21 серпня 2025 року
м. Рівне
Справа № 572/2089/24
Провадження № 22-ц/4815/600/25
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Ковальчук Н.М., Шимківа С.С.,
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 15 листопада 2024 року, ухвалене в складі судді Ведяніної Т.О., повний текст якого складено 21 листопада 2024 року у справі № 572/2089/24
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання неповнолітньої дитини.
Позовна заява мотивована тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбу з 27 листопада 2005 року, від якого мають дітей : ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до змісту позовної між подружжям зникло почуття любові, відсутнє взаєморозуміння, тривалий час сторони не підтримують стосунків, спільне господарство не ведуть, проживають окремо. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача із цим позовом до суду.
Крім цього, позивач вказує, що неповнолітня дитина сторін по справі проживає із батьком та перебуває на його утриманні, в той час як їх мати вихованням та навчанням сина не цікавиться.
Отже, позивач просить визначити місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_5 із ним, що є доцільним, оскільки спору з приводу визначення місця проживання дитини між сторонами немає.
Просить про задоволення позовних вимог.
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 15 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (про розірвання шлюбу, визначення місця проживання неповнолітньої дитини - задоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 27 листопада 2005 року Клесівською селищною радою Сарненського району Рівненської області, актовий запис №46 - розірвано.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у визначенні місця проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із батьком - відмовлено, за їх безпідставністю.
Не погодившись із рішенням суду в частині визначення місця проживання дитини, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та постановити нове про задоволення позову у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд ухвалюючи рішення у справі не звернув увагу на те, що та обставина, що відповідач не заперечує щодо проживання сина з позивачем, як батьком, є фактично визнанням позову в цій частині, проте не свідчить про відсутність спору. Також суд не врахував, що визначення місця проживання дитини з батьком в установленому законом порядку є правом позивача на звернення до суду за захистом свого права та права дитини, а тому відмова в задоволенні позову порушує право позивача та його дитини на визначення місця проживання дитини.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення.
Рішення суду в частині розірвання шлюбу не оскаржується, а тому апеляційним судом не перевіряється.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду вказаним вимогам відповідає.
Встановлено, що сторони з 27 листопада 2005 року по 15 листопада 2024 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають дітей : ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований разом з батьком в належній позивачу на праві власності квартирі, де згідно акту обстеження умов проживання від 6 серпня 2024 року, дитина займає кімнату, обладнану усім необхідним, має особисті речі, а також навчається у Клесівському ліцеї за місцем проживання.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (частина друга статті 160 СК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
У відповідності до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Убачається, що батьки, які проживають окремо, за взаємною згодою визначили місце проживання дитини з батьком за своїм зареєстрованим місцем проживання. Мати не заявляє про необхідність зміни місця проживання неповнолітнього сина який на час розгляду справи досягнув 14 років та не вчиняє будь-яких дій спрямованих на зміну такого місця проживання.
З огляду на встановлені обставини, суди дійшли правильного висновку, про відмову у позові зважаючи на відсутність правових підстав для втручання держави у визначення місця проживання дитини у конкретній сімейній ситуації та недоведеність порушення (невизнання або оспорювання) прав і законних інтересів позивача та/або малолітньої дитини, як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення оскаржених судових рішень.
Вказане загалом узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі №299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23.
Крім того, Апеляційний суд звертає увагу на те, що на час перегляду справи ОСОБА_3 досягнув 14 років, а тому вправі самостійно обрати собі місце проживання будь з ким із батьків.
Відтак, правових підстав для вирішення питання про визначення місця проживання дитини із матір'ю на час розгляду справи немає, оскільки дитина зареєстрована і фактично проживає з матір'ю і її право не оспорюється відповідачем.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 15 листопада 2024 року залишити без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 21 серпня 2025 року.
Головуючий суддя: Гордійчук С.О.
Судді : Ковальчук Н.М.
Шимків С.С.