13 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 202/15541/23
провадження № 61-446св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Теслі Алли Михайлівни на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 серпня 2024 року у складі судді Бєсєди Г. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня
2024 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В.,
Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання дитини.
Позов мотивовано тим, що з ОСОБА_2 позивач перебував
у зареєстрованому шлюбі з 24 вересня 2010 року, який розірвано рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 жовтня 2020 року. За час перебування у шлюбі у сторін народилась донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач вказував, що ОСОБА_2 є громадянкою російської федерації, яка через зареєстрований шлюб з позивачем ОСОБА_1 , який
є громадянином України, мала законні підстави для перебування на території України, що підтверджувалося посвідкою на тимчасове проживання на території України. Відповідачка одразу після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України виїхала за межі України і на теперішній час перебуває за кордоном. ОСОБА_2 після розірвання шлюбу фактично не цікавиться життям доньки, не бере участі у її вихованні та розвитку, не бере участі у забезпеченні, тобто фактично самоусунулася від виконання своїх обов'язків. На сьогодні малолітня ОСОБА_4 фактично повністю перебуває на утриманні та під опікою батька.
Задля забезпечення інтересів дитини ОСОБА_1 просив визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 з батьком.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від
27 серпня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано відсутністю між сторонами спору про визначення місця проживання дитини, який підлягав би вирішенню судом на підставі статті 161 СК України, оскільки ні діями, ні своєю поведінкою
ОСОБА_2 не виявляє наміру чи бажання на цей час змінювати місце проживання малолітньої доньки, яка проживає разом із батьком
і перебуває на його утриманні, що свідчить про її згоду з теперішнім місцем проживання дитини разом із батьком у позасудовому порядку. Спір щодо місця проживання дитини у цій справі ініційований батьком малолітньої дитини, з яким дитина і так фактично проживає.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Тесля А. М., залишено без задоволення.
Заочне рішення Індустріального районного суду м Дніпропетровська від
27 серпня 2024 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
10 січня 2025 року представник ОСОБА_1 - Тесля А. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, просить скасувати заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 серпня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що місцезнаходження відповідачки на сьогодні невідомо, і ніякого договору, в тому числі щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов?язків, а також про визначення місця проживання дитини не може бути укладено. Вказує, що відсутність заяв відповідачки у цій справі не свідчить про відсутність спору щодо місця проживання дитини. Суд проігнорував те, що сторони не досягли домовленості про визначення місця проживання дитини. Оскільки між сторонами спір про місце проживання дитини не вирішувався і місце проживання дитини не визначалося, спір є неврегульованим. Суди не врахували думки дитини щодо місця проживання. У цій справі для забезпечення якнайкращих інтересів дитини, в тому числі з урахуванням її думки, буде наявність рішення суду про встановлення її місця проживання
з батьком, оскільки батько не може вирішити це питання з відповідачкою
в позасудовому порядку, а відповідачка має можливість вивезти дитину до країни-агресора.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 листопада
2023 року у справі № 757/555/22, від 26 червня 2024 року у справі
№ 334/3710/22, від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 18 грудня 2024 року у справі № 554/3981/22, від 14 лютого 2019 року у справі
№ 377/128/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня
2018 року у справі № 402/428/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає порушення судами норм процесуального права, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.
21 квітня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
24 вересня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від
15 жовтня 2020 року.
У шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_4 .
Згідно з актом обстеження умов проживання служби у справах дітей Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради від 03 серпня 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 і його донька ОСОБА_4 .
Згідно з листом Відділення поліції № 2 Дніпровського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Дніпропетровській області
05 травня 2024 року працівники поліції встановили, що ОСОБА_2
є громадянкою рф, мала посвідку на постійне місце проживання в Україні від 10 червня 2013 року, серія НОМЕР_1 , яку визнано недійсною рішенням Індустріального районного відділу у м. Дніпрі ГУ ДМУ України
в Дніпропетровській області від 12 серпня 2021 року. 05 травня 2024 року працівники поліції здійснили перевірку ОСОБА_2 за базами ІПНП, згідно
з якою: відомостей щодо неї немає; в Державному реєстрі актів цивільного стану відомостей щодо неї немає; зроблено запит щодо перетину державного кордону, в якому зазначено що ОСОБА_2 07 березня 2022 року здійснила виїзд за межі України через пункт перетину Грушів у напрямку Польщі.
У зв'язку з викладеним встановити місцезнаходження ОСОБА_2 не виявилось можливим, оскільки вона не є громадянкою України та не має права на проживання на території України.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство
і батьківство охороняються державою.
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї (стаття 7 СК України).
У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Тлумачення змісту частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи
є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно
з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону
і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина
є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини,
є особливо складним.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини
є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 проживає разом з батьком, а мати дитини, ОСОБА_2 , яка є громадянкою рф та не має права на проживання на території України, у березні 2022 року виїхала за межі України, встановити місцезнаходження ОСОБА_2 не є можливим.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду
в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову про визначення місця проживання дочки разом із батьком, оскільки позивач не довів, що його права порушені, а відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла.
Верховний Суд звертає увагу, що цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дочки, також у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною.
З урахуванням наведеного суди правильно керувалися тим, що ОСОБА_1 не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені його права. Зазначення судом першої інстанції фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі.
Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд
у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24).
Отже, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують
і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку,
в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи
і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так
і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, азаочного рішення Індустріального районного суду
м. Дніпропетровська від 27 серпня 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року- без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представникомТеслею Аллою Михайлівною , залишити без задоволення.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від
27 серпня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від
10 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов