апеляційній скарзі не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які ґрунтовно, повно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди апелянта з висновками щодо їх оцінки.
Згідно ст.89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими, а рішення суду є законним та ґрунтується на встановлених обставинах справи.
Відтак, у відповідності до положень ст.375 ЦПК України колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду - без змін.
Керуючись ст.367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Хоменко Сергій Олександрович, залишити без задоволення, а рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 18 лютого 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 вересня 2025 року.
Головуючий Судді