13 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 757/7613/22
провадження № 61-14230св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко О. М., Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Апарат Верховної Ради України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду
від 05 вересня 2023 року у складі колегії суддів Желепи О. В., Мазурик О. Ф., Немировської О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_3 з 01 березня 2013 року до 27 листопада 2014 року без поширення дії Закону України «Про державну службу».
За вказаний період роботи позивач не використав 52 календарні дні щорічної основної відпустки. Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат України самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Позивач стверджував, що чинним законодавством не передбачено обмеження
у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України, а тому вимушений звернутися
до суду з позовом для захисту своїх прав.
На підставі викладеного позивач просив суд:
? зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити
ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 березня 2013 року до 27 листопада 2014 року;
? зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 14 вересня 2022 року
у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації, замість стягнення таких сум. Вказав, що позов не містить розрахунку розміру середнього заробітку, що позбавляє суд можливості перевірити його правильність та встановити межі заявлених позивачем вимог. Водночас суд першої інстанції погодився з доводами позивача про те, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 05 вересня 2023 року апеляційну ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року скасував та ухвалив нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України задовольнив частково.
Зобов'язав Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 52 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи на посадах помічника-консультанта народного депутата України без поширення Закону України «Про державну службу».
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про зобов'язання нарахувати і виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку відмовив.
Стягнув з Апарату Верховної Ради України на користь держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 496,20 грн.
Судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 744,30 грн компенсував Апарату Верховної Ради України за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Ухвалюючи нове судове рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані 52 календарні дні щорічної основної відпустки. Отже, в цій частині обраний позивачем спосіб захисту є ефективним, а тому дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в означеній частині є незаконним, таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, за не відповідності висновків суду встановленим обставинам.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток без зазначення періоду та конкретної суми такого заробітку, суд апеляційної інстанції керувався тим, що такий спосіб захисту порушеного права є неефективним, оскільки відповідач не зможе виконати таке рішення, або виконає його на власний розсуд, що знову може стати приводом для звернення до суду.
Зважаючи на те, що станом як на час звернення позивача до суду, так і на час ухвалення рішення суду першої інстанції, остаточного розрахунку з позивачем проведено не було, тобто відповідач не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані ним 52 календарні дні щорічної основної відпустки, у суду відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачу виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
02 жовтня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , через підсистему «Електронний Суд», подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року у вказаній справі, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року та в частині вирішення вимоги про зобов'язання Апарату Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми статей 116, 117 КЗпП України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 640/11699/21.
Заявник зазначає, що він звільнений з посади помічника-консультанта народного депутата України 27 листопада 2014 року і належна сума компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні йому не виплачена. У зв'язку з цим відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки
при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу представник Апарату Верховної Ради України Кот О. В. просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Посилається на те, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки Апарат Верховної Ради України ніколи не був роботодавцем ОСОБА_1 , відповідач не мав правових підставі самостійно, без відповідного подання народного депутата України ОСОБА_3 використовувати передбачений Верховною Радою України фонд для оплати праці працівників-консультантів, у тому числі і для виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку, тому відповідач не допустив порушень прав ОСОБА_1 . Вказує, що між сторонами не існувало спору щодо невиплаченої суми грошової компенсації за невикористану відпустку, а ОСОБА_4 лише 27 квітня 2021 року, тобто через 7,5 років з дати звільнення звернувся з відповідною заявою до відповідача.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував матеріали справи із суду першої інстанції та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
У грудні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 06 березня 2013 року № 3348 на підставі заяви ОСОБА_1 та подання народного депутата ОСОБА_3 . ОСОБА_1 зараховано з 01 березня 2013 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу».
За розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 14 листопада 2014 року № 7212 помічників-консультантів народних депутатів України сьомого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено із займаних посад 27 листопада 2014 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) та зазначено про виплату компенсацій за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 21 травня 2021 року
№ 20-17/470 ОСОБА_1 з 01 березня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_3 без поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Згідно з довідкою Апарату Верховної Ради України від 07 травня 2021 року
№ 20-17/414, ОСОБА_1 за період роботи з 01 березня 2013 року
до 27 листопада 2014 року не використано 52 календарних дні щорічної основної відпустки.
З позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 подав заяву від 27 квітня 2021 року про виплату належної йому суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки.
Листом від 24 травня 2021 року за вих. № 15/26-2021/167086 Апарат Верховної Ради України відмовив ОСОБА_1 у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку. В іншій частині судові рішення не оскаржені, а тому касаційному перегляду не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскарженій частині не відповідають з огляду на таке.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції керувався тим, що такий спосіб захисту порушеного права є неефективним, оскільки відповідач не зможе виконати таке рішення, або виконає його на власний розсуд, що знову стане приводом для звернення до суду, оскільки позивачем не зазначено період та конкретна сума для виплати.
Також апеляційний суд зазначив, що станом як на час звернення позивача до суду, так і на час ухвалення рішення суду першої інстанції, остаточного розрахунку з позивачем не проведено, тобто відповідач не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані ним 52 календарні дні щорічної основної відпустки, тому у суду відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачу виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів.
З висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Відповідно до частин першої-другої статті 116 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 753/13398/16-ц, провадження № 61-2923св24).
Верховний Суд у постанові від 04 квітня 2023 року у справі 640/8348/21 (провадження № К/990/34222/22) дійшов висновку, що поняття «оплата праці» і «заробітна плата», які використовуються у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір у цій справі в частині вимог стосується ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством (є належною працівнику заробітною платою), охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці», у зв'язку з чим, не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про її нарахування та стягнення.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 127/2697/23 (провадження № 61-14163св23).
Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя (постанова Верховного суду від 16 квітня 2025 року у справі № 766/6644/23, провадження № 61-15433св24).
У справі, яка переглядається, особливістю є те, що позивач, звертаючись з позовом до суду, не визначив конкретної суми виплати, передбаченої статтею 116 КЗпП України, яка підлягає стягненню з відповідача при звільненні працівника, а лише просив зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 березня 2013 року до 27 листопада 2014 року.
Безумовно, невиплата сум у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника, є підставою для нарахування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Однак розмір середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку потрібно визначати, виходячи з розміру простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також з урахуванням того, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірного розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні.
Колегія суддів зазначає, що у позовній заяві ОСОБА_1 зазначив суму, яка підлягає компенсації за невикористану відпустку у розмірі 3 268,94 грн. Отже, висновок апеляційного суду про те, що позивачем не зазначено конкретної суми, яка підлягає компенсації при звільненні, є передчасним.
Крім того, в матеріалах справи наявна довідка про заробітну плату ОСОБА_1 , яка дає можливість суду відповідно до постанови Кабінету Міністрів України
від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» обчислити розмір середньої заробітної плати.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не визначили розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню, не встановили відповідних фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення, та не надали оцінки доказам, які містяться у матеріалах справи.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
За правилами статті 400 ЦПК України на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі.
У частині першій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів як першої, так і апеляційної інстанцій, тому з урахуванням положень статті 400 ЦПК України та повноважень суду касаційної інстанції Верховний Суд не вправі досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, що виключає можливість перевірки правильності висновків судів по суті спору.
Враховуючи те, що під час розгляду цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до помилкових судових рішень у частині вирішення позовних вимог про зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку, колегія суддів Верховного Суду виснує про наявність підстав для скасування оскаржених судових рішень у цій частині з направленням справи в означеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщосуд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що недоліки, допущені судом першої інстанції під час перегляду справи не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи чи апеляційним судом, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції в оскарженій частині.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа підлягає передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки при звільненні з 27 листопада 2014 року до дня фактичного розрахунку скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк Судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко О. М. Ситнік І. М. Фаловська