Справа № 761/1887/23
Провадження № 2/761/970/2025
19 серпня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Савчук Ю.Н.
при секретарі: Габунії Н.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
18 січня 2023 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/26932/14 з врахуванням виправленої описки за ОСОБА_3 було визнано право власності на 1/16 частину квартири АДРЕСА_1 . Однак на підставі рішення державного реєстратора, за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на 1/4 частину вказаної квартири. На вимогу позивача про виправлення описки та приведення запису у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно у відповідність до правовстановлюючого документу відповідач не відреагувала. 21.01.2021 року позивач подарувала належну їй частку квартири своїй дочці ОСОБА_2 .
Оскільки такі дії відповідача порушують права позивача, для захисту порушеного права вона звернулась до суду з позовом про скасування державної реєстрації.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/2708/21 від 04.11.2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Баліна Павла Павловича, третя особа ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення задоволено та скасовано рішення Державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Баліна Павла Павловича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.06.2020 року, згідно якого зареєстровано право власності на частку квартири за ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 22.12.2022 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/2708/21 від 04.11.2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції обгрунтовано тим, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».
В подальшому позивач звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельниченко Ірини Олександрівни про визнання недійсним договору дарування і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 18.04.2023 року у справі 761/18739/21 у задоволенні позову відмовлено з посиланням на обрання позивачем неналежного способу захисту свого порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у позові.
У зв'язку з цим позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.01.2023 року передано справу в провадження судді Макаренко І.О.
Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 18.01.2023 року справу передано судді Макаренко І.О.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 28.03.2023 вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 28.06.2023 відкрито провадження у справі та справу призначено до судового розгляду в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
25.01.2024 року до суду надійшли пояснення від представника відповідача адвоката Бобровської А.О., в яких остання зазначає, що відсутні підстави для задоволення заявлених позивачем вимог з врахуванням того, що позивач у позовній заяві просить суд витребувати 3/16 частки квартири, а витребувати можна лише індивідуально визначену річ в той час, коли матеріали справи не містять інформації та належних доказів того, що частку виділено в натурі.
28.02.2024 від представника позивача надійшли заперечення, у яких зазначено, що постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 295/17812/18, на яку представник відповідача посилалася в обґрунтування своєї правової позиції щодо неможливості витребування частки у майні, яка не виділена в натурі, втратила свою актуальність після прийняття Великою Палатою Верховного Суду 20.06.2023 постанови у справі № 362/2707/19, де ВП ВС відступила від своїх попередніх висновків щодо того, що витребувати можна лише індивідуально визначену річ.
Протокольною ухвало суду від 01.05.2024 підготовче судове засідання у справі закрито.
Розпорядженням керівника апарату Шевченківського районного суду м. Києва від 15.04.2025 року № 01-08-1123 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2025 року справу передано в провадження судді Савчук Ю.Н.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18.04.2025 року прийнято позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження до судового розгляду по суті на 24.06.2025.
Протокольною ухвалою суду від 24.06.2025 розгляду справи було відкладено на 19.08.2025 у зв'язку із неявкою сторін у судове засідання.
Позивач та її представник у судове засідання не з'явилися, позивачем подано заяву про розгляд справи без її участі.
Відповідач у судове засідання не з'явилася, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлена.
Третя особа у судове засідання не з'явилася, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлена.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши сторони, врахувавши їх процесуальні заяви, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Стаття 41 Конституції України визначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Стаття 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 була власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу частини квартири від 08 квітня 1997 року та договору дарування частини квартири від 23 грудня 2004 року.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 21.12.2015 року (справа №761/26932/14) позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності, та визнання права власності в порядку спадкування за законом, припинення права власності задоволено частково та визнано за ОСОБА_3 , в тому числі, право власності на 1/4 частину майна, яке складається з 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 загальною площею 44,8 кв.м., припинено право власності ОСОБА_1 на 1/8 частину майна, яке складається з:1/2 частини квартири АДРЕСА_2 загальною площею 44,8 кв.м.
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва від 23.02.2016 року виправлено описки та арифметичні помилки в рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 21 грудня 2015 року в цивільній справі №761/26932/14, зокрема:
«визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частину майна, яке складається з 1/4 частини квартири загальною площею 44,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 »
Рішення та ухвала суду набрали законної сили.
На підставі зазначеного рішення та ухвали суду державним реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 18.06.2020 року прийнято рішення про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 загальною площею 44,8 кв.м.
21 січня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування частки квартири, а саме 1/4 частини квартири загальною площею 44,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ., який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельниченко І.О. та зареєстровано в реєстрі за №71.
Як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.01.2023 № 319672125, право власності на спірної квартири зареєстровано за ОСОБА_2 .
В той же час, як вбачається з рішення суду, ОСОБА_3 належало у спірної квартири, тобто лише 1/16 частки квартири.
У зв'язку з цим ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельниченко Ірини Олександрівни про визнання недійсним договору дарування і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 18.04.2023 року у справі 761/18739/21 у задоволенні позову відмовлено з посиланням на обрання позивачем неналежного способу захисту свого порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Рішення суду обгрунтовано тим, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину, норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, задоволенню не підлягають. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину.
За змістом ч. ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до правового висновку, відображеного в постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 18 лютого 2020 року в справі № 917/154/15, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 06 лютого 2020 року в справі № 922/5787/15, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 21 січня 2020 року в справі № 911/3883/16, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі 923/1382/16 та багатьох інших: «Преюдицію утворюють ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта».
Згідно з постановою Касаційного господарського суду Верховного Суду від 21 січня 2020 року в справі № 911/3883/16: «Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Преюдиціальне значення мають рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини».
Позивач звертаючись до суду з позовом зазначала, що реєстратором прийняте рішення в порушення положень чинного законодавства, що встановлено рішеннями судів, що потягнуло подальший незаконний перехід права власності на спірну квартиру.
Суд зауважує, що особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким, на свій розсуд, а цілком конкретним способом захисту свого порушеного права, який, як правило, визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором (п.5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.
Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, тобто має бути дотриманий принцип процесуальної економії (п.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, п.63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (п.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, постанова Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
У пунктах 74, 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначено: «за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України є неефективними. Таким чином, ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові».
У пунктах 64-65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 зазначено: «Велика Палата Верховного Суду знову нагадує, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (п.100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц). Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц п.98). Такий позов позивачем не був заявлений, а одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності, що передбачено у п.5 ч.3 ст.2 та ст.13 ЦПК України, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.».
Згідно приписів ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до роз'яснень викладених у п.п. 21,22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК. У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Такі ж роз'яснення викладені у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Зокрема, відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").
З огляду на відсутність договірних відносин між позивачкою і відповідачкою, належним способом захисту щодо поновлення прав позивачки на належну їй частку квартири є вимога про витребування майна від останнього власника спірної квартири із застосуванням приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України.
ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.
Так, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикація - це витребування своєї речі не володіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного безпосередньо із власником договору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Стаття 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми. Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).
Разом з тим, положеннями зазначеної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.
Зміст статті 388 ЦК України (в редакції статті, чинній на момент подання позову у цій справі) дає підстави для висновку про те, що єдиною безумовною підставою для відмови у задоволенні віндикаційного позову до добросовісного відповідача є продаж спірного майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Водночас, безумовною підставою для задоволення віндикаційного позову власника до добросовісного набувача спірного майна є отримання такого майна добросовісним набувачем безоплатно. При цьому, в контексті вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення добросовісного власника власності (незалежно від оплатності/безоплатності) можливе лише у випадку здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов'язковому з'ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.
Власник, за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (див. висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц).
Водночас, з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, саме по собі відібрання від однієї приватної особи майна на користь іншої приватної особи не є виправданим втручанням у право власності за відсутності суспільного інтересу (див. постанову Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 902/1706/13 (902/958/20)).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінки на добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
За змістом ч.4 ст.388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
З врахуванням наведеного, судом встановлено безвідплатність відчуження спірного майна, так як перехід права власності відбувся на підставі Договору дарування.
Судом також встановлено відсутність волі власника на відчуження майна, оскільки рішенням суду було чітко визначено розмір частки ОСОБА_3 у спірній квартирі, а відтак у державного реєстратора були відсутні встановлені законом підстави для державної реєстрації права власності на квартири, а у ОСОБА_3 - для відчуження нерухомого майна у частці, більшій аніж їй належала за рішенням суду.
За змістом ч.4 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Отже, добросовісність набувача майна презюмується.
Оскільки відповідач ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_3 , якій достеменно було відомо, що державним реєстратором незаконно зареєстровано за нею право власності на частку спірної квартири, так як в рішенні суду була визначена менша частка, лише 1/4 у квартири, тобто 1/16 частки, судом встановлено, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем нерухомого майна, в той час, коли витребувати майно у разі безоплатного переходу права власності на нього у всіх випадках в силу приписів ч.4 чтст.388 ЦК України можливо лише у добросовісного набувача.
Проте за змістом ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Аналіз положень ст.ст. 387, 388 ЦК України дає підстави дійти висновку про те, що у недобросовісного набувача майно може бути витребуване у всіх випадках, незалежно від оплатності чи безвідплатності переходу права власності та незалежно від того, у який спосіб вибуло вказане майно із володіння власника.
Правильність такого висновку підтверджується викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду 20.06.2023 у справі № 362/2707/19, де зазначено, що право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
Твердження представника відповідача щодо того, що витребуванню підлягають лише індивідуально визначені речі судом до уваги не береться з огляду на те, що відповідно до викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду 20.06.2023 у справі № 362/2707/19 у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за ОСОБА_4 права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки.
Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з'ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.
Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості», щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи, що рішеннями судів, які набрали законної сили встановлено, що зареєстроване право ОСОБА_3 не відповідає рішенню суду, за яким визнано право власності в порядку спадкування, то подальший перехід права власності на нерухоме майно на підставі Договору дарування також є неправомірним, а відтак суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст.133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
Відповідно до ч. 6 ст. 139 ЦПК України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
На підтвердження понесення позивачем судових витрат пов'язаних із залученням оцінювача, надано Договір №0123/02 від 04.01.2023 про проведення незалежної оцінки, укладений з ФОП ОСОБА_5 (відповідно до п. 3.1 Договору вартість виконаних робіт становить 1 500 грн), акт прийому-передачі виконаних робіт від 09.01.2025, звіт про оцінку майна від 04.01.2023 року, товарний чек № 10/23 від 10.01.2023 про оплату послуг оцінювача в розмірі 1500,00 грн.
Суд вважає, що сплачені позивачкою кошти в сумі 1500 грн за проведення експертизи підлягають стягненню із відповідачки на користь позивачки.
Щодо вимог позивачки щодо стягнення витрат на правову допомогу суд зазначає наступне.
06.01.2021 року між адвокатом Штеренберг О.О. та позивачкою укладено Договір про надання правничої (правової) допомоги, предметом якого є надання адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов'язані чи можуть бути пов'язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів як співвласника квартири АДРЕСА_2 .
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Положення частини п'ятої статті 137 ЦПК України свідчить про те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Суд зазначає, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Саме такий висновок випливає з правової позиції ВС/КГС у справі №922/1163/18 від 06 березня 2019 року.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вищевказане в повній мірі відповідає правовій позиції ВС/КГС викладеній в додатковій постанові від 24 січня 2019 року у справі №922/15944/17.
У відповідності до висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
В підтвердження оплати виконаних робіт позивачем подано Акт приймання-передачі послуг з правничої (правової) № 1/23 від 20.01.2023, квитанцію до платіжної інструкції від 18.01.2023 на суму 6500 грн.
З врахуванням наведеного, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 6 500 грн.
На підставі положень статті 141 ЦПК України, враховуючи що дії відповідача призвели до звернення позивача до суду з позовом, тому суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.
На підставі вищевикладеного та керуючись статями 7, 10, 76, 81, 133-141, 244-245, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити.
Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3/16 частки квартири, загальною площею 44,8 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 210336998000, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 2709,29 грн. судового збору за подання позовної заяви, 536,80 грн. судового збору за подання заяви про забезпечення позову, 1500 грн. судових витрат, понесених на визначення вартості квартири; 6500 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи безпосередньо до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 27.08.2025 року.
Суддя: