Справа № 367/429/18
Провадження №2/367/149/2025
Іменем України
20 червня 2025 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:
головуючого судді Карабаза Н.Ф.,
при секретарі Андрійченко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбу, укладеного без наміру створити сім'ю, недійсним,
До Ірпінського міського суду Київської області звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання шлюбу, укладеного без наміру створити сім'ю, недійсним.
В позовній заяві зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_3 у віці 81 рік. Після розлучення з мамою, він мало підтримував з нею стосунки, говорив, що вона нагадую йому маму, що залишить все їй після своєї смерті, однак, поки живий, не бажав з нею часто зустрічатися. Хоча, при цьому вона відвідувала його вдома, в його квартирі АДРЕСА_1 . Він приїздив до неї у м. Київ, де вона проживала із сім'єю. У них були нормальні стосунки. Вона знала, що батько має інших дітей, але з ними вона майже не підтримувала стосунки, як і сам батько. Вона знає, що батько, будучи вже у похилому віці, почав проживати спільно із жінкою, ОСОБА_4 , яка була молодша за нього, але шлюб вони не реєстрували. Вона не бажала бачити її в квартирі батька, тому останнім часом вона рідко бачилася з батьком. Після смерті батька вона звернулася у нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини. А коли звернулася із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину, від державного нотаріуса дізналася, що із заявою про прийняття спадщини звернулася дружина її батька - ОСОБА_2 . Хто така ОСОБА_2 вона не знала. Коли ознайомилася із матеріалами спадкової справи дізналася, що ОСОБА_2 являється донькою жінки з якою не знає на яких умовах проживав її батько перед смертю і яку вона знала як ОСОБА_5 . Жодних заповітів батько не залишав. Саме після ознайомлення з матеріалами спадкової справи вона зрозуміла, що батько проживав із ОСОБА_6 , матір'ю відповідачки, відповідачка уклала фіктивний шлюб з її батьком за допомогою своєї матері, скоріше всього ввівши його в оману. В обґрунтування того факту, що шлюб між її батьком, ОСОБА_3 , та відповідачкою, ОСОБА_2 був укладений без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя зазначає наступне. Відповідачка, на 43 роки молодша батька. Їй невідомо яким чином вони в 2003 році зареєстрували цей шлюб, вважає, батько був ошуканий, а можливо про цей шлюб нічого не знав, але, зрозуміло, що ця реєстрація була фіктивною, оскільки в обох сторін не було наміру створювати сім'ю. Про такий висновок свідчить те, що за майже 15 років реєстрації шлюбу вони жодного дня не перебували у шлюбних стосунках. Не вели спільного господарства, відповідачка - ОСОБА_2 , не взяла прізвища свого чоловіка, постійно фактично проживала окремо, за місцем своєї реєстрації в кв. АДРЕСА_2 , і на відміну від своєї матері, яка проживала з її батьком. Тобто, фактично з її батьком в одній квартирі проживала мати відповідачки, про що свідчить довідка з КП «БУЖКГ». За період формальної реєстрації шлюбу у відповідачки з'явилися двоє дітей батьком яких не являється ОСОБА_3 , чоловік ОСОБА_2 . Про це заявила сама ОСОБА_2 під час зустрічі. Батько ще до одруження з відповідачкою, мав на праві власності магазин та земельну ділянку під ним, дачний будинок із земельною ділянкою, квартиру, автомобіль. Вважає шлюб між ОСОБА_3 та відповідачкою ОСОБА_2 , було зареєстровано з метою заволодіння майном її батька після його смерті, без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя. Маючи доступ до правовстановлюючих документів через свою матір, відповідачка відмовляється надати їх нотаріусу та їй, задля унеможливлення отримання нею спадкового майна після смерті батька. Просить суд визнати шлюб, укладений між ОСОБА_3 , та відповідачкою, ОСОБА_2 , зареєстрований 14 липня 2003 року Виконкомом Бучанської селищної ради Київської області, актовий запис 1 -БК N 215518, недійсним (фіктивним) з моменту його укладення та стягнути з відповідачки судові витрати.
Представник відповідача через канцелярію суду подав відзив на позовну заяву. В якому зазначає, що ОСОБА_2 , не визнає позовні вимоги ОСОБА_1 повністю. Свої заперечення обґрунтовує наступним. 14.07.2003 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уклала шлюб з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цей шлюб було укладено виключно за добровільним волевиявленням як чоловіка ( ОСОБА_3 ) так і жінки ( ОСОБА_2 ). Особисто кожним із них було складено письмову заяву та подано до відділу реєстрації актів цивільного стану виконавчого комітету Бучанської селищної ради Київської області. Також при державній реєстрації шлюбу ними, як чоловіком та жінкою, особисто було проставлено свої підписи про реєстрацію між ними шлюбу у відповідній книзі реєстрації актів цивільного стану. 14.07.2003 року цей шлюб було зареєстровано Виконкомом Бучанської селищної ради Київської області, про що було видано свідоцтво про одруження НОМЕР_1 від 14.07.2003 року. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 з чоловіком організували невелике свято дома, на якому були присутні їх рідні (мама, сестра, друзі), які можуть підтвердити факт одруження. Всі ствердження позивача про те, що її батько - ОСОБА_3 був ведений в оману, був ошуканий, або взагалі не знав про укладення цього шлюбу ґрунтуються виключно на припущеннях та не відповідають фактичним обставинам. На час укладення спірного шлюбу учасники шлюбу досягли шлюбного віку. Щодо різниці у віці між чоловіком та жінкою, які одружуються, чинним законодавством не встановлено ніяких обмежень. Тому посилання позивача на різницю у віці між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є безпідставною та незаконною. На час укладання спірного шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не перебували в інших шлюбах з іншими особами, не були між собою родичами. На час укладення шлюбу ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_3 не були визнані недієздатними. ОСОБА_3 , як на момент укладення нашого шлюбу так і пізніше ніколи не страждав ніякими психічними розладами або захворюваннями. На обліку у нарколога або психіатра не перебував та не лікувався. В медичній картці амбулаторного хворого ОСОБА_3 є чисельні відмітки нарколога та психіатра про те, що він на обліку не перебуває. Він ніколи не зловживав алкоголем. ОСОБА_3 завжди чітко і ясно усвідомлював сповна значення своїх дій і міг керувати ними. Ніхто з них ніколи не звертався до правоохоронних органів з заявами про захист від будь-якого насильства з боку іншого члена подружжя. Та ніхто з них не намагався добровільно або в іншій спосіб припинити цей шлюб під час його майже 12 річного існування. Також зазначає, що ОСОБА_2 познайомилася з ОСОБА_3 ще в 1996 році, часто спілкувалися, підтримували дружні стосунки. Згодом, разом почали займитися бізнесом, стосунки стали тісніше, а вже на початку 2003 року вирішили проживати разом, про що свідчить реєстрація її місця проживання 21.01.2003 року за адресою: АДРЕСА_3 . Після тривалого періоду (більш ніж півроку) впевнились один в одному в тому, що спільно бажаємо проживати однією сім'єю та вирішили укласти шлюб. Ініціатива про укладення шлюбу виходила саме від ОСОБА_3 , тому що він як серйозна, відповідальна людина бажав все зробити офіційно, щоб перед людьми не було соромно. Весь наступний час до серпня 2006 року ОСОБА_2 з чоловіком - ОСОБА_3 проживали разом за адресою: АДРЕСА_3 . Тільки 30.09.2003 року з ними разом також стала проживати мама - ОСОБА_6 . Ніколи ОСОБА_3 та ОСОБА_6 не мали між собою взаємовідносин як чоловік та жінка, їх спільне проживання разом було обумовлено виключно родинним зв'язком як мами та донькою. З серпня 2006 року ОСОБА_2 разом з чоловіком - ОСОБА_3 переїхали проживати до іншого помешкання за адресою: АДРЕСА_4 , яке було більш просторе (2-х кімнатна квартира на відміну від 1-кімнатної попередньої). ОСОБА_2 зареєструвала своє місце проживання за новою адресою, а ОСОБА_3 цього не зробив, бо він не бажав за станом свого здоров'я довго чекати у черзі в паспортному столі, куди потрібно було з'явитися особисто та не бажав міняти свого дільничного лікаря, якого знав вже багато років. На їх сімейні стосунки факт реєстрації місцезнаходження за різними адресами ніяк не впливав. Фактично до самої смерті ОСОБА_3 проживав разом з ОСОБА_2 за вищезазначеною адресою, хоча зареєстрованим залишався за іншою адресою, де фактично проживала одна мама - ОСОБА_6 . Вищенаведене свідчить про те, що ствердження позивача, що ОСОБА_2 , не проживала разом зі своїм чоловіком - ОСОБА_3 , не вела з ним спільного господарства, не відповідає дійсним обставинам та ґрунтується виключно на власних припущеннях позивача. Крім того, у відповідності до ст. 56 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Отже, навіть в разі роздільного проживання чоловіка та дружини, законодавством України не передбачено такий факт в якості підстави для визнання шлюбу не дійсним, а навпаки членам подружжя надається право на вибір свого місця проживання. Тому посилання позивача на факт різної реєстрації їх з чоловіком місця проживання як на підставу визнання шлюбу недійсним є незаконним та безпідставним, а також таким, що не відповідає дійсним обставинам. У відповідності до ст. 35 Сімейного кодексу України, наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Таким чином, ствердження позивача про те, що ОСОБА_2 не обрала після укладення шлюбу прізвище свого чоловіка, свідчить про фіктивність такого шлюбу є безпідставним та незаконним, так як це є правом, а не обов'язком, життєвою логікою - не бажанням в подальшому витрачати час та сили на обмін всіх необхідних документів на нове прізвище. В той же час перебування в шлюбі на різних прізвищах жодним чином не заважає подружжю проживати однією сім'єю та вести спільне господарство. Дійсно, під час перебування в шлюбі з ОСОБА_3 у ОСОБА_2 народилися дві дитини від іншого чоловіка: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Цей факт вона не спростовую, але він також має логічне пояснення. В силу біологічних причин (похилий вік чоловіка) вона з ОСОБА_3 вже не могли народити дітей. Проживши 6 років у шлюбі, але дітей народити так і не змогли. Але як кожна нормальна жінка ОСОБА_2 бажала мати дітей. Чоловік, погодився, щоб вона народила дітей від іншого чоловіка. Для застосування репродуктивних технологій не мали достатньо грошей та не бажали мати батьком дітей невідому людину. Спору про батьківство між біологічним батьком дітей та чоловіком ОСОБА_3 не було, більш того, він ( ОСОБА_3 ) двічі особисто підписував згоду на реєстрацію кожної дитини на їх біологічного батька. Діти проживали разом з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , виховувалися ними разом, але і їх біологічний батько - ОСОБА_9 також мав право на спілкування з дітьми, але разом з ними ніколи не проживав. У відповідності до чинного законодавства України, народження жінкою дітей в шлюбі від чоловіка, який не є її чоловіком, не є підставою для визнання шлюбу недійсним. Такий шлюб може бути розірвано лише за ініціативою одного з подружжя або за взаємної згоди. Для них з ОСОБА_3 факт народження нею дітей від іншого чоловіка не був підставою для припинення їх шлюбу, який благополучно проіснував майже 12 років до моменту смерті ОСОБА_3 , так як це питання було вирішено за взаємної згоди. Під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 у них склалися гарні сімейні відносини, вони дійсно піклувалися один за одним як чоловік та дружина. Так, вони майже кожного року їздили на лікування на курорт в Ялту, про що свідчать їх сімейні фото, спільно займалися веденням сімейного бізнесу (він був зареєстрований приватним підприємцем), а саме здійснення торгівлі продуктами харчування в магазині, який вони разом побудували. Після смерті чоловіка в неї залишились його чисельні особисті документи: дипломи, посвідчення, військовий квиток, медична картка амбулаторного хворого. Все це також є підтвердженням їхнього спільного з ним проживання. Чоловік ні разу не згадував про те, що в нього ще є діти від іншого шлюбу. Вони ніколи з ними разом не зустрічалися, в тому числі з позивачкою, про існування якої ОСОБА_2 дізналася лише після смерті чоловіка, коли була відкрита спадкова справа. Позивачка навіть не намагалася спілкуватися з батьком. Жодної спроби щодо спілкування з батьком за час його проживання у шлюбі з ОСОБА_2 позивач не зробила, вона ніколи не цікавилася його життям. Проте після його смерті її інтерес до батька одразу проявився. Бажання отримати все майно після смерті батька є справжнім мотивом дій позивача. Але при цьому, позивач якось невпевнено виправдовується чому не спілкувалася зі своїм батьком за його життя, не цікавилася його потребами, станом його здоров'я. Навіть на похорони батька вона не з'явилася. Проте своєчасно встигла подати заяву про прийняття спадщини після його смерті. Більше року пройшло вже після його смерті, але вона навіть не намагалася щось зробити на його могилі. Пам'ятник на могилі чоловіка встановила ОСОБА_2 за свій рахунок. Також зазначає, що довірителька ОСОБА_2 , особисто, визнає право позивачки на спадкування після смерті її батька та не претендує на її частку майна, що належить їй за законом, але її глибоко образила поведінка позивача, намагання її виставити їх шлюб з ОСОБА_3 фіктивним та визнати його недійсним. Це зачіпляє її особисті почуття та ображає пам'ять про її чоловіка. Впевнена, що саме завдяки таким особистим негативним рисам позивачки, її батько не бажав з нею спілкуватися та ніколи не згадував про неї. Вважає, що позовні вимоги позивача про визнання шлюбу, укладеного без наміру створити сім'ю, недійсним, є такими, що не підтверджені відповідними доказами, не ґрунтуються на дійсних обставинах та є незаконними. Просить суд відмовити повністю у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбу, укладеного без наміру створити сім'ю, недійсним та стягнути з позивача на користь відповідача - ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з участю відповідача у даній справі.
20.06.2025 року позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, її представник - адвокат Паншин Д.Д. подав заяву про розгляд справи у її відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити. 02.10.2023 року в судовому засіданні представник позивача позивні вимоги просила задовільнити так як відповідач проживала окремо від ОСОБА_3 , крім того, мала дітей від іншого чоловіка. В поданих письмових дебатах поданих через канцелярію суду представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі з підстав зазначених в позові просить суд позов задовольнити.
20.06.2025 року відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, її представник - адвокат Краковний І.В. подав заяву про розгляд справи без участі сторони відповідача, зазначивши, що позовні вимоги не визнають повністю, вважають їх такими, що не підтверджені відповідними доказами та ґрунтуються лише на власних припущеннях позивачки. Сторона відповідача надала суду всі необхідні докази, якими спростовує позовні вимоги та просить суд розглянути справу без участі сторони відповідача за наявними в матеріалах справи доказами. 02.10.2023 року представник відповідача - адвокат Краковний І.В. пояснив в судовому засіданні що позивач не навів жодного доказу на підтвердження позову.
Суд, заслухавши пояснення учасників розгляду, дослідивши письмові докази по справі, вважає позов таким, що не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Судом встановлено, що згідно свідоцтва про одруження НОМЕР_1 , виданого 14 липня 2003 року виконкомом Бучанської селищної ради Київської області ОСОБА_3 , 1934 року народження уклав шлюб з ОСОБА_2 , 1977 року народження, про що в книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис № 69. Прізвище дружини після одруження - ОСОБА_10 .
Зі свідоцтва про смерть серія НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 81 років, місце смерті м. Буча, Київська обл.
Зі свідоцтва про народження («повторно») серія НОМЕР_3 , виданого 11 лютого 2017 року Ірпінським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області вбачається, що ОСОБА_11 народилася ІНФОРМАЦІЯ_6 , її батьки: ОСОБА_3 та ОСОБА_12 .
Сторони по справі не оспорювали факту про те, що ОСОБА_1 є донькою покійного ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 не оформила спадщину, що відкрилася після смерті батька ОСОБА_3 , про що вбачається з постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19 грудня 2017 року № 1832/02-31державного нотаріуса Бучанської міської державної нотаріальної контори, з причин відсутності оригіналів правовстановлюючих документів.
Відповідно до ст. 42 СК України право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстраціє цього шлюбу.
Відповідно до ст. 43 СК України розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним. Вказана стаття, як і ч. 6 ст. 39 СК України, передбачає, що смерть дружини або чоловіка або розірвання шлюбу не є перешкодою для визнання його недійсним.
ОСОБА_1 , звернувшись до суду із цим позовом, посилається на те, що шлюб укладений її батьком з відповідачкою є фіктивним, оскільки, він був укладений без наміру створення сім'ї, вказаним шлюбом порушуються ї права, як спадкоємиці першої черги.
У частині першій статті 1 СК України визначено засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Положеннями ст. 24 СК України встановлено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Згідно ч. 2 ст. 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 13 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" при розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов'язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов'язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (стаття 40 СК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 41 СК України, при вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення.
Частиною 4 статті 263 ЦПК України, визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд висловлює правові висновки у певних справах з огляду на встановлення судами фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в певних суспільних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі № 750/6471/15-ц Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновком про те, що позивач не довела відсутності у відповідача реального наміру створити сім'ю і набути прав та обов'язків подружжя. За таких обставин самі по собі доводи позивача про те, що метою укладення шлюбу для відповідача було отримання квартири не дає підстав для визнання шлюбу недійсним.
У справі № 591/1860/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не довела відсутності у подружжя реального наміру створити сім'ю і набути прав та обов'язків подружжя. За таких обставин самі по собі доводи позивача про те, що метою укладення шлюбу для відповідача було отримання житлового будинку, не дають підстав для визнання шлюбу недійсним з підстав фіктивності.
Ствердження позивача про те, що її батько - ОСОБА_3 був ведений в оману, був ошуканий, або взагалі не знав про укладення спірного шлюбу позивачем не доведені жодним належним доказом.
Крім того, згідно поданої копії запису акта про одруження № 69 від 14 липня 2003 року у розділі 1 « підписи осіб, які оружилися» містяться особисті підписи як чоловіка ОСОБА_3 так і дружини ОСОБА_2 , тому стверджувати, що ОСОБА_3 не знав про укладення спірного шлюбу відсутні будь-які підстави.
За період перебування ОСОБА_3 в шлюбі з ОСОБА_2 з 2003 року по день смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , близько дванадцяти років, ні з боку чоловіка ОСОБА_3 ні збоку дружини ОСОБА_2 не порушувалося питання щодо розірвання шлюбу, чи визнання його недійсним.
Обгрунтування позивачки ОСОБА_1 , щодо фіктивності укладеного спірного шлюбу, на те, що існувала різниця у віці, а саме: 43 роки між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є підставою визнання шлюбу фіктивним, оскільки чинним законодавством України не встановлено ніяких обмежень щодо різниці у віці між чоловіком та дружиною.
У відповідності до ст. 22 Сімейного кодексу України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час укладення між нами шлюбу досягли шлюбного віку.
Крім того, на час укладення шлюбу 14.07.2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 жоден з них не перебував в іншому шлюбі з іншими особами (відповідно до вимог ст. 25 СК України); учасники спірного шлюбу не були між собою родичами за походженням будь-яких ліній споріднення, до укладення між ними шлюбу між ними не було встановлено правовідносин щодо опіки один до одного, або усиновлення(відповідно до вимог ст. 26 СК України); ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_3 не були визнані недієздатними, ОСОБА_3 не страждави ніякими психічними розладами або захворюваннями, - будь-яких обмежень, які б заважали реєстрації шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до суду жодним учасником розгляду не подано.
Що стосується твердження позивача про те, що відповідач перебуваючи в шлюбі з ОСОБА_3 мала двоє дітей від іншого чоловіка. Даний факт відповідачем не оспорюється. В своїх поясненнях відповідач зазначила, що перебуваючи 6 років у шлюбі в силу біологічних причин (похилий вік чоловіка) вони вже не могли мати спільних дітей. Але вона бажала мати дітей, і її чоловіком, погодився, щоб вона народила дітей від іншого чоловіка. В підтвердження даного факту, відповідачем було подано копію спільної заяви чоловка та дружини про невизнання чоловіка батьком дитини від 15 листопада 2013 року, з яої вбачається, що ОСОБА_3 визнає себе батьком дитини народженої ІНФОРМАЦІЯ_8 , його дружинтою ОСОБА_2 . ОСОБА_2 підтверджує, що її чоловік ОСОБА_3 не є батьком народженої ІНФОРМАЦІЯ_8 нею дитини. Заява містить особисті підписи як ОСОБА_2 так і ОСОБА_3 .
Зі свідоцтва про народження серія НОМЕР_4 вбачається, що ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_9 , його батьками є ОСОБА_9 та ОСОБА_2 .
Зі свідоцтва про народження серія НОМЕР_5 вбачається, що ОСОБА_8 народився ІНФОРМАЦІЯ_8 , його батьками є ОСОБА_9 та ОСОБА_2 .
У відповідності до ст. 133 Сімейного кодексу, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини. У відповідності до ст. 129 Сімейного кодексу, особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
У відповідності до чинного законодавства України, народження жінкою дітей в шлюбі від чоловіка, який не є її чоловіком, не є підставою для визнання шлюбу недійсним. Такий шлюб може бути розірвано лише за ініціативою одного з подружжя або за взаємної згоди.
Жодних належних доказів щодо вчинення дій з боку батька позивачки ОСОБА_3 щодо розірвання шлюбу з підстав народження дітей ОСОБА_2 від іншого чоловіка в перід їхнього шлюбу, стороною позивача суду не надано, тому відсутні підстави, вважати, що питання народження дітей від іншого чоловіка не було вирішено за взаємної згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Посилання позивача на народження двох дітей від іншого чоловіка перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_3 є підставою для розірвання шлюбу, а не для визнання його недійсним.
Щодо твердження позивача про фіктивну реєстрація спірного шлюбу, з причин, що сторони не вели спільного господарства, не перебувли у шлюбних стосунках та фактично проживали окремо за місцем реєстрації, не знайшло свого обґрунтування та доведення належними доказами при розгляді справи.
Посилання позивача щодо спільного проживання із жінкою ОСОБА_4 та ведення ними разом спільного господарства не знайшло свого підтвердження, жодним належним доказом.
Суд не бере до уваги копію довідки начальника КП «БУЖКГ» № 1139 від 16.03 (рік видачі не зазначений) з якої вбачається, що ОСОБА_3 , 1934 року народження з 29.01.1991 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_7 був дійсно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 та проживав разом із матір'ю дружини - ОСОБА_6 , 1951 р.н., оскільки з даної довідки не вбачається, в якій період проживав ОСОБА_3 за вказаною адресою, не зазначено на яких підстава за вказаною адресою проживала ОСОБА_6 .
З даних місця проживання згідно паспорту України громадянки ОСОБА_2 НОМЕР_6 , виданий Ірпінським МВ ГУМВС України в Київській області 05 грудня 2003 рік а.с. 11 -12 вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована АДРЕСА_3 21.01.2003 року та зняття з реєстрації 15.08.2006 року. З 15.08.2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Твердження відповідача, про те, що після придбання квартири під час шлюбу з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_4 , вони проживала там разом з чоловіком не спростовані позивачем, жодним належним доказом.
У відповідності до ст. 56 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Отже, навіть в разі роздільного проживання чоловіка та дружини, законодавством України не передбачено такий факт в якості підстави для визнання шлюбу не дійсним, а навпаки членам подружжя надається право на вибір свого місця проживання. Тому посилання позивача на факт різної реєстрації відповідача з чоловіком місця проживання як на підставу визнання шлюбу недійсним є незаконним та безпідставним.
Однією з підстав фіктивності спірного шлюбу позивач зазначає є те, що дружина, відповідач по справі не взяла прізища свого чоловіка.
У відповідності до ст. 35 Сімейного кодексу України, наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Таким чином, обрання прізвища чоловіка після укладення шлюбу є правом, а не обов'язком нареченою.
Шлюб вважається фіктивним лише тоді, коли обидві сторони діяли свідомо і кожна з них не мала наміру створити сім'ю.
Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 7 вересня 2022 року у справі №761/11845/19 (провадження № 61-10406св20) та від 22 серпня 2024 року у справі №641/1685/22 (провадження № 61-14447св23).
Зі змісту шлюбно-сімейних правовідносин, поняття шлюбу, а також положень СК та зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України вбачається, що при розгляді спорів щодо фіктивності шлюбу судам необхідно встановити всі обставини справи, зокрема, стосунки подружжя до шлюбу, його тривалість, спільне проживання, у разі тимчасового або роздільного проживання його причини, ведення господарства подружжям у шлюбі, набуття спільного майна, інші докази, які б свідчили про бажання створити сім'ю чи про його відсутність.
У випадку встановлення фіктивності шлюбу намір визначається стосовно речей неправового характеру - бажання проживати разом, вести спільне господарство, дбати про добробут та моральний стан сім'ї тощо. Саме з речей неправового характеру, що супроводжують відносини осіб після реєстрації шлюбу, можна визначити намір осіб щодо шлюбу.
Саме такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №752/2337/16-ц.
Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за різними ознаками (частина перша та друга статті 24 Конституції України).
Частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Верховний Суд зазначав, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Оцінивши надані докази в їх сукупності, суд зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами той факт, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали фіктивний шлюб, зокрема, без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.
Враховуючи добровільність реєстрації ОСОБА_3 та ОСОБА_2 шлюбу, намір створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя, твердження про фіктивність укладеного шлюбу є безпідставними.
Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів фіктивності шлюбу, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме укладення шлюбу без наміру створення сім'ї.
Сторона позивача не забезпечила явку до суду заявлених в судових засіданнях свідків, які своїми поясненнями підтвердили б підстави позовних вимог.
З огляду на викладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, перевіривши всі доводи і заперечення сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки в задоволенні позову відмовлено, тому відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем, не відшкодовуються.
Відповідно до ст. 133 ЦПК Україна правнича допомога є складовою судових витрат.
Частинами 2-4 ст. 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи в суді правничу допомогу ОСОБА_2 надавав адвокат Краковний І.В.
На підтвердження витрат на правничу допомогу адвокатом Краковним І.В. надано ордер від 05.05.2018 серія КВ № 115964, попередній розрахунок суми судових витрат, що містить перелік витрат та їх вартість.
В підтвердження оплати правової допомоги також подано квитанцію до прибуткового касового ордера № 5 від 05 травня 20118 року, з якої вбачається, що адвокатом Краковним І.В. прийнято від ОСОБА_2 згідно договору про надання правової (адвокатської) допомоги б/н від 05.05.2018р. 15 640грн.00коп.
На думку суду, є підстави для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу, клопотань щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу від відповідача до суду не надходило.
Керуючись Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11, 13 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», статтями 1, 3, 21, 22, 24, 25, 26, 35, 39, 40-43, 133 СК України, ст. 12, 81, 83, 89, 133, 141, 142, 247, 263-265, 268, 352 ЦПК ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбу, укладеного без наміру створити сім'ю, недійсним - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , РНОКПП: НОМЕР_7 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , РНОКПП: НОМЕР_8 понесені витрати на правничу (правову) допомогу адвоката в розмірі 15640,00грн.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на протязі 30 днів з дня складання повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.
Суддя: Н.Ф. Карабаза