30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 344/11981/22
провадження № 61-8477св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Акціонерне товариство «Райффайзен Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал»,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року, ухвалене у складі судді: Домбровської Г. В., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року, ухвалену колегією у складі суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Томин О. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Акціонерного товариства (далі - АТ) «Райффайзен Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-капітал» (далі - ТОВ «ФК «Кредит-Капітал») про визнання припиненими правовідносин за кредитним договором.
Посилався на те, що 28 квітня 2007 року уклав кредитний договір з Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «Райффайзен Банк
Аваль» № 014/0035/74/74293, за умовами якого отримав кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 141 400 доларів США, що еквівалентно 777 700 грн, зі сплатою 12,850% річних за користування кредитом на строк
до 27 квітня 2027 року.
Належне виконання зобов?язань позичальника за вказаним кредитним договором забезпечено іпотекою домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 154,2 кв. м та земельної ділянки з кадастровим номером 2610190501:09:001:001, на якій розташоване домоволодіння, відповідно до укладеного ОСОБА_1 і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 293-Д. Заставна вартість предмета іпотеки сторонами погоджена у розмірі 838 846 грн, що момент укладення еквівалентно 166 108,20 доларів США.
Вказував, що він не виконував зобов'язання за кредитним договором належним чином, у зв'язку з чим у 2010 році надав згоду на добровільну реалізацію іпотечного майна, яким забезпечено належне виконання його зобов?язань за кредитним договором № 014/0035/74/74293 від 28 квітня 2007 року.
Земельна ділянка та домоволодіння
АДРЕСА_1 , згідно з договорами купівлі-продажу від 5 липня 2010 року № 1741 та № 1744 відчужені ОСОБА_2 , а кошти від продажу нерухомого майна перераховані на користь кредитора для погашення заборгованості за кредитним договором. Відомості про обтяження іпотекою вказаного майна після його реалізації виключені з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі заяви ВАТ «Райффайзен Банк Аваль».
У грудні 2010 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» надіслало ОСОБА_1 лист, в якому повідомило, що після реалізації предмета іпотеки сторони уклали додаткову угоду від 9 липня 2010 року та встановили новий графік погашення залишку кредитної заборгованості, загальна сума якої становила 35 343,77 доларів США.
Листом від 17 лютого 2022 року ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» повідомило ОСОБА_1 , що первісний кредитор ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив право вимоги
за кредитним договором на користь Публічного акціонерного товариства
(далі - ПАТ) «Вектор Банк». В подальшому право вимоги на підставі договору відступлення права вимоги набуло ТОВ «ФК «Кредит-Капітал». Залишок заборгованості за кредитним договором становив 1 482 719,60 грн.
На думку позивача, відповідачі з 5 липня 2010 року протиправно нараховують заборгованість за кредитним договором № 014/0035/74/74293 від 28 квітня
2007 року, а перехід права вимоги за кредитним договором відбувся незаконно.
За таких обставин ОСОБА_1 вважав, що відповідачі не мають достатніх правових підстав для пред'явлення до нього вимог з повернення заборгованості за кредитним договором з огляду на те, що відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» виконання кредитного зобов'язання відбулося шляхом позасудового врегулювання спору, а саме реалізації предмета іпотеки та погашення заборгованості за рахунок отриманих від продажу коштів. За таких умов кредитор втратив право вимоги повернення залишку боргу за основним зобов'язанням.
За таких обставин просив визнати припиненими зобов'язання за кредитним договором від 28 квітня 2007 року № 014/0035/74/74293, укладеним
ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , та зобов'язаннями, які виникають з цього договору.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 21 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року, відмовив у задоволенні позову.
Місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що:
-до спірних правовідносин не підлягає застосуванню стаття 36 Закону України «Про іпотеку», оскільки кредитор не набував право власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, а отже звернення стягнення не є позасудовим врегулюванням спору;
- сторони договору іпотеки, керуючись принципом свободи договору, відступили від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» та погодили відповідний порядок реалізації предмета іпотеки;
- дії кредитора узгоджуються зі статтею 591 ЦК України, відповідно до якої у разі недостатності коштів від реалізації предмета застави він має право вимагати стягнення залишку заборгованості з боржника або з іншого належного йому майна;
- ціна продажу предмета іпотеки була меншою розміру заборгованості, у зв'язку з чим кошти від продажу нерухомого майна не погасили заборгованість у повному обсязі;
- в укладеній після реалізації предмета іпотеки ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» додатковій угоді сторони погодили залишок заборгованості та графік її погашення. Презумпція правомірності правочину цієї додаткової угоди у встановленому законом порядку не спростована.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У червні 2023 року адвокат Селезень С. В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційну скаргу мотивовано неврахуванням судам висновків щодо застосування у подібних правовідносинах статей 36 та 37 Закону України «Про іпотеку», викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року
у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), та постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 725/3690/17 (провадження № 61-14297св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 761/43720/16 (провадження № 61-7855св19),
від 27 січня 2021 року у справі № 334/7136/17 (провадження № 61-7358св19).
Заявник вважає, що суди не врахували висновок Верховного Суду,
викладений у постанові від 1 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20
(провадження № 61-17825св21), про те, що «в оцінці поведінки та способу ведення справ банком Верховний Суд враховує те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка, зазвичай, є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах».
ОСОБА_1 вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування приписів статті 36 Закону
України «Про іпотеку» з огляду на те, що відступу від встановленого законом порядку звернення стягнення на предмет іпотеки та наслідків таких дій він не погоджував, а отже суди мали за умови звернення стягнення на предмет іпотеки визнати припиненими подальші зобов'язання за кредитним договором, забезпеченим іпотекою.
Крім того, заявник вважає, що суди безпідставно вважали належним та допустимим доказом на спростування позовних вимог додаткову угоду, укладену ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , оскільки після звернення стягнення на предмет іпотеки припинилися будь-які вимоги кредитора на підставі кредитного договору.
Позиція інших учасників справи
У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач просить рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року залишити без змін.
ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» вважає доводи касаційної скарги безпідставними, оскільки суди не встановили факту недійсності чи неукладеності додаткової угоди, а позивач не надав до суду доказів повного виконання ним зобов'язання за кредитним договором. Відповідач наголошує на тому, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу за ціну, нижчу від розміру заборгованості, вказує на відсутність підстав для припинення кредитних правовідносин.
У липні 2023 року АТ «Райффайзен Банк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, мотивуючи який посилається на те, що в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки може відбутися лише за умови оформлення права власності на іпотечне майно за кредитором, або продаж кредитором іпотечного майна третім особам від свого імені. Оскільки такі обставини не настали, то позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки не відбулося. Кошти від реалізації іпотечного майна спрямовані на часткове погашення заборгованості за кредитним договором, а доказів остаточного виконання зобов'язань за кредитним договором позивач суду не надав. Також АТ «Райффайзен Банк» наполягає на тому, що позивачу було відомо про порушення його права ще в грудні 2010 року, коли він отримав лист кредитора про погашення залишку заборгованості, в зв'язку з чим відповідач вважає, що позов подано поза межами позовної давності.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про:
- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), та постановах Верховного Суду від 1 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20 (провадження № 61-17825св21), від 19 лютого 2020 року у справі № 725/3690/17 (провадження № 61-14297св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 761/43720/16-ц (провадження № 61-7855св19), від 27 січня 2021 року у справі № 334/7136/17 (провадження № 61-7358св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів і встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимого доказу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 28 квітня 2007 року
ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» уклали кредитний договір № 014/0035/74/74293, відповідно до умов якого позивач отримав кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 141 400 доларів США на строк
до 27 квітня 2027 року зі сплатою 12,850% річних за користування кредитом.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором
28 квітня 2007 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, згідно з яким позивач передав в іпотеку банку земельні ділянку та домоволодіння АДРЕСА_1 , що належать іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки та домоволодіння, посвідченого 28 квітня
2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 292-Д. Заставна вартість предмета іпотеки визначена сторонами в сумі 838 846 грн.
В лютому і березні 2010 року відбувалися зустрічі представника АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 щодо врегулювання питання погашення проблемної заборгованості за кредитним договором. Згідно з Протоколом зустрічі від 15 лютого 2010 року позивач вказав на відсутність можливості погасити залишок боргу після реалізації заставного майна (будинку), так як не працює та не отримує грошових надходжень. Згідно з протоколом зустрічі від 15 березня 2010 року позичальник дав згоду на добровільну реалізацію заставного майна. На час реалізації житлового будинку зобов'язався частково погасити кредит, суму погашення не обумовив.
5 липня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу домоволодіння, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 1741, згідно з яким ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 154,2 кв. м, житловою площею 61,8 кв. м, вартістю 574 400 грн. В цей же день між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0694 га з кадастровим номером 2610190501:09:001:0001, розташованої за тією ж адресою, за яким позивач відчужив земельну ділянку за 24 775,80 грн.
Згідно з протоколом засідання кредитного комітету зі споживчого кредитування Івано-Франківської обласної дільниці «Райффайзен Банк Аваль» № 289 від 7 липня 2010 року кредитний комітет вирішив надати дозвіл на зниження процентної ставки з 12,85% річних до 1% річних за кредитом позичальника ОСОБА_1 , за яким залишок заборгованості становить 33 281,32 доларів США після реалізації іпотечного майна.
9 липня 2010 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду № 20-8/70-14 до кредитного договору, на підставі якої з метою зменшення фінансового навантаження на позичальника в умовах кризових явищ в економіці країни кредитор та позичальник досягли згоди про зміну умов погашення кредиту, визначених кредитним договором, а саме: домовились з 9 липня 2010 року встановити процентну ставку за користування кредитом у розмірі 1 % річних. Графік погашення кредиту та інших платежів за кредитним договором, а також розрахунок сукупної вартості кредиту викладено в новій редакції в додатках № 1, 2 до додаткової угоди, які є невід'ємною частиною угоди.
Додаткову угоду та додатки № № 1, 2 до ОСОБА_1 підписав особисто.
9 грудня 2010 року АТ «Райффайзен Банк» надіслано ОСОБА_1 вимогу про виконання порушеного зобов'язання на суму 35 343,77 доларів США, що еквівалентно за офіційним курсом Національного банку України 280 700,22 грн, згідно з додатковою угодою № 20-8170-14 від 9 липня 2010 року до кредитного договору № 014/0035/74/74293 від 28 квітня 2007 року.
За договором відступлення права вимоги № 114/20 від 26 травня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив на користь ПАТ «Вектор Банк» право вимоги до боржників згідно з реєстром боржників та переліком кредитних договорів.
За договором про відступлення прав вимоги № 12/07/2021-1 від 12 липня 2021 року ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набуло право вимоги за кредитним
договором № 014/0035/74/74293 від 28 квітня 2007 року, боржником за яким є ОСОБА_1 .
Зі змісту листа ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» від 17 лютого 2022 року суди встановили, що ОСОБА_1 нараховано заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 1 482 719,60 грн, з яких: 835 360,97 грн заборгованості за кредитом, 76 650,36 грн заборгованості за процентами, 554 581,63 грн пені, 11 164,6 грн - штрафів, 496 204 грн - процентів, нарахованих новим кредитором.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
Щодо вирішення позовних вимог до АТ «Райффайзен Банк» про визнання припиненим зобов?язання за кредитним договором
Відмовляючи у задоволенні позову у вказаній частині, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, вказав про необґрунтованість позову у вказаній частині.
З такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись, не можна виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.
Вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено, що: «за
пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року
в справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що: «позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19).
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим, не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року
у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).
Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.
Європейський суд з справ людини у рішеннях від 25 липня 2002 року
у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та від 28 жовтня 1999 року
у справі «Брумареску проти Румунії» зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду,
викладеними у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 308/2184/14-ц (провадження № 61-1433св24).
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 серпня
2022 року у справі № 344/6533/22 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк Аваль», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», про визнання припиненими правовідносини за кредитним договором.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень зазначене рішення суду набрало законної сили 29 вересня 2022 року.
Аналіз матеріалів справи та змісту відповідних судових рішень свідчить про те, що підстави та предмет позову у справі, у якій ухвалено оскаржувані судові рішення, є тотожними підставам та предмету позову у справі № 344/6533/22, в якій ухвалено рішення, що набрало законної сили.
Як на підставу своїх вимог у справі № 344/6533/22 позивач посилався на те, що:
- 28 квітня 2007 року уклав кредитний договір з ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» № 014/0035/74/74293, за умовами якого отримав кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 141 400 доларів США, що еквівалентно 777 700 грн, зі сплатою 12,850% річних за користування кредитом на строк
до 27 квітня 2027 року;
- належне виконання зобов?язань позичальника за вказаним кредитним договором забезпечено іпотекою домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 154,2 кв. м та земельної ділянки з кадастровим номером 2610190501:09:001:001, на якій розташоване це домоволодіння, відповідно до укладеного ОСОБА_1 і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 293-Д; заставна вартість предмета іпотеки сторонами погоджена у розмірі 838 846 грн, що момент укладення еквівалентно 166 108,20 доларів США;
- він не виконав зобов'язання за кредитним договором належним чином, в зв'язку з чим у 2010 році надав згоду на добровільну реалізацію іпотечного майна, яким забезпечено належне виконання його зобов?язань за кредитним
договором № 014/0035/74/74293 від 28 квітня 2007 року;
- земельна ділянка та домоволодіння
АДРЕСА_1 , згідно з договорами купівлі-продажу від 5 липня 2010 року № 1741 та № 1744 відчужені ОСОБА_2 , а кошти від продажу нерухомого майна перераховані на користь кредитора для погашення заборгованості за кредитним договором; відомості про обтяження іпотекою вказаного майна після його реалізації виключені з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі заяви ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»;
- у грудні 2010 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» надіслало ОСОБА_1 лист, в якому повідомило, що після реалізації предмета іпотеки сторони уклали додаткову угоду від 9 липня 2010 року та встановили новий графік погашення залишку кредитної заборгованості, загальна сума якої становила 35 343,77 доларів США;
- листом від 17 лютого 2022 року ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» повідомило ОСОБА_1 , що первісний кредитор ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступило право вимоги
за кредитним договором на користь ПАТ «Вектор Банк». В подальшому право вимоги на підставі договору відступлення прав вимоги набуло ТОВ «ФК «Кредит-Капітал»; залишок заборгованості за кредитним договором становив 1 482 719,60 грн;
- АТ «Райффайзен Банк Аваль» з 5 липня 2010 року протиправно нараховує заборгованість за кредитним договором № 014/0035/74/74293 від 28 квітня
2007 року, а перехід права вимоги за кредитним договором відбувся незаконно;
- ОСОБА_1 зазначав, що відповідачі не мають достатніх правових підстав для пред'явлення до нього вимог з повернення заборгованості за кредитним договором з огляду на те, що відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» виконання кредитного зобов'язання відбулося шляхом позасудового врегулювання спору, а саме реалізації предмета іпотеки та погашення заборгованості за рахунок отриманих від продажу коштів; за таких умов кредитор втратив право вимоги повернення залишку боргу за основним зобов'язанням;
- посилаючись на зазначені обставини просив визнати припиненими зобов'язання за кредитним договором від 28 квітня 2007 року № 014/0035/74/74293, укладеним
ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , та зобов'язаннями, які виникають з цього договору.
Таким чином, вже існує рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 серпня 2022 року у справі № 344/6533/22, яке набрало законної сили, за позовом ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк Аваль», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», про визнання припиненими правовідносини за кредитним договором, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Суди попередніх інстанцій не врахували змісту пункту 3 частини першої
статті 255 ЦПК України, не проаналізували позовні заяви у справі, яка переглядається, та у справі № 344/6533/22 на предмет їх тотожності.
За таких обставин суди попередніх інстанцій помилково повторно розглянули заявлені ОСОБА_1 вимоги до АТ «Райффайзен Банк» (до перейменування -
АТ «Райффайзен Банк Аваль») щодо визнання припиненим зобов?язань за кредитним договором про той самий предмет і з тих самих підстав.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає за необхідне застосувати висновок Верховного Суду, викладений після подання касаційної скарги у постанові від 11 вересня 2024 року
у справі № 308/2184/14-ц (провадження № 61-1433св24), що узгоджується
з частиною третьою статті 400 ЦПК України.
Ураховуючи викладене, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк» про визнання припиненими зобов?язань за кредитним договором підлягають скасуванню із закриттям у цій частині провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Кредит-капітал» про визнання припиненими зобов'язань за кредитним договором.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Отже, правовідносини, що виникають між сторонами на підставі зобов'язання, безпосередньо складаються із двох частин: 1) обов'язку вчинити певну дію; 2) права вимагати вчинення цієї дії.
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань.
Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін та погоджених ними умов, у яких закріплюються їх права і обов'язки, що складають зміст договірного зобов'язання (частина перша статті 628 ЦК України). При цьому зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частина третя статті 509 ЦК України, пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
На забезпечення цих зобов'язань боржник або інша особа може надати а банк прийняти забезпечення у вигляді застави, поручительства або в іншому вигляді.
Окремим видом застави є іпотека (стаття 575 ЦК України). Метою іпотеки є надання кредитору додаткового до основного права вимоги звернення стягнення на майно.
Правовий механізм існування іпотеки як окремого інституту в зобов'язальних правовідносинах регулюється спеціальним законом - Законом України «Про іпотеку».
Відповідно до імперативно встановленого правила закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (тут і надалі положення Закону України «Про іпотеку» застосовуються в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За змістом статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Інститут забезпечення виконання зобов'язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов'язань. Тобто в разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов'язання притягуються разом з боржником і треті особи.
За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги (частина перша статті 6 Закону «Про іпотеку»).
Диспозитивність регулювання акцесорних відносин виявляється в узгодженні сторонами в договорі:
- обсягу забезпечення майнових інтересів кредитора, який може бути узгоджений сторонами у відповідному договорі;
- строку дії іпотечного договору, впродовж якого може бути здійснено суб'єктивне цивільне право кредитора та виконано обов'язок іпотекодавцем.
Відтак за своєю природою іпотека сама по собі або разом з іншими забезпечувальними заходами покликана забезпечити виконання зобов'язань боржником у повному обсязі, а тому кредитор вправі та зобов'язаний здійснювати свої правомочності таким чином, щоб таке забезпечення було справедливим та здійснювалось з урахуванням інтересів обох сторін кредитного договору, не допускаючи створення заборгованості, що штучно перевищує забезпечувальні заходи.
Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.
Для реалізації іпотекодержателем своїх прав на задоволення вимог шляхом позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і набуття права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
При цьому іпотекодержатель не позбавлений відповідно до положень статей 38,
39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж набуття права власності на нього, якщо це передбачено договором.
Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно
до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання.
Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно в договорі.
Частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Кредитні правовідносини за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, тому на них у повній мірі розповсюджуються вимоги цивільного законодавства, зокрема неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом (принципи свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності та розумності, які передбачені статтею 3 ЦК України).
Зазначені вимоги вимагають від учасників правовідносин діяти не тільки відповідно до законодавства, а й у необхідних випадках за аналогією права (стаття 8), за звичаями ділового обороту (стаття 7); добросовісно, при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускати дії з наміром завдати шкоди іншій особі, а також дій, що є зловживанням правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства тощо (стаття 13 ЦК України). Водночас особа не може бути примушена до дій, що не є обов'язковими для неї, або дій, що знаходяться поза межами актів цивільного законодавства або договору. При цьому особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (стаття 14 ЦК України).
Норми законодавства, які містять принципи цивільних правовідносин, спрямовують учасників цивільного обороту діяти добросовісно, у межах законодавства та договору, намагаючись використовувати свої права до того ступеня, щоб не порушити права іншої особи.
Зазначені принципи у кредитних правовідносинах можуть проявлятись у відповідальному відношенні кредитора до контролю за виконанням боржником своїх зобов'язань з метою недопущення створення такої заборгованості, що буде непропорційною та непосильною для боржника і поставить його в довгострокову залежність від кредитора, та в добросовісному виконанні боржником своїх зобов'язань щодо повернення отриманих коштів відповідно до умов договору з метою недопущення настання неплатоспроможності кредитора за своїм зобов'язанням.
Порушення цього балансу добросовісної поведінки учасників кредитних правовідносин та встановлення судами недобросовісної поведінки може мати наслідком відмову в захисті порушеного права або покладання зобов'язань для відновлення права, порушеного недобросовісною поведінкою.
Такий правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), на яку в касаційній скарзі посилається заявник.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що:
- згідно з пунктом 3.1.4 договору іпотеки іпотекодержатель має право: у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань за цим або кредитним договором, у тому числі, якщо кінцевий термін повернення кредиту ще не настав, звернути стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до пункту 5 цього договору та за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки. Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язань необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, пов'язаних з реалізацією предмета іпотеки;
- відповідно до пункту 5 договору іпотеки у разі порушення основного зобов'язання, умов кредитного договору або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушень. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання за кредитним договором, забезпеченого цією іпотекою, а якщо його вимога не буде задоволена звернути стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статті 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя;
- пунктом 5.2.2 договору іпотеки іпотекодержатель має право організувати продаж предмета іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу між іпотекодавцем та покупцем, який укладається за письмовою згодою з іпотекодержателем, в порядку, визначеному статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». При цьому кошти за придбану нерухомість покупець сплачує на банківські рахунки іпотекодержателя.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином;
- 5 липня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу домоволодіння, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 1741, згідно з яким ОСОБА_1 зі згоди банку відчужив ОСОБА_2 предмет іпотеки; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки направлені на погашення заборгованості за кредитним договором;
- згідно з протоколом засідання кредитного комітету зі споживчого кредитування Івано-Франківської обласної дільниці «Райффайзен Банк Аваль» № 289 від 7 липня 2010 року кредитний комітет вирішив надати дозвіл на зниження процентної ставки з 12,85% річних до 1% річних за кредитом позичальника ОСОБА_1 , за яким залишок заборгованості після реалізації іпотечного майна
становить 33 281,32 доларів США;
- 9 липня 2010 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду № 20-8/70-14 до кредитного договору, на підставі якої з 9 липня 2010 року змінено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 1 % річних, погоджено погашення кредиту та інших платежів за кредитним договором, а розрахунок сукупної вартості кредиту викладено в новій редакції в додатках №№ 1, 2 до додаткової угоди, які є невід'ємною частиною угоди;
- додаткову угоду та додатки №№ 1, 2 до ОСОБА_1 підписав особисто.
Враховуючи принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, колегія суддів наголошує на можливості забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання в повному обсязі.
Згідно з частиною третьою статті 6 ЦК України у договорі сторони не позбавлені права відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки.
На таких особливостях правозастосування наголосила Велика Палата
Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), на яку в касаційній скарзі посилається заявник.
У пункті 3.1.7 договору іпотеки сторони зазначили, що у випадках, якщо суми від продажу предмета іпотеки та суми від реалізації іншого майна, що буде заставленим в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, недостатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя, він має право в судовому порядку вимагати отримання суми, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна іпотекодавця.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що сторони погодили в умовах договору забезпечення вимог іпотекодержателя та кредитора у спосіб, який відрізняється від запропонованої законодавцем моделі реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки за умови, якщо суми грошових коштів від реалізації предмета іпотеки недостатньо для погашення заборгованості за кредитним договором.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій, надавши оцінку доказам та обставинам справи, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання припиненими зобов'язань за кредитним договором, оскільки після реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб, коштів від продажу якого недостатньо для погашення заборгованості за кредитним договором, кредитор остаточно не втратив право вимоги про отримання суми, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна іпотекодавця.
Позивач не надав доказів на підтвердження факту виконання зобов'язань за кредитним договором шляхом погашення суми заборгованості у повному обсязі, а касаційна скарга не містить посилань на недослідження судами доказів на підтвердження обставин повного виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм права без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 725/3690/17 (провадження № 61-14297св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 761/43720/16 (провадження № 61-7855св19), від 27 січня 2021 року у справі № 334/7136/17 (провадження № 61-7358св19), від 1 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20 (провадження № 61-17825св21), оскільки правові висновки у вказаних постановах викладені за фактичних обставин, які не є подібними обставинам у справі, в якій подано цю касаційну скаргу, а отже є нерелевантними.
Також безпідставними є доводи заявника про неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22 лютого 2022 року
у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), оскільки оскаржувані судові рішення узгоджуються з такими висновками.
За таких обставин зазначені в касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, в частині позовних вимог до ТОВ «ФК «Кредит-капітал» не знайшли свого підтвердження.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено процесуальне право в частині вирішення позовних вимог до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновку судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог до АТ «Райффайзен Банк» із закриттям провадження у справі у вказаній частині та залишення без змін оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» .
Керуючись статтями 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» про визнання припиненими правовідносини за кредитним договором скасувати із закриттям провадження у справі в частині вирішення цієї позовної вимоги.
В іншій частині рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий СуддіІ. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік