Справа № 127/6575/25
Провадження № 2/127/1942/25
22 серпня 2025 рокумісто Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області
в складі: головуючого судді Сичука М.М.,
за участю секретаря судового засідання Коровай А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Харківської обласної прокуратури, за участю третьої особи процесуального керівника - прокурора Харківської обласної прокуратури Левченя Геннадія Михайловича про компенсацію моральної шкоди, заподіяної протиправною тривалою бездіяльністю, тривалою імітацією надзору та порушення розумних строків по кримінальному провадженню 42014170000000291,
ОСОБА_1 в лютому 2025 року звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області із позовом до Держави України в особі Харківської обласної прокуратури, за участю третьої особи процесуального керівника - прокурора Харківської обласної прокуратури Левченя Геннадія Михайловича про компенсацію моральної шкоди, заподіяної протиправною тривалою бездіяльністю, тривалою імітацією надзору та порушення розумних строків по кримінальному провадженню 42014170000000291 та просить суд стягнути з Державного бюджету України на його користь 700000 грн. моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що ухваленням численних незаконних рішень та неправомірної тривалої бездіяльності відповідач спричинив йому глибокі моральні страждання. Так, позивач зазначає, що відповідачем було відкрито кримінальне провадження за № 42014170000000291 від 23.10.2014 за ч. 1 ст. 364, ч.ч. 1, 2 ст. 365, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 367, ч. 2 ст. 382, ч. 1 ст. 384 КК України за його заявою за фактом неправомірних дій співробітників роти міліції особливого призначення «Беркут» ГУ МВС України в Полтавській області, співробітників роти міліції особливого призначення «Беркут» ГУ МВС України в Харківській області, слідчого СУ УМВС в Полтавській області Лоскот Є.Є., співробітників ВДСБЕЗ УМВС в Полтавській області, внесені до ЄРДР прокуратурою Полтавської області 23.10.2014 при виділенні матеріалів досудових розслідувань із кримінального провадження № 42012220090000005.
Позивач зазначає, що 22.01.2015, 28.12.2015, 02.12.2016, 31.05.2017, 21.05.2018, 27.12.2018, 28.08.2019, 23.12.2020, 01.09.2022 слідчими, які зловживали службовим становищем та халатно ставилися до своїх посадових обов'язків, не провівши повноцінне досудове розслідування у кримінальному провадженні №42014170000000291, та не виконавши необхідних слідчо-процесуальних дій, спрямованих на встановлення істини, а також не усунувши недоліки, зазначені в ухвалах слідчих суддів, виносили невмотивовані та незаконні постанови про закриття кримінального провадження. Копії цих постанов, в порушення ч. 5 ст. 284 КПК України, умисно не були направлені на адресу позивача. 20.03.2015, 15.02.2016, 15.03.2017, 09.08.2017, 20.08.2018, 18.02.2019, 02.12.2019, 01.03.2021, 22.06.2023 слідчі судді, розглянувши скарги ОСОБА_1 на вищезазначені постанови, виносили ухвали, якими скасовували постанови слідчих про закриття кримінального провадження.
Позивач вказує, що судді зазначали, що постанови не відповідають вимогам закону, оскільки вони винесені без всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин, є невмотивованими та передчасними, а слідчими не усунені конкретні недоліки, зазначені в ухвалах слідчого судді. Також ухвалою слідчого судді від 14.11.2017 за скаргою позивача про скасування постанови слідчого від 31.10.2017 про відмову у задоволенні клопотання щодо повідомлення ОСОБА_2 про підозру у вчиненні низки кримінальних правопорушень була задоволена. Постанова від 31.10.2017 скасована. Однак, клопотання щодо повідомлення ОСОБА_2 про підозру до цього часу умисно не було розглянуто. 21.05.2019 позивач, як потерпілий, звернувся до прокурора з клопотанням про надання слідчому вказівок щодо усунення недоліків слідства та проведення слідчих дій. Це клопотання, в порушення ст. 220 КПК України, прокурором не було розглянуто. 24.07.2019 слідчий суддя, розглянувши скаргу позивача на бездіяльність прокурора щодо не розгляду клопотання від 21.05.2019, виніс ухвалу, якою зобов'язав прокурора розглянути клопотання. Проте, в порушення ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 21 КПК України, до цього часу ухвала суду від 24.07.2019 відповідачем не виконана. 20.03.2019 Червонозаводський районний суд м. Харкова, встановивши факт особистої зацікавленості прокурора Жорняка у кримінальному провадженні на користь третьої особи, виніс ухвалу, якою відвів його від участі у кримінальному провадженні №42014170000000291. Це рішення підтвердило наявність обставин, які викликали обґрунтовані сумніви в неупередженості прокурора. 01.08.2021, 08.09.2021, 29.09.2021, в порядку вимог ст.ст. 36, 220 КПК України, позивач звернувся до прокурора у кримінальному провадженні з клопотаннями про проведення низки слідчо-процесуальних дій.
Прокурор на думку позивача надав формальні відповіді, зміст яких не відповідає дійсності та суперечить вимогам КПК України. 26.09.2022 Ленінський районний суд м. Полтави, розглянувши скаргу позивача на бездіяльність прокурора Харківської обласної прокуратури, виніс ухвалу, якою задовольнив її та зобов'язав прокурора - процесуального керівника у кримінальному провадженні №42014170000000291 - розглянути у порядку, передбаченому ст. 220 КПК України, його клопотання від 01.08.2021, 08.09.2021, 29.09.2021 та зобов'язав повідомити про результати їх розгляду. Проте, в порушення ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 21 КПК України, до цього часу ухвала суду від 26.09.2022 не виконана.
Надалі як зазначає позивач постановою заступника керівника обласної прокуратури у кримінальному провадженні №42014170000000291 було замінено склад групи прокурорів, а старшим групи призначено прокурора Левченю Г.М. Також у кримінальному провадженні призначено слідчого Кравченко Т.О.
Позивач вказує на незаконну тривалість здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014170000000291.
Зазначає, що більше ніяких слідчо-процесуальних дій, спрямованих на встановлення істини, прокурор не проводив. Позивач зазначає, що своїми тривалими неправомірними незаконними діями і бездіяльністю, надмірну тривалість досудового розслідування, неодноразове прийняття рішень по кримінальному провадженню у спосіб, який вочевидь для позивача демонструє ігнорування його доводів, прокурор Левченя заподіяв позивачу як потерпілому моральної шкоди, оскільки з вини останнього його порушені права не поновлені, порушення закону не припинено, досудове розслідування у кримінальному провадженні проводиться неналежним чином через систематичну бездіяльність прокурора. Крім того вказує, що з вини відповідача він був вимушений витрачати свій особистий час і звертатись до суду зі скаргами на бездіяльність слідчого, що завдало позивачу моральні страждання. З вини прокурора позивач був позбавлений відчуття безпеки, правової стабільності, верховенства закону, порушено його психологічне благополуччя, він був позбавлений конституційного права на доступ до правосуддя.
Таким чином, на думку позивача, своїми тривалими неправомірними діями відповідач завдав моральної шкоди, а тому просить суд позов задовольнити, захистити його конституційне право на компенсацію моральної шкоди, заподіяною йому неправомірною тривалою бездіяльністю відповідача при імітації розслідування кримінальної справи№ 42014170000000291, а також стягнути з державного бюджету України через Державну казначейську службу України компенсацію моральної шкоди в розмірі 700 000 грн.
Ухвалою суду від 07.04.2025 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання.
06.05.2025 року судом зареєстровано відзив на позовну заяву, що надійшов з Харківської обласної прокуратури. Представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову, оскільки позивач не навів жодної з підстав, передбаченої ч. 2 ст. 1167 ЦК України, для відшкодування моральної шкоди. Також вказує на ет, що При здійсненні процесуального керівництва прокурорами у кримінальному провадженні № 42014270000000291 неодноразово надавались письмові вказівки слідчим, спрямовані на скоріше прийнятті у провадженні кінцевого процесуального рішення, а в останнє 20.03.2025 прокурором ОСОБА_3 . На цей час у даному кримінальному провадженні відсутні беззаперечні підстави для повідомлення будь-яким особам про підозру та у ньому продовжується проведення необхідні слідчі дії, спрямовання на встановлення обставин події, після чого у провадженні буде прийняте законне кінцеве рішення. При скасуванні процесуальних рішень слідчих судом на конкретні недоліки слідства не вказано, лише зазначено про недостатність вмотивування та обґрунтованості постанов, недостатньо поглиблений аналіз доказів у провадженні. Однак, оскільки п. 13 ч. 1 ст. 309 КПК України не передбачена процедура оскарження прокурором ухвал вказаної категорії в апеляційному порядку, ухвали суду першої інстанції про скасування постанов слідчих у провадженні набули чинності, є законними та підлягають безумовному виконанню, що було виконано.
Прийняття рішень органом досудового розслідування про закриття кримінального провадження за заявою ОСОБА_1 , оскарження ним цих рішень до суду в порядку ст. 303 КПК України та їх скасування судом, не може свідчити про недбалість чи неналежне виконання слідчими або прокурорами своїх посадових обов'язків, а лише вказує на їх правову позицію, яка в силу особливостей кримінального процесуального законодавства, не може бути перевірена в апеляційному порядку.
Під час проведення досудового розслідування та здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42014270000000291 прокурорами, порушень вимог КПК України не допущено. На звернення позивача до органів обласної прокуратури з питань проведення досудового розслідування та процесуального керівництва у відповідному кримінальному провадженні останньому надавались своєчасні відповіді. Поряд з цим при здійсненні переписки з Харківською обласною прокуратурою з питань досудового розслідування та процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42014270000000291 позивач, розуміючи необґрунтованість своїх вимог щодо необхідності повідомлення про підозру працівникам правоохоронних органів у зазначеному кримінальному провадженні, намагався використати своє право на оскарження рішень, дій, бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування.
З урахуванням вищенаведених відомостей щодо руху кримінального провадження № 42014270000000291 та прийнятих у ньому процесуальних рішень, судження позивача про те, що надмірна тривалість кримінального провадження виникла з вини прокурора ОСОБА_3 - не відповідає дійсності. Вказаним прокурором нагляд у формі процесуального керівництва фактично здійснюється з 23.09.2023 та ним у провадженні виконувалися певні процесуальні дії, у тому числі, спрямовані на прийняття у ньому законного рішення у розумні строки. Неприйняття у відповідному провадженні кінцевого рішення має об'єктивні причини і не може залежати лише від прокурора, який здійснює у ньому процесуальне керівництво. Судження позивача на думку представника відповідача про факти систематичної тривалої бездіяльності процесуального керівника, на які він вказує у своїй позовній заяві, правовими процедурами, передбаченими у § 1 глави 26 КПК України (оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування) не доведені і є лише його особистими припущеннями. З урахуванням недоведеності позивачем у встановленому законом порядку протиправної бездіяльності у діях прокурора ОСОБА_3 також не доведено наявність у діях третьої особи на стороні відповідача складу цивільного правопорушення.
Доводи ОСОБА_1 у позовній заяві щодо завдання йому шкоди не підтверджено належними та допустимими доказами, які б свідчили, що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування такої шкоди.
Проте саме на позивача покладено обов'язок довести в чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань позивач виходить, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
З огляду на вищевикладене в задоволенні позову просить відмовити повністю.
Відповідь на відзив позивачем дача не надано.
Ухвалою суду від 28.05.2025 року закрито підготовче провадження у справі та її призначено до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи прокурор Вінницької обласної прокуратури Колівошко С.М. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала та просила відмовити.
Суд, оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, вислухавши пояснення сторін, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.
Відповідно до статті 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.
Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Як встановлено матеріалами справи, 23.10.2014 року прокуратурою Харківської області було відкрито кримінальне провадження № 42014170000000291 за ч. 2, 3 ст. 365, ч. 1 ст. 384 КК України.
22.01.2015 року винесено постанову про закриття кримінального провадження №42014170000000291. Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20.03.2015 року скасовано постанову про закриття кримінального провадження №42014170000000291, від 22.01.2015 року.
30.07.2015 року Червонозаводський районний суд м. Харкова розглянув скаргу ОСОБА_1 про відвід слідчого та задовольнив її, відсторонив слідчого Панова О.О.
28.12.2015 року було закрито провадження по кримінальній справі. Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 15.02.2016 року скасовано постанову слідчого про закриття кримінального провадження від 28.12.2015 року.
02.12.2016 року слідчим винесено постанову про закриття кримінального провадження.
Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 15.03.2017 року скасовано постанову слідчого про закриття кримінального провадження від 02.12.2016 року.
Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 03.04.2017 року задоволено відвід слідчого Попова Д.
31.05.2017 року слідчим прокуратури Харківської області винесено постанову про закриття кримінального провадження. Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09.08.2017 року скасовано постанову про закриття кримінального провадження.
Як встановлено судом тривалість здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014170000000291 була пов'язана з проведенням слідчих дій, у тому числі з участю свідків з інших міст, неявкою потерпілого ОСОБА_1 та членів його сім'ї для проведення слідчих дій, проведенням експертиз.
Під час досудового розслідування ОСОБА_1 звертався до процесуального керівника у кримінальному провадженні з клопотаннями щодо повідомлення про підозру слідчому СУ УМВС в Полтавській області ОСОБА_2 у вчиненні посадових злочинів стосовно останнього, які долучені до кримінального провадження № 42014270000000291.
01.09.2022 постановою слідчого другого слідчого відділу територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Полтаві, Осадчої О.С. зазначене кримінальне провадження закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, про що було повідомлено позивача.
26.09.2022 ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави (справа 646/2169/17) зобов'язано процесуального керівника у кримінальному провадженні № 42014270000000291 розглянути клопотання ОСОБА_1 від 25.08.2021, 08.09.2021, 29.09.2021 у порядку ст. 220 КПК України, про що повідомити заявника.
Як встановлено судом вказане судове рішення до обласної прокуратури для виконання надійшло 11.10.2022 та з урахуванням вимоги ст. 283 КПК України та закриття слідчим кримінального провадження 01.09.2022, проведення будь-яких слідчих (процесуальних) дій було не можливим, про вказаний факт 17.10.2022 прокурором повідомлено Ленінський районний суд м. Полтави, ОСОБА_1 та керівника ТУ ДБР.
22.06.2023 ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано процесуальне рішення слідчого від 01.09.2022.
З урахуванням того, що до обласної прокуратури для виконання ухвала Ленінського районного суду м. Харкова у кримінальному провадженні № 42014170000000291 про скасування процесуального рішення слідчого не надходила, про цей факт 17.07.2023, 18.07.2023 та 30.08.2023 повідомлено ОСОБА_1 за результатами розгляду його заяв.
08.09.2023 слідчим ТУ ДБР відновлено досудове розслідування, внаслідок чого ухвала Ленінського районного суду м. Полтави від 26.09.2022 (справа 646/2169/17) підлягала виконанню, а клопотання ОСОБА_1 від 25.08.2021, 08.09.2021, 29.09.2021 - розгляду у порядку ст. 220 КПК України.
Постановою заступника керівника обласної прокуратури від 25.09.2023 у кримінальному провадженні № 42014170000000291 замінено склад групи прокурорів та старшим групи призначено прокурора другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Харківської обласної прокуратури Левченю Г.М., якому доручено керувати діями інших прокурорів групи.
Прокурором Левченею Г.М. матеріалів кримінального провадження № 42014270000000291 від 23.10.2014 за ч. 1 ст. 364, ч. ч. 1, 2 ст. 365, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 367, ч. 2 ст. 382, ч. 1 ст. 384 КК України встановлено, що беззаперечні докази, достатні для повідомлення ОСОБА_4 про підозру та доведення її винуватості у суді були відсутні.
З урахуванням вказаних обставин постановою прокурора Левчені Г.М. від 26.09.2023 у задоволенні клопотань ОСОБА_1 від 25.08.2021, 08.09.2021, 29.09.2021 про повідомлення про підозру слідчого СУ УМВС в Полтавській області Лоскот Є.Є. у кримінальному провадженні № 42014270000000291 відмовлено.
Листом прокурора від 27.09.2023 відповідну постанову направлено для відома ОСОБА_1 , Ленінському районному суду м. Полтави та для приєднання до матеріалів провадження керівнику другого слідчого відділу територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтава.
Таким чином, ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 26.09.2022 у справі 646/2169/17 виконано.
Так, позивачем до Червонозаводського районного суду м. Харкова оскаржено бездіяльність органів прокуратури та досудового розслідування у зв'язку із отримання відповіді заступника керівника Харківської обласної прокуратури № 31/2- 9425/23 від 30.09.2023.
Однак, ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 15.09.2023 позивачу відмовлено у відкритті провадження за його скаргою з вимогами щодо визнання бездіяльності слідчого та процесуального керівника у кримінальному провадженні № 42014270000000291 протиправною та зобов'язання прокурора вищого рівня про вчинення певних процесуальних дій.
За результатами розгляду апеляційної скарги позивача на вказане судове рішення, ухвалою Харківського апеляційного суду від 19.12.2023 відповідну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вказані обставини об'єктивно свідчить, що позивачем у формі передбаченою нормами кримінального процесуального права не доведено факт неналежного процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42014270000000291, а незгода Ісмайлова В.Ш. з прийнятими процесуальними рішеннями, з урахуванням особливостей оскарження, передбачених ст. 309 КПК України, не може свідчити про їх незаконність.
З урахуванням вищенаведених відомостей щодо руху кримінального провадження № 42014270000000291, яке було прослідковано в ході розгляду справи та прийнятих у ньому процесуальних рішень, суд приходить до висновку, що твердження позивача про те, що надмірна тривалість кримінального провадження виникла з вини прокурора Левчені Г.М. не відповідає дійсності.
Як встановлено судом, вказаним прокурором нагляд у формі процесуального керівництва фактично здійснюється з 23.09.2023 та ним у провадженні виконувалися певні процесуальні дії, у тому числі, спрямовані на прийняття у ньому законного рішення у розумні строки.
Неприйняття у відповідному провадженні кінцевого рішення має об'єктивні причини і не може залежати лише від прокурора, який здійснює у ньому процесуальне керівництво.
Твердження позивача про факти систематичної тривалої бездіяльності процесуального керівника, на які він вказує у своїй позовній заяві, правовими процедурами, передбаченими у § 1 глави 26 КПК України (оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування) не доведені і є лише його особистими припущеннями.
З урахуванням недоведеності позивачем у встановленому законом порядку протиправної бездіяльності у діях прокурора Левчені Г.М. також не доведено наявність у діях третьої особи на стороні відповідача складу цивільного правопорушення.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов'язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.
Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових, електронних доказів, висновків експертів, показань свідків.
Згідно ч.1 ст.95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
Обставинами, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог щодо стягнення моральної шкоди, є тривалість здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014170000000291 та бездіяльності у діях прокурора Левчені Г.М.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що йому заподіяно моральну шкоду тим, що він був змушений звертатися до суду для оскарження бездіяльності посадових осіб відповідача, внаслідок чого втратив відчуття безпеки, верховенства права та правової стабільності, порушено його психологічне благополуччя.
Позивачем також було надано до суду розрахунок моральної шкоди, спричиненої йому відповідачем в підтвердження суми такої шкоди.
Водночас, спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану саме органами дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, визначені ст.1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч.1 ст.1176 ЦК України, а саме, у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнена у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила ч. 6 цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами ст. ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявністю вини.
Так, під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за ст.ст.1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправності дій заподіювача шкоди і його вина, наявність причинного зв'язку між протиправною дією та негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінку заподіювача шкоди, його вини та причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
Таким чином, у спірних правовідносинах відшкодування моральної шкоди здійснюється у разі, коли незаконними, винними діями органів, що здійснюють досудове розслідування чи прокуратури, завдано моральної шкоди громадянинові. Тобто, до спірних правовідносин не застосовується презумпції моральної шкоди.
Згідно із ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Жодної з переліченої у ч. 2 ст. 23 ЦК України виключних способів заподіяння моральної шкоди та підстав, з якими закон пов'язує виникнення моральної шкоди, у тому числі будь-якої протиправної поведінки, прокурора не допущено.
Згідно абз. 2 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних або фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Правовідносини, що склалися між ОСОБА_1 та Харківською обласною прокуратурою і в тому числі прокурором Харківської обласної прокуратури - процесуальним керівником Лечинею Г.М. врегульовані кримінальним процесуальним законодавством, не можуть бути підставою для відшкодування моральної шкоди.
Відповідні скарги ОСОБА_1 розглянуто слідчими суддями з урахуванням положень Кримінального процесуального кодексу України.
Таким чином, позивач поновив своє порушене право на неупереджене досудове слідство в рамках меж, передбачених ст. 303, 307 КПК України.
Реалізація ОСОБА_1 свого процесуального права на оскарження рішень, дій, бездіяльності слідчого під час досудового розслідування, не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди, а сам факт скасування вказаних постанов відповідача не свідчить про протиправність дій прокуратури та завдання такими діями позивачу моральної шкоди.
Також позивачем не надано достатніх та допустимих доказів на підтвердження спричинення йому рішеннями та бездіяльністю прокурора Харківської обласної прокуратури - процесуальним керівником Лечинею Г.М. моральної шкоди, яка згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК України полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; принижені честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Також суду не надано достатніх та допустимих доказів на підтвердження неправомірної поведінки слідчого та прокурора прокуратури під час досудового слідства, яка б знаходилася у причинно-наслідковому зв'язку з негативним наслідками для позивача.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов повинен позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 Цивільного кодексу України (ЦК України). Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17.
Визначення моральної шкоди міститься у статті 23 ЦК України та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». Згідно з ними, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Частиною 1 статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. При цьому, реалізація такого механізму, як оскарження дій (бездіяльності) службових осіб, не є порушенням прав особи і, відповідно, не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди.
Як передбачено абзацом 2 пункту 5 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням; вина заподіювача в її заподіянні.
Суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт завдання потерпілому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони були завдані, ступінь вини заподіювача, а також обґрунтованість заявленої суми відшкодування.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 13.05.2020 у справі №638/8636/17. Зокрема, у постанові суду зазначено, що для відшкодування шкоди відповідно до статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв'язок між його діями та шкодою.
Тобто, позивач зобов'язаний надати належні та допустимі докази, які б підтверджували як протиправність дій чи бездіяльності службової особи, так і факт спричинення йому моральної шкоди, а також наявність причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю та завданою шкодою.
Свої вимоги позивач обґрунтовує неправомірністю, на його думку, дій прокурора щодо умисного невиконання протягом тривалого часу вимог Конституції України та кримінального процесуального законодавства. Зазначені обставини, на думку позивача, спричинили йому моральні страждання.
Водночас доводи ОСОБА_1 щодо завдання йому шкоди не підтверджено належними та допустимими доказами, які б свідчили, що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування такої шкоди. Саме на позивача покладено обов'язок довести, у чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, а також підтвердити це доказами.
На цей час відсутні будь-які судові рішення або висновки компетентних органів, які б встановлювали факти невиконання або неналежного виконання своїх службових обов'язків уповноваженими особами прокуратури, до компетенції яких згідно зі статтею 308 КПК України відноситься розгляд відповідних скарг.
Слід зазначити, що оскарження дій службових осіб прокуратури є механізмом реалізації права позивача на контроль за діяльністю уповноважених осіб у порядку кримінального судочинства. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені, визначений у частині 1 статті 303 КПК України.
Згідно з частиною 2 статті 307 КПК України, ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги може бути про скасування рішення, зобов'язання вчинити певну дію, або відмову у задоволенні скарги. Таким чином, реалізація права на оскарження є елементом судового контролю, який має на меті усунути недоліки у процесуальній діяльності.
Разом із тим, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої і, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. Реалізація особою права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора у разі задоволення таких скарг, за висновком Верховного Суду, становить достатньо справедливу сатисфакцію з відшкодування шкоди, яку зазнав позивач. Цей висновок узгоджується з рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії» та від 09.02.2007 у справі «Білуха проти України», де встановлено, що визнання судом порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією.
Цей висновок підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними в низці постанов: №641/2328/17 від 04.07.2018; №638/9055/15 від 28.11.2018; №646/5224/17 від 31.10.2018; №640/3837/17 від 10.10.2018; №638/14260/16 від 04.07.2018; №638/1413/17 від 23.01.2019; №638/12193/16 від 13.03.2019; №336/5519/18 від 11.09.2019; №638/12794/16-ц від 25.03.2020; №641/7772/17 від 01.04.2020; №638/12050/20 від 04.04.2022; №646/7385/19 від 19.05.2022; №638/13345/18 від 29.03.2023; №751/3968/22 від 17.04.2023.
Отже, позивач реалізував своє право, звернувшись до слідчого судді зі скаргами в порядку статті 303 КПК України. Наявність ухвал про задоволення скарг або скасування постанов не свідчить про доведеність спричинення моральної шкоди позивачу та порушення його прав.
Позивач, звертаючись до слідчих суддів, реалізовував свої права, передбачені нормами КПК України, і неодноразове скасування постанов слідчого про закриття кримінального провадження не свідчить про наявність вини працівників органу досудового розслідування та завдання цим моральної шкоди.
Верховний Суд у постанові від 03.04.2019 у справі №211/7655/15-ц дійшов висновку, що для стягнення шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, суду необхідно встановити неправомірні дії, наявність шкоди та причинний зв'язок, які повинен довести позивач. Відшкодування шкоди, завданої такими органами, відбувається лише у випадках визнання рішень незаконними та їх подальшого скасування, або визнання дій чи бездіяльності незаконними.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 13.03.2019 у справі №338/12193/16-ц.
Таким чином, сам факт звернення позивача із заявами до правоохоронних органів чи до суду не може свідчити про реальне порушення його прав. Незгода позивача з прийнятими органами слідства процесуальними рішеннями, які були оскаржені в передбаченому законом порядку, а також наявність певних недоліків у їхній діяльності, самі по собі не можуть бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної шкоди.
Посилання позивача на рішення Дергачівського районного суду міста Харкова у справах №638/14009/17 та №638/14007/17 не можуть бути прийняті до уваги як докази.
Згідно зі статтею 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи. Цей принцип (преюдиція) застосовується, якщо: справа розглядається між тими самими сторонами; у справі йдеться про той самий предмет; наявні ті самі підстави, що були встановлені в попередньому рішенні.
У даному випадку зазначені судові рішення не можуть мати преюдиційного значення з наступних причин.
Різні сторони: у справах №638/14009/17 та №638/14007/17 позивачами були інші особи ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ), а не позивач у цій справі. Кожна особа має довести завдання моральної шкоди та наявність причинного зв'язку саме щодо себе.
Різний предмет доказування: рішення судів у справах №638/14009/17 та №638/14007/17 стосувалися обставин, що існували на час їхнього розгляду, та обґрунтовували стягнення моральної шкоди, завданої конкретним позивачам. Факт наявності моральної шкоди, її розмір, а також причинний зв'язок між нею та діями (бездіяльністю) відповідача повинні бути доведені належними та допустимими доказами саме у даній справі.
Таким чином, рішення, ухвалені щодо інших осіб, не можуть бути прийняті як доказ у вашій справі, оскільки вони не відповідають вимогам належності та допустимості.
У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
У ч.ч.1, 2, 8 статті 83 ЦПК України визначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинний подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Таким чином, оскільки позивач, на виконання свого процесуального обов'язку не надав належних, і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, а також оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю. Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов'язувались матеріально-правові вимоги, позивачем не надано, не містять їх і матеріали справи, а обставини, на які позивач посилається, не є достатніми для висновку про наявність цивільно-правових підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди.
Враховуючи вказані обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
На підставі вищевикладеного, ст.ст. 23, 1174, 1176 ЦК України, керуючись ст.ст.4, 5, 11-13, 81, 141, 265, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Харківської обласної прокуратури, за участю третьої особи процесуального керівника - прокурора Харківської обласної прокуратури Левченя Геннадія Михайловича про компенсацію моральної шкоди, заподіяної протиправною тривалою бездіяльністю, тривалою імітацією надзору та порушення розумних строків по кримінальному провадженню 42014170000000291 відмовити повністю.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Реквізити сторін:
Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце фактичного проживання: АДРЕСА_1 ;
Відповідач Харківська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 02910108, 61001, м. Харків, вул. Б.Хмельницького, 4.
Третя особа процесуальний керівник - прокурор Харківської обласної прокуратури Левченя Геннадій Михайлович, 61001, м. Харків, вул. Б.Хмельницького, 4.
Суддя: