14 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 333/7183/23
провадження № 61-6245св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Фельський Сергій Леонідович, на постанову Запорізького апеляційного суду від 08 квітня 2025 року у складі колегії суддів Подліянової Г. С., Кочеткової І. В., Полякова О. З. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, в якому просила позбавити відповідача батьківських прав стосовно малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 24 липня 2004 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 03 серпня 2016 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - син ОСОБА_6 .
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 17 грудня 2015 року присудив стягувати із ОСОБА_2 на користь позивача аліменти на неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 05 листопада 2015 року.
У період з 2015 року до 2017 року ОСОБА_2 працював у Запорізькому державному медичному університеті на посаді доцента кафедри патологічної анатомії та судової медицини та на 0,5 ставки лікаря паталогоанатома вищої категорії в Запорізькому паталогоанатомічному бюро, а тому аліменти платив регулярно. У додаткових витратах на дітей відповідач участі не брав, незважаючи на те, що діти постійно хворіли і молодший син потребував оперативного втручання.
У червні 2017 року відповідача звільнили з університету за постійне зловживання алкоголем, після чого аліменти сплачувалися, виходячи з 0,5 ставки лікаря паталогоанатома.
23 листопада 2018 року позивач одружилася із ОСОБА_7 , який піклується не тільки про позивача, але і про її дітей від першого шлюбу, приділяє час дітям, спілкується з ними, знає їх друзів, підтримує різні хобі, займається їх вихованням та навчанням. Коли діти хворіли ОСОБА_7 сплачував кошти за їх лікування та особисто здійснював доглядав за ними у медичних закладах. Новий чоловік позивача повністю виконує всі функції батька і хоче усиновити дітей позивача від першого шлюбу.
З моменту фактичного припинення шлюбних відносин відповідач проживає окремо та не цікавиться дітьми, не підтримує жодного спілкування з ними, не надає їм доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до внутрішнього світу дітей, не створює умов для отримання освіти.
Оскільки ОСОБА_2 самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків, тривалий час жодної участі у житті дітей не бере, не піклується про їхній фізичний і духовний розвиток, не сплачує аліменти за рішенням суду, позивач вважає за доцільне позбавити відповідача батьківських прав.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя у складі судді Гашук К. В.рішенням від 17 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Позбавив ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач надала достатньо доказів, які підтверджують факт ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов'язків та відсутність наміру виховувати власних дітей.
Відповідач не підтримує стосунків з неповнолітніми дітьми протягом тривалого часу, не цікавиться їх життям, самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків, має заборгованість за аліментами.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав у цьому випадку є доцільним, оскільки ОСОБА_2 ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не бере участі у вихованні та утриманні дітей, не спілкується з ними і навіть не намагається вживати відповідних заходів для цього.
При цьому суд також взяв до уваги пояснення дітей, докази їх усталеного способу життя без батька у повноцінній для них сім'ї, з належними умовами для їх проживання та розвитку, повної втрати сімейного зв'язку дітей із батьком.
Запорізький апеляційний суд постановою від 08 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 17 січня 2025 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання синів ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що самі лише доводи позивача про те, що ОСОБА_3 не піклується про своїх дітей, ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не можуть бути достатніми підставами для позбавлення його батьківських прав, оскільки відповідач не втратив інтересу до участі у вихованні синів та заперечує проти задоволення позову.
Колегія суддів також взяла до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його дітей, вказавши, що цей висновок є обґрунтованим та не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов'язками.
Необізнаність батька про стан здоров'я дітей, наявність заборгованості за аліментами не є підставою для позбавлення батьківських прав. Особисті конфлікти між батьками не повинні порушувати інтереси дітей. Наразі позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.
У матеріалах справи відсутні беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов'язками відповідачем, які б свідчили про його ухилення від виховання дітей, тому з урахуванням встановлених обставин, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
Водночас апеляційний суд погодився із тим, що відповідач має брати більш активну участь у вихованні та утриманні своїх дітей, тому встановив наявність підстав для того, аби попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_8 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 08 квітня 2025 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 17 січня 2025 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, від 30 квітня 2025 року у справі № 127/16205/24 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.
Саме лише заперечення одного з батьків проти позбавлення батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання спілкуватися з дитиною і не є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.
Під час розгляду справи відповідач не вживав жодних дій щодо спілкування з дітьми.
Рішення суду першої інстанції відповідає якнайкращим інтересам дітей, оскільки неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 наразі проживають у новій сім'ї і вважають за батька чоловіка, з яким позивач одружена.
Аргументи інших учасників справи
У липні 2025 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 червня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя.
08 липня 2025 справу № 333/7183/23 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 липня 2004 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 03 серпня 2016 року у справі № 335/12153/15. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - син ОСОБА_6 (том 1, а. с. 16, 23, 25).
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 17 грудня 2015 року у справі № 335/11355/15 присудив стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 аліменти на дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частини його заробітку щомісячно, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 листопада 2015 року і до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття (том 1, а. с. 18).
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 17 грудня 2018 року у справі № 335/7371/18 збільшив розмір стягуваних аліментів, вирішив стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_10 аліменти на дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частини його заробітку щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набрання рішенням законної сили і до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття (том 1, а. с. 20, 21).
Довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАБКОРП ДАТА САЄНСЕС УКРАЇНА» від 19 грудня 2022 року № ТЕ000000029 підтверджується, що відповідач ОСОБА_2 з 27 вересня 2021 року до 07 вересня 2022 року працював у цьому товаристві на посаді старшого фахівця з клінічних досліджень (2 категорія) і його сукупний дохід у вказаний період становив 1 320 335,19 грн, до виплати відповідачу належало - 1 051 751,13 грн (том 1, а. с. 150).
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 навчаються у Запорізькій єврейській гімназії «ОРТ-Алєф», де характеризуються з позитивної сторони. Як зазначено у характеристиках на дітей та у психолого-педагогічній характеристиці ОСОБА_4 , вихованням дітей займаються їх мати ОСОБА_1 та вітчим ОСОБА_7 . Батько дітей ОСОБА_2 їх успіхами не цікавиться, на класних зборах та шкільних заходах участі не брав (том 1, а. с. 27, 29-31, 67).
Згідно з листом Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 10» від 28 липня 2023 року № 1781/01-08 діти ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебувають під спостереженням Центру з народження. Декларацію про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, укладено матір'ю дітей ОСОБА_1 . У разі захворювання, профілактичних оглядів, дітей до медичного закладу супроводжує мати. Батько ОСОБА_2 за час спостереження дітей не звертався до лікаря та адміністрації закладу (том 1, а. с. 28).
Постановами старшого державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Лівобережний ВДВС у місті Запоріжжі) від 11 липня 2023 року на ОСОБА_2 накладено штраф на користь ОСОБА_1 за наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки (том 1, а. с. 146, 147).
Ленінський районний суд міста Запоріжжя постановою від 24 листопада 2023 року у справі № 334/8983/23 притягнув ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за несплату аліментів на утримання дітей, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання (том 1, а. с. 68, 69, 148).
Згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів, складеним державним виконавцем Лівобережного ВДВС у місті Запоріжжі 12 лютого 2024 року, у ОСОБА_2 з 01 липня 2017 року наявна заборгованість зі сплати аліментів, яка станом на лютий 2024 року становить 521 277,59 грн (том 1, а. с. 64-66, 151, 152).
12 листопада 2024 року щодо ОСОБА_2 складено обвинувальний акт у кримінальному провадженні від 02 лютого 2023 року № 12023087020000036 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 164 Кримінального кодексу України (злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів)) (том 2, а. с. 21, 22).
Висновком Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району від 15 березня 2024 року визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо його малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рекомендовано ОСОБА_2 звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання дітей для визначення порядку участі у вихованні та спілкуванні з дітьми (том 1, а. с. 85, 86).
Довідкою старшого державного виконавця Лівобережного ВДВС у місті Запоріжжі від 20 березня 2024 року підтверджується, що за період з 01 серпня 2022 року до 19 березня 2024 року ОСОБА_1 не отримувала аліментів (том 1, а. с. 153).
В суді першої інстанції також були допитані свідки.
Так, свідок ОСОБА_11 пояснила, що коли ОСОБА_1 лежала у лікарні з ОСОБА_6 , то ОСОБА_5 був у них з чоловіком та вони за ним доглядали. ОСОБА_2 не відвідував дітей у лікарні.
Свідок ОСОБА_12 , яка є матір'ю позивача, показала, що діти сторін у справі часто хворіли, були випадки, що коли вона з одним із онуків знаходилася у лікарні, а її донька перебувала з другим сином вдома, при цьому, наскільки їй відомо, їх батько ніколи не приходив до дітей у лікарню. Батьки відповідача допомагали матеріально, але не сам ОСОБА_2 .
Свідок ОСОБА_7 (чоловік позивача) пояснив, що коли діти хворіли, то з дітьми у лікарні була мати, або він чи його батьки, але не батько дітей ОСОБА_2 . Свідок також зазначив, що коли ОСОБА_5 робили операцію, батьки ОСОБА_2 компенсували частину лікування, але не сам відповідач.
Допитані у судовому засіданні свідки також показали, що ОСОБА_1 ніколи не забороняла ОСОБА_2 спілкуватися із дітьми, більше того, за весь час роздільного проживання відповідач просив побачення із дітьми близько трьох разів, і кожного разу мати не заперечувала їх зустрічі. На зустріч із батьком дітей водили або чоловік позивача ОСОБА_7 , або його мати ОСОБА_11 .
ОСОБА_13 та ОСОБА_14 пояснили, що своїм батьком вони вважають нового чоловіка їх матері ОСОБА_7 , оскільки він виконує всі батьківські обов'язки щодо них, і вони його називають батьком. ОСОБА_2 вони називають просто ОСОБА_15 , і не бажають із ним спілкуватися. Як зазначив ОСОБА_13 , раніше він дуже хотів бачити батька та спілкуватися із ним, але наразі йому вже це нецікаво, в нього є інший батько.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Верховний Суд у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зробив висновок, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначив, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20) зазначено, що під часвирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками.
Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 07 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 01 серпня 2024 року у справі № 366/52/21).
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Тому, врахувавши те, що батько не втрачав інтересу до своїх дітей, у тому числі до участі у їх вихованні, а також те, що позивач не довела навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків та його винної поведінки, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення його батьківських прав.
При цьому апеляційний суд обґрунтовано взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки такий висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов'язками. Крім того, під час його надання враховано заперечення батька щодо позбавлення його батьківських прав.
Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками стосовно дітей, що могли б бути підставою для позбавлення його батьківських прав.
Таким чином, оскільки поведінка відповідача загалом свідчить про його спроможність та волевиявлення виконувати свої природні батьківські обов'язки, а також з урахуванням якнайкращих інтересів дітей, бажання батька брати участь у вихованні та спілкуванні із синами та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав Верховний Суд у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, апеляційний суд не встановив, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно дітей.
Встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками щодо синів, врахувавши бажання батька спілкуватися із дітьми, а також те, що батько дітей проти позбавлення батьківських прав заперечує й бажає брати участь у їх вихованні, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно неповнолітніх синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Апеляційний суд правильно керувався тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу за доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав суд не встановив.
Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13-ц (провадження № 61-1165св23), від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23 (провадження № 61-9650св24), від 12 березня 2025 року у справі № 930/1141/24 (провадження № 61-994св25).
Аргументи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 та від 30 квітня 2025 року у справі № 127/16205/24, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Постановою від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з огляду на те, що апеляційний суд не дослідив можливості відповідача фінансово забезпечувати свого неповнолітнього сина, в тому числі підстави невлаштування відповідача на певну роботу з такою метою, наявність вини в цьому відповідача. Подібні дії відповідача можуть бути розцінені як ухилення від ефективного виконання своїх батьківських обов'язків, що може бути підставою застосування статті 164 СК України. Відсутність протиправних дій відповідача стосовно іншого учасника справи не виключала дію пункту 4 частини першої статті 164 СК України. Факт перебування відповідача на диспансерному обліку з діагнозом «Розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю. Синдром залежності» не спростовано. Апеляційний суд формально підійшов до вивчення цього питання у контексті пункту 4 частини першої статті 164 СК України. Разом із тим, обставини наявності у відповідача хронічного алкоголізму повинні підтверджуватись відповідним медичним висновком.
Натомість у спірних правовідносинах не доведено зловживання відповідачем спиртними напоями, наявність психічних розладів тощо, що могло б вплинути на психічний розвиток дитини і стати причиною нехтування ОСОБА_2 виконанням батьківських обов'язків. З огляду на зазначене правовий висновок, на неврахування якого посилається заявник, не є релевантним.
Постановою від 30 квітня 2025 року у справі № 127/16205/24 Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що суди розглянули справу за відсутності висновку органу опіки та піклування в частині позову, що стосуються прав та інтересів малолітньої дитини, незважаючи на те, що такий висновок є обов'язковим під час розгляду судами такої категорії справ, тобто без детального вивчення судами ситуації і без встановлення конкретних обставин справи. Крім того, колегія суддів вважала, що у справі не надано належної оцінки доводам позивача щодо поведінки матері, не наведено відповідних мотивів та аргументів. Відповідач у справі відзивів ні на позовну заяву, ні на апеляційну чи касаційну скарги не подавала, тому посилання судів у мотивувальних частинах рішень на те, що на засіданні органу опіки і піклування мати заперечувала щодо позбавлення її батьківських прав та пояснила, що намагається виконувати свої батьківські обов'язки, не спростовує факту свідомого нехтування обов'язками матері щодо дітей. Крім того, колегія суддів звернула увагу на необхідності надання дитині можливості висловити свою думку зі спірного питання.
Натомість у спірних правовідносинах орган опіки та піклування надав висновок про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно неповнолітніх синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відповідач у справі подав відзиви як на позовну заяву, так і на апеляційну та касаційну скарги, в яких заперечував проти задоволення позову.
Крім того, дітям сторін було надано можливість висловити свою думку зі спірного питання. Апеляційний суд надав правову оцінки поясненням неповнолітніх дітей, з урахуванням положень цивільного процесуального законодавства щодо оцінки доказів, а саме у їх сукупності.
Колегія суддів додатково зауважує, що з аудіозапису судового засідання суду першої інстанції, в якому було заслухано пояснення неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , вбачається, що діти сторін підтвердили наявність гарних відносин з чоловіком їхньої матері, якого вони вважають батьком та з яким хочуть надалі спільно проживати, проте вони не досить чітко розуміють правових наслідків позбавлення їх батька батьківських прав.
Водночас, предметом вирішення спору у справі, що переглядається, не є визначення місця проживання неповнолітніх дітей. Доказів вчинення відповідачем будь-яких примусових дій щодо зміни місця проживання дітей чи наявності обставин, які б свідчили про загрозу з боку батька для неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , їх здоров'я та розвитку, матеріали справи не містять.
Верховний Суд вже звертав увагу на те, що думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї (постанови Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18, від 29 березня 2023 року у справі № 754/7526/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13, від 02 серпня 2023 року у справі № 707/1704/21).
Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що за обставин справи, що переглядається у касаційному порядку, думка дітей не може слугувати єдиною достатньою підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.
У контексті доводів позивача про наявність підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав з огляду на несплату ним аліментів на дітей, колегія суддів зауважує, що суд апеляційної інстанції надав правову оцінку поданим позивачем доказам ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків та притягнення його до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення у їх сукупності та з урахуванням відсутності належних, достатніх та допустимих доказів вчинення відповідачем протиправних дій щодо його синів, невиконання ОСОБА_2 заходів попередження та впливу щодо необхідності належного виконання своїх батьківських обов'язків, дійшов загалом правильного висновку про передчасність вирішення питання про застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.
Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції попередив відповідача про необхідність змінити своє ставлення до виховання синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Верховний Суд зауважував, що коли є рішення судів (що набрало законної сили) за первинним зверненням одного з батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого із батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу на нього, тоді в разі повторного звернення із таким позовом під час його розгляду інакшим є розподіл тягаря доведення між сторонами. Тож саме другий із батьків дитини під час звернення повторно поданого до нього позову про позбавлення його батьківських прав має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні своєї неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування ним своїми батьківськими обов'язками (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21).
З огляду на зазначене висновок апеляційного суду про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав з урахуванням встановлених у цій справі обставин слід визнати обґрунтованим та таким, що не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 та від 30 квітня 2025 року у справі № 127/16205/24.
Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду по суті вирішення спору, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, наразі позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не ґрунтуватиметься на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Фельський Сергій Леонідович, залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 08 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко