Справа № 308/10563/25
29 серпня 2025 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючого - судді Бенца К.К.,
при секретарі - Майор Ю.В.
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 подану в особі уповноваженого представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
ОСОБА_1 в особі уповноваженого представника ОСОБА_2 через систему "Електронний суд" звернувся до Ужгородського міськрайонного суду із позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Представник позивача мотивує позовні вимоги тим, що позивачу ОСОБА_1 належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину р.№ 3-2238 від 08.07.2005, виданого державним нотаріусом А.В.Ластівкою, що підтверджується Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 436122237 від 21.07.2025р.
Вказує, що згідно довідки про склад сім'ї , виданої ПП «Ужгородський Будинковий Сервіс» від 01.07.2025р. № 170 в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані громадяни: дружина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначає, що ОСОБА_3 не проживає в житловому приміщенні понад один рік без поважних причин, про що складено Акт про проживаючих осіб в житловому приміщенні від 01.07.2025р. представниками обслуговуючої організації - ПП «УжбудСервіс». Відповідачка не проживає в даній квартирі, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має і взагалі квартирою не цікавиться, оскільки постійно проживає за кордоном.
Представник зазначає, що перешкод в користуванні жилим приміщенням ні позивач, ні інші члени сім'ї відповідачці не чинили. Водночас, факт реєстрації відповідачки порушує право позивача на вільне розпорядження і користування майном, позивач позбавлений можливості оформити субсидію на сплату комунальних послуг. Також позивач має намір продати квартиру, оскільки утримання 3-кімнатної квартири для нього є непомірним тягарем. Дружина позивача, ОСОБА_4 , є інвалідом 3 групи, потребує постійного догляду згідно висновку ЛКК від 20.06.2025р., тому працювати не може, і для позивача є великим фінансовим навантаженням оплачувати комунальні платежі за 3-х зареєстрованих осіб.
Враховуючи вищенаведене, вважає, що ОСОБА_3 втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 у зв'язку з тривалою, понад один рік без поважної причини відсутністю за місцем реєстрації, крім того не сплачує за комунальні послуги, не несе інших витрат по його утриманню, а тому позивач ОСОБА_1 , як власник житла вимушений звернутися до суду з даною позовною заявою, оскільки відповідачка створює перешкоди у здійсненні ним права користування і розпорядження своїм майном.
З посиланням на викладене, представник позивача просить суд визнати ОСОБА_3 реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,_ такою, що втратила право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_2 ; Судові витрати по справі залишити за позивачем.
Позиція сторін справи :
Позивач та її представник в підготовче судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. Представник позивача подала до суду заяву про розгляд справи без їх участі.
Відповідач ОСОБА_3 у підготовче судове засідання не з'явилася, хоча про час та місце розгляду справи була повідомлена у встановленому законом порядку.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подала до суду заяву, згідно якої зазначила, що відповідачка позовні вимоги позивача визнає в повному обсязі та підтверджує обставини, якими обґрунтовується позов. Просить суд винести рішення про задоволення позовних вимог на підготовчій стадії розгляду справи за її відсутності.
Відповідно до ч. 3 ст.200, ч. 4 ст.206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову на підготовчому судовому засіданні.
Відповідно до ч.3 ст.200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Згідно зі ст.206 ЦПК України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі і у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.
У даній справі відповідач визнав позов повністю.
Судом встановлено, що визнання позову відповідає закону.
Визнання позову відповідачем не порушує права інших осіб, а тому в зв'язку з безумовним визнанням позову відповідачем, суд ухвалив рішення у підготовчому засіданні та доходить висновку, що позов підлягає задоволенню.
У відповідності до ч.2 ст.247ЦПК України у зв'язку з розглядом справи за відсутності сторін фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заяви, клопотання :
24.07.2025 року представник позивача подала до суду клопотання про долучення доказів.
21.08.2025 року представник відповідача подала до суду заяву про визнання позовних вимог.
22.08.2025 року представник позивача подала до суду заяву про розгляд справи без їх участі.
В ході розгляду справи проведені наступні процесуальні дії :
25.07.2025 року ухвалою Ужгородського міськрайонного суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи принципи рівності сторін, суд дійшов до наступного.
Згідно ст. ст. 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Фактичні обставини справи:
Як встановлено судом, ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №3-2238 від 08.07.2005 року на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_3 , що стверджується даними інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №436122237 від 21.07.2025 року, копія якої приєднана до матеріалів справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 . У даній квартирі проживають: чоловік - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована, але не проживає згідно акту б/н про відсутність (не проживання) особи за місцем реєстрації від 01.07.2025 року, що підтверджується даними довідки ПП «УжбудСервіс» №170 від 01.07.2025 року.
Судом встановлено, що 08.07.2025 року мід ОСОБА_6 та R&R Entertainment Incorporation було укладено договір про надання артистичних послуг.
Факт непроживання відповідача ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_5 підтверджується Актом про відсутність (не проживання) особи (осіб) за місцем реєстрації від 01.07.2025 року виданого директором ПП «УжбудСервіс» Товт В.В., інспектором ОСОБА_7 , за підписами сусідів ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , згідно якого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з 15.02.2024 року по даний час не проживає за даною адресою у квартирі АДРЕСА_6 даного будинку.
Судом встановлено, що згідно Акту про відсутність (не проживання) особи (осіб) за місцем реєстрації від 01.07.2025 року виданого директором ПП «УжбудСервіс» Товт В.В., інспектором Бондаренко О.І., за підписами сусідів ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , вбачається, що мешканці будинку АДРЕСА_7 30.06.2025 року склали цей акт про те, що ОСОБА_3 з 15.02.2024 року по даний час не проживає за даною адресою у квартирі АДРЕСА_6 даного будинку.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо права користування жилим приміщенням, яке на праві власності належить позивачу.
Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Нормативно-правове обґрунтування:
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
В чинному законодавстві закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди,відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст.316,317,319,321ЦКУкраїни).
Відповідно до вимог ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно вимог ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Стаття 391 ЦК України визначає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом,який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).
Статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
Аналогічне положення закону передбачено і ст. 383 ЦК України.
Відповідно до ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Ч.2 ст. 405 ЦК України визначено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Аналіз статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що саме власник має право вимагати від осіб, які є членами його сім'ї та не є власниками цього житла, усунення порушення його прав шляхом визнання їх такими, що втратили право користування. Можливість визнання такими, що втратили право користування житлом власника/співвласника законодавством не передбачена та є виключною в силу наявних конституційних гарантів захисту права власності, його непорушності та збереження за власником.
Судом встановлено та із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 в силу положень частини другої статті 64 ЖК Української РСР, частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР є членом сім'ї власника житлової квартири АДРЕСА_8 , проживала разом із позивачем у цьому житловому приміщенні, вела спільне господарство.
Таким чином, з огляду на сутність встановлених правовідносин підлягають до застосування до спірних правовідносин положення статті 405 ЦК України.
Суд приймає до уваги твердження позивача про те, що відповідач не проживає за місцем реєстрації без поважних причин понад один рік, домовленості між ним та відповідачем щодо права користування житлом відсутні. Окрім того вказане підтверджено і даними Акту про відсутність (не проживання) особи (осіб) за місцем реєстрації від 01.07.2025 року.
Відповідачем не спростовано вказані доводи позивача, натомість нею визнано позовні вимоги у повному обсязі.
Суду не представлено доказів, що підтверджують право власності відповідача на частку в домоволодінні, чи право відповідача ОСОБА_3 на збереження права на житло при її відсутності за місцем проживання.
За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
За таких умов та з огляду на положення статті 391 ЦК України та ч.2 ст. 405ЦК України позовні вимоги про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, підлягають задоволенню.
У зв'язку з реєстрацією у вказаному житловому приміщенні відповідача ОСОБА_3 у позивача виникають перешкоди у розпорядженні правом власності.
Приймаючи до уваги, що в судовому засіданні знайшов підтвердження факт відсутності відповідача - ОСОБА_3 в житловій квартирі АДРЕСА_8 , понад один рік без поважних причин, відповідач хоча і є членом сім'ї позивача, проте понад один рік без поважних причин не проживає в квартирі, участі в оплаті за комунальні послуги не приймає, майно не утримує, належних та безспірних доказів того, що їй чинилися перешкоди у користуванні житловим приміщенням не надано, враховуючи, визнання позову відповідачем, суд приходить до переконливого висновку, що позовна заява про позбавлення ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням підлягає задоволенню.
Підстав для відмови у задоволенні позовних вимог судом не встановлено.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст.81 ЦПК України - кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, виходячи із принципів розумності та справедливості, з огляду на те, що реєстрація відповідача порушує права позивача вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю та беручи до уваги факт не проживання відповідача у вказаній квартирі з 2024 року, враховуючи визнання позовних вимог відповідачем, суд приходить до висновку, що позовна заява є обґрунтованою і підлягає до задоволення, оскільки позивач належними і допустимими доказами довів ті обставини на які посилався, як на підставу своїх вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України,№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Щодо розподілу судових витрат:
Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судові витрати покладаються на відповідача.
Суд бере до уваги, що у прохальній частині позовної заяви позивач просив суд судові витрати по справі залишити за позивачем, а відтак такі не підлягають стягненню з відповідача.
Відповідно до положень частин 4, 5 статті 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення; датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.
Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з'явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з'явились всі учасники такої справи.
Відповідно до положень частин 4, 5 статті 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення; датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення. Судове засідання було призначено на 22.08.2025 року, дата складання повного судового рішення-29.08.2025 року, а відтак датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення -29.08.2025 року.
Керуючись ст.41 Конституції України, та ст.ст. 317, 319 , 321, 383, 391, 405 ЦК України, ст. 150 ЖК України, ст.ст.12,76,81,141,259,263-265,268, 272 273, 352,354ЦПК України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 подану в особі уповноваженого представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою АДРЕСА_5 .
Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст.354, ст.355 ЦПК України).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду (ч.ч.1, 2 ст.273 ЦПК України).
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення (п.1 ч.2 ст.354 ЦПК України).
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин (ч.3 ст.354 ЦПК України).
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_9 );
Відповідач - ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_4 ).
Дата складання повного тексту судового рішення - 29.08.2025.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду К.К. Бенца