21 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/3076/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «КРАНИ УКРАЇНИ» (далі - ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ», скаржник)
на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.04.2025
постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КРАНИ УКРАЇНИ»
до:
1) Публічного акціонерного товариства «Газпром»;
2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Капітал»;
3) Міжнародної компанії товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Інтернешнл Лімітед»,
третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Держава-агресор Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації
про стягнення 43 890 329,86 грн, що еквівалентно 11 188 713,72 дол США,
ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» 05.08.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій заявником вказані такі учасники: скаржник - Товариство з обмеженою відповідальністю «КРАНИ УКРАЇНИ»; відповідач - Публічне акціонерне товариство «Газпром»; відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром Капітал»; відповідач - Міжнародна компанія товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Інтернешнл Лімітед», третя особа - Держава-агресор Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації і просить, зокрема, скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 про повернення позовної заяви та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 у справі №910/3076/25, а справу направити до Господарського суду міста Києва для вирішення питання про можливість відкриття провадження у справі. Крім того, у касаційній скарзі просить передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2025 у справі №910/3076/25 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.
Склад суду змінено відповідно до повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.08.2025.
Перевіривши матеріали касаційної скарги ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» з доданими до неї документами у справі №910/3076/25, Верховний Суд констатує, що предметом касаційного оскарження є ухвала Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 у справі №910/3076/25, залишена без змін Північним апеляційним господарським судом постановою від 14.07.2025, якою позовну заяву і додані до неї документи повернуто заявнику.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд, дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, Господарський суд міста Києва ухвалою від 07.04.2025 у справі №910/3076/25, залишеною без змін Північним апеляційним господарським судом постановою від 14.07.2025, позовну заяву і додані до неї документи повернув заявнику на підставі частини четвертої статті 174 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Оскаржувані судові рішення мотивовані тим, що позивач не усунув недоліки позовної заяви, визначені в ухвалі Господарського суду міста Києва від 20.03.2025 щодо оплати у визначеному законом порядку та розмірі судового збору за подання позовної заяви та надання суду доказів про здійснення такої оплати.
У поданій касаційній скарзі ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» з посиланням на абзац другий частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що:
суд першої інстанції не застосував до позивача пільгу щодо звільнення від сплати судового збору, чим порушив приписи пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»;
суд першої інстанції порушив вимоги частини п'ятої статті 236 ГПК України щодо обґрунтованості судового рішення, оскільки не з?ясував обставини справи, на які посилався позивач, не надав їм належної оцінки, що призвело до неправильного вирішення питання щодо сплати судового збору;
суд першої інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 25.01.2024 у справі №320/14843/23, яка вказала, що надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду;
суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини четвертої статті 236 ГПК України, щодо обґрунтованості судового рішення, оскільки посилався на висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду, яка не є джерелом права та не може слугувати підставою для відступу від змісту процесуальної норми, що призвело до неправильного вирішення питання щодо сплати судового збору;
суд апеляційної інстанції порушив вимоги підпункту «в» пункту 2 частини першої статті 282 ГПК України, оскільки не виклав у мотивувальній частині оскаржуваної постанови мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного позивачем в апеляційній скарзі.
Приписами статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір», станом на момент звернення з позовом).
Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (станом на момент звернення з позовом) за подання до господарського суду позову немайнового характеру встановлено ставку судового збору у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб; за подання до господарського суду позову майнового характеру, встановлено ставку судового збору у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Як встановлено судами попередніх інстанцій:
ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Газпром», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Капітал» та Міжнародної компанії товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Інтернешнл Лімітед» про солідарне стягнення з відповідачів 43 890 329,86 грн, що еквівалентно 11 188 713,72 дол США за шкоду заподіяну майну відповідно до рішення Господарського суду міста Києва від 28.03.2024 №910/16903/23;
предметом позову в цій справі є солідарне стягнення з Публічного акціонерного товариства «Газпром», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Капітал», Міжнародної компанії товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром Інтернешнл Лімітед» збитків у розмірі 43 890 329,86 грн завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (майновий позов), тому за підрахунком суду першої інстанції, судовий збір за подання позовної заяви повинен становити 658 354,95 грн.
заявником не були дотримані вимоги статей 162 та 164 ГПК України, а саме:
- пункт 4 частини третьої статті 162 в частині змісту позовних вимог щодо кожного із відповідачів;
- пункт 2 частини першої статті 164 щодо долучення до позовної заяви документа, який підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документів, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону;
ухвалою господарського суду від 20.03.2025 № 910/3076/25 позовну заяву залишено без руху на підставі пункту 4 частини третьої статті 162, пункту 2 частини першої статі 164, частини першої статті 174 ПК України та встановлено заявнику строк на усунення недоліків позовної заяви - 7 (сім) днів з дня вручення даної ухвали;
до господарського суду в межах строку на усунення недоліків позовної заяви надійшла заява позивача, відповідно до якої заявником усунуто недоліки на виконання вимог ухвали від 20.03.2025 № 910/3076/25 в частині пункту 4 частини третьої статті 162 ГПК України щодо узгодження переліку відповідачів із вимогами, які до них заявляються;
станом на 28.03.2025 заявником не виконано вимоги ухвали від 20.03.2025 №910/3076/25, а саме пункту частини першої статті 164 ГПК України щодо долучення до позовної заяви документа, який підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документів, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону;.
враховуючи невиконання позивачем вказаної вимоги ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 позовну заяву і додані до неї документи повернуто заявнику;
доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі до позовної заяви не додано, натомість позивач зазначав про необхідність застосування у даному випадку пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір»;
Господарські суди дійшли висновку про відсутність застосування у цьому випадку пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», оскільки за цією нормою від сплати судового збору звільняються лише позивачі за позовом до держави - агресора і ця норма Закону містить пряме вказання до застосовування і не має розповсюдження до справ за позовами до господарюючих суб'єктів (пов'язаних чи не пов'язаних з державою-агресором, як і таких що замінюють або доповнюють останню), проте позивач, у якості відповідачів, визначає господарюючих суб'єктів, а не саму державу - агресора, що не свідчить про наявність підстави для звільнення позивача від сплати судового збору, оскільки приписи вказаної норми такої умови не передбачають.
Верховний Суд звертає увагу на те, що необхідність сплати судового збору є певним обмеженням при зверненні до суду, однак таке обмеження є загальним для всіх суб'єктів, узгоджується зі статтею 129 Конституції України, якою як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
За змістом частини 4 статті 11 ГПК України Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов'язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (див. рішення суду від 28.10.1998 року у справі «Ейрі проти Ірландії», серія А, № 32).
Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти (див. рішення суду від 28.11.2006 у справі «Апостол проти Грузії», заява №40765/02). При цьому, Суд в якості «законної мети» визнає, зокрема, фінансування функціонування органів судової влади та дію в якості стримуючого фактору від легковажних позовів (див. рішення суду від 12.06.2007 року у справі «Станков проти Болгарії», заява №68490/01)
Верховний Суд відмічає, що законодавче закріплення судових витрат, серед інших має на меті: по-перше, відшкодування державі витрат, понесених на утримання судової системи і забезпечення її діяльності (саме у цьому проявляється компенсаційна функція інституту судових витрат); по-друге: покладає певні витрати на тих, хто звертається до суду за захистом, що покликано дисциплінувати фізичних та юридичних осіб від подання до суду необґрунтованих заяв та клопотань, забезпечуючи таким чином також процесуальну економію.
Як визначено у рішенні ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України» (заява №24402/02), право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг (пункт 27). Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб» (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (пункт 57).
ЄСПЛ в рішенні «Креуз проти Польщі» у справі №28249/95 від 19.06.2001 зазначив, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції.
З огляду на відсутність умов, визначених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», господарські суди дійшли правомірного висновку про відсутність правових підстав для звільнення від сплати судового збору.
Частиною четвертою статті 174 ГПК України передбачено, що, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.
З огляду на те, що ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» не усунуло недоліків позовної заяви, визначених в ухвалі Господарського суду міста Києва від 20.03.2025 щодо оплати у визначеному законом порядку та розмірі судового збору за подання позовної заяви та надання суду доказів про здійснення такої оплати, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про повернення позову на підставі частини четвертої статті 174 ГПК України.
Відповідно до частини другої статті 293 ГПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
З урахуванням наведеного, Суд дійшов висновку про необґрунтованість касаційної скарги ТОВ «КРАНИ УКРАЇНИ» та відмову у відкритті касаційного провадження на підставі частини другої статті 293 ГПК України, оскільки правильне застосовування норм права господарськими судами є очевидними і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
З урахуванням наведеного судом не розглядається клопотання щодо передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Окремо суд відзначає, що працівниками суду складено акт від 12.08.2025 №32.1-14/331, що при огляді касаційної скарги не виявилося вказаних у додатку касаційної скарги доказів сплати судового збору.
Керуючись статтями 234, 235, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №910/3076/25 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «КРАНИ УКРАЇНИ» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос