18 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 2603/11491/12
провадження № 61-9659ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Роман Йосипович, на постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бердара Миколи Миколайовича, стягувач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бердара М. М. (далі - приватний виконавець), стягувач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Державний ощадний банк України»).
Скарга мотивована тим, що приватним виконавцем Бердарем М. М. 19 серпня 2022 року прийнята постанова про відкриття виконавчого провадження
№ НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-348 від 09 квітня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» залишку заборгованості за договором відновлювальної кредитної лінії від 18 грудня
2007 року № 2428 у розмірі 254 427,24 грн. Заявник вважав постанову
про відкриття провадження № НОМЕР_1 від 19 серпня 2022 року неправомірною
та такою, що підлягає скасуванню.
Вказував, що 09 квітня 2013 року Деснянським районним судом міста Києва видано виконавчий лист № 2-348, в якому визначено строк пред'явлення виконавчого листа до виконання до 28 лютого 2014 року. Строк пред'явлення
до виконання виконавчого листа на момент відкриття виконавчого провадження вже сплинув. Питання поновлення строку стягувачем у визначені законом порядку
не ставилося. Зазначені обставини унеможливлюють відкриття провадження
та є підставою для повернення виконавчого листа стягувачу. Вважав,
що виконавчий лист № 2-348 від 09 квітня 2013 року поданий до виконання після закінчення строку пред'явлення такого листа до виконання.
Зазначав, що для прийняття до виконання виконавчого листа № 2-348
від 09 квітня 2013 року та відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 були відсутні необхідні умови, визначені статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження», тому постанова приватного виконавця від 19 серпня 2022 року
про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 прийнята не у межах повноважень та не у спосіб, передбачений законом.
Звертав увагу суду, що 26 жовтня 2018 року місце його проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , а у постанові
про відкриття провадження адреса боржника зазначена:
АДРЕСА_2 , яка є недійсною.
Також він як боржник у спірному виконавчому провадженні в установлений законом спосіб не був повідомлений про початок примусового виконання виконавчого листа № 2-348 від 09 квітня 2013 року, а тому змушений звертатися до суду зі скаргою.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 24 лютого 2025 року скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Визнано неправомірною та скасовано постанову приватного виконавця
Бердаря М. М. про відкриття виконавчого провадження від 19 серпня 2022 року
ВП № НОМЕР_1.
Задовольняючи вимоги скарги, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять відомостей про те, що строк пред'явлення виконавчого листа
до виконання переривався або поновлювався за зверненням стягувача. Виконавчий лист № 2-348 від 09 квітня 2013 року не містить відміток щодо повернення виконавчого листа стягувачу та повторного відкриття провадження,
а тому АТ «Державний Ощадний банк України» мало право пред'явити такий виконавчий лист до виконання у строк до 28 лютого 2014 року. Водночас стягувач звернувся до відділу примусового виконання рішень управління приватної виконавчої служби виконавчого округу м. Києва лише в серпні 2022 року, тобто
з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не міг отримати постанову приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження, оскільки його місцем реєстрації з 26 жовтня 2018 року є така адреса:
АДРЕСА_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 24 лютого 2025 року скасовано
та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні скарги
ОСОБА_1 на дії приватного виконавця Бердаря М. М.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та ухвалюючи нову постанову про відмову в задоволенні скарги, апеляційний суд виходив з того, що постанова приватного виконавця Бердаря М. М. № НОМЕР_1 від 19 серпня 2022 року відповідає вимогам закону. З матеріалів скарги є очевидним той факт,
що стягувачем не пропущено строків пред'явлення виконавчого документа
до виконання, оскільки такий виконавчий лист було повернуто вчергове
стягувачу 04 лютого 2022 року. Крім того, судом першої інстанції в порушення вимог закону не було залучено АТ «Державний ощадний банк України»
як зацікавлену особу (стягувача), яке могло надати свої пояснення по суті скарги та яке було залучено до участі в апеляційному розгляді справи на підставі статті 365 ЦПК України.
26 липня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Р. Й., через систему «Електронний Суд», звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року
у цій справі, в якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року та залишити в силі ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 24 лютого 2025 року.
Касаційна скарга подана з пропуском строку, передбаченим статтею 390 ЦПК України.
До касаційної скарги додано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення, яка мотивована тим, що копію постанови Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року заявник отримав
засобами поштового зв'язку 01 липня 2025 року, що підтверджується доданими
до касаційної скарги документами. Касаційну скаргу сформовано в підсистемі «Електронний суд» 26 липня 2025 року.
Розглядаючи заяву про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року, суд приходить до висновку, що вона підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Відповідно до частин першої, другої статті 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку
на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів
з дня вручення йому такого судового рішення.
Перевіривши доводи заяви про поновлення строку на касаційне оскарження зазначеного судового рішення та додані до касаційної скарги матеріали,
суд вважає, що наявні підстави для поновлення цього строку, оскільки причини його пропуску є поважними, зокрема касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення заявнику такого судового рішення.
Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2025 року зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що приватний виконавець зобов'язаний
був повернути виконавчий лист № 2-348 від 09 квітня 2013 року стягувачу
без виконання, оскільки у виконавчому листі зазначена неправильна адреса місця проживання боржника, яка не відповідає дійсній адресі місця його проживання. Місце проживання, яке не має взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначене за цією адресою.
Перевіривши доводи касаційної скарги, оскаржуване судове рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Згідно із частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Виходячи з матеріалів касаційної скарги та змісту оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд доходить висновку, що скарга є необґрунтованою,
а правильне застосування судом апеляційної інстанції норм права є очевидним
і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
Суди встановили, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва
від 15 лютого 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Печерського відділення № 3715 АТ «Ощадбанк» залишок заборгованості за договором відновлювальної кредитної лінії від 18 грудня
2007 року № 2428 у розмірі 254 427,24 грн, витрати за проведення незалежної експертної оцінки в розмірі 1 200,00 грн та судовий збір у розмірі 2 544,27 грн.
19 серпня 2022 року приватним виконавцем Бердарем М. М., на підставі виконавчого листа № 2-348, виданого 09 квітня 2013 року, відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1 на користь
ПАТ «Ощадбанк» залишку заборгованості за договором відновлювальної лінії
від 18 грудня 2007 року № 2428 у розмірі 254 427,24 грн, витрат за проведення незалежної експертної оцінки в розмірі 1 200 грн та судового збору в розмірі
2 544,27 грн. Згідно із заявою стягувача залишок боргу становить 253 475,44 грн.
Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права
на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду,
що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією
або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їхні права
чи свободи.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення,
дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) (частина друга статті 451 ЦПК України).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця
і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову
в задоволенні скарги (частина третя статті 451 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені,
а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду
від 22 квітня 2020 року у справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19)).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб,
що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами
та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону,
а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад справедливості, неупередженості та об'єктивності (пункт 5 частини першої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження»).
Згідно з частинами першою, другою статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів
у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (частина перша пункт 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
За частиною першої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження»
№ 606- XIV від 21 квітня 1999 року (у редакції, чинній на момент набрання законної сили рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15 лютого 2013 року) виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки:
1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше
не передбачено законом.
У пункті 1 частини другої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21 квітня 1999 року строки пред'явлення виконавчого документа
до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа
до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється.
Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 №1404-VІІІ (далі - Закон №1404-VІІІ).
Згідно з пунктом 5 Розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону
№1404-VІІІ виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
У силу статті 12 Закону №1404-VІІІ від 02 червня 2016 року виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені
до примусового виконання протягом трьох місяців.
Аналіз пункту 5 Розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1404-VІІІ свідчить, що він застосовується тільки до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання за якими не сплинув на час набрання чинності Законом №1404-VІІІ від 02 червня 2016 року.
Для пункту 5 Розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм закону № 1404-VІІІ
від 02 червня 2016 до виконавчих документів, строк пред'явлення за якими сплинув на час набрання ним чинності.
У постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 910/18165/13 (провадження № 6-698гс16) зроблено висновок, що «після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у зв'язку
з його пред'явленням до виконання перебіг строку починається заново
з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Таким чином, постанова державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв'язку
з невідповідністю виконавчого документа вимогам закону не позбавляє стягувача права на повторне пред'явлення виконавчого документа до виконання в межах строку, встановленого статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження».
Частиною четвертою статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред'явлення виконавчого документа до виконання;
2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Суть переривання строку полягає у тому, що при настанні зазначених обставин (юридичних фактів) перебіг строку починається спочатку, а час, який минув
до перерви, до нового строку не зараховується.
Про це було безпосередньо зазначено у частині другій статті 23 Закону України «Про виконавче провадження» (№ 606-XIV), яка є попередньою редакцією Закону № 1404-VІІІ від 02 червня 2016 року, тоді як у чинній редакції Закону питання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання урегульовано статтею 12,
але у ній ця норма відсутня.
Норми щодо переривання строку пред'явлення виконавчого документа
до виконання перебувають у системному зв'язку із застосуванням норм,
що регулюють завершення виконавчого провадження шляхом повернення виконавчого документа стягувачу.
Отже, з аналізу частин четвертої та п'ятої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ вбачається, що після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у зв'язку з його пред'явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення.
Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
Таким чином, повернення виконавчого документа без виконання не позбавляє стягувача права на повторне пред'явлення виконавчого документа до виконання
в межах строку, встановленого статтею 12 Закону № 1404-VІІІ.
Така позиція узгоджується з подібними правовими висновками, висловленими
у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 916/922/16
та у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 303/2642/20.
Апеляційний суд виснував, що суд першої інстанції, задовольняючи скаргу, виходив з того, що зі змісту виконавчого листа № 2-348, виданого 09 квітня 2013 року Деснянським районним судом міста Києва, вбачається, що строк пред'явлення його до виконання складав один рік, тобто до 28 лютого 2014 року. Водночас виконавчий лист № 2-348 від 09 квітня 2013 року не містить відміток щодо повернення виконавчого листа стягувачу та повторного відкриття провадження.
При цьому апеляційний суд, дослідивши зміст зазначеного виконавчого листа, зазначив, що відмітки про виконання рішення або про повернення виконавчого листа стягувачу із зазначенням причин знаходяться на зворотній стороні виконавчого документа. Тому твердження суду першої інстанції про відсутність доказів щодо переривання строку не відповідають дійсності.
Приватний виконавець Бердар М. М. ухвалив постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 19 серпня 2022 року. Цьому передувало повернення виконавчого документу стягувачу 04 лютого 2022 року Деснянським відділом державної виконавчої служби у м. Києві на підставі пункту 7 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Тобто між ухваленням постанови про повернення виконавчого документа стягувачу Деснянським відділом державної виконавчої служби у м. Києві
і відкриттям виконавчого провадження приватним виконавцем Бондарем М. М. минуло 6 місяців і 15 днів, що суттєво менше строку, передбаченого статтею
12 Закону України «Про виконавче провадження».
Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що під час розгляду цієї справи Деснянським районним судом міста Києва не було вжито заходів для залучення
до участі у справі стягувача АТ «Державний ощадний банк України», внаслідок чого стягувач був позбавлений можливості надати суду свої пояснення.
Також апеляційний суд зазначив, що адвокат Березюк Є. О. в інтересах
АТ «Державний ощадний банк України» поінформувала про те, що виконавчий лист було пред'явлено до виконання у серпні 2022 року вже вп'яте, на підтвердження чого просила долучити до справи та дослідити відповідні докази.
В пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 367 ЦПК України апеляційний суд може прийняти нові докази у виняткових випадках, якщо їх неподання в суді першої інстанції було зумовлено об'єктивними причинами, а самі докази мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу,
так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин
не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати
як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Аналогічні за змістом висновки, викладені у постанові Верховного Суду
від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18).
Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, констатував,
що надані суду матеріали є винятковими за своїм змістом, оскільки судом першої інстанції в порушення вимог закону не було залучено АТ «Державний ощадний банк України» в якості зацікавленої особи (стягувача).
Надані стягувачем докази свідчать про те, що 09 квітня 2013 року Деснянським районним судом міста Києва видано виконавчий лист № 2-348. Цей виконавчий документ неодноразово подавався стягувачем до виконання, проте щоразу повертався у зв'язку з відсутністю майна у боржника та безуспішним розшуком рухомого майна протягом року.
Апеляційним судом встановлена хронологія виконання виконавчих проваджень, зокрема:
29 квітня 2013 року - 04 грудня 2014 року ВП № НОМЕР_2 завершено на підставі
пункту 7 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження»;
27 лютого 2015 року - 23 червня 2015 року ВП № НОМЕР_3, відкрито Відділом ДВС Деснянського РУЮ в м. Києві, завершено за пункту 7 частини першої статті
47 Закону України «Про виконавче провадження»;
29 вересня 2015 року - 15 червня 2018 року ВП № НОМЕР_4 завершено на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»;
10 січня 2019 року - 04 лютого 2022 року ВП № НОМЕР_5 завершено на підставі
пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
19 серпня 2022 року приватним виконавцем Бердарем М. М. відкрито
ВП № НОМЕР_1 (після повернення попереднього ВП № НОМЕР_5, завершеного
04 лютого 2022 року).
Наведені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що строк пред'явлення виконавчого документу до виконання неодноразово переривався. Відповідно строк пред'явлення виконавчого листа до виконання має обчислюватися
з 04 лютого 2022 року.
За таких обставин апеляційний суд правильно вказав, що висновки суду першої інстанції щодо пропуску строку пред'явлення виконавчого листа до виконання
є помилковими. Наявні у справі докази свідчать про неодноразове відкриття виконавчих проваджень, переривало відповідні строки, що залишилося поза увагою суду першої інстанції.
Перевіряючи висновки суду в частині необізнаності ОСОБА_1 щодо відкриття виконавчого провадження у зв'язку зі зміною його місця реєстрації, апеляційний суд виснував таке.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень
у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом
(пункт 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до частини першої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття
до виконання, постанов, передбачених п. п. 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику
за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
Апеляційний суд встановив, що у виконавчому документі адреса місця проживання боржника ОСОБА_1 значиться так: АДРЕСА_2 .
При цьому посилання скаржника на те, що з 26 жовтня 2018 року місце його проживання зареєстровано за адресою:
АДРЕСА_1 ,не мали б братися судом до уваги, є помилковими, адже в матеріалах справи відсутні докази повідомлення виконавця про зміну адреси боржником.
Крім того, апеляційний суд правильно звернув увагу заявника, що згідно
зі статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження», саме на боржника покладається обов'язок повідомити виконавця та стягувача про зміну місця проживання. Однак докази того, що боржником такі дії було вчинено, у матеріалах справи відсутні.
За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що постанова приватного виконавця Бердара М. М. № НОМЕР_1
від 19 серпня 2022 року відповідає вимогам закону. З матеріалів скарги
є очевидним той факт, що стягувачем не пропущено строків пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки такий виконавчий лист було повернуто вчергове стягувачу 04 лютого 2022 року.
Отже, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про задоволення скарги
ОСОБА_1 та ухвалюючи нову постанову про відмову в задоволенні такої скарги, апеляційний суд на підставі поданих стягувачем доказів обґрунтовано виходив з того, що приватним виконавцем Бердаром М. М. на законних підставах ухвалена постанова про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1
від 19 серпня 2022 року.
Доводи касаційної скарги про те, що приватний виконавець зобов'язаний
був повернути виконавчий лист № 2-348 від 09 квітня 2013 року стягувачу
без виконання, оскільки у виконавчому листі зазначена неправильна адреса місця проживання боржника, яка не відповідає дійсній адресі місця його проживання,
що не потягло ухвалення незаконного рішення суду апеляційної інстанції,
не заслуговують на увагу. Саме на боржника відповідно до частини четвертої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» покладено обов'язок повідомити виконавця, серед іншого, про зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну реєстрації) або місцезнаходження.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення
у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03 квітня 2008 року) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді
на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Колегія суддів вважає, що судове рішення, на яке подано касаційну скаргу,
є достатньо мотивованим.
Касаційний перегляд вважається екстраординарним, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежено питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. Повноваження суду касаційної інстанції
не можуть використовуватися для здійснення нового судового розгляду справи.
Оскільки правильне застосування судом апеляційної інстанції законодавства України є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо його застосування
чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав
для висновку щодо незаконності та неправильності оскаржуваного судового рішення, колегія суддів виснує, що касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Р. Й., на постанову Київського апеляційного суду
від 12 червня 2025 рокує необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суду складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Роман Йосипович, про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Роман Йосипович, строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лазорко Роман Йосипович, на постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у справі
за скаргою ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бердара Миколи Миколайовича, стягувач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України».
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська