01 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 204/15329/23
провадження № 51-3406ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2025 року у кримінальному провадженні № 12023041680000634 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Пески Корсунського р-ну Ульянівської обл., жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 152 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2024 року ОСОБА_4 визнано винуватим та засуджено за ч. 4 ст. 152 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років.
Крім того, суд вирішив питання щодо запобіжного заходу, початку строку відбування покарання, зарахування строку попереднього ув'язнення, речових доказів та відшкодування процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_4 у період часу з 2014 року до 2019 року (точний час не встановлено), перебуваючи за місцем свого проживання ( АДРЕСА_1 ), використовуючи фізичну та вікову перевагу, усвідомлюючи, що ОСОБА_6 не досягла чотирнадцяти років і не здатна розуміти характер та значення вчинюваних стосовно неї протиправних дій, а також користуючись безпорадним станом потерпілої, яка, зокрема через свій вік не здатна чинити опір та уникнути злочинного посягання через свою фізичну та психічну слабкість, умисно з метою задоволення статевої пристрасті вчиняв дії сексуального характеру, пов'язані з вагінальним проникненням в її тіло своїми геніталіями (незалежно від її добровільної згоди), унаслідок чого посягнув на статеву недоторканість, нормальний фізичний, а також психічний розвиток малолітньої дочки ОСОБА_6 . Після таких дій ОСОБА_4 наказував ОСОБА_6 не розповідати нікому про те, що сталося, погрожував, що віддасть її до сім'ї з нетрадиційними сексуальними стосунками, тим самим здійснював на малолітню потерпілу моральний тиск та залякування.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 02 червня 2025 року змінив вирок місцевого суду та включив інформацію про ОСОБА_4 , який вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 152 КК, до Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої особи. У решті вирок місцевого суду залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник просить змінити вирок Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2025 року, призначити ОСОБА_4 мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 4 ст. 152 КК.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що призначене його підзахисному покарання не відповідає ні характеру, ні ступеню тяжкості кримінального правопорушення. Водночас призначення мінімального покарання буде достатнім та необхідним для виправлення засудженого, оскільки він усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння та стає на шлях виправлення.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Доведеності винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом, а також правильності кваліфікації діяння ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 152 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки захисник не оскаржує законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині.
Водночас, на переконання колегії суддів Верховного Суду, безпідставними є твердження захисника про суворість призначеного покарання його підзахисному з огляду на таке.
Як визначено частинами 1, 2 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винуватій особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Статті 65-73 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Статтею 414 КПК встановлено, що невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Так, призначаючи ОСОБА_4 покарання, суд першої інстанції згідно з указаними нормами закону зважив на приписи: ст. 52 Конституції України, Конвенції про права дитини, а також КК, що спрямовані на захист прав дитини як потерпілої особи. У зв'язку з цим запроваджено абсолютну заборону порушувати її статеву свободу, навіть за добровільної згоди.
Крім того, місцевий суд врахував: ступінь тяжкості вчиненого злочину, який згідно зі ст. 12 КК є особливо тяжким; що засуджений вчинив кримінальне правопорушення стосовно малолітньої дитини, проти її особистої волі, з посяганням на недоторканість, що має насильницький та систематичний характер; тяжкість наслідків - фізичні і моральні страждання, завдані потерпілій, а також наслідки, які можуть негативно проявитися в майбутньому в статевому розвитку неповнолітньої потерпілої; наявність обставини, що обтяжує покарання - вчинення кримінального правопорушення стосовно особи, з якою винуватий перебуває в сімейних відносинах, та відсутність обставин, які його пом'якшують; відомості про особу засудженого, який раніше не судимий, пенсіонер, на обліках у лікарів нарколога, психіатра не перебуває, за місцем проживання характеризується посередньо, згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 01 листопада 2023 року № 662 ОСОБА_4 у період інкримінованого йому діяння жодного психічного розладу не виявляв і наразі не виявляє.
Зважаючи на усі зазначені обставини, а також на характер вчинених засудженим діянь, ураховуючи, що він вчинив кримінальне правопорушення проти статевої свободи, стосовно особи, з якою перебуває у сімейних відносинах, а також те, що він до теперішнього часу не усвідомив ані сутності вчиненого ним кримінального правопорушення стосовно малолітньої дитини, ані наслідків, до яких вони призвели, суд вважав неможливим досягнення мети попередження вчинення нових кримінальних правопорушень і виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства.
З огляду на зазначене вище суд вважав за необхідне призначити засудженому покарання в межах санкції статті, за якою кваліфіковані його діяння, у виді позбавлення волі, оскільки лише цей захід примусу внесе корективи в соціально-психологічні властивості засудженого, нейтралізує негативні наслідки та змусить дотримуватись положень закону про кримінальну відповідальність. До того ж таке покарання, на думку суду, враховуючи принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, буде необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Крім того, місцевий суд не встановив підстав для застосування приписів ст.ст. 69, 75 КК.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, зокрема захисник ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій зазначав про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження не встановив підстав для зміни вироку місцевого суду в частині призначеного покарання і порядку його відбування та вмотивовано відмовив у задоволенні апеляційних вимог захисника, аргументувавши таке рішення.
Так, Дніпровський апеляційний суд погодився з видом та розміром призначеного ОСОБА_4 покарання - у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 4 ст. 152 КК, оскільки таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення та перевиховання, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень. Водночас не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного вироку в апеляційному порядку доводи сторони захисту щодо призначення засудженому явно несправедливого покарання через надмірну його суворість.
Також апеляційний суд зазначив, що сторона захисту не навела належних доводів та аргументів, які б давали підстави вважати, що покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років є явно несправедливим за обставин цього провадження. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що обставини, на які посилався захисник, були відомі суду першої інстанції та достатньою мірою враховані під час призначення покарання, і, на переконання колегії суддів, у сукупності не свідчать про необхідність призначення іншого розміру покарання.
Не визнано достатніми підставами для зміни покарання і те, що дружина засудженого має вади здоров'я, є особою з інвалідністю та потребує постійного догляду, який може надати лише засуджений. Указані обставини існували на час вчинення протиправного діяння і не стали стримуючими факторами від його вчинення. Крім того, апеляційний суд зазначив, що наразі потерпілій виповнилося 18 років, вона є повнолітньою особою, яка самостійно може забезпечити належний догляд своїй матері.
Також апеляційний суд вважав неспроможними доводи сторони захисту про можливість пом'якшення обвинуваченому покарання, обмежившись фактично відбутим ним покаранням, розмір якого становить менше двох років, оскільки у цьому провадженні не встановлено обставин, що істотно знижують ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, а також не виявлено фактів, які б вказували на зв'язок цих обставин з вчиненим кримінальним правопорушенням і чому вони та в який спосіб істотно знизили його тяжкість, що було б підставою для застосування положень ст. 69 КК.
З огляду на викладене вище, апеляційний суд дійшов висновку, що наведені стороною захисту обставини, які, на їх думку, впливають на призначення покарання з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження в будь-якому випадку не знижують тяжкості й небезпечності вчиненого особливо тяжкого злочину, а призначення ОСОБА_4 більш м'якого покарання не сприятиме досягненню мети покарання.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Зазначені вище обставини свідчать, що суди дійшли обґрунтованого висновку, зокрема, щодо необхідності призначення засудженому покарання за ч. 4 ст. 152 КК у виді позбавлення волі на строк 13 років.
Так, на переконання колегії суддів Верховного Суду, призначене судом першої інстанції покарання, яке залишене судом апеляційної інстанції без змін, справедливо співвідноситься з тяжкістю й обставинами скоєного і особою винуватого, який посягнув на статеву свободу та статеву недоторканість малолітньої потерпілої, своїми діями принизив її гідність і честь, спричинив фізичні і душевні страждання.
Також суд касаційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу касатора, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Водночас, ураховуючи особливо високий ступінь суспільної небезпеки вчиненого ОСОБА_4 кримінального правопорушення, спосіб, обставини і тривалість, а також те, що його скоєно стосовно малолітньої особи, з якою засуджений перебував у сімейних відносинах - дочки, Верховний Суд вважає, що наведені захисником доводи не свідчать про істотну диспропорцію між визначеним покаранням і скоєним кримінальним правопорушенням. Крім того, вони не підтверджують наявність правових підстав для призначення мінімального покарання, передбаченого санкцією ч. 4 ст. 152 КК. За таких обставин у цьому провадженні не вбачається підстав вважати призначене покарання явно несправедливим через суворість.
Отже, на думку Суду, визначене ОСОБА_4 покарання відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним та іншими особами кримінальних правопорушень.
Таким чином наведені в касаційній скарзі захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях, та не містять вагомих аргументів, які би свідчили про залишення поза увагою судів доводів сторони захисту, у зв'язку з чим немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_5 .
Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3