Справа № 756/14951/24
Провадження № 2/756/1437/25
04 серпня 2025 року місто Київ
Оболонський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді - Ткач М.М.,
за участі секретаря судового засідання - Тагієва Р.Д.,
позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - адвоката Романюк М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні залу суду в м. Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловік та жінка, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності,
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Митнюк В.І. звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловік та жінка, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 1996 року сторони стали проживати однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю - тривалий факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, спільний відпочинок, піклування один про одного, придбання майна для спільного користування. Під час спільного проживання сторони придбали у власність автомобіль марки «Ford Transit», 2004 року випуску, який оформлений на відповідача. Зазначає, що вказаний автомобіль використовується в інтересах сім'ї, але всупереч волі позивача, відповідач намагається подарувати автомобіль своєму племіннику, щоб він заробляв на ньому кошти шляхом перевезення вантажів. Також, зазначається, що у квітні 2024 року позивач уже звертався до Оболонського районного суду міста Києва із заявою про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (справа №756/5545/24). При цьому, позивач не мав можливості надати суду докази на підтвердження факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, оскільки після перенесення тяжкого інсульту та операції в голові, відповідач повністю не відновилась та на даний час має проблеми з пам'яттю, тому тривалий час сторони не могли знайти документи. Проте згодом відповідач згадала, що через початок війни привезла та передати документи батькам позивача на зберігання, які проживають за іншою адресою. Ураховуючи, що інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР, який дів до 01.01.2004, положень проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не містив, позивач просить суд встановити факт проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01.01.2004, а також визнати спільною сумісною власністю автомобіль марки «Ford Transit», 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова) НОМЕР_2 , визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Ford Transit», 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова) НОМЕР_2 .
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 16.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловік та жінка, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності. Розгляд справи постановлено здійснювати у порядку загального позовного провадження.
06.02.2025 до суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому, серед іншого, зазначає, що дійсно з 1996 року сторони спільно проживають, відпочивають, піклуються один про одного, ведуть спільне господарство. Таким чином, не заперечує проти встановлення факту спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки. Стосовно вимог про визнання спільною сумісною власністю автомобіля марки «Ford Tranzit», 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину автомобіля відповідач заперечила, зазнаючи, що під час спільного з позивачем проживання вона зі свого доходу кожний місяць протягом багатьох років відкладала невелику частину грошових коштів, на які було придбано спірний автомобіль та оформлено на відповідача. Таким чином, спірний автомобіль є особистою власністю відповідача.
Протокольною ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11.02.2025, явка відповідача була визнана обов'язковою.
Протокольною ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 21.03.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити.
Відповідач у судовому засіданні серед іншого зазначила, що "у них з позивачем все добре, що з 1996 року почали працювати чи жити, напевно так". При цьому, не заперечила, щодо встановлення факту спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки, стосовно інших вимог заперечила, оскільки автомобіль придбала самостійно, це її автомобіль, вона не може розмовляти після інсульту їй зручно їздити ним кудись.
Представник відповідача у судовому засіданні зазначила, що позов у частині встановлення факту спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки сторона відповідача підтримує, щодо решти позовних вимог заперечує.
Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач звертаючись до суду за захистом своїх прав заявив позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01.01.2004 та визнання спільною сумісною власністю автомобіль марки «Ford Transit», 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова) НОМЕР_2 .
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статті 15 та 16 ЦК України передбачають право на захист цивільних прав та інтересів та захист цивільних прав та інтересів судом.
Відповідно до статті 315 ЦПК України та п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку позовного провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Враховуючи, що встановлення факту проживання позивача однією сім'єю без реєстрації шлюбу стосується вирішення спору щодо подальшому визнання набутого за вказаний час майна спільною сумісною власністю, то встановлення даного факту підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
Правовідносини з приводу встановлення факту сумісного проживання однією сім'єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, визнання майна спільним майном та його розподіл регулюються Сімейним Кодексам України.
У відповідності до ч.ч. 1, 3 ст. 2 СК України Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Сім'я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, що й є ознаками сім'ї.
За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
З цього законодавчо сформульованого поняття сім'ї випливає, що ознаками сім'ї є, зокрема, спільне проживання, спільний побут та ведення спільного господарства.
Крім того, виходячи з аналізу вказаної норми СК України, сім'єю є соціальна група, яка не обов'язково складається з людей, які перебувають у шлюбі. Сім'ю також є соціальна група осіб, поєднаних спільним побутом, які здійснюють свою життєдіяльність на основі спільного економічного, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності.
Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому.
Поняття "проживання однією сім'єю" та "член сім'ї" не є тотожними.
Відповідно до ч.1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.
Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти.
Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 червня 1999 року у справі № 1-8/99 зазначив, що обов'язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто: наявність спільних витрат; спільний бюджет; спільне харчування; купівля майна для спільного користування; участі у витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Тривалість спільного проживання чоловіка та жінки як ознака наявності сім'ї на законодавчому рівні не визначена. Водночас строк спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу має бути достатнім для того, щоб стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.
Згідно з роз'ясненнями Верховного суду України від 01 січня 2012 року, викладеними у судовій практиці щодо розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, термін спільного проживання (не менше п'яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом); відсутній спір про право.
Згідно з ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя (ст. 36 СК України).
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).
Спільний побут, у свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо.
До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України тощо.
При цьому, має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склалися та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
При цьому, факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів.
Без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, спільний відпочинок осіб не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 367/7714/16-ц, від 23.09.2021 у справі № 204/6931/20, від 04.12.2023 у справі №543/563/22, від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц.
Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Отже, ознаками фактичної сім'ї, що складає фактичний шлюб між чоловіком та жінкою є: спільне проживання чоловіка і жінки; спільний побут; взаємні права і обов'язки.
Таким чином, предметом доказування у спорі про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу є такі обставини, що мають матеріально-правове значення: чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов'язків.
Відповідно до п. 44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кіган проти Ірландії» №16969/90 від 26.05.1994 року «…поняття «сім'я» не обмежується виключно відносинами, заснованими на шлюбі і може включати інші de factо «сімейні узи», коли сторони живуть спільно поза шлюбом…».
Сім'я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, що й є ознаками сім'ї.
У рішенні по справі «Джонстон та інші проти Ірландії» від 18.12.1996 року №6/1985/92/139 Європейський суд з прав людини зазначив, що особи, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мають право на захист, незважаючи на те, що їх зв'язок існує поза шлюбом, що забезпечуватиме дотримання ст. 8 Конвенції, яка передбачає право на повагу до сімейного життя.
Однак будь-яких належних доказів, документів, які посвідчують їх спільне проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивачем суду не надано рахунки за комунальні послуги, договори оренди або купівлі нерухомості, які мають обох партнерів як власників або орендарів, фінансові документи: заяви про спільний банківський рахунок, податкові декларації, страхові поліси тощо, на яких обидва партнери вказані як подружжя чи подружжя, можуть бути використані в якості підтвердження.
Стосовно не заперечення відповідачем ОСОБА_2 факту спільного проживання з позивачем з 1996 року, слід зазначити.
Відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як убачається з положень ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У своїй постанові у справі № 675/2136/19 від 25.05.2022 Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Частиною третьою ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
У ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч.2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Згідно з ч.1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Результат наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що визнання обставин, які не підлягають доказуванню можливе, зокрема, за умов: визнання їх всіма учасниками справи та відсутності у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15-ц (провадження № 61-1051св17) вказано, що відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».
З огляду на те, що у судовому засіданні 25.07.2025 відповідач ОСОБА_2 повідомила про обставини спільного проживання, обмежившись лише, тим що "у них з позивачем все добре, що з 1996 року почали працювати чи жити, напевно так", ураховуючи, що, зі слів сторін, відповідач має проблеми з пам'яттю після перенесеного інсульту, у суду наявні обґрунтовані сумніви щодо достовірності повідомлених обставин, у зв'язку з чим вважає, що не досліджуючи докази у цій справі, неможливо визначити чи відбудеться порушення вимог закону або прав та інтересів відповідачки.
Як убачається, на підтвердження факту спільного проживання однією сім'єю як чоловік та жінка, позивач ОСОБА_1 надав: договір купівлі-продажу гаражного боксу від 19.08.2020, укладений між продавцем ОСОБА_3 та покупцями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , Виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Приватного акціонерного товариства «Панна», Виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз Будіндустрія», договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29.04.2009, укладений між ОСОБА_4 та Закритим акціонерним товариством «Панна», від імені якого діє перший заступник президента ОСОБА_1, заяву про укладення мирової угоди від 27.07.2015, підписана ОСОБА_4 та керівником ПрАТ «Панна» ОСОБА_1 , договір купівлі-продажу від 28.04.2021, укладений між ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 , договір купівлі-продажу від 20.07.2012, укладений між Публічним акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_1 , довіреність ОСОБА_5 від 04.08.2016, видана на ім'я ОСОБА_1 , платіжні інструкції про перерахування коштів та спільні фотографії.
Так, згідно зі Виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз Будіндустрія» від 04.10.2011, керівником вказаного товариства є ОСОБА_1 .
Відповідно до Виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Приватного акціонерного товариства «Панна» від 18.03.2013, керівником вказаного товариства є ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 є особою, яка має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.
З наданого договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29.04.2009, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пилипенко О.Ю. та заяви про укладення мирової угоди від 27.07.2015 вбачається, що вони підписані ОСОБА_1 від імені ПрАТ (ЗАТ) «Панна».
20.07.2012 між Публічним акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В., зареєстрований в реєстрі за №2187. Згідно з п. 4.2.2 договору, покупець у своїй заяві, яка зберігається у справах приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В., стверджує, що на момент підписання цього договору, він у шлюбі та фактичних шлюбних відносинах не перебуває, тому особи, які відповідно до ст. ст. 63,74 Сімейного кодексу України мали право на частку в спільному майні подружжя, щодо грошових коштів, які сплачені за цим договором, відсутні, житловий будинок буде належати йому на праві особистої приватної власності.
Також, 19.08.2020 між ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (покупцями) було укладено договір купівлі-продажу гаражного боксу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А.Г, зареєстрований в реєстрі за №2195. Відповідно до п. 7 договору, покупці стверджують, що даний момент в зареєстрованому шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах не перебувають і кошти, які вони витрачають на придбання вказаного в договорі гаражного боксу, є їх особистою власністю, що підтверджується заявою, яка зберігається у справах приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сташкової А.Г.
Відповідно до умов договору купівлі-продажу від 28.04.2021, укладеного між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_2 (покупцем), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С., зареєстрованого в реєстрі за №1259, нотаріусом доведено до відома продавця зміст заяви продавця, про те, що на момент укладання та підписання цього договору, покупець в зареєстрованому шлюбі не перебуває і не проживає однією сім'єю з чоловіком без реєстрації шлюбу, а також про те, що грошові кошти, які виступають розрахунком у правочині, не є спільною сумісною власністю, а є особистою приватною власністю покупця.
Проаналізувавши вищезазначені матеріали, суд вважає, що останні переконливо не вказують на наявність в заявлений позивачем період між сторонами усталених відносини, які притаманні подружжю та не підтверджують факт постійного та сталого спільного проживання позивача з відповідачем однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Водночас вищезазначені документи свідчать про наявність між сторонами ділових відносин, що складаються у процесі управління господарською діяльності.
Наявність таких правовідносин не може ототожнюватися з проживанням однією сім'єю чи слугувати підтвердженням фактичних шлюбних відносин, оскільки господарські правовідносини не мають ознак сімейно-правового характеру.
Надані позивачем спільні фотографії самі по собі не свідчать про спільне проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17,від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).
Крім того, позивачем не надано докази, у підтвердження, що сторони не перебувають у будь-якому іншому шлюбі.
З огляду на наведене, наявні докази в сукупності не дозволяють суду дійти висновку про наявність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносин, що за своєю суттю відповідають відносинам сім'ї, що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю - тривалий факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, піклування один про одного, придбання майна для спільного користування, участі у витратах щодо його утримання.
Щодо вимоги про визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Ford Transit», 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова) НОМЕР_2 , суд виходить з наступного.
Ухвалюючи рішення щодо визнання права власності на майно придбане в період спільного проживання, суд, покликається на правовий висновок Великої палати Верховного Суду, викладений у постанові від 23.01.2024 у справі №523/14489/15-ц, згідно якого Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна".
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52). За обставин цієї справи: належним способом захисту порушеного права позивача є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно); вимоги про встановлення юридичних фактів, зокрема, щодо спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про визнання права власності, а лише підставою для її вирішення; при розгляді справ про визнання права власності на майно, яке набуто під час проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення.
Виходячи з викладеного, суд не вбачає законних підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
За змістом ч.ч.1, 2, 3 ст.12, ч.ч. 1, 2 ст.13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та їх обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
З аналізу зазначених положень, вбачається, що учасники справи мають передбачені процесуальним законом права та обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати, що несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв'язку з їх недоведеністю.
Суд також зауважує, що позивач вже звертався до Оболонського районного суду м.Києва у межах цивільної справи №756/5545/24, предметом якої також були вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За результатами розгляду якої ухвалено рішення від 08.07.2024, яким відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, у зв'язку з тим, що досліджені судом докази не знайшли свого документального підтвердження про спільне проживання та ведення спільного господарства сторонами, зокрема спільних витрат, майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п. Сторони не перебували у шлюбі, не є подружжям, а належних, допустимих й достовірних доказів придбання майна в період спільного проживання, як чоловіка та жінка без реєстрації шлюбу, за спільні кошти, матеріали справи не містять. Вищезазначене рішення суду, постановою Київського апеляційного суду від 24.10.2024 залишено без змін.
В пункті 27 постанови №2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції " роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Частинами 1-3, 5 статті 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
За таких обставин, аналізуючи надані докази та даючи їм правову оцінку, враховуючи встановлені судом наведені вище обставини, підтверджені доказами, які досліджені в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати пов'язані з розглядом даної справи у відповідності до ст.141 ЦПК України, слід залишити за позивачем.
Керуючись статтями 2-5, 12-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловік та жінка, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 14.08.2025.
Відомості про сторін:
1. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 );
2. Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ).
Суддя М. М. Ткач