Провадження № 22-ц/803/4062/25 Справа № 932/3917/21 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 2
20 серпня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Травкіній В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 28 жовтня 2024 року у складі судді Кудрявцевої Т.О.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєва Анастасія Анатоліївна про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та паркувальних місць, визнання договорів купівлі-продажу квартири та паркувальних місць укладеними між певними особами, визнання права власності на квартиру та паркувальні місця, -
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним уточненим в ході розгляду справи позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2015 року між нею та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, в зв'язку з чим її прізвище було змінено на ОСОБА_5 . Від шлюбу мають двох малолітніх дітей ОСОБА_6 , 2017 року народження та ОСОБА_4 , 2019 року народження.
24 вересня 2019 року між ними було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2622.
Позивач зазначає, що мала намір придбати квартиру для проживання у ній своєю сім'єю із чоловіком ОСОБА_4 та сином ОСОБА_6 але значних доходів, які б дозволяли придбати нову квартиру вони не мали, тому грошові кошти на придбання квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та два паркувальних місця № 4 і № 5, що розташовані у багатоквартирному житловому будинку на цокольному поверсі, що знаходиться за цією же адресою, надав її батько ОСОБА_7 , які у розумінні шлюбного договору набули статусу особистої приватної власності.
Оскільки, перед укладенням договору вона не могла знайти папки з необхідними документами (паспорт, оригінал ідентифікаційного номеру), які є обов'язковими для укладення нотаріальних договорів, у зв'язку із чим вона не могла оформити купівлю нерухомого майна на себе, як планувалося від початку. Через збіг таких обставин, щоб не відкладати укладення договору, оскільки їй було не зручно підводити нотаріуса та продавця, з яким заздалегідь обговорено дату укладення договору, було вирішено, що нерухоме майно, яке вона хотіла придбати, буде оформлене на рідного брата її чоловіка ОСОБА_2 .
01 серпня 2020 року було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровською міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1696, за умовами якого ОСОБА_3 (продавець) продав належну йому на праві власності квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_8 (покупцю).
11 серпня 2020 року було укладено договір купівлі-продажу паркувального місця №4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за №1782, за умовами якого ОСОБА_3 (продавець) продав належне йому на праві власності паркувальне місце №4, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8 на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_8 (покупцю).
11 серпня 2020 року було укладено договір купівлі-продажу паркувального місця № 5, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1781, відповідно до вказаного договору ОСОБА_3 (продавець) продав належне йому на праві власності паркувальне місце № 5, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8 на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_8 (покупець).
Після укладення вищевказаних правочинів вона зайнялася ремонтом в квартирі, особисто вибирала стиль та дизайн житла, меблі на власний смак та інші приналежності. По закінченню ремонту, в січні 2021 року вона з чоловіком ОСОБА_4 , та їхня дитина переїхали до нової квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Оплату за комунальні послуги також здійснювала вона.
ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_4 загинув.
Зазначає, що ОСОБА_9 приїхав до міста Дніпро на похорон свого брата ОСОБА_4 , під час спілкування з нею він повідомив, що відмовляється повертати (оформляти на її користь чи принаймні на користь її сина) квартиру та два паркувальні місця, почав погрожувати їй, що виселить її із дитиною із цієї квартири. Також ним повідомлено, що він вже отримав дублікати договорів купівлі-продажу на нерухоме майно та оформляє технічний паспорт з метою подальшою продажу нерухомого майна.
Позивач зазначає, що договори купівлі-продажу квартири та двох паркувальних місць є фіктивними правочинами та мають бути визнані недійсними, оскільки жодні правові наслідки між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_10 , як покупцем, не виникали, усі обов'язки, передбачені положеннями ст.665 ЦК України для сторін правочину, були виконані між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем. Тому фактично є укладеними договори купівлі-продажу квартири та паркувальних місць саме з нею в якості покупця, і саме вона є належним власником зазначеного майна, що є підставою реєстрації за нею права власності.
Продавець ОСОБА_3 насправді передав продане майно не покупцю ОСОБА_8 , а дійсному набувачу ОСОБА_1 , ОСОБА_9 фактично здійснив покупку від її імені та за її рахунок, він не заперечував проти передачі їй придбаного майна, не сплачував за нього жодних власних грошових коштів та не мав волевиявлення до виникнення у нього права власності на майно за оскаржуваними договорами, тільки після смерті брата вирішив скористатися її уразливим становищем та привласнити це майно собі.
Таким чином, в діях ОСОБА_2 очевидно вбачається зловживання правами, порушення принципів справедливості, добросовісності, розумності та вдавання до суперечливої поведінки, що свідчить про неможливість захисту таких прав судом та вказує на необхідність їх припинення, шляхом визнання оскаржуваних правочинів недійсними, з метою відновлення її порушених прав.
З урахуванням викладеного, вимушена звернутись до суду та просити суду визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , укладений 01 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1696; визнати недійсним договір паркувального місця №4, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , укладений 11 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1782; визнати недійсним договір паркувального місця №5, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , укладений 11 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1781; визнати договір купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2020 року, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1696, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати договір паркувального місця №4 від 11 серпня 2020 року, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1782, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати договір паркувального місця № 5 від 11 серпня 2020 року, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1781, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 ; паркувальне місце №4, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване за у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 та паркувальне місце № 5, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване за у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8, на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 та вирішити питання розподілу судових витрат.
Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 28 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами у справі ознак фіктивності договорів купівлі-продажу, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , а також порушення цими правочинами її прав. Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у визнанні договорів купівлі-продажу недійсними з підстав їх фіктивності, вимоги про визнання права власності на квартиру та паркувальні місця задоволенню також не підлягають, оскільки є похідними від визнання договорів купівлі-продажу недійсними.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи. Вказує, що суд першої інстанції не зверну увагу на те, що при укладанні оскаржуваних договорів у обох їх формальних сторін були відсутні наміри створити юридичні наслідки саме цими договорами, жодні дії на виконання цих договорів по відношенню один до одного ними не проводилися, обидві сторони діяли тільки для вигляду, знаючи, що фіктивний правочин ними не буде виконаний та переслідуючи інші цілі, зокрема саме придбання спірного майна ОСОБА_1 для своєї сім'ї, що свідчить про фіктивність правочинів та є підставою для визнання договорів недійсними. ОСОБА_9 був визнаний в якості номінального покупця за спільним рішенням її та чоловіка, що свідчить про фіктивність договорів купівлі-продажу. Окрім того, суд першої інстанції не звернув уваги, що грошові кошти на придбання квартири, її ремонт та облаштування, а також на придбання двох паркувальних місць їй подарував батько, що є підставою для визнання за нею право власності на нерухомість.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 18 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_12 було зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого 18 грудня 2015 року Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції. В зв'язку реєстрацією шлюбу прізвище позивача було змінено на « ОСОБА_5 ».
ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьком якого є ОСОБА_4 та матір'ю якого є ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 10 жовтня 2017 року Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області.
24 вересня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2622.
Відповідно до умов шлюбного договору, зокрема п. 1, сторони договору домовилися, що майно, яке набуте ними до укладення шлюбу, а також отримане кожним із них у дарунок або у спадок під час шлюбу, а також набуте кожним із них у власність за будь-якими іншими правочинами за період шлюбу на своє ім'я, належатиме на праві особистої приватної власності тому, ким це майно отримане, набуте за відповідпим правочином, або на кого воно зареєстроване, на весь період шлюбу та у разі його розірвання.
У п. 4 шлюбного договору зазначено, що грошові кошти, отримані кожним з подружжя як до шлюбу, так і у період шлюбу, є особистою власністю кожного. Кожен з подружжя вправі укладати правочини стосовно придбаного майна за кошти, що є його особистою приватною власністю, на своє їм 'я без згоди іншого подружжя.
01 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровською міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1696.
Відповідно до вказаного договору ОСОБА_3 (продавець) продав належну йому на праві власності квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_8 (покупцю), розташовану у житловому будинку літ. А-7,8 та складається з: 1-житлова, І-балкон, житловою площею 95,2 кв.м., загальною площею 97,3 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 636935312101.
Відповідно до п.п. 2.1, 2.2 договору купівлі-продажу квартири, продаж квартири, яка є предметом цього договору, вчиняється за узгодженою між сторонами ціною і складає 1700000,00 грн. Розрахунки за придбану квартиру здійснені покупцем до підписання договору в установленому законом порядку. Підписання договору підтверджує факт повного розрахунку за квартиру та відсутність у продавця до покупця будь-яких претензій фінансового характеру, що стосувалися б питань розрахунку за цим Договором.
Пунктом 3.5. договору купівлі-продажу квартири передбачено, що фактом, що підтверджує передачу квартири покупцям, є символічне одержання останнім повного комплекту ключів від квартири та технічного паспорту на квартиру, яка є предметом цього договору.
У розумінні положень п. 4.2. договору купівлі-продажу квартири, сторони за цим договором стверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного, відсутні будь-які обмеження щодо обсягу їх цивільної дієздатності, не страждають на психічний розлад, який може вплинути на їх здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
Як зазначено у п. 4.7. договору купівлі-продажу квартири, сторони за цим договором підтверджують, що ними особисто прочитано увесь текст цього договору на українській мові, оскільки вони володіють українською мовою, а також, що укладання цього договору відповідає їх дійсним намірам і щодо кожної з умов договору заперечень немає, і у тексті договору зафіксовані усі істотні умови, ними однаково розуміється значення, зміст, умови договору, його правові наслідки для кожної із сторін, права та обов'язки сторін за договором, про що свідчать їх особисті підписи на цьому договорі.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01 серпня 2020 року № 218690259, на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2020 року за ОСОБА_11 було здійснено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 97,3 кв.м., житловою площею 95,2 кв.м.
11 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу паркувального місця, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровською міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за №1782.
Відповідно до п.1, п.2 цього договору продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти паркувальне місце №4, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ.А-7,8 на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та сплатити обумовлену цим договором грошову суму. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 639376812101.
Відповідно до п. 4 договору купівлі-продажу паркувального місця № 4, продаж паркувального місця, за домовленістю сторін, вчиняється за суму 400000,00 гри., які повністю сплачені покупцем продавцю до підписання цього договору.
Відповідно до п.5 Договору, Продавець своїм підписом під цим договором підтвердив факт повного розрахунку за продане паркувальне місце, одержання від Покупця грошей в сумі 400000,00 грн., та відсутність по відношенню до Покупця будь-яких претензій матеріального і фінансового характеру.
У п. 12 Договору купівлі-продажу паркувального місця № 4, Продавець і Покупець стверджують, зокрема, що у момент укладання цього договору вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за цим договором; при укладанні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; при укладанні цього договору та визначенні його умов немає зловмисної домовленості покупця з продавцем; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для продавця обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11 серпня 2020 року № 219913366, на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу за ОСОБА_11 було здійснено державну реєстрацію права приватної власності на паркувальне місце №4, загальною площею 14,2 кв.м., у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8 на цокольному поверсі за адресою АДРЕСА_2 .
11 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу паркувального місця, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровською міського нотаріального округу Арсеньєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за №1781.
Відповідно до п.1, п.2 цього договору продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти паркувальне місце № 5, загальною площею 14,2 кв.м., що розташоване у багатоквартирному житловому будинку літ.А-7,8 на цокольному поверсі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та сплатити обумовлену цим договором грошову суму. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 639434812101.
Відповідно до п. 4 договору купівлі-продажу паркувального місця, продаж паркувального місця, за домовленістю сторін, вчиняється за суму 400000,00 гри., які повністю сплачені Покупцем Продавцю до підписання цього Договору.
Відповідно до п.5 договору, продавець своїм підписом під цим договором підтвердив факт повного розрахунку за продане паркувальне місце, одержання від покупця грошей в сумі 400000,00 грн., та відсутність по відношенню до покупця будь-яких претензій матеріального і фінансового характеру.
У п. 13 договору купівлі-продажу паркувального місця № 5, продавець і покупець стверджують, зокрема, що у момент укладання цього договору вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за цим договором; при укладанні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; при укладанні цього договору та визначенні його умов немає зловмисної домовленості покупця з продавцем; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для продавця обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11 серпня 2020 року № 219912878, на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу за ОСОБА_11 було здійснено державну реєстрацію права приватної власності на паркувальне місце №5, загальною площею 14,2 кв.м., у багатоквартирному житловому будинку літ. А-7,8 на цокольному поверсі за адресою АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , помер, що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 13 травня 2021 року Чечелівським районним у місті Дніпро відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро).
У відповідності до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За змістом ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до положень ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Згідно із положеннями ЦК України особа, яка вважає, що її речові права на майно порушені, має право звернутися до суду як із позовом про визнання відповідного правочину недійсним (ст.203, 215-235 ЦК України)
Згідно з приписами ч.2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У відповідності до ст.627 цього Кодексу відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідків окремих видів недійсних правочинів.
У Постанові Верховний Суд України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16 зазначив, що «…з огляду на зазначені приписи, правила ст. 15, 16 ЦК України, а також ст. 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/ відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч.3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав». Аналіз Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правові висновки, викладені у Постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16 свідчать про те, що прикладами справ про визнання недійсним правочину за позовами заінтересованої особи, яка не є стороною правочину, можуть бути справи за позовом: - прокурора про визнання недійсним договору, укладеного з метою ухилення від конфіскації; - співвласника за законом (наприклад, другого з подружжя) про визнання недійсним договору, укладеного іншим з подружжя; - про визнання недійсним договору, укладеного з порушенням встановленої заборони про відчуження (в період дії арешту чи заборони на відчуження майна, встановлених ухвалою суду про забезпечення позову).
Незалежно від того чи є позивач стороною оспорюваного правочину, чи заінтересованою особою в розумінні ч 3 ст. 215 ЦК України, для задоволення позову він повинен довести не лише існування формального порушення при укладенні договору вимоги закону, але і порушення таким договором його прав або охоронюваних законом інтересів. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13: «…Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, касаційний суд виходив із того, що оспорювані договори оренди земельних ділянок є недійсними в силу ст. 15 Закону № 161-ХІV, оскільки вони укладені без дотримання вимог цієї норми щодо узгодження таких істотних умов, як індексація орендної плати, умови передачі земельної ділянки орендарю, наявність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки (пункти 10, 18 та 26 договорів із цих істотних умов викладено як альтернативні: з урахуванням (без урахування), з розробленням (без розроблення), із встановленням (без встановлення), а умова щодо передачі земельних ділянок у заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельних ділянок узагалі не включена до договорів. При цьому судом залишено поза увагою вимоги ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено, чи дійсно порушуються права позивачів у зв'язку з відсутністю в договорах оренди зазначених умов, їх істотності, а також судом не з'ясовано, в чому саме полягає порушення законних прав позивачів. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції…».
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Щодо ознак фіктивного правочину у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 зазначено наступне: «…У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.1,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Крім того, у Постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 вказано, що «…ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки…». Подібна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 та у постанові Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2022 року у справі № 199/4492/19, провадження № 61-7079св20, «За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.1,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.».
Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов також Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі № 638/13880/17, провадження №61-10398св20.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2023 року у справі № 761/34468/20, провадження № 61-13383ск22 прийшов до правового висновку про те, що відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.
Враховуючи викладене, позивач, на підтвердження заявленого позову про визнання договорів купівлі-продажу фіктивними, повинна довести на підставі належних та допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на наявність умислу у обох учасників правочину, якими є продавець ОСОБА_3 і покупець ОСОБА_9 , та відсутність у останніх наміру створити юридичні наслідки, обумовлені умовами цих договорів на момент їх вчинення.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову огляду на те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які вказують, що у вказаних спірних правочинах внутрішня воля у обох учасників правочину, тобто продавця та покупця за договорами купівлі-продажу не відповідала зовнішньому її прояву, що обидві сторони, вчиняючи вказані правочини, знали заздалегідь, що ці договори не будуть виконані, тобто мали інші цілі, ніж передбачені правочинами, та такі правочини укладені умисно, що при укладенні вказаних договорів купівлі-продажу відбулося введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочинів або дійсних намірів учасників або у сторін договорів був свідомий намір невиконання зобов'язань договорів або приховування справжніх намірів обох сторін правочину.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув увагу, що при укладанні спірних правочинів у обох учасників правочинів були відсутні наміри створити юридичні наслідки саме цими правочинами, жодні дії на виконання цих правочинів по відношенню один до одного ними не проводилися, обидві сторони діяли тільки для вигляду, знаючи, що фіктивний правочин ними не буде виконаний та переслідуючи інші цілі, зокрема саме придбання спірного майна ОСОБА_1 для своєї сім'ї, що свідчить про фіктивність правочинів, та є підставою для визнання договорів недійсними, не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки продавець за договорами купівлі-продажу нерухомого майна намагався і досяг правового результату та створення юридичних наслідків, обумовлених умовами вказаних договорів купівлі-продажу, а саме, відчужив належне йому нерухоме майно за умов, визначених договорами купівлі-продажу, в наслідок чого припинилось його право власності на це майно, отримав за це майно у повному обсязі грошові кошти, передав це майно після його продажу, покупець ОСОБА_9 в свою чергу також виконав умови передбачені договорами купівлі-продажу, тобто, зазначені договори купівлі-продажу нерухомого майна не можуть бути визнані недійсними з підстав фіктивності.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув увагу, що грошові кошти на придбання нерухомості, його ремонт та облаштування, були подаровані саме батьком позивача, про що в матеріалах справи містяться належні та допустимі докази, що є достатньою підставою для задоволення позову, оскільки не спростовують правильності висновків суду першої інстанції по суті вирішення позову та переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального та порушено процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не прийнято до уваги аргументи та докази, що свідчать про фіктивність договорів купівлі-продажу, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вказане спростовується матеріалами справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив дійсні обставини справи та дійшов невірного висновку про відмову у задоволенні позову, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були подані скаржником до суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні.
Згідно із ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 28 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 20 серпня 2025 року
Повний текст судового рішення складено 28 серпня 2025 року.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна