21 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 520/7884/19
провадження № 61-5028св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Прокоф'єва Людмила Геннадіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Непомнющий Олександр Миколайович, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року у складі колегії суддів Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Прокоф'єва Л. Г. (далі - приватний нотаріус Одеського МНО), про стягнення боргу.
Позов мотивовано тим, що 20 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено договір позики на суму 2 644 615,00 грн, що є грошовим еквівалентом суми 200 000,00 дол. США за курсом продажу валюти у місті Одесі на момент укладення цього договору, зі строком повернення до 31 грудня 2015 року. Позика отримана ОСОБА_1 в інтересах сім'ї (зі згоди її чоловіка - ОСОБА_7 ), для потреб подружжя.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, проте на момент його смерті зобов'язання щодо повернення запозичених у ОСОБА_6 коштів подружжям не було виконано.
Позивач вважала, що оскільки заборгованість ОСОБА_7 перед кредитором за договором позики існувала на момент відкриття спадщини, то обов'язок з її відшкодовування покладається на всіх спадкоємців у рівних частках, тобто по 1/5 частині суми боргу на кожного.
Зазначала, що після смерті чоловіка ОСОБА_1 за власні кошти повернула ОСОБА_6 у повному обсязі всю суму позики за договором від 20 серпня 2014 року, у зв'язку з чим набула право на зворотну вимогу про відшкодування суми зобов'язання ОСОБА_7 перед ОСОБА_6 до кожного з його спадкоємців.
Спадкоємці ОСОБА_7 : мати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; батько ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , відмовляються у добровільному порядку відшкодувати вимоги кредитора у розмірі 497 000,00 грн кожен, тому ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд:
стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на свою користь грошові кошти в сумі 1 988 000,00 грн, але в межах вартості майна одержаного у спадщину;
стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Київський районний суд міста Одеси рішенням від 23 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Стягнув солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 988 000,00 грн, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позика за договором від 20 серпня 2014 року отримана ОСОБА_1 під час шлюбу з ОСОБА_7 , є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, які мають солідарний обов'язок щодо її повернення.
Місцевий суд керувався тим, що факт повернення суми позики особисто ОСОБА_1 підтверджується рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі № 522/5161/17, яким задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору припиненим, яким визнано припиненим договір позики від 20 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , у зв'язку з його виконанням в повному обсязі ОСОБА_8 , а також розпискою від 09 квітня 2019 року, якою ОСОБА_6 підтвердив, що ОСОБА_1 у листопаді 2016 року особисто повернула йому в повному обсязі суму позики за договором позики від 20 серпня 2014 року в загальному розмірі 4 970 000,00 грн, що відповідає еквіваленту 200 000,00 дол. США.
У зв'язку з тим, що заборгованість за договором позики від 20 серпня 2014 року існувала на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 , обов'язок з її відшкодовування несуть всі його спадкоємці у рівних частках, тобто по 1/5 частини суми боргу кожен із спадкоємців.
Виснував, що оскільки ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_7 одноособово повернула ОСОБА_6 у повному обсязі грошові кошти за договором позики від 20 серпня 2014 року, то відповідно до вимог статті 544 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивачка набула право на зворотну вимогу до спадкоємців солідарного боржника ОСОБА_7 .
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 оскаржили його до апеляційного суду.
Відповідачі у апеляційній скарзі зазначали, що позивачка не довела жодними доказами, що кошти за спірним договором позики отримано та використано в інтересах сім'ї. Посилались на те, що ОСОБА_7 з 2013 року до 2016 року обіймав посаду капітана судна, здійснював рейси по 6-8 місяців, за що отримував заробітну плату у розмірі 8 750,00 дол. США щомісячно, отже, подружжя не мало потреби у позиці грошей. На підтвердження того, що ОСОБА_1 здійснювала облаштування належного їм будинку за кошти ОСОБА_7 відповідачі надали належні докази, зокрема, листування між подружжям, виписки з рахунку ОСОБА_1 . Наданий позивачкою договір про виконання робіт від 30 травня 2014 року не є належним доказом у цій справі, оскільки укладений позивачкою із суб'єктом господарювання до реєстрації шлюбу з ОСОБА_7 .
Відповідачі також вважали, що місцевий суд ухвалив рішення на припущеннях, оригіналу договору позики позивачка суду не надала. Під час розгляду справи № 520/9506/16 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики суд витребував від позивача для огляду спірний договір, проте ухвала суду виконана не була, що підтверджує сумніви у наданні позики за ним.
Крім того, вказували на неврахування місцевим судом обставини визнання ОСОБА_1 факту витрачання нею саме особистих коштів на капітальний ремонт будинку, обґрунтовуючи таким чином підстави позову про визнання будинку спільним сумісним майном подружжя (справа № 520/7262/18).
Одеський апеляційний суд постановою від 22 лютого 2024 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 23 листопада 2020 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог. Водночас місцевий суд допустив порушення норм процесуального законодавства під час дослідження доказів.
Апеляційний суд керувався тим, що обставини щодо укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на суму 200 000,00 дол. США, що встановлені рішенням суду у справі № 522/5161/17, прийнятому після смерті ОСОБА_7 , які місцевий суд вважав преюдиційними, не мають юридичних наслідків під час розгляду цієї справи, оскільки відповідачі, які є спадкоємцями ОСОБА_7 , не брали участь у вказаній справі та були позбавлені можливості їх спростувати у передбаченому законом порядку. Отже, зазначені обставини підлягали доказуванню у загальному порядку.
ОСОБА_1 не надала суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що позичені нею грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», апеляційний суд виснував, що ОСОБА_1 не довела належним чином, що заборгованість за договором позики від 20 серпня 2014 року є спільним боргом подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , тому відсутні правові підстави для покладення на відповідачів відповідальності за зобов'язаннями спадкодавця за цим договором.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2024 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Непомнющий О. М., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивачка посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17, від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.
Також посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про перенесення судового засідання у зв'язку з відсутністю представника позивача.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив обставини справи, не взяв до уваги докази позивача, надані на підтвердження позовних вимог, натомість врахував обставини, які не підтверджені належними доказами.
Доводи інших учасників справи
У червні 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє адвокат Єштокіна Ю. В., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому викладено заперечення на доводи позивачки. Відповідачі вважають аргументи заявниці необґрунтованими та безпідставними, просять оскаржувану постанову залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 02 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було укладено шлюб, зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Суворовському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, про що було складено відповідний актовий запис за № 852, та видано свідоцтво про шлюб, серія НОМЕР_1 .
Відповідно до копії договору позики від 20 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , позикодавець передає у власність позичальнику, а позичальник приймає у власність від позикодавця грошові кошти у сумі 2 644 615,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США за середнім курсом продажу комерційними банками міста Одеси на момент укладення цього договору, та позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві позику в повному обсязі у строк до 31 грудня 2015 року (підпункти 1.1, 3.1).
У підпункті 4.1.2. договору зазначено, що чоловік позичальника ОСОБА_7 надає згоду на укладення договору, усвідомлює та розуміє правову природу договору та правові наслідки його укладення, розуміє положення статей 61, 65, 63, 60, 62 СК України, підтверджує, що цей договір укладається позичальником в інтересах сім'ї.
Відповідно до підпункту 4.1.3 договору цей договір укладається позичальником в інтересах сім'ї (подружжя).
Згідно з пунктом 5.3 договору цей договір складений в одному оригінальному примірнику, який зберігається у позикодавця до того часу, поки позичальник не поверне всю суму позики у повному обсязі. Факт наявності у позичальника єдиного оригінального примірника договору є підтвердженням повернення позики у повному обсязі та повного виконання позичальником всіх обов'язків за цим договором. Складення розписок чи будь-яких інших документів для підтвердження повернення позики не передбачається та не потребується.
На договорі позики від 20 серпня 2014 року міститься розписка ОСОБА_1 про отримання від ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 2 644 615,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США. Договір підписано ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .
30 травня 2014 року ОСОБА_1 (після укладення шлюбу - ОСОБА_1 ) уклала з ОСОБА_12 договір про здійснення контролю за будівництвом будинку, який знаходиться на АДРЕСА_1 , щодо здійснення контролю за цінами на будівельні матеріали та придбання будівельних матеріалів, необхідних для будівельних робіт за цією адресою.
За вказаним договором ОСОБА_12 придбав будівельні матеріали та виконав роботи на загальну суму 357 600,00 грн.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_2 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Одеського міського управління юстиції.
16 травня 2016 року приватний нотаріус Одеського МНО Гур'янова Л. Г. відкрила спадкову справу № 12/2016 щодо майна померлого ОСОБА_7 .
08 серпня 2016 року ОСОБА_6 звернувся до приватного нотаріуса Одеського МНО Одеської області Гур'янової Л. Г. із заявою (претензією) про обов'язок спадкодавця ОСОБА_7 , відповідно до якої станом на 08 серпня 2016 року заборгованість за договором позики від 20 серпня 2014 року складала 4 970 000,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США, у зв'язку з чим просив прийняти вимогу (претензію) кредитора спадкодавця та довести її до відома спадкоємців, які прийняли спадщину.
Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 18 травня 2017 року у справі № 522/5161/17 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору припиненим задовольнив. Визнав припиненим договір позики від 20 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , у зв'язку з його виконанням у повному обсязі ОСОБА_1
Одеський Апеляційний суд ухвалою від 10 березня 2020 року у справі № 522/5161/17 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки оскарженим рішенням питання про права, свободи, інтереси та обов'язки заявників апеляційної скарги не вирішувалося.
Відповідно до копії розписки від 09 квітня 2019 року, складеної ОСОБА_6 , останній підтвердив, що ОСОБА_1 у листопаді 2016 року особисто та одноособово повернула йому в повному обсязі суму позики за договором позики від 20 серпня 2014 року в загальному розмірі 4 970 000,00 грн, що є еквівалентом 200 000,00 дол. США.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як на підстави позову ОСОБА_1 посилалась на те, що за час шлюбу з ОСОБА_7 20 серпня 2014 року уклала з ОСОБА_6 договір позики, за яким отримала грошові кошти у сумі 2 644 615,00 грн, що є еквівалентом 200 000,00 дол. США, зі строком повернення до 31 грудня 2015 року.
Оскільки вказана сума коштів є спільною сумісною власністю подружжя, яка використана в інтересах сім'ї, за час шлюбу борг не повернуто, тому вважала себе та ОСОБА_7 солідарними боржниками за грошовим зобов'язанням.
Зазначала, що після смерті чоловіка ОСОБА_7 09 лютого 2016 року особисто за власні кошти повернула всю суму боргу ОСОБА_6 у зв'язку з чим набула право на зворотну вимогу про відшкодування суми зобов'язання до кожного зі спадкоємців ОСОБА_7 в межах вартості майна, одержаного ними у спадщину.
Відповідачі подали відзив на позовну заяву, в якому зазначили, що договір позики від 20 серпня 2014 року є фіктивним, грошові кошти за ним не передавались. Єдиним доказом повернення позики за умовами спірного договору міг бути оригінал цього договору, який у позивачки відсутній. Оригінал договору було витребувано ухвалою суду у справі № 520/9506/16 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики, та за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Одеського МНО Гур'янова Л. Г., про визнання договору позики недійсним, а також визнано обов'язковою явку ОСОБА_6 , проте останній подав заяву про залишення позову без розгляду.
Вважали, що за відсутності у позивачки оригіналу договору позики надана засвідчена копія цього договору є неналежним доказом на підтвердження заявлених вимог.
На договорі відсутній підпис ОСОБА_7 , який би засвідчував, що він був ознайомлений із умовами цього договору і давав згоду на його укладення, та відсутня окрема згода ОСОБА_7 на укладання цього договору, тому лише зазначення у договорі, що позика отримана за час шлюбу, не свідчить про те, що договір позики було укладено в інтересах сім'ї та що кошти було використано в інтересах сім'ї.
Також зазначали, що жоден зі спадкоємців ОСОБА_7 участі у справі № 522/5161/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору припиненим не приймав, а тому рішення Приморського районного суду міста Одеси від 18 травня 2017 року у цій справі не має преюдиціального значення, а обставини, встановлені зазначеним рішенням, підлягають доказуванню у загальному порядку.
Місцевий суд, задовольняючи позов, вважав отримані ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, які мають солідарний обов'язок щодо їх повернення.
Виснував, що заборгованість за договором позики існувала на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 , тому обов'язок з її відшкодовування несуть всі його спадкоємці у рівних частках.
Обставини повернення боргу за договором позики від 20 серпня 2014 року особисто ОСОБА_1 вважав встановленими рішенням суду у справі № 522/5161/17 про визнання договору припиненим, яке набрало законної сили.
Оскільки ОСОБА_1 одноособово повернула ОСОБА_6 у повному обсязі борг за договором позики, то відповідно до вимог статті 544 ЦК України позивачка набула право на зворотну вимогу до спадкоємців солідарного боржника ОСОБА_7 .
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, керувався тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та, як наслідок, констатував недоведеність факту укладення договору позики в інтересах сім'ї та використання отриманих коштів для задоволення потреб сім'ї. Отже, вважав відсутніми підстави для покладення обов'язку повернення коштів за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , на спадкоємців ОСОБА_7 .
Також апеляційний суд зазначив про відсутність в матеріалах справи доказів обсягу та вартості спадкового майна, що є необхідним під час вирішення спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника.
Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), на які посилається заявниця у касаційній скарзі, про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами.
Згідно з частиною першою статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
При вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:
чи пред'явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1282 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги;
коло спадкоємців, які прийняли спадщину;
при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1282 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини);
при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України.
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 645/1566/16-ц, від 04 березня 2020 року у справі № 2609/30529/12.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тягар доведення обґрунтованості заявлених вимог за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред'явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Суди встановили, що відповідно до копії договору позики від 20 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , позикодавець передає у власність позичальнику, а позичальник приймає у власність від позикодавця грошові кошти у сумі 2 644 615,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США за середнім курсом продажу комерційними банками міста Одеси на момент укладення цього договору та позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві позику в повному обсязі у строк до 31 грудня 2015 року (підпункти 1.1, 3.1).
У підпункті 4.1.2. договору зазначено, що чоловік позичальника ОСОБА_7 надає згоду на укладанням договору.
Відповідно до підпункту 4.1.3 договору цей договір укладається позичальником в інтересах сім'ї (подружжя).
Згідно з пунктом 5.3 договору цей договір складений в одному оригінальному примірнику, який зберігається у позикодавця до того часу, поки позичальник не поверне всю суму позики у повному обсязі. Факт наявності у позичальника єдиного оригінального примірника договору є підтвердженням повернення позики у повному обсязі та повного виконання позичальником всіх обов'язків за цим договором. Складення розписок чи будь-яких інших документів для підтвердження повернення позики не передбачається та не потребується.
На договорі позики від 20 серпня 2014 року міститься розписка ОСОБА_1 про отримання від ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 2 644 615,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США.
Вирішуючи спір, колегією суддів враховано, що перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 на час отримання нею позики само собою не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що обставини, встановлені рішенням суду у справі № 522/5161/17, місцевий суд помилково вважав преюдиційними.
Так, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі № 522/5161/17 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору припиненим, визнано припиненим договір позики від 20 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , у зв'язку з його виконанням в повному обсязі ОСОБА_8 .
Одеський апеляційний суд ухвалою від 10 березня 2020 року у справі № 522/5161/17 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки оскарженим рішенням питання про права, свободи, інтереси та обов'язки заявників апеляційної скарги не вирішувалося.
Апеляційний суд у справі № 522/5161/17 виснував, що припинення прав та обов'язків у позикових відносинах між кредитором та боржником не має преюдиційного значення для вимог до спадкоємців, оскільки обставини укладання договору від позики 20 серпня 2014 року в інтересах сім'ї на час вирішення спору про припинення зобов'язань не встановлені.
ОСОБА_1 , вважаючи ОСОБА_7 солідарним боржником за вказаним грошовим зобов'язанням, не сповістила його спадкоємців - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про відкриття провадження у зазначеній справі № 522/5161/17, клопотання про залучення їх до участі у справі не подавала.
Враховуючи те, що відповідачі, які є спадкоємцями ОСОБА_7 , не брали участі у вказаній справі та були позбавлені можливості їх спростувати у передбаченому законом порядку, обставини щодо укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на суму 200 000,00 дол. США, що встановлені рішенням суду у справі № 522/5161/17, прийнятому після смерті ОСОБА_7 , не мають юридичних наслідків під час розгляду цієї справита підлягали доказуванню у загальному порядку.
Отже, обґрунтованим є висновок апеляційного суду про допущенням місцевим судом норм процесуального права під час дослідження доказів та необхідності з'ясування фактичних обставин справи із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 89 ЦПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Аргументи ОСОБА_1 про те, що саме отримані нею в борг кошти були використані в інтересах сім'ї, зокрема для облаштування будинку на АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_7 , не були підтверджені належними та допустимими доказами.
Зазначені доводи спростовуються, зокрема, тим, що договір з ОСОБА_12 про здійснення контролю за будівництвом будинку, який знаходиться на АДРЕСА_1 , щодо здійснення контролю за цінами на будівельні матеріали та придбання будівельних матеріалів, необхідних для будівельних робіт за вказаною адресою, позивачка уклала ще 30 травня 2014 року, тобто до реєстрації шлюбу з ОСОБА_7 (02 липня 2014 року) та до укладення договору позики із ОСОБА_6 (20 серпня 2014 року).
Також колегією суддів надано належну оцінку доводам апеляційної скарги відповідачів, які звертали увагу суду на аргументи ОСОБА_1 , якими вона обґрунтовувала підстави позову у справі № 520/7276/18 за її позовом до спадкоємців ОСОБА_7 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку. Зокрема, як стверджувала ОСОБА_1 , грошові кошти, отримані нею у позику, остання витратила на капітальний ремонт будинку, що належав ОСОБА_7 , чим збільшила свою частку у спадковому майні. Зазначала, що відповідно до технічної, оціночно-будівельної експертизи вартість поліпшень житлового будинку становить 112 114,00 дол. США.
Колегія суддів погоджується також із оцінкою апеляційного суду щодо відхилення аргументів позивачки про фактичне повернення ОСОБА_1 за спірним договором суми позики. Зокрема, копія розписки від 09 квітня 2019 року, відповідно до якої ОСОБА_1 особисто повернула ОСОБА_6 у листопаді 2016 року в повному обсязі суму позики за договором позики від 20 серпня 2014 року, не є належним доказом, оскільки згідно з пунктом 5.3 цього договору лише факт наявності у позичальника єдиного оригінального примірника договору є підтвердженням повернення позики у повному обсязі та повного виконання позичальником всіх обов'язків за цим договором. Складення розписок чи будь-яких інших документів для підтвердження повернення позики не передбачається та не потребується.
Водночас як зазначила позивачка під час розгляду справ у суді першої інстанції, оригінал договору позики від 20 серпня 2014 року у неї відсутній.
Матеріали справи не містять доказів, що могли б підтвердити використання в інтересах сім'ї саме грошових коштів у розмірі 2 644 615,00 грн, отриманих ОСОБА_1 за договором позики від 20 серпня 2014 року.
Враховуючи те, що ОСОБА_7 не брав безпосередньої участі під час укладення ОСОБА_1 із ОСОБА_6 договору позики та за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження використання отриманих коштів у розмірі 200 000,00 дол. США в інтересах сім'ї, висновки апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог відповідають встановленим фактичним обставинам справи та узгоджуються з правовою позицію Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Суд апеляційної інстанції, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясувавши обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дійшов цілком обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не довела належним чином те, що заборгованість за договором позики від 20 серпня 2014 року є спільним боргом подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , тому відсутні правові підстави для покладення на відповідачів відповідальності за зобов'язаннями спадкодавця за цим договором позики.
Доводи касаційної скарги щодо доведеності позивачкою використання отриманих в позику коштів в інтересах сім'ї Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, зводяться до переоцінки фактичних обставин справи, які встановлені судом на підставі належних та допустимих доказів.
Верховний Суд як суд касаційної інстанції обмежений в повноваженнях щодо переоцінки фактичних обставин справи в силу вимог статті 400 ЦПК України.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
Власна інтерпретація учасником справи обставин справи та юридичного змісту норм права, яка не збігається з висновками суду, не є доказом помилковості висновків суду.
Доводи заявниці щодо необґрунтованого відхилення апеляційним судом її клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з розірванням договору із представником були предметом оцінки апеляційного суду з викладенням відповідних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.
Так, відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи, заявленому під час розгляду справи у судовому засіданні 22 лютого 2024 року, апеляційний суд врахував тривалий час перебування справи на розгляді у суді апеляційної інстанції (з грудня 2020 року), наявність в матеріалах справи відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу відповідачів, в якому відображена позиція позивачки щодо суті спору та апеляційної скарги, а також відсутність доказів розірвання договору про надання правничої допомоги із адвокатом Хлопко А. Ю. Крім того, 22 лютого 2024 року на адресу апеляційного суду від адвоката Хлопко А. Ю. надійшло клопотання про прискорення розгляду справи, що спростовує зазначені аргументи позивачки.
Отже, апеляційний суд, з метою дотримання розумних строків розгляду справи та рівноваги інтересів сторін щодо розгляду справи упродовж розумного строку, зробив правильний висновок про можливість розгляду справи у зазначеному судовому засіданні за наявними у матеріалах справи доказами.
В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Отже, колегія суддів не знаходить підстав для визнання вказаних висновків суду апеляційної інстанції такими, що суперечить нормам матеріального та процесуального права, а також підстав для залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.
Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
На думку судової колегії, оскаржуване судове рішення є достатньо мотивованим.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Непомнющий Олександр Миколайович, залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк