Справа № 183/1764/25
№ 2/183/2659/25
11 серпня 2025 року м. Самар
Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Фролової В.О.,
за участю секретаря судового засідання - Сторожик А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди,
У лютому 2025 року, через підсистему «Електронний суд», позивач, в інтересах якого діє його представник, адвокат Шилов В.Ю., звернувся до Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просить стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача 500 000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що він був мобілізований до лав Збройних Сил України відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 за № 69/2022 та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 24.02.2022 за № 40 призначений на посаду у вказаній військовій частині. Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 02.12.2022 за №323 солдата визнано таким, що самовільно залишив військову частину в пункті постійної дислокації та виключено з котлового та грошового забезпечення. Разом з цим, позивач рапортом від 07.01.2023 доповів командиру Військової частини НОМЕР_1 про те, що 05.12.2022, в медичній службі військової частині НОМЕР_1 дізнався про те, що його оголошено таким, що самовільно залишив місце несення служби, про те він не залишав місце несення служби, прибував на всі перевірки, шикування та своєчасно повертався з лікування, не намагався ухилятись і не ухилявся від проходження служби.
Також, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2022, ОСОБА_1 увільнено від займаної посади та зараховано в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 , утримуючи у списках особового складу військової частини.
За результатами проведеного службового розслідування, було складено акт від 18.03.2023 за № 1817, яким були встановлені обставини відсутності солдата ОСОБА_1 02.12.2022, при перевірці особового складу у пункті постійної дислокації АДРЕСА_1 , у зв'язку з чим, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 18.03.2023 за № 5789 «Про результати службового розслідування» (п.2), призупинено виплату грошового забезпечення, солдату ОСОБА_1 з 02.12.2022 та надана вказівка не виплачувати премію за відповідні місяці самовільного залишення частини у повному обсязі, а також додаткову винагороду відповідно до постанови КМУ № 168 від 28.02.2022 за відповідні місяці самовільного залишення частини у повному обсязі.
Вказані накази військової частини НОМЕР_1 позивачем було оскаржено в судовому порядку.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 у справі №160/7370/23, яке набрало законної сили, позов задоволено та визнано протиправними та скасовано накази командира військової частини від 02.12.2022 за № 323, від 12.12.2023 за № 335 та від 18.03.2023 за № 5789. На виконання вказаного рішення суду, отримано виконавчий лист на підставі якого, постановою державного виконавця від 21.12.2023 відкрито виконавче провадження № 73645973 та зобов'язано відповідача виконати рішення суду у 10-дений строк.
Проте вказане рішення не виконано, грошове забезпечення позивачу не виплачується, що викликає душевні страждання у позивача, оскільки він відчуває себе знеціненим, пригніченим, що спричиняє позивачу значну моральну шкоду, яку він оцінює у 500 000 грн. Позивач змушений докладати додаткові зусилля з метою поновлення його прав, що обумовило його звернення до суду із даним позовом.
Ухвалою суду від 27.02.2025 позовну заяву - залишено без руху, у зв'язку з невідповідністю позовної заяви вимогам, передбаченим ч. 4 ст. 177 ЦПК України.
Ухвалою суду від 07.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву та просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своєї позиції посилається на те, що відсутня будь-яка протиправна бездіяльність, що виключає можливість стягнення моральної шкоди. Крім того, вважає що позивач не надав доказів на підтвердження його моральних страждань та не обґрунтував заявлену до стягнення суму відшкодування. Крім того, на думку відповідача, зазначений спір містить ознаки публічно-правового спору.
Ухвалою суду від 13.03.2025 підготовче провадження закрито (протокольно), справу призначено до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні, яке мало місце 09.07.2025, представник позивача підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві та додаткових поясненнях, зазначивши про помилковість позиції відповідача щодо наявності ознак публічно-правового спору, оскільки, за умови заявлення вимоги про відшкодування моральної шкоди окремо від вимог вирішити публічно-правовий спір, така вимога підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Представник відповідача у судовому засіданні від 09.07.2025, не заперечуючи факту невиконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 у справі № 160/7370/23, зазначив про відсутність підстав для задоволення, з огляду на доводи викладені у відзиві на позов, зазначивши, що позивач не вживав жодних дій щодо виконання Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 у справі №160/7370/23, не писав рапорт про поновлення його на посаді. Будь-які докази щодо заподіяння ОСОБА_1 моральної шкоди останнім не надано, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог позивача. Крім того, 08.07.2023 за № 42023041110000094 за фактом самовільного залишення Військової частини НОМЕР_1 , зокрема ОСОБА_1 , до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, відомості щодо пред'явлення підозри позивачу у вказаному кримінальному правопорушенні відсутні.
Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
У частині п'ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, а також заяви представників позивача та відповідача щодо розгляду справи, призначеної до розгляду на 05.08.2025, без їх участі, датою ухвалення судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 05.08.2025, є дата складення повного судового рішення 11.08.2025.
Суд, вислухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні у справі докази, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 за № 40, з 24.02.2022, солдата запасу ОСОБА_1 водія-заправника 2 автомобільного відділення підвозу пального та мастильних матеріалів автомобільного взводу підвозу пального та мастильних матеріалів групи матеріального забезпечення, ВОС- 790057А, зараховано до списків особового складу військової частини та на всі види забезпечення, на котлове забезпечення з 25 лютого 2022 року (а.с. 29).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 02.12.2022 за № 323 (витяг) солдата визнано таким, що самовільно залишив військову частину в пункті постійної дислокації та виключено з котлового та грошового забезпечення з 02.12.2022 (а.с. 29 зворот).
Також, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2022 за № 333 (витяг), ОСОБА_1 , увільнено від займаної посади та зараховано в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 , утримуючи у списках особового складу військової частин з 12.12.2022, у зв'язку із самовільним залишенням частини (а.с.30).
За результатами проведеного службового розслідування за фактом самовільного залишення, 02.12.2022, солдатом ОСОБА_1 місця несення служби, складено акт службового розслідування від 18.03.2023 (а.с. 31-33) та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 18.03.2023 за № 5789 вирішено відкласти вирішення питання щодо притягнення або не притягнення до дисциплінарної відповідальності солдата ОСОБА_1 за порушення вимог ст.11,12,127,128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 1,2,4 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, до його повернення на військову службу Військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до відкритої інформації, викладеної в Єдиному державному реєстрі судових рішень, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 у справі № 160/7370/23, задоволено позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 та визнано протиправними та скасовано накази командира військової частини від 02.12.2022 за № 323, від 12.12.2023 за № 335 та від 18.03.2023 за № 5789. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 поновити ОСОБА_1 на посаді стрільця - снайпера 3 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 6 мотопіхотної роти НОМЕР_2 мотопіхотного батальйону Військової частини НОМЕР_1 . Також зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, в тому числі додаткову винагороду передбачену постановою КМУ № 168 від 22.02.2022, починаючи з 02.10.2022 по день поновлення на посаді та поновити продовольче, речове та інші види забезпечення (а.с.9-16).
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 02.04.2024 у зазначеній адміністративній справі відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 .
Зазначене рішення набрало законної сили 02.04.2024 (а.с.17-18).
На виконання зазначеного рішення Дніпропетровським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист від 29.11.2023, який перебуває на виконанні в Самарівському відділі ДВС у Самарівському районі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Одеса), виконавче провадження № 73645973, державним виконавцем 21.12.2023 винесено постанови про відкриття виконавчого провадження (а.с.44).
На даний час рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 у справі №160/7370/23 не виконано.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.
За приписами статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Судове рішення, що набрало законної сили, є підставою для його виконання. Виконання судового рішення сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету. Рішення суду охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, а також є завершальною стадією судового провадження.
Право на справедливий суд, гарантоване особам у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, розповсюджує дію і на стадію виконання судового рішення. Право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розглядатися як невід'ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції («Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява 22774/93, 28.07.1999, § 63; «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997, §40). У пілотному рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява 40450/04, п. 46) Європейський суд з прав людини зазначив: «...що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), №8415/02, п.19, від 27.05.2004; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), №6725/03, п. 43, від 31.05.2007). У п. 54 звернув увагу, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26.04.2005, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v .Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).
У пунктах 35, 38, 82 справи «Бурмич та інші проти України» Європейський суд вказує на справу «Бурдов проти Росії» (№2), в якій зокрема вказано: «У випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу».
Як наголосив Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 07.05.2002 у справі «Бурдов проти Росії», для держави є неприпустимим виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування.
Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00, п. 44, від 20.07.2004). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному та вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення від 26.04.2005 у справі «Сокур проти України», заява №29439/02, та від 19.02.2009 у справі «Крищук проти України», заява № 1811/06).
Згідно з приписами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачається, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Практика Європейського суду з прав людини визнає не отримані за рішенням суду кошти саме порушенням Протоколу 1 («Бурдов проти Росії», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Агрокомплекс проти України»).
Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio!». Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За приписами статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними.
За таких обставин, основною умовою відшкодування, зокрема моральної шкоди, є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої, частини третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Крім того, у пункті 5 постанови роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
У пункті 9 постанови зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
У пункті 10-1 постанови звернуто увагу судів на те, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.12.2020 в справі № 752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.
Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01.09.2020 в справі №216/3521/16-ц зазначила, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) зазначила, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00, пункт 44, від 20.07.2004) зауважив, що держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному та вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення від 26.04.2005 у справі «Сокур проти України», заява №29439/02, та від 19.02.2009 у справі «Крищук проти України», заява № 1811/06).
У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань і незручностей, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди. З огляду на це психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчити про заподіяння моральної шкоди.
Обґрунтовуючи наявність підстав для задоволення позову, ОСОБА_1 посилається на те, що факт неправомірних дій відповідача встановлено судовим рішенням, а тривале невиконання судового рішення завдало йому душевних страждань через порушення його прав.
Доводи ОСОБА_1 про завдання йому втрат немайнового характеру у виді моральних страждань внаслідок невизначеності, негативних емоцій, переживань, порушення звичайного способу життя й необхідності докладання додаткових зусиль для його нормалізації невиконанням рішення суду, виконання якого гарантовано державою, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.
Протиправність дій відповідача встановлено судовим рішенням, а його невиконання завдало позивачу душевних страждань через порушення його прав.
Саме через протиправність дій відповідача щодо тривалого невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, позивач був змушений відстоювати свої права та інтереси в судовому порядку, що призвело до порушення звичного способу його життя, руйнування життєвих планів та соціальних зв'язків, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя. Порушення відповідачем прав позивача стало наслідком необхідності звернення до суду за захистом свого права, оскільки відповідач добровільно не виконав рішення суду в повному обсязі. Указані обставини є доводами позову про відшкодування моральної шкоди, завданої протиправними діями органу державної влади.
Надаючи оцінку доводам відповідача, в частині не вжиття ОСОБА_1 жодних дій на виконання рішення суду від 03.10.2023 про його поновлення, суд зазначає, що невчинення позивачем дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання рапорту про поновлення, тощо) ніяким чином не впливає на обов'язок Військової частини НОМЕР_1 , яка була обізнана про ухвалене по справі № 160/7370/23 рішення, самостійно виконати рішення суду, яке покладає на відповідача зобов'язання щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді, нарахування та виплати йому грошового забезпечення, починаючи з 02.10.2022.
Доводи представника відповідача щодо внесення, 08.07.2023, за № 42023041110000094 до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей за фактом самовільного залишення ОСОБА_1 Військової частини НОМЕР_1 , про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, не можуть свідчити про необґрунтованість позову позивача, за умови наявності рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2023, яке не скасовано та набрало законної сили, та є обов'язковим для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Необґрунтованими, на думку суду, є доводи відповідача про відсутність доказів, які підтверджують заподіяння позивачу моральної шкоди.
Прецедентною практикою Європейського суду з прав людини і на законодавчому рівні в України, у тому числі частиною другою статті 1166 ЦК України,згідно з якою особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини, закріплено дію презумпції моральної шкоди.
Тобто, моральна шкода вважається завданою позивачу, якщо відповідачем не доведено належними доказами відсутність його вини у завданні такої шкоди.
Військовою частиною НОМЕР_1 не надано доказів, які підтверджують відсутність її вини у завданні такої шкоди, а тому шкода, завдана таким органом внаслідок його неправомірних дій повинна бути відшкодована. Вказане відповідає дії презумпції заподіяння позивачу моральної шкоди через порушення принципу належного врядування.
Разом з тим, суд зазначає, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
На переконання суду, з урахуванням характеру та обсягу душевних страждань позивача, зміну його нормального життєвого ритму, підстав, якими позивач обґрунтовує моральну шкоду, розмір моральної шкоди у сумі 500 000 грн. є завищеним, тому підлягає зменшенню до 10 000 грн.
В частині доводів відповідача про наявність ознак публічно-правового спору суд зазначає наступне.
Згідно із частиною другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Частиною 1 та 2 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).
Так, як зазначалось вище, відшкодування моральної шкоди врегульовано ст.ст 23,1167 ЦК України.
На думку суду, посилання представника відповідача, що даний спір містить ознаки публічно-правового не є слушними, оскільки вимоги про відшкодування шкоди, як майнової, так і моральної, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються в порядку адміністративного судочинства, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.03.2018 у справі №522/3454/16-ц зазначила, що якщо такі вимоги заявлено окремо, вони вирішуються судами в порядку цивільного судочинства. При цьому, ключовим у визначенні юрисдикції спору про відшкодування моральної шкоди з державного органу є те,чи заявлено одночасно і з цією вимогою вимогу про вирішення публічного-правового спору. Якщо такі вимоги об'єднані звертатись слід до адміністративного суду,а якщо ні до суду загальної юрисдикції (або господарського суду,якщо позивач юридична особа).
Зважаючи на наведене, вимога про відшкодування моральної шкоди, яка не заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються на підставі судового рішення, яким визнано необґрунтованим призупинення військової служби позивача, необхідність зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 поновити його на посаді, нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення, яке набрало законної сили, та не виконано, суд дійшов висновку, що такі вимоги слід розглядати в порядку цивільного судочинства
Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивач звернувся з позовом про стягнення моральної шкоди у сумі 500 000 грн., таким чином, з відповідача на користь держави належить стягнути судовий збір, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.
Ураховуючи викладене, керуючись статтями 12, 13, 81, 137, 141, 258, 259, 265, 279, 354 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 10 000 (десять тисяч) гривень.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 120 грн. судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення скороченого (вступної та резолютивної частини) рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 ;
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 .
Повне судове рішення складено і підписано 11 серпня 2025 року.
Суддя В.О. Фролова