П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 521/882/25
Перша інстанція: суддя Андрухів В.В.,
повний текст судового рішення
складено 21.05.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Ступакової І.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
16 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд:
- визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Одеській області у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26. 06. 1992 року №2503-XII.
- зобов'язати Управління Державної міграційною службою України в Одеській області видати паспорт громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що звернувся до уповноважених органів у зв'язку із непридатністю до користування свого старого паспорту, зробити обмін паспорта на новий паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 р. №2503-ХІІ, однак йому у видачі було письмово відмовлено. Позивач вважає, що відповідач порушив його права під час відмови зробити обмін паспорта на новий паспорт громадянина України у формі книжечки.
Представник відповідача, заперечував проти задоволення позовних вимог, в обґрунтування правової позиції зазначив, що 03.12.2024 року до Приморського відділу у місті Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшла заява довільної форми ОСОБА_1 про оформлення та видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ у вигляді книжечки без застосування засобів Єдиного державного демографічного реєстру (ЄДДР) і без присвоєння унікального номера запису в ЄДДР (УНЗР).
Приморський відділ у межах строку, визначеного Законом України «Про звернення громадян» надав позивачу письмову відповідь від 31.12.2024 № 5115- 2190/5115.1-24 на його заяву з відповідними роз'ясненнями щодо порядку оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - задоволено повністю. Визнано протиправною відмову Приморського відділу у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26. 06. 1992 року №2503-XII. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки замість непридатного для користування паспорта громадянина України зразка 1994 року. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Обґрунтовуючи подану апеляційну скаргу, апелянтом посилався на невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Зокрема, апелянтом зазначено, що ОСОБА_1 не дотримано порядку подання заяви про оформлення та видачу паспорта громадянина України, а саме зазначену заяву подано не встановленої форми та без надання відповідного переліку документів.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся до Приморського відділу у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області із заявою щодо обміну паспорту у зв'язку з його непридатністю та просив видати паспорт у вигляді паспортної книжечки.
Листом від 31.12.2024 року за вих. № 5115-2190/5115.1-24 Приморський відділ у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області надав позивачу відповідь, в якій зазначив, що за відсутності відповідного рішення суду у Відділі відсутні законні підстави для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ (а.с.11).
Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012надано офіційне тлумачення положення ч. 2ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.09.2018 у справі №806/3265/17 звернула увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Згідно з ч. 1статті 1 Закону України від 20.11.2012 № 5492-VI «Про Єдиний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус»(далі - Закон № 5492-VI) суспільні відносини, пов'язані із збиранням, накопиченням, захистом, зберіганням, обліком, використанням і поширенням інформації Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр), оформленням, видачею, обміном, пересиланням, вилученням, поверненням державі, визнанням недійсними та знищенням передбачених цим Законом документів, регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим та іншими законами України, а також прийнятими на їх виконання нормативно-правовими актами у сферах, де використовуються відповідні документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону №5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються зокрема на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України ;б) паспорт для виїзду за кордон .
Частинами 1, 2, 4, 5 ст.14 Закону №5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України ( ч. 1 ст. 21 Закону №5492-VI ).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Згідно з ч. 3 ст. 13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ було затверджено Положення про паспорт громадянина України (далі-Положення №2503-ХІІ).
Відповідно до п.п.3, 5, 6, 8 Положення про паспорт №2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.
Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта.
У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис «Україна»; нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис «Паспорт».
На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис «Паспорт громадянина України».
На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних до паспорта, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор, згоди або незгоди на посмертне донорство анатомічних матеріалів. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі - Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.
За змістом п.2 цієї Постанови із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру запроваджено: з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року № 2503-XII; з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Пунктом 131 Постанови 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.
Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразка містить відцифровані персональні данні особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 №2297-VI (далі - Закон №2297-VI), мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону №2297-VI).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 Закону №2297-VI).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Колегія суддів зазначає, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У ст. 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив оформити і видати паспорт громадянина України у формі книжечки у зв'язку непридатністю для користування свого старого паспорту.
За результатами розгляду заяви відповідачем, з посиланням на приписи Порядку №302 та Тимчасового порядку № 456 повідомлено, що за відсутності відповідного рішення суду у Приморського відділу у м. Одесі ГУДМС в Одеській області відсутні правові підстави оформлення та видачу паспорта громадянина України у формі книжечки.
Таким чином, провівши правовий аналіз спірних правовідносин колегія суддів дійшла висновку, що передумовою оформлення та видачі паспорта громадянина України є звернення особи до уповноваженого органу з відповідною заявою, встановленого зразка, з долученням визначеного переліку документів.
Колегією суддів встановлено, що заявник подав до відповідача заяву про видачу паспорту громадянина України зразка 1994 року, а також додаткові документи.
Надана заявнику відмова не містить будь-яких зауважень стосовно форми та змісту поданої заяви та відповідності вимогам законодавства усіх інших доданих до заяви документів та їх кількості, а містить лише посилання на відсутність рішення суду про зобов'язання ДМС оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, відповідно до Порядку №302 та Тимчасового порядку №456.
Отже, єдиною підставою для відмови у видачі ОСОБА_1 паспорту громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року була відсутність відповідного судового рішення.
Пунктом 13 Положення №2503-ХІІ встановлено, що для одержання паспорта громадянин подає: (1) заяву за формою, встановленою Міністерством внутрішніх справ України; (2) свідоцтво про народження; (3) дві фотокартки розміром 35 х 45 мм; (4) у необхідних випадках - документи, що підтверджують громадянство України.
Отже, приписи Положення №2503-ХІІ, які є чинними водночас із положеннями Тимчасового порядку №456 та Порядку №302 не передбачають обов'язку громадянина подавати для одержання паспорта громадянина України судового рішення про зобов'язання органу ДМС оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року.
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбаченезаконом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві.Законмає відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Крім того, відповідно до ст.14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
При цьому, ЄСПЛ у своєму рішенні по справі «Х'ю Джордан проти Великої Британії» сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».
Таким чином, позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 у зразковій справі №806/3265/17 та врахована судом.
Питання застосування нормативно-правових актів, виданих одним і тим же органом, які мають різну юридичну силу та не узгоджуються між собою, відображені у листі Міністерства юстиції від 26.12.2008 №758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії», у якому зазначено, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем і ієрархічній структурі органами- вищестоящим та нижчестоящим, застосовується акт, прийнятий вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу.
Отже, застосуванню підлягає Положення про паспорт громадянина України, затверджене постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, яким не передбачено обов'язку громадянина подавати для одержання паспорта судового рішення про зобов'язання органу ДМС оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року.
З врахуванням вищевикладеного та встановлених обставин колегія суддів дійшла висновку, що у даному випадку відповідачем протиправно відмовлено у видачі позивачу паспорту громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року .
Крім цього, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1ст. 21 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України є документом, який посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу може створювати перешкоди у реалізації позивачу своїх громадянських прав.
Враховуючи вище викладене, колегія судів дійшла висновку, що відмова відповідача у видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення № 2503-ХІІ є протиправною, а тому наявні підстави зобов'язати відповідача оформити та видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року відповідно до Положення № 2503-ХІІ.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що заява позивача до органу ДМС не містить підстав для видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року та до заяви не додано необхідних документів, та наголошує, що єдиною підставою відмови у видачі паспорта зразка 1994 року органом ДМС зазначено відсутність судового рішення.
За таких обставин, суд доходить висновку, що відповідач, відмовляючи позивачу листом від 31.12.2024 року у видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року, діяв протиправно, а тому слід зобов'язати відповідача видати паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року ОСОБА_1 замість непридатного для користування.
Статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст.2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді І.Г. Ступакова Н.В. Вербицька