Провадження № 22-ц/803/3231/25 Справа № 210/3429/24 Суддя у 1-й інстанції - Літвіненко Н.А. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
02 вересня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 210/3429/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач російська федерація
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, на рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 грудня 2024 року, яке ухвалено суддею Літвіненко Н.А. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
В червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до російської федерації відшкодування матеріапльної та моральної шкоди.
Позовна заява обґрунтована тим, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова збройна агресія рф проти України, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу рф на правах суб'єктів федерації - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено рф 18.03.2014 нібито внаслідок проведення 16.03.2014 так званого референдуму про статус Криму. З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії рф проти України. В квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки (07.04.2014) та Луганської народної республіки (27.04.2014).
27 серпня 2014 року рф розпочала масоване вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей.
21 лютого 2022 року президент рф путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу.
24 лютого 2022 року розпочалася збройна агресія рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора рф на суверенну територію України, обстрілявши крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всі міста України. В даний час Україна залишається об'єктом збройної військової агресії з боку рф яку остання здійснює.
рф своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, рф несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.
З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області рф присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному - урану, золота та великий кар'єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів Нафтогаз України, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об'єктами права власності Українського народу.
рф взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev. Також, рф захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу,42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій.
«Акціонери» України, якими є Український народ, тобто, громадяни України, понесли збитків у сумі 36 трильйона 700 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 1 990 149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення на тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства рф.
Як зазначає Державна служба статистики України за 1 півріччя 2020 року, виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 тисячі тонн хліба, що за весь 2020 рік становитиме 746 000 тонн, середньостатистична кількість споживання хліба (кг) на одну людину на рік становить 88,38 кг/рік (2020) без врахування населення на тимчасово окупованих територіях. Так, 746 000 тонн/людино/рік: 88,38 кг/людино/рік, що 8 440 823 людини, добавимо до цієї кількості 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон - отримаємо 18 440 823 людини.
Позивач вважає, що незаконна експропріація рф зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей рф порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї призвело до нанесення йому матеріальної шкоди.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд: визнати дії російської федерації геноцидом Українського народу, стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду у сумі 1990149,79 доларів США та моральну шкоду в сумі 5200000,00 гривень.
Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 грудня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану збройною агресією проти України, у розмірі 100 000 грн.
В іншій частині позову - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Висоцький О.О., просить змінити резолютивну частину рішення суду та викласти її у новій редакції про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, під час судового розгляду справи, були допущені чисельні порушення норм ЦПК України, зокрема, щодо змагальності судового процесу.
Позивач вказує, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги позивача про визнання повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу, і це при тому, що ще 27 січня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою № 1854 визнала рф країною-агресором; Постановою від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ Верховна Рада України визнала збройну агресію рф проти України геноцидом Українського народу; Верховна Рада України Постановою від 21 вересня 2022 року № 2630-ІХ щодо схвалення заяви про незаконне продовження захоплення (анексії) рф інших територій. Вказує, що обставини, які визнані Верховною Радою України у своїх законодавчих актах як такими, що існують, на його думку, не підлягають доказуванню, оскільки стали загальновідомими тобто такими, що не підлягають доказуванню.
Наголошує на тому, що судом першої інстанції до спірних правовідносин не було застосовано відповідні норми права, викладені у постановах Верховного Суду, що підтверджує незаконність ухваленого судового рішення.
Натомість, з таким висновком суду першої інстанції про відсутність геноциду Українського народу з боку рф не можна погодитись, оскільки Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка вступила в силу 12 січня 1951 року та була Ратифікована Президиумом Верховної Ради УРСР 15 листопада 1954 року не встановлює для національних судів незалежної України будь-яких застережень у неможливості в розгляді позовних вимог осіб, фізичних чи юридичних, які вважають, що дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу, як таку, можна вважати геноцидом такої етнічної групи.
Позивач вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на основних засадах цивільного судочинства, визначених п.п.1-6, 10 ч.3 ст.2 ЦПК України, тому його не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що ґрунтується на верховенстві права.
Вказує, що у рішеннях, які набрали законної сили, суд з рф на користь громадянина України стягнув моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн, а також матеріальну шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, встановивши таким чином обставини стосовно рф, які дозволили суду стягнути на користь позивача з рф моральну шкоду та матеріальну шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф проти України.
Позивач зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення моральної шкоди в розмірі 800 000 грн, навіть не намагався дослідити зазначені обставини, встановлені судовими рішеннями інших судів, що зобов'язувало суд застосувати приписи ч.ч. 4, 5 ст.82 ЦПК України.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 є громадянином України та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією.
Позивач ОСОБА_1 проживає у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, яке не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, визначених наказом № 309 від 22 грудня 2022 року.
Постановою Кабінету Міністрів України № 945 від 23 серпня 2022 року «Про затвердження переліку об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією» затверджено перелік об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією.
Відмовляючи позивачу ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу, суд першої інстанції виходив з того, що Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для вирішення цього питання.
При цьому, місцевий суд зазначив, що юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування, яким є Міжнародний Суд ООН.
Відмовляючи позивачеві у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача у цій частині є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на її конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, при цьому покликання на порушення інтересу українського народу, частиною якого вона є, і для якої цей інтерес має значення, що свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Окрім того, суд зазначив, що позивачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження розміру збитків, завданих окупацією.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, ОСОБА_1 , що є очевидним, зазнав душевних страждань і приниження, переніс стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені його нормальні життєві зв'язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер допущеного державою російська федерація правопорушення, глибину душевних страждань ОСОБА_1 , позбавлення його можливості реалізації своїх прав, а також, виходячи з вимог розумності та справедливості визначив до стягнення на відшкодування моральної шкоди 100 000 грн.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободичи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивачки, за захистом якого вона звернулася до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Нормами ст.324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, що український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Визнання народу України суб'єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об'єкти. За своєю економічною природою власність на ці об'єкти фактично є державною.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач не має матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у ст.13 Конституції України, на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для нього, як громадянина України, самостійної форми власності на ці об'єкти, оскільки окупація рф природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивача.
Щодо законного інтересу позивача у рішенні суд першої інстанції зазначив, що за своїм сенсовим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.
Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом».
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в цивільному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);
Судом першої інстанції вірно встановлена очевидна відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), оскільки він не відноситься до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з рф шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто, позивач не має у даному випадку матеріальної правоздатності.
При з'ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд першої інстанції керувався практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини.
Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.
Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.
Отже, право особи на звернення до ЄСПЛ пов'язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджувальне порушення. Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що доводи позивача про відшкодування майнової шкоди є абстрактними та не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на його конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, а посилання на порушення інтересу українського народу, частиною якого він є, і для якого цей інтерес має значення, свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку.
Висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання збройної агресії російської федерації геноцидом Українського народу не підлягають задоволенню є вірним, з огляду на таке.
Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці.
Так, 14 квітня 2022 року Верховною радою України прийнято Постанову № 2188-IX про схвалення Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні». Зі місту Заяви слідує, що від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України розцінюючи означені у Заяві дії російської федерації проти населення України як такі, що спрямовані на знищення Українського народу, цією Заявою: визнає дії, вчинені Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу; звертається до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання вчинення російською федерацією геноциду Українського народу, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території України.
При цьому, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року геноцид був визнаний міжнародним злочином.
Також слід зазначити, що резолюція 180 (II) від 21 листопада 1947 року встановила, що «…геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав».
Крім того, 09 грудня 1948 року була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності у 1951 року).
В свою чергу, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування.
Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання.
01 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі проти російської федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі - Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії російській федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності.
Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом.
На підставі наведеного вище, Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу.
Відповідно до положень ст.23 ЦК України моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із душевними стражданнями, у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров'я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2016 року).
Отже, обов'язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 квітня 2012 № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).
Преамбула Статуту Організації Об'єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об'єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року, підкреслює, що всі держави зобов'язані поважати права людини та основні свободи.
Відповідно до ст.28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19 грудня 2016 року).
Згідно ст.1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це, в тому числі, застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії російської федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих рф.
Відповідно до ст.ст. 1-3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії російської федерації з 20 лютого 2014 року.
Наслідком саме збройної агресії рф відносно України (що є загальновідомими фактами, а тому не підлягають доказуванню за нормами ч. 3 ст. 82 ЦПК України), стала окупація частини території України.
За нормою ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що цивільні права та обов'язки виникають, у тому числі внаслідок правопорушень (деліктів), у зв'язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків.
В деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього.
При цьому, на потерпілого (позивача) покладається обов'язок довести факт неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди потерпілому (позивачу).
У випадку завдання громадянинові шкоди внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини цих органів та осіб.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає у особи, у тому числі внаслідок неправомірних дій щодо неї або членів її сім'ї, якщо це призвело до фізичних і душевних страждань потерпілого.
Відповідно до положень ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом встановлено, що у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України позивач ОСОБА_1 , що є очевидним, зазнав душевних страждань і приниження, переніс стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені його нормальні життєві зв'язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права, а відтак наявні підстави для відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 порушенням його особистих конституційних прав внаслідок неправомірних дій держави російська федерація стосовно повномасштабних незаконних військових дій, незаконної збройної агресії російської федерації проти України.
Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов висновку, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, позивач зазнав моральних втрат і душевних страждань, які виразилися у безперервному, невгамовному душевному болю, втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв'язків та вимагає від неї додаткових зусиль для організації свого життя.
Врахувавши множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, тяжкість вимушених змін у його житті, суд першої інстанції дійшов висновку, що достатньою сатисфакцією для позивача є стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 100 000 грн.
Військова агресія та окупація російською федерацією території України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів і норм міжнародного права (статті 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй).
Оскільки, внаслідок здійснення збройної агресії проти України російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, вчинила акт неповаги до суверенітету та територіальної цілісності іншої держави, то вона не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки позивачу (правова позиція, викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17).
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, - залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: