20 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 917/2118/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Малого приватного підприємства «Весна»
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 (головуючий - Слободін М. М., судді: Гребенюк Н. В., Шутенко І. А.) у справі
за позовом Малого приватного підприємства «Весна»
до: (1) Кременчуцької міської ради Полтавської області; (2) Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - державного реєстратора Кременчуцької міської ради Смішко Алли Миколаївни
про визнання недійсним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
Верховний Суд ухвалою від 07.07.2025 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Малого приватного підприємства «Весна» (далі - МПП «Весна», позивач) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2025.
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
МПП «Весна» звернулося до суду з позовом до Кременчуцької міської ради (далі - Рада) та Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі -Держгеокадастр) про: (1) визнання недійсним та скасування рішення Ради від 31.05.2024 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки; (2) скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності Ради на земельні дві земельні ділянки, що виникли за результатом поділу; (3) визнання протиправними дій Держгеокадастру та зобов'язання Держгеокадастру вчинити певні дії.
Мотивує позов тим, що МПП «Весна» з 2001 по 2019 роки було орендарем земельної ділянки площею 1689 кв м з кадастровим номером 5310436500:08:003:0189 (далі - земельна ділянка 1689 кв м) для будівництва, експлуатації та обслуговування павільйону зупинки громадського транспорту «Залізничний вокзал» з торгівельними приміщеннями по вул. О. Халаменюка, 9 в м. Кременчуці. Проте після закінчення строку дії договору оренди (01.01.2019) Рада не прийняла рішення про продовження орендних правовідносин з позивачем, а натомість 31.05.2024 прийняла спірне рішення про поділ земельної ділянки 1689 кв м на дві земельні ділянки: (1) площею 707 кв м з кадастровим номером 5310436500:08:003:1158 для закінчення будівництва об'єкта незавершеного будівництва по вул. О.Халаменюка, 9 (далі - земельна ділянка 1158); (2) площею 982 кв м з кадастровим номером 5313436500:08:003:1157 (далі - земельна ділянка 1157).
Поділ Радою земельної ділянки 1689 кв м порушує права позивача, як землекористувача, оскільки унеможливлює завершення законно розпочатого на вказаній земельній ділянці будівництва павільйону зупинки громадського транспорту. При цьому в порушення вимог закону рішення про поділ земельної ділянки 1689 кв м Рада прийняла без згоди позивача, як власника розташованого на цій земельній ділянці об'єкта незавершеного будівництва. При цьому площа земельної ділянки 1689 кв м для будівництва павільйону зупинки громадського транспорту була визначена з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, протипожежних, санітарних норм та правил.
Господарський суд Полтавської області рішенням від 20.02.2025 позов задовольнив. Визнав недійсним та скасував рішення від 31.05.2024; скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності Ради на земельні ділянки 1157 та 1158 з одночасним припиненням права власності Ради на ці земельні ділянки; визнав протиправними дії Держгеокадастру щодо внесення запису про скасування державної реєстрації земельної ділянки 1689 м кв та внесення записів про реєстрацію новоутворених земельних ділянок 1157 та 1158; зобов'язав Держгеокадастр скасувати в державному земельному кадастрі реєстрацію земельних ділянок 1157 та 1158 та поновити реєстрацію земельної ділянки 1689 кв м.
Суд виходив з того, що для будівництва павільйону зупинки громадського транспорту Рада надала позивачу в користування земельну ділянку 1689 кв м, площа якої є необхідною для добудови належного позивачу об'єкта незавершеного будівництва та подальшого обслуговування цього об'єкта. У порушення вимог статті 79-1 Земельного кодексу України Рада здійснила поділ земельної ділянки без отримання згоди позивача, як землекористувача. У зв'язку із незаконністю рішення від 31.05.2024 підлягають задоволенню і похідні вимоги до Держгеокадастру, який вчинив протиправні реєстраційні дії на виконання незаконного рішення Ради про поділ земельної ділянки.
Додатковим рішенням від 06.03.2025 Господарський суд Полтавської області стягнув на користь позивача з обох відповідачів по 10 000 грн втрат на правничу допомогу та 60 203,76 грн витрат на проведення експертизи.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 27.05.2025 рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду скасував. Ухвалив нове рішення про відмову в позові та в задоволенні заяви позивача про розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що належний позивачу об'єкт незавершеного будівництва не є об'єктом нерухомості, тому після припинення 01.01.2019 правовідносини оренди з Радою МПП «Весна» вже не має статусу користувача всієї земельної ділянки 1689 кв м, що виключає необхідність отримання його згоди на поділ земельної ділянки власником. Отже, позивач не довів порушення його прав внаслідок прийняття Радою рішення від 31.05.2024.
Апеляційний суд також зауважив, що в період з 09.07.2001 по 01.01.2019, тобто протягом майже 17 років, Рада послідовно уклала з МПП «Весна» шість договорів оренди щодо земельної ділянки 1689 кв м з метою надання позивачу можливості закінчити будівництво павільйону зупинки громадського транспорту. При цьому первинно позивач взяв на себе обов'язок закінчити таке будівництво ще до 01.08.2003. Проте позивач протягом такого значного проміжку часу, не зважаючи на сприяння власника землі, так і не завершив будівництво, що не узгоджуються із принципами розумності, добросовісності та справедливості (частина 6 статті 3 Цивільного кодексу України).
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Мотивує касаційну скаргу наступними аргументами.
Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми частини 6 статті 3, статті 181 Цивільного кодексу України, пункту 6 статті 79-1, статті 120 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент проведення державної реєстрації об'єкта незавершеного будівництва), статті 34 Закону України «Про оренду землі», без урахування висновків про застосування цих норм, викладених у постановах Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2022 у справі № 263/15223/19, від 07.09.2016 у справі №6-47цс16, від 15.05.2013 у справі №6-36цс13, від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 15.10.2019 у справі № 903/129/18, від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 537/1118/20.
Для завершення будівництва позивач має право отримати в користування земельну ділянку в розмірі, необхідному для експлуатації та обслуговування об'єкта нерухомого майна. У зв'язку з реєстрацією прав на об'єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці 1689 кв м, позивач має законний інтерес щодо оформлення права користування цією земельною ділянкою. Отже, рішення Ради про поділ земельної ділянки є таким, що порушує права позивача, як землекористувача.
Апеляційний суд безпідставно застосував принцип добросовісності тільки до позивача, однак не звернув увагу на те, що Рада жодного разу не пред'являла претензій позивачу стосовно термінів будівництва, рішень про відмову в продовженні або укладенні нового договору оренди земельної ділянки не приймала. Проте без згоди позивача Рада поділила земельну ділянку, залишивши під об'єктом будівництва лише земельну ділянку площею 707 кв м, замість 1689 кв м, чим фактично позбавила позивача можливості завершити будівництво.
Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою з таких підстав.
Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України випливає, що оскарження судових рішень з зазначеної підстави може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду судових рішень з цієї підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
За твердженням скаржника, апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду у справі № 263/15223/19 про застосування статті 120 Земельного кодексу України (у новій редакції) щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, що розміщені на ній. У вказаній справі позивач набув право власності на об'єкт незавершеного будівництва, розташований на земельній ділянці комунальної власності, яка перебувала в оренді попереднього власника такого об'єкта, та оскаржував рішення міської ради про відмову у наданні йому в оренду земельної ділянки, як новому власнику об'єкта незавершеного будівництва. Верховний Суд у цій справі погодився з висновком місцевого суду про задоволення позову з тих підстав, що після відчуження незавершеного будівництвом об'єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також права оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже, й відповідні права та обов'язки.
Натомість у справі, що переглядається, позивач оскаржує рішення міської ради про поділ земельної ділянки, на частині якої розташований належний позивачу об'єкт незавершеного будівництва, посилаючись на наявність у нього статусу землекористувача усієї спірної земельної ділянки. Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції встановив, що орендні правовідносини між Радою та позивачем щодо спірної земельної ділянки припинилися задовго до прийняття власником рішення про її поділ, тому позивач не є користувачем усієї земельної ділянки, яка була предметом поділу власником.
Також скаржник в якості аргументу касаційної скарги цитує окремі абзаци тексту постанов суду касаційної інстанції у справах № 6-47цс16, № 6-36цс13, № 727/9360/17 щодо правового статусу об'єкта незавершеного будівництва та визначення майнового права як права очікування, проте без наведення конкретних правових норм, яких стосуються такі висновки суду касаційної інстанції.
Разом з тим, у справі № 6-47цс16 суди вирішували спір між подружжям про визнання за одним із них права власності на частину побудованого під час шлюбу об'єкта незавершеного будівництва.
У справі № 6-36цс13 розглядались позовні вимоги про фізичної особи до товариства та банку про визнання частково недійсним договору іпотеки майнових прав на квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку.
У справі № 727/9360/17 розглядався позов товариства до міської ради про відмову у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для проведення реконструкції частини незавершеного будівництва дитячої лікарні з поліклінікою під готельно-туристичний комплекс. Верховний Суд у цій справі зазначив, що позивач як власник нерухомого майна, яке розташовано на земельній ділянці, за отриманням якої в користування він звернувся до міської ради, має право її орендувати без проведення земельних торгів. Верховний Суд дійшов висновку, що відмова міської ради у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу з підстав, не передбачених положеннями статті 123 Земельного кодексу України, є протиправною.
Отже у справі, що розглядається, обставини, які характеризують зміст спірних правовідносин і впливають на застосування норм права, очевидно не є подібними зі справами № 263/15223/19, № 6-47цс16, № 6-36цс13, № 727/9360/17.
При цьому підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Отже, цитування скаржником окремих висновків, наведених Верховним Судом, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Також скаржник посилається на неправильне застосування апеляційним судом пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України, цитуючи наведені у справах № 917/1212/21, № 390/34/17, № 338/180/17 та № 537/1118/20 загальні висновки Верховного Суду щодо змісту добросовісності як загальної засади цивільного законодавства, доктрини «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), а також стандарту доказування,.
Проте правовідносини у вказаних справах є неподібними із правовідносинами у справі, що розглядається, оскільки в кожній із наведених справ Верховний Суд сформував відповідні висновки про дотримання стандартів поведінки учасника цивільних правовідносин та дотримання стандарту доказування в залежності від конкретного предмета та підстав позову та встановлених судами фактичних обставин справ.
Суд касаційної інстанції вважає доцільним звернути увагу скаржника на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Верховний Суд відхиляє доводи скаржника в частині неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування статті 34 Закону України «Про оренду землі», викладених у справі № 903/129/18 (предмет позову - зобов'язання повернути земельну ділянку водного фонду у зв'язку з припиненням договору оренди), № 629/4628/16-ц (предмет позову - стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів), оскільки за змістовим, суб'єктним і об'єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та в зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов'язаних з правами та обов'язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій як нерелевантних для вирішення цього господарського спору.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про неподібність вказаних вище справ зі справою, що переглядається, з огляду на суттєву відмінність змісту правових відносин, фактичних обставин справи та доказової бази, характеру спірних правовідносин, а тому застосування норм права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантним до обставин цієї справи.
Таким чином визначений позивачем виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.
За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою позивача підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги по суті спору покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.
Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Малого приватного підприємства «Весна» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 у справі № 917/2118/24 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Берднік І.С.
Зуєв В.А.