ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.08.2025Справа № 910/7021/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи
за позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, місто Київ, ВУЛИЦЯ ВОЛОДИМИРСЬКА, будинок 51-А)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕНТРЕЙД ГРУП" (01001, місто Київ, ВУЛИЦЯ МИХАЙЛІВСЬКА, будинок 16-А, ЛІТЕРА І)
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 10)
про стягнення 361 421,91 грн.
Без повідомлення (виклику) представників учасників справи.
Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕНТРЕЙД ГРУП" (далі-відповідач) про стягнення заборгованості з орендної плати в розмірі 361 421,91 грн, яка складається з основної боргу - 247 365,97 грн, 3 % річних - 22 283,16 грн, інфляційні витрати - 91 772,78 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за Договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №2994 від 31.05.2019 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику сторін), в порядку статті 50 ГПК України залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради, встановлено відповідачу строк для подачі відзиву на позов, позивачу для подачі відповіді на відзив.
Надалі, ухвала суду направлена, зокрема, відповідачу рекомендованим листом із повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 01001, місто Київ, ВУЛИЦЯ МИХАЙЛІВСЬКА, будинок 16-А, ЛІТЕРА І.
Проте конверт із копією вищенаведеної ухвали повернуто на адресу суду підприємством поштового зв'язку без вручення відповідачу за закінченням терміну зберігання.
Положеннями статей 89, 93 ЦК України передбачено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи та здійснення управління і обліку. Відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом вносяться до єдиного державного реєстру.
Таким чином, направлення ухвали суду здійснено за відповідною адресою місцезнаходження відповідача, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Згідно з частиною 7 статті 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
Відтак, ухвала суду про відкриття провадження у справі направлялася за адресою місцезнаходження відповідача згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за відсутності заяви про зміну його місцезнаходження.
За приписами частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому, судом також враховано, що згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Таким чином, відповідач мав право та можливість ознайомитися з ухвалою суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
До того ж, в ухвалі суду про відкриття провадження у справі звернуто увагу відповідача на обов'язок зареєструвати свій електронний кабінет та на можливість ознайомлення з матеріалами справи через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему або її окрему підсистему (модуль), що забезпечує обмін документами.
Натомість, відповідач усупереч частини 6 статті 6 ГПК України реєстрацію свого електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не здійснив.
За частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Аналогічна норма міститься у частині 9 статті 165 ГПК України.
Оскільки відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів частини 9 статті 165 та частини 2 статті 178 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
31.05.2019 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі-орендодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛЕНТРЕЙД ГРУП" (далі-орендар) та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі-підприємство - балансоутримувач) укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №2994, за умовами якого орендодавець на підставі протоколу засідання постійної комісії Київської міської ради з питань власності від "01" лютого 2019 року та від « 08» лютого 2019 року №4/139 (п. 319) передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (далі - об?єкт оренди), яке знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Іоанна Павла ІІ, будинок № 10 корпус 1 літер Б, для розміщення суб?єкта господарювання, що діє на основі приватної власності і проводить господарську діяльність з медичної практики в інших місцях.
Відповідно до п. 2.1. Договору, об'єктом оренди є:
- нежитлові приміщення загальною площею: 339,00 (триста тридцять дев?ять цілих) кв.м, у т. ч. 1 поверх - 168,60 (сто шістдесят вісім цілих шість десятих) кв.м, цокольний поверх - 170,40 (сто сімдесят цілих чотири десяті) кв.м, згідно з викопіюванням з поповерхового плану, що складає невід?ємну частину цього Договору.
Пунктом 2.2. Договору передбачено, що вартість об?єкта оренди, згідно із затвердженим 28 грудня 2018 року висновком про вартість майна станом на « 30» листопада 2018 року становить: за 1 кв.м 24 129 грн. 79 коп. двадцять чотири тисячі сто двадцять дев?ять грн. 72 коп. (сума прописом) всього: 8 180 000 грн. 00 коп. вісім мільйонів сто вісімдесят тисяч грн. 00 коп. (сума прописом)
Відповідно до п.2.4. Договору, орендар вступає у строкове платне користування об'єктом у термін, указаний у цьому Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору (у разі оренди нерухомого майна на строк не менше ніж три роки - не раніше дати державної реєстрації цього Договору) та акта приймання-передачі об'єкта.
Орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради від "21" квітня 2015 року № 415/1280 (із змінами, внесеними рішенням Київської міської ради від 08 мотого 2018 року № 21/4085) в редакції Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 06 грудня 2018 року № 253/6304 та становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку березень 2012 року: 186 грн. 83 коп. за 1 кв.м, що в цілому складає: 63 336 грн. 44 коп. шістдесят три тисячі триста тридцять шість гри. 44 коп. (сума прописом). Якщо Договір укладено на строк, що перевищує три роки, розмір орендної плати за базовий місяць розрахунку переглядається кожні три роки і доводиться до орендаря листом за підписом уповноваженої особи орендодавця (п. 3.1. Договору).
Згідно п.3.5. Договору, додатково до орендної плати нараховується податок на додану вартість у розмірах та порядку, визначених законодавством України, який сплачується орендарем разом з орендною платою.
Сторони п.3.6.-3.7 Договору погодили, що орендна плата сплачується орендарем на рахунок підприємства - балансоутримувача, починаючи із дати підписання акта приймання-передачі. Орендна палата сплачується орендарем належно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця за поточний місяць.
Оплата комунальних послуг, витрат на утримання прибудинкової території, вартість послуг по ремонту і технічному обслуговуванню інженерного обладнання та внутрішньо будинкових мереж, ремонту будівлі, у т.ч.: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо, компенсацію витрат підприємства - балансоутримувача за користування земельною ділянкою не входить до складу орендної плати (п. 3.9. Договору).
Відповідно до п.6.2. Договору, за несвоєчасну та не в повному обсязі сплату орендної плати на користь підприємства - балансоутримувача орендар сплачує на користь підприємства - балансоутримувача пеню в розмірі 0,5 % від розміру несплачних орендних платежів за кожний день прострочення. але не більше розміру, встановленого законодавством України.
Крім того, орендар згідно з пунктом 2 статті 625 Цивільного кодексу України сплачує інфляційні витрати по заборгованості та 3 % річних від простроченої суми заборгованості.
У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, ОРЕНДАР також сплачує штраф у розмірі 3 % від суми заборгованості.
У випадку примусового стягнення орендної плати у порядку, встановленому законодавством України, з ОРЕНДАРЯ також можуть стягуватись у повному обсязі втрати, пов'язані з таким стягненням та іншими процедурами розірвання договорів (демонтаж, зберігання тощо).
Цей Договір с укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 31.05.2019 року до 29.05.2021 року.
У разі, якщо законом передбачене нотаріальне посвідчення і державна реєстрація, цей Договір є укладеним з моменту державної реєстрації.
Відповідно до п.9.7. Договору, для продовження дії Договору на новий строк орендар звертається до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії цього Договору із заявою про продовження Договору на новий строк. До заяви додається новий звіт з незалежної оцінки об'єкта, як передбачено підпунктом 4.2.21 цього Договору.
У разі неотримання ОРЕНДОДАВЦЕМ заяви ОРЕНДАРЯ і звіту з незалежної оцінки об'єкта протягом двох місяців з дати закінчення граничного строку для їх надання орендодавець зобов'язаний направити орендарю повідомлення про припинення цього Договору. Зазначене повідомлення повинно бути направлено не менше одного місяця після
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього Договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця Договір вважається продовженим на той самий строк в на тих самих умовах які були передбачені ним Договором. Зазначені дії оформляються відповідним договором, який є невід'ємною частиною нього Договору.
21.05.2019 сторонами підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі нерухомого майна.
29.05.2021 сторонами підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі нерухомого майна, відповідно до якого орендодавець приймає, а орендар здає згідно з Договором оренди від 31.05.2019 № 2994 нежитлові приміщення загальною площею: 339,00 (триста тридцять дев?ять цілих) кв.м, у т. ч. 1 поверх - 168,60 (сто шістдесят вісім цілих шість десятих) кв.м, цокольний поверх - 170,40 (сто сімдесят цілих чотири десяті) кв.м, розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Іоанна Павла ІІ, будинок № 10 корпус 1 літер Б.
З огляду на вищевикладене, позивач вказав, що відповідач не виконав свої грошові зобов'язання за Договором № 2994 від 31.05.2019, у зв'язку із цим Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" звернулось до суду із даним позовом та просить стягнути з відповідача на свою користь заборгованість з орендної плати у розмірі 247 365,97 грн, 3 % річних - 22 283,16 грн, інфляційні витрати - 91 772,78 грн.
Відповідач відзив на позовну заяву не подав, доводів позивача не спростував.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Внаслідок укладення Договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №2994 від 31.05.2019 року між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ст. 774 Цивільного кодексу України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
Частиною 5 ст. 762 Цивільного кодексу України визначено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
За користування майном з наймодавця справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч.1 ст. 762 Цивільного кодексу України).
Статтею 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору оренди №2994 від 31.05.2019 року, Орендодавець передав, а Орендар в свою чергу прийняв в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), які знаходяться за адресою: місто Київ, вулиця Іоанна Павла ІІ, будинок № 10 корпус 1 літер Б., що підтверджується Актом приймання-передачі нерухомого майна від 31.05.2019 року, який оформлений належним чином та підписаний уповноваженими представниками сторін і скріплений печатками підприємств без зауважень та заперечень, в добровільному порядку
Сторони п.3.6.-3.7 Договору погодили, що орендна плата сплачується орендарем на рахунок підприємства - балансоутримувача, починаючи із дати підписання акта приймання-передачі. Орендна палата сплачується орендарем належно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця за поточний місяць.
Судом встановлено, що заборгованість відповідача перед позивачем за Договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №2994 від 31.05.2019 року за період грудень 2020 року - травень 2021 року становить 247 365,97 грн, що підтверджується детальним розрахунком заборгованості орендної плати ТОВ "ЛЕНТРЕЙД ГРУП".
Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
29.05.2021 сторонами підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі нерухомого майна, відповідно до якого орендодавець приймає, а орендар здає згідно з Договором оренди від 31.05.2019 № 2994 нежитлові приміщення загальною площею: 339,00 (триста тридцять дев?ять цілих) кв.м, у т. ч. 1 поверх - 168,60 (сто шістдесят вісім цілих шість десятих) кв.м, цокольний поверх - 170,40 (сто сімдесят цілих чотири десяті) кв.м, розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Іоанна Павла ІІ, будинок № 10 корпус 1 літер Б.
Враховуючи вищенаведені умови Договору № 2994, обов'язок відповідача по оплаті орендної плати за період грудень 2020 року - травень 2021 року на момент розгляду даної справи настав.
Суд звертає увагу на те, що до матеріалів справи не було додано належних та допустимих доказів відповідно до статей 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження сплати Відповідачем заборгованості перед Комунальним підприємством «КИЇВЖИТЛОСПЕЦЕКСПЛУАТАЦІЯ» по орендній платі у розмірі 247 365,97 грн.
Отже, суд зазначає, що відповідач, в порушення вищезазначених норм Цивільного кодексу України та умов Договору, не здійснив оплату по орендній платі в повному обсязі, тобто не виконав свої зобов'язання належним чином, а тому позовні вимоги щодо стягнення заборгованості по орендній платі у розмірі 247 365,97 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимоги позивач про стягнення з відповідача інфляційні втрати та 3% річних за невиконання обов'язків за Договором оренди, суд зазначає наступне.
У разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Відповідно до п.6.2. Договору, за несвоєчасну та не в повному обсязі сплату орендної плати на користь підприємства - балансоутримувача орендар сплачує на користь підприємства - балансоутримувача пеню в розмірі 0,5 % від розміру несплачних орендних платежів за кожний день прострочення. але не більше розміру, встановленого законодавством України.
Крім того, орендар згідно з пунктом 2 статті 625 Цивільного кодексу України сплачує інфляційні витрати по заборгованості та 3 % річних від простроченої суми заборгованості.
У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, ОРЕНДАР також сплачує штраф у розмірі 3 % від суми заборгованості.
У випадку примусового стягнення орендної плати у порядку, встановленому законодавством України, з ОРЕНДАРЯ також можуть стягуватись у повному обсязі втрати, пов'язані з таким стягненням та іншими процедурами розірвання договорів (демонтаж, зберігання тощо).
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до п. 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. 3.1. та п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003.
Згідно висновку, викладеному у постанові ОП КГС ВС від 26.06.2020 у справі № 905/21/19, методика розрахунку інфляційних збитків відповідно до статті 625 ЦК України передбачає такий математичний підхід, що дозволяє включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу, яка обраховується із застосуванням індексів інфляції, визначених Держстатом України на наступні періоди, без переривання ланцюга розрахунку у випадку зниження інфляції менше 100% (дефляції). Така правова позиція викладена в постанові ОП КГС ВС від 05.07.2019 у справі № 905/600/18
Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз'яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця. Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21 та від 26.01.2022 у справі № 910/18557/20.
Оскільки відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
Перевіривши розрахунок 3 % річних та інфляційних витрат, суд дійшов висновку в його помилковості, у зв'язку з цим здійснив власний розрахунок, відповідно до якого обґрунтованим розміром 3 % річних - 20 872,88 грн та інфляційних витрат - 79 453,23 грн, у зв'язку з чим позовні вимоги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" підлягають частковому задоволенню.
У частині третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 вказаного кодексу обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1998 та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК України).
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Верховний Суд відзначає, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Відповідачем жодних заперечень щодо заявленої позивачем основної суми боргу не було надано, а також доказів які б спростовували твердження позивача викладені у позові.
Згідно з пунктом 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідач не надав суду жодних доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов'язку сплатити заявлену до стягнення суму заборгованості.
З огляду на викладене, суд вважає вимоги позивача є обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню частково.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 129, 236, 237, 238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕНТРЕЙД ГРУП" (01001, місто Київ, ВУЛИЦЯ МИХАЙЛІВСЬКА, будинок 16-А, ЛІТЕРА І; код ЄДРПОУ 41219802) на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, місто Київ, ВУЛИЦЯ ВОЛОДИМИРСЬКА, будинок 51-А, код ЄДРПОУ 03366500) основну суму заборгованості 247 365 грн. (двісті сорок сім тисяч триста шістдесят п'ять) 97 коп., 3 % річних -20 872 грн. (двадцять тисяч вісімсот сімдесят два) 88 коп., інфляційні витрати - 79 453 грн. (сімдесят дев'ять тисяч чотириста п'ятдесят три) 23 коп. та витрати по сплаті судового збору - 4 172 грн. (чотири тисячі сто сімдесят два) 31 коп.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення складено та підписано: 18.08.2025.
Суддя М.Є. Літвінова