03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/4085/2025
19 лютого 2025 року м. Київ
Справа № 760/9683/22
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2024 року, ухвалене у складі судді Коробенка С.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Українського гідрометеорологічного центру Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання незаконним наказу та стягнення заборгованості із заробітної плати,
встановив:
У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача Українського гідрометеорологічного центру Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - УкрГМЦ) та просила визнати наказ від 08.12.2021 року № 511/кнезаконним і скасувати його, відновити становище, яке існувало до порушення (в частині врахування страхового стажу, днів відпустки, сплати всіх обов'язкових платежів та зборів); стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 09.12.2021 року до 28.02.2022 року в сумі 43 747,52 гривень та інфляційні втрати у розмірі 5337,62 гривень.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 27.04.2020 року обіймає посаду провідного юрисконсульта в УкрГМЦ.
Наказом від 08.12.2021 року № 511/к на підставі ст. 46 КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» з 09.12.2021 року її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили таке відсторонення. Підставами видання цього наказу стали: наказ Міністерства охорони здоров'я України (МОЗ) від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням; п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2; ненадання документів, що підтверджують наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або протипоказань до проведення такого щеплення.
Видачі оспорюваного наказу № 511/к передувало окреме доручення по установі директора УкрГМЦ ОСОБА_2 від 22.11.2021 року № 55 «Про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19», пунктом 4 якого працівників УкрГМЦ зобов'язано в строк до 03.12.2021 року надати один із чотирьох документів: довідку про наявність щеплення (сертифікат); медичну довідку про наявність протипоказань до щеплень; COVID-сертифікат про одужання; заяву про відмову від вакцинації.
02.12.2021 року вона звернулась до відповідача з письмовим роз'ясненням про невідповідність окремого доручення № 55 вимогам чинного трудового законодавства, яке залишилось без реагування з боку керівництва УкрГМ.
У подальшому 08.12.2021 року був виданий наказ, яким її відсторонено від роботи. Зазначений наказ обґрунтований наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, до яких увійшли працівники Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів. При цьому на момент видання оскаржуваного наказу на Укр ГМЦ не поширювалася дія наказу № 2153, оскільки він стосувався працівників Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, яким УкрГМЦ не є.
Вважає оспорюваний наказ незаконним та таким, що не відповідає положенням статті 43 Конституції України, статей 2, 2-1, 46, 147 Кодексу законів про працю України.
Зазначала, що, застосовуючи положення статті 46 КЗпП України, відповідач не зважив на те, що: обов'язкові медичні огляди та обов'язкові профілактичні щеплення не тотожні поняття і регулюються різними законодавчими та підзаконними актами; обов'язковість медичних оглядів та/або профілактичних щеплень не передбачена Колективним договором УкрГМЦ; Закон України «Про гідрометеорологічну діяльність» не передбачає для працівників цієї сфери обов'язковість медичних оглядів та/або обов'язковість профілактичних щеплень.
Крім того, звертала увагу на те, що має на утриманні двох малолітніх дітей - 2008 та 2014 років народження, а, враховуючи відсторонення від роботи, у неї відсутня можливість забезпечувати достатній та відповідний рівень життя як свого, так і дітей.
У зв'язку з вимушеним прогулом, спричиненим незаконним відстороненням, вона не отримувала заробітної плати з 09.12.2021 року до 28.02.2022 року. Згодом наказом УкрГМЦ від 02.03.2022 року №76/к її допущено до роботи до завершення воєнного стану.
Враховуючи, що вимушений прогул тривав 55 робочих днів, просила стягнути з відповідача середній заробіток за вказаний період у розмірі 43 747,55 грн, а також, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, інфляційні втрати за весь період прострочення сплати середнього заробітку (станом на 06.09.2024 року) в розмірі 16 038,27 гривень та 3 % річних в сумі 3 405,68 гривень.
Остаточно уточнивши та збільшивши розмір позовних вимог, позивач просила стягнути з відповідача, окрім середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 43 747,52 гривень, інфляційні втрати згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» в розмірі 16 038,27 гривень, а також 3 % річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України в сумі 3 405,68 гривень.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Вказує, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки, не надав оцінку наданим судовим рішенням, формально підійшов до оцінки доказів, внаслідок чого дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Встановлення судом факту відмови/ухилення від щеплення не відповідали обставинам справи, оскільки їй не була надана повна та об'єктивна інформація про щеплення та про наслідки відмови від неї. Суд не врахував, що вона подала директору УкрГМЦ заяву, в якій зазначила, що не відмовляється і не ухиляється від щеплення, але утримується від процедури до моменту, допоки держава офіційно гарантуватиме безпеку для життя та здоров'я.
Вважає, що суд невірно керувався підзаконними актами Міністерства охорони здоров'я України та Кабінету Міністрів України стосовно підстав відсторонення, оскільки ст. 46 КЗпП України не передбачає підстав для відсторонення у зв'язку з непроходженням обов'язкового профілактичного щеплення від COVID-19. Постанови Кабінету Міністрів України, якими, зокрема, введено карантин, встановлено обмежувальні протиепідемічні заходи та затверджено перелік професій з метою обов'язкового щеплення, є незаконними і не підлягають виконанню. Обмеження позивача права на працю є протиправним та незаконним.
Суд неправильно застосував статтю 11, частини першу-четверту, шосту, сьому статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункти 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», Міжнародні договори України, пункти «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я».
Висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 не можуть бути застосовані у цій справі, оскільки фактичні обставини цих справ є різними.
Крім того, посилається на те, що суд не мав підстав покладати судові витрати у справі на позивача, оскільки позовна заява була подана в межах трудового законодавства, згідно ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача «УкрГМЦ» - Сеньок О.А. просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що відсторонюючи позивача від роботи, УкрГМЦ діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема ст. 46 КЗпП України, ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», ст. ст. 11, 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236, роз'ясненнями уповноважених органів, а саме: листом Міністерства економіки України від 03 листопада 2021 року №4706- 06/52950-03 «Щодо алгоритму дій роботодавця відносно осіб, які не дотримуються вимог про обов'язкову вакцинацію проти COVID-19», а також роз'ясненнями Державної служби України з питань праці №7366/1/4/1-21 від 28 жовтня 2021 року, Головного управління Держпраці у Київській області від 03 листопада 2021 року, Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці від 20 листопада 2021 року, Управління Держпраці у Житомирській області від 12 листопада 2021 року.
Вказує, що нормативно-правові акти, які діяли на момент відсторонення позивача, були чинними та обов'язковими для їх виконання всіма учасниками даних правовідносин, а відтак, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явилась, про розгляд справи повідомлена належним чином, подала суду заяву про розгляд справи за її відсутності, підтримує доводи, викладені в апеляційній скарзі, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, залишити без змін. Вважала, що суд першої інстанції дослідив всі обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилалась, зокрема на те, що оспорюваний нею наказ є протиправним та таким, що грубо порушує її право на працю і соціальні права, гарантовані Конституцією і законами України, а неможливість виконувати свої обов'язки згідно з трудовим договором - вимушеним прогулом, у зв'язку з чим просила визнати його незаконним і скасувати його, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, інфляційні втрати згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Позивач, будучи попередньо ознайомленою із наслідками невиконання вимоги щодо вакцинації проти COVID-19 чи ненадання довідки щодо протипоказання до такої вакцинації, не надала роботодавцю документів на підтвердження наявності профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.
Водночас зазначено, що суд не вбачав порушення права позивача на працю, визначене статтею 43 Конституції України, оскільки за нею зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров'я людей.
У цій справі позивач не довела, а суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.
Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, то відсутні і підстави для задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, на підставі наказу №191/к від 27.04.2020 року ОСОБА_1 працює в Українському гідрометеорологічному центрі Державної служби України з надзвичайних ситуацій (УкрГМЦ) провідним юрисконсультом юридичного відділу.
Окремим дорученням УкрГМЦ від 22 листопада 2021 року № 55 «Про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» доручено керівникам структурних підрозділів УкрГМЦ забезпечити доведення цього доручення до відома всіх працівників підпорядкованих підрозділів у термін до 25 листопада 2021 року.
На виконання вказаного наказу відповідач повідомив ОСОБА_1 про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, в якому зазначив, що у разі не надання нею документа, який підтверджуватиме наявність такого профілактичного щеплення, або медичного висновку про абсолютні протипоказання до проведення щеплень, з 09 грудня 2021 року її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до усунення причин, що зумовили відсторонення.
Цього ж дня ОСОБА_1 подала директору УкрГМЦ заяву, у якій вказала, що не відмовляється та не ухиляється від щеплення, але на даний час утримується від даної процедури до моменту, допоки державою офіційно не буде гарантовано безпеку життя та здоров'я після проходження даної медичної процедури.
Наказом УкрГМЦ від 08 грудня 2021 року № 511/К «Про відсторонення ОСОБА_1 » з 09 грудня 2021 року її відсторонено від роботи з підстав ненадання медичної документації на підтвердження щеплення від COVID-19, спричиненої вірусом SARS-CoV-2 або документів, що підтверджують наявність протипоказань до щеплення.
На підставі наказу Міністерства охорони здоров'я України від 25 лютого 2022 року № 380 УкрГМЦ своїм наказом від 02 березня 2022 року № 76/к допустив позивача до роботи, до завершення воєнного стану.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилалась на незаконність наказу про відсторонення її від роботи, оскільки він порушує її право, гарантоване статтею 43 Конституції України, на працю та заробітну плату, винесений на підставі одного повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення її від обов'язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання нею медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я.
Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов'язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення.
Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:
- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
- відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов'язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.
Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).
Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).
Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83).
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі № 4004-XII та Інструкції № 66.
Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.
Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника ( пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.
У зв'язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.
11 березня 2020 року у зв'язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.
Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.
24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).
Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.
Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.
Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов'язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров'я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов'язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов'язків, держава намагалася досягнути цієї мети ( пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.
Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.
У справі, що переглядається, встановлено, що позивач працює на посаді провідного юрисконсульта в Українському гідрометеорологічному центрі ДСНС.
02 грудня 2021 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, в якому зазначав, що у разі не надання нею документа, який підтверджуватиме наявність такого профілактичного щеплення, або медичного висновку про абсолютні протипоказання до проведення щеплень, з 09 грудня 2021 року її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до усунення причин, що зумовили відсторонення.
В матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 від 02 грудня 2021 року на ім'я директора УкрГМЦ про те, що вона не відмовляється і не ухиляється від проведення обов'язкових профілактичних щеплень, але на даний час утримується від даної процедури.
Відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення позивачка роботодавцю не надала.
Судом першої інстанції встановлено, що у спірних відносинах є очевидним факт відмови позивача надати інформацію про проведення щеплення, що, за логічно послідовними значенням вищенаведеного нормативного врегулювання фактично виявляє ухилення особи від такої процедури.
Враховуючи характер виконуваних обов'язків провідного юрисконсульта УкрГМЦ, які пов'язані з об'єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з людьми, позивач підлягала обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення ухилилась від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю не надала, у зв'язку із чим відповідач (роботодавець) обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи з 09 грудня 2021 року на термін усунення причин, що спричинили відсторонення.
Доводи апеляційної скарги позивача полягають у тому, що за період її відсторонення у судах було розглянуто лише 3 справи, в яких стороною був Український гідрометеорологічний центр, дві з яких було розглянуто без участі представника УкрГМЦ, а частину роботи вона виконувала дистанційно, отже, робота позивача не пов'язана з перебуванням у людних місцях.
Проте такі доводи колегія суддів відхиляє та вважає їх необґрунтованими, оскільки відповідно до посадових обов'язків позивач зобов'язана не лише представляти інтереси відповідача у судах, але й виконувати ряд інших завдань, що вимагають контактування із співробітниками УкрГМЦ та представниками інших підприємств, установ, організацій. Так, відповідно до посадової інструкції провідного юрисконсульта юридичного відділу УкрГМЦ, до завдань та обов'язків провідного юрисконсульта належать, зокрема: організація претензійної та участь у веденні позовної роботи; підготовка звітності щодо претензійно-позовної роботи та подання її до ДСНС; представлення інтересів УкрГМЦ в судах, інших органах під час розгляду правових питань та спорів; надання правової оцінки претензіям, пред'явленим до УкрГМЦ, та претензіям, що висуває УкрГМЦ у зв'язку з порушенням майнових прав та законних інтересів; подання керівництву УкрГМЦ пропозицій щодо удосконалення правового забезпечення фінансово-господарської діяльності; участь у роботі з підготовки укладення господарських договорів ( контрактів) з іншими підприємствами, установами, організаціями; проведення юридичної експертизи проектів актів та інших документів, підготовлених структурними підрозділами підприємства, погодження (візування) їх за наявності віз керівників заінтересованих структурних підрозділів або осіб, що їх заміщують; виконання окремих доручень правового характеру директора УкрГМЦ та начальника юридичного відділу. При цьому відповідно до п. 7.1 посадової інструкції, у процесі своєї діяльності провідний юрисконсульт співпрацює з ВКОР, ВДД, ВБО, ВМТЗ, сектором ЗАГ, ВДЗ та іншими за необхідності.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що право позивачки на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона ухилилась від обов'язкового щеплення. Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Колегія суддів зазначає, що відмова від вакцинації є правом громадянина, але, як будь-яке право, в деяких ситуаціях це право може бути обмежено. Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Дії роботодавця в цьому випадку були пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що за встановлених у справі обставин відповідач правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Враховуючи, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), колегія суддів не встановила порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.
У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.
Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, тому відсутні і правові підстави для задоволення вимог позову в частині стягнення з відповідачки на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу інфляційної складової та 3 % річних.
Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21 , від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21, від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 09 серпня 2023 року у справі 203/965/22 .
Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.
Оскільки відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у цьому випадку відсторонення від роботи відповідатиме загальновизнаному пріоритету захисту здоров'я суспільства від серйозних загроз, пов'язаних з поширенням на території України COVID-19.
У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров'я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що відсторонення її від роботи у зв'язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 відбулось з порушенням законодавства є безпідставними, оскільки відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
Відмова або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.
За таких обставин суд першої інстанції, керуючись статтею 46 КЗпП України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 та наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, які є нормативно-правовою підставою для відсторонення працівників, що відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, дійшов правильного висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов'язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.
Дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров'я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не є примусом, в умовах визначеного порядку обов'язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.
Доводи апеляційної скарги позивача про безпідставне покладення на неї судом першої інстанції судових витрат колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до резолютивної частини судового рішення, будь-яких судових витрат з позивача ні на користь відповідача, ні на користь держави не стягнуто. При цьому з матеріалів справи вбачається, що позивач при зверненні до суду з даним позовом судового збору не сплачувала.
Заявник у апеляційній скарзі зазначає про те, що вона звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з яким від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Однак, законом не передбачено звільнення від сплати судового збору за вимогами про скасування наказу про відсторонення від роботи. Тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 29 серпня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.