30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 7487/3703/22
провадження № 61-13938св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (судді-доповідача), Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колесніков Віталій Валерійович, на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2024 року у складі суддіКарташевої Т. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 вересня 2024 року у складі колегії суддів Коломієць В. В., Базовкіної Т. М., Крамаренко Т. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку.
Позов обґрунтований тим, що пунктами 48, 48.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 997 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 28 жовтня 2009 року отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140146 з кадастровим номером 4810136300:12:001:005. Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, зареєстрованого 31 травня 2012 року за № 6378, вона продала земельну ділянку ОСОБА_1 , про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 25 листопада 2015 року за № 12225784.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року у справі № 487/10128/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2016 року, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 , визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140146 на право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_2 , а також зобов'язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку. Постановою Верховного Суду від 12 червня 2019 року у цій справі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2019 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року змінено у мотивувальних частинах, в інших частинах вказані рішення залишено без змін. Крім того, зазначеною постановою підтверджено факт розміщення спірної земельної ділянки у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, яка є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, з існуючими обмеженнями щодо її забудови.
Оскільки будівництво спірного об'єкту здійснено з порушенням вимог земельного, водного, містобудівного законодавства, з недодержанням вимог будівельних норм і правил та внаслідок зловживання правами, то відповідач не набула права власності на житловий будинок у визначений статтею 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спосіб, а тому свідоцтво про право власності на це нерухоме майно № 356152881 від 09 квітня 2015 року підлягає визнанню недійсним та скасуванню.
Прокурор просив:
усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 09 квітня 2015 року на житловий будинок (літера А-2) з підпірною стіною ( № 1), загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , державна реєстрація якого вчинена 30 березня 2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (запис № 616737848101);
зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду площею 0,0997 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:005 шляхом знесення житлового будинку загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м (літера А-2), та підпірної стіни (№ 1) по АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2024 року, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 вересня 2024 року, в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що вимога щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку, в якому постійно проживає відповідачка, становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою єдиного житла. Також суд першої інстанції вважав, що застосування вимог по усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, а тому відсутні підстави для визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колесніков В. В., через підсистему «Електронний Суд» направила до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 вересня 2024 року, просить їх змінити в частині вимоги про знесення житлового будинку. Викласти мотивувальну частину цих судових рішень про відмову у знесенні житлового будинку в редакції доводів її касаційної скарги.
У жовтні 2024 року заступник Миколаївської обласної прокуратури через підсистему «Електронний Суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 вересня 2024 року, просить їх скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 554/5587/20, від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19, від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/463/18, від 13 березня 2023 року у справі № 389/1796/20, від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22, від 18 грудня 2019 року у справі № 579/968/17.
Також вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості віднесення земельної ділянки до категорії водного фонду «за зовнішніми ознаками» без прийняття органом влади рішення про затвердження документації із землеустрою, яка визнається підставою внесення до державного земельного кадастру відомостей про категорію земельної ділянки (частина перша статті 20, статті 21 та статті 186 Земельного кодексу України, статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр).
Крім того, суди не дослідили зібрані докази у справі, а саме довідку Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 листопада 2022 року, рішення міської ради від 27 грудня 2022 року № 16/21.
Подання позову через 7,5 років після державної реєстрації права власності на житловий будинок, свідчить про порушення принципу «належного врядування», який вимагає, щоб органи влади у випадках, коли стосується основоположних прав людини, таких як право власності, діяли своєчасно, у належний і, перш за все, послідовний спосіб.
З огляду на відсутність пропозицій компенсувати ринкову вартість житлового будинку та враховуючи, встановлені фактичні обставини справи, є очевидною спроба держави покласти на відповідача індивідуальний та надмірний тягар, що свідчить як про недосягнення державою справедливого балансу між конкуруючими інтересами, і як наслідок, порушення Конвенції, так і про те, що обраний прокурором захід втручання у право, гарантоване статтею 8 Конвенції, не є необхідним у демократичному суспільстві.
Суди розглянули позов держави, яка не є власником земельної ділянки та цивільне право якої не порушено, що є самостійною підставою відмови у позові, а тому порушили частину першу статті 4, частину другу статті 48, статті 56, 57 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України),неправильно застосували статті 2, 170, 172, 326, 327, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), підпункт «а» статті 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Звільнили прокурора від доказування на підставі судового рішення, яким не встановлювались обставини віднесення земельної ділянки до категорії водного фонду, а надана правова оцінка статті 60 ЗК України як нормі, що є підставою віднесення земельних ділянок до категорії водного фонду, із повним ігноруванням доводів відповідача та наданих нею доказів, тому порушили частину другу статті 78, частини чотири, сім статті 82 ЦПК України, неправильно застосували частину першу статті 20, статтю 21, статтю 186 ЗК України, пункт «а» частини другої статті 21 Закону України «Про державний земельний кадастр», не застосували рішення Європейського суду з прав людини у подібних відносинах - Гаврілова та інші проти Росії (Gavrilova and Others v. Russia), заява № 2625/17, від 16 березня 2021 року, Неправильно застосували статтю 391 ЦК України, статтю 152 ЗК України до відносин між власниками нерухомого майна - земельної ділянки та житлового будинку. Не застосували до спірних відносин частину шосту статті 87 Водного кодексу України (далі - ВК України), абз. 2 частини другої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статтю 1 Закону України «Про землеустрій», статтю 257, частину четверту статті 267 ЦК України, статтю 1 Протоколу № 1 Конвенції.
Апеляційний суд помилково посилається на рішення у справі № 487/10128/14-ц як підставу звільнення держави від обов'язку доведення обставин віднесення ділянки до земель водного фонду.
В матеріалах справи № 487/10128/14-ц та цієї справи відсутні докази того, що органи влади приймали рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, і як наслідок - докази доведення до відома ОСОБА_1 відомостей про обмеження будівництва на її земельній ділянці, яка була відведена для цілей житлового будівництва.
Суд встановив, що власником земельної ділянки є територіальна громада, це означає що держава як фактичний позивач у цій справі не довела, що є власником земельної ділянки, а ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою.
Прокурор не обґрунтовував свої вимоги тим, що нерухоме майно відповідача є самочинним, що обмежує суди у праві надавати оцінку цим доводам.
Оскільки за своїми правовими наслідками вимога знесення новоствореного житлового будинку є вимогою про позбавлення права власності на нерухоме майно, за одночасної дійсності двох юридичних фактів виникнення права власності (введення в експлуатацію та державної реєстрації), на відповідну позовну вимогу поширюється позовна давність.
У цій справі прокурор обґрунтував позов держави про знесення житлового будинку порушенням містобудівних, будівельних та інших норм, стверджує про необхідність захисту не свого права власності, а інтересів територіальної громади та невизначеного кола інших осіб, тому такі відносини мають характер публічно-правових, що є підставою закриття провадження у справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Касаційна скарга заступника Миколаївської обласної прокуратури мотивована тим, що суди застосували статтю 391 ЦК України та статтю 152 ЗК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі
№359/3373/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 388/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 902/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 10 січня 2024 року у справі № 483/954/21, від 31 липня 2024 року у справі № 487/2593/20.
Висновки судів про те, що ОСОБА_1 обґрунтовано сподівалась на правомірність дій органу місцевого самоврядування при розпорядженні земельною ділянкою та наразі є потерпілою від їх дій, не відповідають дійсним обставинам, вже встановленим під час розгляду іншої справи № 487/10128/14-ц.
Висновки апеляційного суду про те, що вирішення питання про позбавлення ОСОБА_1 майна має вирішуватись з одночасною майновою компенсацією, яка має бути запропонована позивачем, тобто без визначення саме нею розміру такої компенсації, звернення до суду з цією метою з наданням відповідних доказів, отже без дотримання встановленого законом порядку, є безпідставними.
ОСОБА_1 за законом не могла набути у приватну власність спірну земельну ділянку, розташовану за 9 м від урізу води на території зелених насаджень загального користування, про що могла та мала дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співставити законодавчі заборони з конкретним об'єктом на місцевості.
З огляду на це Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу, що ОСОБА_1 не має підстав вважати, що в її ситуації мали місце помилки лише з боку Миколаївської міської ради.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року у справі № 487/10128/14-ц залишається невиконаним через протиправне зведення на ньому нерухомого майна та його експлуатацію ОСОБА_1 , проте обов'язок повернути у комунальну власність земельну ділянку на АДРЕСА_1 беззаперечно передбачає також обов'язок прибрати із земельної ділянки усі результати діяльності (господарювання) відповідача на ній.
Тому оскаржувані судові рішення про відмову у знесенні розташованої на цій земельній ділянці нерухомості породжують стан невизначеності, закріплюють неефективність, формальність, невиконуваність судового рішення у справі № 487/10128/14-ц нівелюючі усі зусилля позивача досягти відновлення порушених прав, дозволяють ОСОБА_1 використовувати вказану земельну ділянку безоплатно, без будь-якої правової підстави та без будь-якої можливості повернути ці правовідносини у правове поле.
У цьому випадку загальний інтерес знаходить свій вираз у контролі за використанням спірної земельної ділянки водного фонду за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації, безумовно, переважає приватний інтерес однієї особи ОСОБА_1 у збереженні права власності на збудоване нерухоме майно цієї ділянки, отриманої з метою, що прямо суперечить закону.
Викладені обставини у сукупності свідчать про те, що зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка належить територіальній громаді міста Миколаєва шляхом знесення житлового будинку не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності, право на мирне володіння майном, а також у право на повагу до житла.
Натомість, інше вирішення спору дозволить відповідачу безпідставно, безоплатно користуватись земельною ділянкою прибережної захисної смуги Бузького лиману внаслідок експлуатації протиправно збудованого на ній житлового будинку, що вочевидь порушуватиме права широкого кола громадян України загалом та мешканців міста Миколаєва зокрема на доступ до узбережжя Бузького лиману та зеленої зони загального користування.
Аргументи інших учасників справи
У листопаді 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колесніков В. В., на касаційну скаргу заступника Миколаївської обласної прокуратури, у якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що обставини цієї справи про знесення житла та справ про повернення (витребування) земельних ділянок не є подібними. Житловий будинок є новоствореним нерухомим майном, право власності на який виникло у відповідача внаслідок прийняття державою будинку до експлуатації та реєстрації державним реєстратором права власності на нерухоме майно. На противагу земельній ділянці, житловий будинок ніколи не належав державі або територіальній громаді. Житловий будинок також є єдиним місцем проживання відповідача та членів її родини.
Прокурор намагається довести, що суди надали неправильну оцінку обставинам справи та просить надати перевагу доводам прокурора, що держава досягає справедливого балансу між публічним та приватним інтересом, і фізичне знищення житла відповідача не покладає на неї самостійний та індивідуальний тягар. Однак скарга не містить обґрунтування яким чином справедливий баланс впливає на висновок про правильне або неправильне застосування статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України, які не є джерелом права для оцінки відповідного критерію втручання у право на мирне володіння майном.
Зазначені прокурором постанови Верховного Суду не містять висновків про застосування обраних норм або обставин цих справ та цієї справи не є подібними.
Прокурор не довів, що на момент будівництва та цей час існує судова практика про знесення житла, що є нерухомим майном, на підставі статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України, отже відсутні підстави вважати, що обраний прокурором закон для такого втручання відповідає якості, а саме є чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відповідні обставини свідчать, що скарга прокурора є немотивованою та не підлягає задоволенню.
Держава достовірно знала, що з 2015 року житловий будинок є місцем проживання для відповідача та інших осіб, проте у позовній заяві прокурор зазначив місцем проживання іншу адресу відповідача. Прокурор не доводив, що втручання у право на повагу до свого житла відповідає закону та є необхідним у демократичному суспільстві з урахуванням релевантної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Оскільки прокурор звернувся із позовом про знесення житла, саме на нього покладений обов'язок доказування, що обраний ним захід втручання є необхідним у демократичному суспільстві. Відсутність таких підстав у позовній заяві не може зумовлювати іншого висновку, окрім того, що прокурор не обґрунтував, що знесення житла відповідає гарантіям статті 8 Конвенції.
Із тексту скарги можна встановити, що прокурор вирішив обмежитись відтворенням змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, однак суд касаційної інстанції не вирішував спір про знесення житла, зокрема не надав оцінку «необхідності у демократичному суспільстві» для цілей застосування статті 8 Конвенції.
Межі касаційного перегляду
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок з підпірною стіноюв апеляційному порядку не переглядалось, тому не є предметом перегляду в касаційному порядку (стаття 400 ЦПК України).
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи за касаційною скаргою заступника Миколаївської обласної прокуратури.
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбаченихпунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву на касаційну скаргу заступника Миколаївської обласної прокуратури, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Пунктами 48, 48.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 997 кв. м, за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення Миколаївської міської ради ОСОБА_2 28 жовтня 2009 року отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140146 з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 01 грудня 2009 року за № 0109497021001.
31 травня 2012 року ОСОБА_2 продала земельну ділянку відповідачу ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 6378.
25 лютого 2013 року ОСОБА_1 повідомила Інспекцію ДАБК в Миколаївській області про початок виконання будівельних робіт садибного (індивідуального) житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
26 листопада 2014 року ОСОБА_1 подала декларацію про готовність об'єкта до експлуатації - «Садибний (індивідуальний) житловий будинок» за адресою: АДРЕСА_1 .
27 листопада 2014 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142143310521.
25 березня 2015 року на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлений технічний паспорт.
30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім'я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 367,8 кв. м, житловою площею 175 кв. м, літ. А-2, з підпірною стіною № 1, серія та номер: 36152881, у зв'язку з чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Васалатій Т. М. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 616737848101.
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади, сформованого 14 березня 2023 року відповідач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Також у зазначеному будинку, крім відповідача, зареєстровані і проживають її діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року у справі № 487/10128/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним та скасовано пункти 48, 48.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 997 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 177,42 грн, за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 . Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ №140146 від 28 жовтня 2009 року, виданий ОСОБА_1 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 01 грудня 2009 року за № 0109497021001. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність земельну ділянку площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810136300:12:001:0005.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року залишено без змін.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року змінено у мотивувальних частинах, виклавши їх в редакції цієї постанови. В інших частинах рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року залишено без змін.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 02 вересня 2020 року за Миколаївською міською радою зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005 на АДРЕСА_1 . Підстава для державної реєстрації - вищезазначені рішення судів.
При розгляді справи № 487/10128/14-ц встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005 розташована на відстані 9 м від урізу води, входить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 віднесені до території спеціального призначення - зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, земельні ділянки відносяться до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонено будівництво. Судами встановлено належність земельної ділянки до земель, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.
Суд першої інстанції відхилив доводи відповідача щодо іншого режиму та цільового призначення земельної ділянки ніж ті, що встановлені в рішенні у справі № 487/10128/14-ц.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов'язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
За абзацом другим частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об'єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об'єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об'єктів.
Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.
Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).
Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі
№ 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші)».
У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об'єктивні межі застосування позовної давності встановлюються:
(а) прямо (стаття 268 ЦК України);
(б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».
Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що на спірні правовідносини поширюється позовна давність, є необґрунтованими.
У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду з позовом з метою усунення перешкод у здійсненні права власності на землі водного фонду не тільки територіальною громадою м. Миколаєва, а й Українського народу загалом, що відповідає меті негаторного позову. Отже вимога про знесення будівель, споруджених на земельній ділянці, на яку поширюється чітка заборона на передання її у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, є способом відновлення прав власника на спірну земельну ділянку водного фонду і такі позовні вимоги здатні відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення прав на неї.
При вирішенні вказаних позовних вимог обов'язковим є ретельне з'ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння збудованими на спірній земельній ділянці нерухомими об'єктами.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення, відновлення вільного доступу до узбережжя Бузького лиману з метою його рекреаційного використання громадянами, до зеленої зони загального користування.
Відповідно до статті 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
У статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Згідно зі статтями 3, 4 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.
До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об'єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.
Усі водні об'єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об'єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що будівництво житлового будинку здійснено відповідачем всупереч наведеним нормам закону і у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета.
Водночас, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суди першої та апеляційної інстанцій правильно враховували не тільки поведінку відповідача, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади.
У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).
Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.
У цьому аспекті заслуговує на увагу рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо застосування гарантій, визначених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70-71 зазначеного рішення наголошено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що «така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв'язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади. […] Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно врахували, що відповідач ОСОБА_1 у 2013 році зареєструвала повідомлення про початок виконання будівельних робіт, у 2014 році ввела в експлуатацію житловий будинок, а у 2015 році зареєструвала право власності на нього. Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідача як його власника.
Тобто особа у взаємовідносинах із суб'єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов'язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.
Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, у разі задоволення позову обов'язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.
Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, та є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов'язаний діяти відповідно до вимог закону.
Верховний Суд зазначає, що позбавлення відповідача її житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляла про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).
У рішенні «НА і інші проти Туреччини» (NA AND OTHERS v.TURKEY) від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (Настоу проти Греції (№ 2), № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 року, Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 09 грудня 1994 року, № 35, § 71).
Суди встановили, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є житлом відповідача, де вона проживає з 2015 року разом із сім'єю.
Поняття «житло» в контексті статті 8 Конвенції охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача, в якому вона із сім'єю постійно проживає, до того ж без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що позивачем не було запропоновано, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідача надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла.
Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача та з мотивами такої відмови.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що прокурор не довів, що держава є учасником спірних приватно-правових відносин, а відповідач чинить їй перешкоди у користуванні майном, а тому суд мав відмовити у позові з підстави відсутності у держави порушеного права, Верховний Суд відхиляє, оскільки Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово виснувала, що погоджується з аргументами прокурора що, враховуючи особливий режим прибережних захисних смуг, їх значення у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України та з огляду на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного, той може представляти інтереси територіальної громади. При цьому Велика Палата виходила з того, що Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, від 20 липня 2022 року в справі № 910/5201/19).
Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративної юрисдикції, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
У постанові від 09 листопада 2016 року у справі № 6-1403цс16 Верховний Суд України зазначив, що коли позивач (орган державної влади) звертається до суду як власник земельної ділянки за захистом порушеного цивільного права, такий спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний із вирішенням питання щодо права на землю.
Держава в особі Миколаївської міської ради у спірних правовідносинах здійснює не владні управлінські функції зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, а повноваження власника відповідної земельної ділянки.
Заявлені прокурором вимоги спрямовані на захист цивільного права держави в особі уповноваженого нею органу на земельну ділянку та з огляду на характер правовідносин і суб'єктний склад сторін спору, тому цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості віднесення земельної ділянки до категорії водного фонду «за зовнішніми ознаками» без прийняття органом влади рішення про затвердження документації із землеустрою, яка визнається підставою внесення до державного земельного кадастру відомостей про категорію земельної ділянки (частина перша статті 20, статті 21 та статті 186 ЗК України, статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр), Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі встановлено, що згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403 і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року земельні ділянки на АДРЕСА_1 віднесені до території спеціального призначення зелених насаджень загального користування, а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 № 15/41 земельні ділянки на АДРЕСА_1 відносяться до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва.
У касаційній скарзі прокурор посилався на те, що суди застосували статтю 391 ЦК України та статтю 152 ЗК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі
№359/3373/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 388/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 902/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 10 січня 2024 року у справі № 483/954/21, від 31 липня 2024 року у справі № 487/2593/20.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження
№ 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі
№ 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 12 червня 2019 року у справі № 388/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 902/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц відсутні висновки про застосування статі 391 ЦК України, статті 152 ЗК України.
У постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 10 січня 2024 року у справі № 483/954/21, від 31 липня 2024 року у справі № 487/2593/20 прокурором було об'єднано вимоги про витребування (повернення) земельної ділянки та вимогу про знесення (демонтаж) нерухомого майна, яке розташоване на земельній ділянці.
Проте, Верховний суд не ухвалював рішення про знесення нерухомого майна, а лише вирішував чи є правомірним задоволення позову про витребування/повернення земельної ділянки без вирішення питання про знесення.
У постановах Великої Палати Верховного Судувід 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц є висновки про застосування статті 391 ЦК України, однак у цих справах Верховний Суд не розглядав спір про знесення житла відповідача.
Таким чином, посилання у касаційній скарзі заступника Миколаївської обласної прокуратурина вищевказані постанови Верховного Суду є безпідставними, оскільки викладені у них правові висновки не є релевантними до обставин у цій конкретній справі.
Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість та законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги заступника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колесніков Віталій Валерійович, залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 вересня 2024 року в частині зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду площею 0,0997 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:005 шляхом знесення житлового будинку загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м (літера А-2), та підпірної стіни (№ 1) на АДРЕСА_1 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Пророк
В. В. Сердюк